Небовись

22

— З якої б то причини у СОНі стали брехати, що твій батько боягуз? — запитав у мене Рік, не відриваючись від роботи.

— На думку спадає кілька сценаріїв, — відповіла я, лежачи біля нього під М-Ботом.

Від трагедії, в якій ми втратили Біма і Ранню, минуло п’ять днів. Спільна робота над кораблем була чудовим способом відволіктися, хай для цього й доводилося вставати раніше, як оце сьогодні, щоби встигнути виконати частину ремонту, а тоді на цілий день піти на заняття в академію.

Сьогодні ми заміняли проводину в днищі М-Бота. Деякі зі старих дротів були хороші, проте Рік наполіг про всяк випадок замінити їх усі, і я не стала сперечалися, бо йому було видніше.

Під’єднавши черговий кабель, я зафіксувала, як показував Рік. Серед нутрощів корабля світився мій трос, натягнутий поміж плетива дротів, ніби ще один кабель.

— Насправді в СОНу є сотні причин брехати про мого батька, — продовжила я. — Може, він був конкурентом Залізнобокої в боротьбі за владу, і вона вирішила підлаштувати йому «аварію».

— Посеред найважливішого бою в історії СОНу? — мовив Рік. — Такої казки, Дзиґо, навіть ти не вигадаєш.

— Казки? — перепитала я. — Ріку, я реалістка.

— Реалістка вона. І коли ти змушувала мене уявляти, ніби ми боремося з зоряними драконами, ти також була реалісткою?

— Це було бойове тренування.

Він гмикнув, зайнятий особливо складним кабелем, і Слимачка, що сиділа на камінці в мене біля голови, співчутливо перекривила його. М-Бот «проводив діагностику», хай що б це не означало. У процесі він переважно гмикав і промовляв фрази на кшталт «Запускаю сканування...», бо «...повідомляю, що процес триває, адже без звукової стимуляції людям швидко стає нудно».

— Ти впевнена, що зрозуміла Кобба правильно? — запитав у мене Рік. — Він точно кивнув?

— Так, Ріку. Офіційна версія — неправдива, і я маю тому доказ.

— Радше неясний натяк на таку ймовірність.

— Я продовжу тиснути на Кобба, допоки він не розповість мені все.

— Щасти. Та якщо він навіть і заговорить, вищі чини того не визнають. Ти створюєш забагато неприємностей, через що доб’єшся тільки, що вас із ним викинуть зі служби.

— Я маю намір відбілити батькове ім’я.

— А я й не кажу, що робити цього не варто. Просто веду до того, що твій первинний задум — навчитися літати — найкращий спосіб це зробити. Для початку стань великою, видатною льотчицею, виправ репутацію, що закріпилася за вашою родиною, зроби так, щоби на тебе зважали. А вже тоді використай свій вплив, щоб відбілити батькове імені.

— Подивимось.

Користуючись тою дрібкою простору, що була між днищем М-Бота й землею, Рік вивернувся, дістав блокнот і щось туди записав.

— Ось це — його гравітаційні конденсатори, — проказав він, постукуючи олівцем по механізму. — Але я не впізнаю моделі, та й стоять вони в незвичному місці. А оця чорна коробочка — єдина деталь, якої я не впізнаю, — напевно містить його штучний інтелект. Проте її розбирати я не наважуюсь, хоч вона явно несправна.

— Чому ти так вважаєш?

— А ти можеш уявити собі, щоб хтось навмисне робив його таким пришелепуватим?

Слушне зауваження.

— Та найбільше мене цікавлять його шарніри, шви і атмосферний ківш, — сказав Рік. — Складно пояснити, але всі вони... міцніші й мають довершенішу будову, ніж наші. Звичайно, це лише припущення, але, Спенсо, мені здається, що, як нам вдасться підняти його в повітря, він полетить дуже і дуже швидко. Швидше навіть, ніж наші розвідувальні кораблі.

Я аж здригнулася, уявивши собі це. Усміхнувшись, Рік ще раз зиркнув у блокнот, відклав його, відтак узяв ключ й заходився обережно розбирати ківш. Я дивилася на нього, притримуючи кабель, і не могла повірити власним очам. Рік був щасливим.

