Небовись

ПРОЛОГ

На поверхню підіймаються тільки дурні. Мама завжди казала, нерозумно наражати себе на таку небезпеку. Бо там не лише майже безупинно на голову сиплеться космічний брухт з поясу уламків, а ще й ніколи не знаєш, коли крелли завдадуть чергового удару.

Ясно, що батькові доводилося підніматися туди чи не щодень: він мусив, бо був пілотом. Отже, за визначенням матері, батько був не просто дурний, а дуже дурний, проте я вважала його дуже хоробрим.

Для мене стало великою несподіванкою, коли одного дня, після нескінченних умовлянь, він таки погодився взяти мене з собою. Тоді мені було сім, хоча себе я вважала дорослою і готовою до всього. Я побігла за ним, світячи ліхтариком на стіни заваленої уламками печери. Більшість каменів там лежали розбиті й потріскані, найімовірніше — внаслідок креллівських бомбардувань, від яких там, унизу, гуркотів посуд і тремтіли лампи.

Дивлячись на ті биті каменюки, я уявляла собі своїх ворогів: як потрощені, розбиті вони лежать і, тягнучи до мене свої тремтячі руки, благають про помилування.

Дивною малою я була.

Я наздогнала батька, він озирнувся і усміхнувся до мене. Це була наймиліша у світі усмішка: така впевнена, ніби йому абсолютно байдуже, що кажуть про нього інші. Йому й справді було однаково, що його вважають диваком, не таким як усі.

Та й чого б йому було перейматися? Кожен захоплювався ним. Його обожнювали навіть ті, хто не любив морозива та іграшкових мечів. Навіть малий плакса Родж Маккаффрі, і той любив мого батька.

Узявши мене за руку, тато показав угору:

— Далі трохи складніше. Дай-но підсаджу.

— Я сама, — відказала я і скинула його руку.

Я ж бо була вже велика: сама спакувала наплічник і навіть залишила вдома свого іграшкового ведмедика Кривавця. Плюшеві ведмежата — то для маленьких, хай навіть для свого з ниток та уламків посуду я й виготовила обладунок.

А от іграшкового зорельота я таки спакувала, бо ж не зовсім ще збожеволіла. Розуміла, що будь-якої миті крелли можуть завдати удару, розбомбити наш сховок, і решту життя нам доведеться провести в пустелі, вдалині від суспільства і цивілізації. Для того мені про всяк випадок і був потрібен мій іграшковий зореліт.

Я віддала наплічник тату і подивилася в тріщину між каменями. Щось у ній було незвичайне. Крізь неї лилося якесь неприродне світло, геть не схоже на м’яке світіння наших ламп.

Поверхня... Небо! Усміхнувшись, я почала видиратися крутосхилом, який наполовину складався з насипаних уламків, а наполовину був стіною печери. Руки ковзали, я обдирала шкіру об гострі камінці, але не плакала. Бо доньки пілотів не плачуть.

Здавалося, розколина в склепінні печери була за цілих сто метрів від мене. Мені страх як не подобалося бути малою, але я вірила: ще день-два, і я виросту великою, як тато, і більше не буду найменшою серед дітлахів. От тоді я й посміюся з них усіх звисока, і вони нарешті визнають мою велич.

Стиха крекнувши, я видерлася на камінь. До наступного мені було не дотягнутися, та я огледіла його мовчки і стрибнула. Як у справжньої Нескореної, в мені билося серце зоряного дракона.

Однак тілом я була семирічна дівчинка. Тому до каменя я не долетіла добрі пів метра.

Та не встигла я впасти, як мене підхопила сильна рука. Батько засміявся, тримаючи мене за комір комбінезона, який я розмалювала фломастерами, щоб він був схожий на його уніформу. На лівій вилозі, прямо над серцем, намалювала навіть значок, як у нього, який вказував, що він — пілот. Той значок був у формі крихітного зорельота з трьома рисочками під ним.

Поставивши мене на камінь біля себе, вільною рукою тато активував світловий трос. Пристрій був схожий на металевий браслет, але щойно він постукав по ньому двома пальцями, той засвітився яскравим світлом. Відтак батько торкнувся камінця над собою, а коли прибрав руку, на камінці залишився товстий світловий трос, інший кінець якого він обв’язав мені під руками і відчепив від браслета. Той перестав світитися, але мотузка нікуди не зникла і тримала мене прив’язаною до каменя.