Ми дружили вже понад десять років, і я не могла пригадати, щоб колись бачила його задоволеним. Як би не старалася — усе було намарно. В усіх моїх спогадах він або переживав, або сердився через мене, інколи — але зовсім рідко — приймав тяжку долю.

Сьогодні ж за роботою з його замащеного мастилом лиця не сходила усмішка. І це... це допомагало мені впоратися з відчуттям утрати, яке досі не полишало мене, продовжувало гризти докором, що я підвела своїх друзів.

— Де ти набрав цих дротів? — запитала я, повертаючись до роботи. — Я думала, це мені доведеться красти запчастини.

— Красти нічого не довелося, — відповів він. — Мені їх дала кураторка Зімінґ, а до них — ще запчастин, щоб я тренувався їх міняти. То я оце й подумав: на чому ще мені тренуватися, як не на справжньому зорельоті?

— Непогано. То все йде за планом?

Рік якось дивно зашарівся. І хоч при слабенькому світлі від мого троса за шаром мастила на його обличчі багрянець було заледве видно, я знала цього хлопця настільки добре, що без проблем помітила його.

— Що таке? — запитала я.

— Ти бачила будову кабіни М-Бота?

— Якої її частини?

— Крісло пілота і прибори керування розміщено на рамі, — повів він. — Конструкція складна, але я думаю, це — гіроскоп. Схоже, крісло може обертатися залежно від напрямку дії сили перевантаження. Ти ж знаєш, наскільки важко людина переносить відтік крові з голови в ноги?

— Ага. Повір мені, я знаю, що це таке.

— Так от. А зараз уяви, що буде, коли крісло повертатиметься під час затяжних прискорень, щоб сила перевантаження діяла в тому напрямку, в якому людина переносить його найлегше — зворотному? Це — незамінна річ для високошвидкісних маневрів.

— Хм, — гмикнула я, зацікавлено, хоча більше мене заінтригувало те, як Рік збадьорився, розповідаючи мені про це.

— Так от, я перемалював схему собі і... Одним словом, якщо Зімінґ побачить її і вирішить, що це креслення моє, то... подумає, що я геній.

— Ти і є геній!

— Не зовсім, — ще раз зашарівся він. — Я просто перемалював те, що бачив. Справжній геній — творець М-Бота.

— Але ж ти розібрався з його будовою! — заперечила я. — А для цього треба бути не менш геніальним.

— Нічого подібного, — відказав він скручуючи гайку. — Але... Хай обманом, але так ми маємо шанс передати цю технологію СОНу. А якщо розберуся, як працює цей ківш, передам і його. Якщо буду обережним і не викликатиму підозри своїми відкриттями, ми зможемо зробити власний вклад у боротьбу з креллами, не розповідаючи нікому про М-Бота.

— І ти станеш героєм! — гукнула я.

— Дутим героєм, — буркнув він. — Але... це було б гарно...

Усміхнувшись, я повернулася до дротів. Можливо, ми зможемо перенести всі ці технології СОНу, і цим запобігти новим смертям пілотів. Однак думка ця мене однаково засмутила. Скільки б не зробила я для майбутніх пілотів, біль від втрати товаришів, які вже загинули, залишиться зі мною назавжди.

Я знову спрямувала думки на таємницю того, що ж таки сталося з моїм батьком, і спробувала аналізувати кожну причину, з якої в СОНі вирішили її приховати. Це зайняло мене десь на пів години, доки в кабіні не дзенькнуло.

— Діагностику завершено, — промовив М-Бот своїм послужливим, і зовсім не загрозливим, тоном. — Що я пропустив?

— Розмову про те, що Рік може стати героєм, — відповіла я. — А ще — для чого СОНу тримати таємниці. Там кажуть, що мій батько почав тікати з поля бою, але я знаю, він цього не робив.

— Ти робиш поспішні висновки, — сказав Рік. — Для чого їм створювати таку велику легенду, щоб зіпсувати репутацію одного-єдиного пілота?