Раніше мені здавалося, що світловий трос пекучий, але він був тільки злегка теплий. Як обійми.

— Ну що, Дзиґо, — звернувся до мене тато, називаючи прізвиськом, яке сам вигадав, — спробуй ще раз.

— Воно мені не потрібне, — сказала я, смикаючи за трос.

— Це щоб мені було не так страшно.

— Страшно? Ти ж нічого не боїшся. Ти воюєш із креллами.

Він засміявся.

— Мала, сотня креллівських зорельотів не нажене на мене такого страху, як твоя мама, якщо ти прийдеш додому зі зламаною рукою.

— Я не мала. А якщо й зламаю руку — залиш мене тут, доки вона не загоїться. Я битимуся з печерними потворами, здичавію, шитиму собі одяг із їхніх шкур і...

— Лізь, — усміхнено підігнав мене він. — Поборешся з печерними потворами іншим разом. Хоча думаю, єдині потвори, які тут водяться — це ті, що мають довгі хвости і два гострі зуби.

Мушу визнати, з тросом то він гарно придумав, бо на ньому було зручно підтягуватися. Коли ми піднялися до тріщини, тато підсадив мене. Ухопившись за краї розколини, я вилізла з печери і вперше в житті ступила на поверхню.

Там було дуже просторо.

Роззявивши рота, я стояла і дивилася... в нікуди. Просто... Просто вгору. Бо там не було склепіння, стін. Доти я уявляла собі поверхню, як велику, велетенську таки печеру. Але поверхня виявилася дечим більшим, і водночас — меншим.

— Ого.

Тато виліз за мною і обтрусив пилюку з форми. Я хутко зиркнула на нього і знову задерла голову до неба, широко усміхаючись.

— Не боїшся? — спитав він.

Я сердито глянула на нього.

— Ну вибач, — гигикнув він. — Неправильно висловився. Просто бачиш, Спенсо, багато кого небо лякає.

— Воно прекрасне, — прошепотіла я, виглядаючи у нескінченне ніщо, у товщу повітря, що, простягаючись у безмежжя, чорніла високо вгорі.

Та поверхня була набагато яскравіше, ніж я собі уявляла. Наша планета, Детрит, захищена кількома товстелезними шарами прадавнього космічного сміття — брухту, що літає високо-високо, за межами атмосфери, у космосі. Покинуті космічні станції, велетенські металеві щити, старі купи брухту завбільшки з гору — усе це в кілька шарів огортає нашу планету.

Проте нічого з цього ми не будували. На цій планеті ми розбилися, коли бабуся була ще маленька, і цей мотлох був древнім навіть у ті часи. Та попри те дещо з нього досі функціонувало. Наприклад, у нижньому шарі — тому, що найближчий до планети, — літають гігантські світляні прямокутники. Принаймні мені про них розповідали. Це — ліхтарі, що освічують і обігрівають поверхню.

Серед найнижчого шару мала б літати ще ціла купа дрібного брухту. Я примружилася, силуючись розгледіти хоча б щось, але космос був занадто далеко від мене. Окрім двох найближчих ліхтарів — жоден з яких не перебував над нами, — єдиним, що я могла розгледіти в густій сірості, були якісь невиразні темні форми: котрісь — світліші, котрісь — темніші.

— Крелли живуть там? — запитала я. — За шаром брухту?

— Так, — сказав тато. — А нападають на нас крізь шпарини у шарах.

— Як вони нас знайшли? Там, угорі, так просторо.

Світ виявився значно більшим, ніж я уявляла собі, сидячи в підземеллі.

— Вони якимось чином відчувають, коли люди збираються разом, — відповів батько. — Щоразу, як населення підземелля зростає, крелли завдають удару.

Багато років тому наш народ належав до флоту зорельотів. Рятуючись від креллів, ми розбилися на цій планеті й для виживання були змушені розділитися. Відтоді ми мешкали кланами, родовід кожного з яких простежувався від команд тих зорельотів.

Ба розповідала мені це безліч разів. Тут, на Детриті, ми жили кланами ось уже сімдесят років, кочуючи з однієї підземної печери в іншу. Так тривало до недавніх пір, відколи ми почали створювати власні бойові кораблі й збудували таємну базу на поверхні. Ми починали давати відсіч нападникам.