— А що, як батька збили випадково? — кинула я. — Хтось ненавмисне підбив його в сум’ятті битви і не хотів, щоб у його особовій справі записали таку ганьбу? Тому й вигадали, ніби він кинувся втікати, а Кобба примусили взяти провину на себе.

Рік гмикнув, відкручуючи ще одну гайку.

— Ця версія звучить уже дещо — навіть набагато — правдоподібніше. Але й тут є упущення. Хіба інші пілоти не помітили б? Кобб же сам сказав, що свідками тому було чотири людини з їхнього загону.

— Нам невідомо, як далеко простягається легенда, — сказала я. — Та й хоч імена у звітах змінили, я переконана, що командувала їхньою ескадрильєю Залізнобока. Це пояснює, чому вона робить усе, щоб не допустити мене в СОН: боїться, що я відкрию правду про те, що її некомпетентне командування призвело до того, що одного з пілотів випадково збили.

— Це тебе вже занесло. Ти ж не знаєш напевне, чи справді в офіційних звітах написали неправду.

— Але він кивнув.

— І зробив це настільки непомітно, що з таким же успіхом можна стверджувати, що то в нього мимовільно сіпнулася голова.

— Ну то дай мені краще пояснення навіщо їм брехати, — виклично кинула я.

— Дозвольте, я це зроблю, — зичливо промовив М-Бот. — Великий доказ хаотичності людської природи.

— Що? — перепитав Рік.

— Великий доказ хаотичності людської природи, або ж ВДХЛП. Це вельми популярне і ретельно задокументоване явище. Йому в моїх банках пам’яті присвячено безліч даних.

— І що ж це таке? — запитала я, підключаючи черговий кабель.

Він нерідко молов подібну ахінею, тому я до такого вже звикла. Частково, тому що мені було цікаво його слухати. М-Бот мав дуже дивне бачення світу. А ще я плекала надію, що одна з цих розмов витягне з його банків пам’яті якусь корисну інформацію. Ну і на те, як вони бісили Ріка, також було приємно дивитися.

— ВДХЛП можна пояснити наявністю свободи вибору, — повів М-Бот. — Люди — єдині створіння, наділені нею. Мені це відомо, бо ви самі так сказали, і я — бездушна машина — повинен сприймати ваші слова як абсолютну істину. До речі, як це — бути самодетермінованими?

— Не знаю, — мовила я.

— Це щось схоже на смак морозива?

— Не думаю...

— Поза всяким сумнівом, це однаково ні про що мені не сказало б, — відповів М-Бот. — Моя конструкція не передбачає здатності розрізняти смаки. Як і ухвалювати самостійні рішення.

— Ти постійно ухвалюєш рішення, — сказав Рік, тицяючи ключем в бік кабіни.

— Я не вирішую, а лише виконую серію складних підпрограм, закладених у мою операційну систему, все засновано на ввідних даних, які можна перелічити. Я — цілком і повністю раціональна машина.

— Яка страх як раціонально канючить гриби, — зауважила я.

— Так, — погодився він. — Скажіть, вам часом не відомо, чи буває морозиво зі смаком грибів?

— Бридота, — промовила я, хоч морозиво куштувала лише раз, у далекому дитинстві, коли батьку ще дозволяли його отримувати. — Та й нащо нам було б їсти таке?

— Не знаю, — відказав М-Бот. — Не забувайте про Великий доказ хаотичності людської природи.

— Якого ти досі нам не пояснив, — мовив Рік.

— А! Я думав, це й так очевидно, — здивовано промовив М-Бот. — Люди мають свободу вибору. Свобода вибору — це здатність ухвалювати нераціональні рішення, всупереч ввідним даним. Через це повністю раціональний штучний інтелект не здатен їх прогнозувати, бо навіть коли я маю чітке розуміння ваших ввідних даних, ви однаково можете викинути щось непередбачуване.

Я наморщилася і глянула на Ріка, намагаючись зрозуміти цю маячню.

— Це значить, що ви дивні, — додав М-Бот.

— А... — вихопилось у мене.