— А де «Альта»? — запитала я. — Ти казав, ми вийдемо десь біля неї. Це вона? — Показала я на скелю дивної форми. — Вона під нею, так? Я хочу побачити зорельоти.

Батько нахилився, повернув мене на дев’яносто градусів і показав:

— Вона там.

— Де? — Я обводила поглядом усю поверхню, яка, по суті, була поєднанням сизої пилюки, скель і кратерів від космічного мотлоху, що сипався з неба. — Я її не бачу.

— Розумієш, Спенсо, в цьому вся суть. Вона має бути надійно захована.

— Але ж ви вилітаєте звідти на бій. Хіба вони врешті не побачать, звідки летять ваші кораблі? Чому ви не перенесете базу?

— Бо треба, щоб вона була тут, над Вогненною. Це та велика печера, яку я тобі показував минулого тижня.

— У якій зберігається все обладнання?

Він кивнув.

— У Вогненній ми знайшли завод, де тепер виготовляємо кораблі. Доводиться жити неподалік, щоби охороняти виробництво, але на бій вилітаємо звідусіль, куди лиш наблизяться крелли.

— Ви захищаєте інші клани?

— Для мене має значення лише один клан — людство. До того, як потрапити сюди, ми всі були єдиним флотом, і одного дня всі кочові клани про це згадають. Коли настане час, ми зберемо всіх. Вони прийдуть до нас, і разом ми збудуємо місто і відновимо цивілізацію.

— А крелли її не зруйнують? — спитала я і, не встиг він відповісти, додала: — Ні, якщо ми будемо сильні й даватимемо їм відсіч.

Він усміхнувся.

— Колись у мене буде власний зореліт, — сказала я, — і я літатиму на ньому, як ти. І тоді ніхто з нашого клану не насмілиться насміхатися з мене, бо я буду сильніша за них усіх.

Батько задивився на мене на якусь мить, аж тоді промовив:

— То це тому ти хочеш літати?

— Пілотів не дражнять малими, — відказала я. — Ніхто не вважатиме мене дивачкою, і за бійки мене не каратимуть, бо це буде моя робота. А ще мені перестануть вигадувати прізвиська, і всі мене полюблять.

Як тебе, додала я подумки.

Це дало татові ще одну безглузду причину обійняти мене, хоча й я сказала правду. Але я все одно відповіла на його обійми, бо батькам таке подобається. Та й до всього, добре було триматися за когось. Дарма я залишила Кривавця вдома.

Татові перехопило подих, і я вже була подумала, що то він заплакав, але це було не так.

— Дзиґо! — зойкнув він, показуючи на небо. — Дивись!

І знову мене приголомшила неосяжність того простору. Небо було ВЕЛЕТЕНСЬКЕ.

Батько показував на щось конкретне. Я примружилася, вглядаючись у пляму сірувато-чорного неба, яка була темніша від решти. Невже то дірка у шарі уламків?

У ту мить я збагнула, що дивлюся в нескінченність, і затремтіла, неначе навколо мене посипалися метеорити. Я бачила сам космос, поцяткований білими плямками, які були геть не схожі на небесні ліхтарі. Вони мерехтіли і здавалися недосяжно далекими.

— Що то за вогники? — прошепотіла я.

— То зорі, — сказав тато. — Я літаю під самими поясом уламків, але майже ні разу не бачив, що лежить за ним. Забагато шарів. Завжди думав, чи пощастить хоч раз побачити зірки.

У його голосі був трепет, якого я раніше не чула.

— То це... це тому ти літаєш?

Батькові було байдуже до похвали, яку він отримував від інших. Навпаки, він її соромився.

— Колись ми жили там, серед зірок, — стиха промовив він. — Наше місце — там, а не під землею. Ті діти, що насміхаються з тебе, вони заручники цих каменів. У них тверді як камінь голови і скам’янілі серця. Завжди прагни в небовись, до чогось величнішого.

Уламки змістилися, і розщелина між ними поступово зімкнулася, доки в небі не залишилася одна-єдина яскрава зірочка.

— Прагни до зірок, Спенсо, — додав тато.

Так я остаточно впевнилася, що хочу літати. Я літатиму і битимуся. Аби ж тільки тато залишив мені трохи креллів.