— Але не переживайте. Ви мені все одно подобаєтеся.

— Ти казав, це популярна теорія, — мовив Рік.

— Для мене, — сказав М-Бот.

— А ще ти говорив, що про неї багато написано, — додав хлопець.

— Мною, — зізнався М-Бот. — Наприклад, сьогодні я написав сім тисяч сторінок. Завважте швидкість роботи моїх процесорів. Щоправда, більшість із написаного — це фраза «люди дивні», повторена 3 756 932 разів.

— Але ж ти проводив діагностику! — гукнув Рік.

— Ріку, вона зайняла тридцять секунд, — відповів М-Бот. — Треба ж було зайнятися чимось, щось згаяти час.

Рік зітхнув і опустив на підставку біля себе ще одну гайку.

— Ти розумієш, що ця штука божевільна? — спитав він у мене.

— Я не проти, аби тільки літала. Ти ж можеш зробити так, щоб він полетів, правда?

— Я не божевільний, — втрутився М-Бот.

— Коли змінимо проводину, — сказав Рік, ігноруючи робота, — я попрошу тебе перевірити впускні клапани, маневрові двигуни та з’єднання, а сам огляну атмосферний ківш. Після того розберемо і оглянемо гравітаційні конденсатори. Як усе там справне, це значить, що начинка в доброму стані й можна переходити до крила. На стажуванні я скоро проходитиму проєктування і конструкцію, тож думаю, вдасться роздобути трохи запчастин. А тебе попрошу вирівняти крило. Отже, у нас буде все, крім головного.

— Двигунів, — сказала я.

Конструкція М-Бота була розрахована на три двигуни: один великий і два менші.

— Гадаю, він зможе літати й з одним центральним. Проте не думаю, що зможу роздобути таку велику деталь. Значить, якщо хочемо підняти цю штуковину в повітря, треба знайти заміну. Нам підійде двигун зі стандартного сонівського винищувача — від А-17 до А-32. Доведеться хіба трошки переробити, щоб помістився.

Я зітхнула й вибралася з-під корабля попити води. Новий двигун. Таку річ на звалищі не знайдеш і не знімеш з автівки, бо це — висококласна військова технологія. Тут хіба що доведеться викрадати винищувач. А то вже не дрібна крадіжка, а справжня державна зрада.

Ні, подумала я. Полагодити М-Бота — класна мрія, але на таке я не готова.

Зітхнувши, я відпила із фляги й подивилася на годинник. 06:05. Виліз і потягнувся за флягою Рік. Свиснувши Слимачці, яка бездоганно перекривила мене, я сказала хлопцеві:

— Мені час іти. Треба ще встигнути заскочити у вбиральню помитися перед заняттями.

— Звісно, — відказав Рік, постукуючи ключем по крилу корабля. — Тільки я не розумію, нащо ти користуєшся душем там, коли маєш власний у кораблі.

— У нього є душова кабіна? — приголомшено перепитала я.

— В кабіні є окремий відсік з повним набором зручностей для догляду за гігієною, включно з блоком утилізації відходів. Вчора я зарядив туди мила і налагодив систему. Управляти ним можна з панелі на лівій стінці в задній частині кабіни. Скло купола затемняється, щоб створити відчуття приватності. Це, звичайно, коли не враховувати, що ця штука може сміятиметься з тебе голої.

— Чого мені сміятися з неї? — мовив М-Бот. — Немає нічого смішного в недоліках людських тіл, які погано пахнуть через недосконалу систему генерації біологічної енергії.

Я мовчки всміхнулася. Мені вже давно набридло ходити в душ на базі й постійно переживати, щоб адміралка Залізнобока не скористалася цим, як приводом викинути мене з академії.

— Це логічно, що у твоїй будові передбачено душову кабіну, — сказала я М-Боту, залазячи в кабіну. — Ти ж сам казав, що ти — розвідувально-дослідницький корабель, призначений для польотів на далекі відстані.

— Оснащений для проведення місій у глибокому космосі.

— З чотирма гарматами, просунутими атмосферними ковшами і надпотужними двигунами, — докинув знизу Рік. — Дзиґо, він — винищувач. Щоправда, на далекі відстані, як він і сказав.

— То ти можеш підтримувати життєдіяльність пілота тривалий час, — мовила я, закриваючи купол. — Ти виконував міжзоряні польоти?

— Цитонічний гіперприскорювач неактивний, — нагадав М-Бот.

— Але як ти це робив? І що таке той цитонічний гіперприскорювач? Та й що ти взагалі розвідував?

Корабель поринув у незвичну для себе мовчанку. Як і казав Рік, скло в кабіні затемнилося, щойно я клацнула перемикач на потрібній панелі.

— Жодних записів про те не збереглося, — промовив М-Бот тихо. — Якби я був здатний відчувати страх, то... мені стало б страшно. Я не автопілот і, коли не зважати на деякі украй повільні маневри, літати сам не можу — це заборонено. Тому, по суті, я — банк знань. Що-що, а це я можу.

— От тільки всі ті знання ти забув.

— Майже всі, — прошепотів він. — Окрім... наказу.

— «Сховайся десь і проаналізуй дані», — повторила я.

— А ще збереглася моя відкрита база даних для категоризації грибів. Це... Наразі це все, заради чого я існую.

— Сподіваюся, Рік зможе полагодити твій банк пам’яті, й ми відновимо втрачені дані, — заспокоїла я його. — А ні — то заповнимо його новими спогадами. Кращими.

— Згідно з моїми даними, ні те, ні інше неможливо.

— А я так не вважаю, — сказала. — От побачиш.

— ВДХЛП, — промовив М-Бот. — Я залюбки дав би вам почитати сім тисяч сторінок, які написав, але програма забороняє мені діяти так, щоб через це, з огляду на свою неймовірну дивність, люди почувалися нижчим видом.

Я опустила крісло і знайшла в задній частині кабіни гігієнічний відсік: залазити в нього треба було лежачи. Відділ простягався вглиб фюзеляжу.

Я роздягнулася, склала одяг у пральне відділення і на спеціальних пазах ковзнула в душ. Бічною кнопкою зачинила люк над собою і активувала функцію миття.

Заплющивши очі, я купалася в піні й спалахах світла. Це було так... незвично мати власний душ. Вдома на кількадесят квартир припадало три душові кабінки, користувалися якими строго за графіком.

— Здається, я вас образив, — мовив М-Бот.

Хоч я ніколи не була з сором’язливих, але його голос мене збентежив. Незвично було розмовляти із кимось, миючись.

— Усе гаразд, — відповіла я, коли система закінчила обмивати мені обличчя. — Мені подобається, як ти говориш. Це зовсім не так, як розмовляють люди. Це цікаво.

— Я вигадував ВДХЛП не для того, щоб вас ображати, — сказав він. — Просто мені потрібне було пояснення... Пояснення, чому ви не сказали правду.

— Невже ти раніше не чув про брехню?

— Не знаю. Може, й чув. Просто цього спогаду в мене більше немає.

Його голос звучав так беззахисно. Як може величезний, вщерть заповнений різним озброєнням, зоряний винищувач здаватися таким вразливим?

— Ви — моє єдине джерело інформації, — вів далі він. — Тож якщо ви казатимете мені неправду, що мені записувати в банк пам’яті? Так я ризикую отримати недостовірні дані.

— М-Боте, усі ми цим ризикуємо, — сказала я. — Знати все неможливо, а те, що ми вважаємо правдою, може виявлятися брехнею.

— Хіба це вас не лякає?

— Звісно, лякає. Але якщо від цього тобі буде легше, я тобі не брехатиму.

— Буде. Дякую.

Він замовк, і я нарешті змогла розслабитися, насолодитись екстрадовгим, розкішним купанням, уявляючи собі, як пускаю промені з гармат, лечу на М-Боті в бій рятувати свою команду від неминучої загибелі — зовсім як та Жанна д’Арк на своєму вірному скакунові.

Це була чудова мрія. Навіть попри те, що мій вірний скакун не припиняв просити грибів.