Я примружилась, коли у небі щось зблиснуло. Далекий уламок, котрий яскраво спалахнув, увійшовши в атмосферу. За ним упав іще один, тоді — ще. Цілі десятки їх.

Насупившись, батько потягнувся до передавача — надсучасної технології, доступної лише пілотам. Підніс квадратний пристрій до уст:

— Говорить Стрілець. Я на поверхні. Біля «Альти» падають уламки.

— Стрільцю, ми їх засікли, — пролунав з передавача жіночий голос. — Отримуємо дані з радарів і... Чорт! Крелли.

— До якої печери вони летять? — запитав батько.

— Вони... Стрільцю, вони летять просто на нас. Несуться на Вогненну. Хай бережуть нас зорі. Вони засікли нашу базу!

Тато опустив приймач.

— Масована атака креллів, — сказав голос у рації. — Увага! Велика група креллів прорвалася крізь пояс уламків. Усім пілотам підготуватися. Вони взяли курс на «Альту»!

Батько взяв мене за руку:

— Я відведу тебе додому.

— Тебе викликають! — скрикнула я. — Тобі треба вилітати!

— Я мушу забрати тебе...

— Я дійду сама. Треба просто йти прямо тунелем.

Батько озирнувся на уламки.

— Стрілець! — озвався з приймача новий голос. — Стрільцю, ти тут?

— Гончак? — відповів тато, клацаючи перемикач. — Я на поверхні.

— Поговори з Бенксом та Свінґом. Вони кажуть, треба відступати.

Тихенько лайнувшись, тато клацнув інший перемикач. Почувся голос:

— ...не готові до прямої атаки. Ми приречені.

— Ні, — відповіла жінка, — треба стояти і битися.

Одночасно загудів хор голосів.

— Залізнобока слушно каже, — сказав тато в рацію, і, на диво, всі миттю замовкли.

— Якщо дамо їм бомбардувати Вогненну, то втратимо апарат, — продовжив тато. — У нас більше не буде заводу, нічого. Якщо хочемо відбудувати цивілізацію, світ — мусимо дати їм відсіч!

Я принишкла, затамувала подих, сподіваючись, що він занадто зайнятий, щоб відправляти мене додому. Думка про битву жахала мене, але мені страшенно кортіло подивитися.

— Ми битимемося, — промовила жінка.

— Ми битимемося, — повторив Гончак. Я знала, що це він, хоч ніколи його не бачила. Вони з батьком були напарниками. — Оце я розумію! Ото бучу ми їм влаштуємо, Стрільцю! Стомишся рахувати, скільки я їх назбиваю.

Говорив він так завзято, пристрасно, аж мені було видно, як він рветься в бій. За це він мені одразу сподобався.

Завагавшись лиш на коротку мить, тато зняв свій світловий трос і вклав його мені в руки.

— Обіцяй, що підеш прямо додому.

— Обіцяю.

— Без жодних затримок.

— Гаразд.

Він підніс до губ рацію:

— Домовилися, Гончаче. Біжу на «Альту». Зустрічайте Стрільця.

На цих словах він помчав туди, куди показував мені раніше. На півдорозі зупинився і озирнувся. Відстібнув свій значок і кинув його мені, пустивши, мов блискучу зірку. Відтак побіг далі до таємної бази.

Звичайно, я одразу порушила свою обіцянку. Залізши в розколину, сховалася під самою поверхнею й сиділа, затискаючи в руці батьків значок, доки не побачила, як наші зорельоти вилітають з «Альти» і несуться у височінь. Примружившись, помітила в небі чорні креллівські кораблі, що роєм мчали їм назустріч.

Зрештою здоровий глузд узяв гору, і я вирішила, що варто таки послухатися батька. Спустившись тросом на дно шахти, забрала наплічника і рушила тунелем. Подумала, що коли поспішу, то встигну на трансляцію бою по єдиному приймачу, який був у нашого клану.

Однак я помилилася. Дорога виявилася довшою, ніж я очікувала, та й до всього я ще й заблукала. Тож поки тинялася підземними ходами, уявляючи собі славну битву, що точиться вгорі, батько безславно розбив стрій і спробував утекти. За зраду його збив один з наших винищувачів. Доки я добулася додому, бій завершився нашою перемогою, а мій батько був мертвий.

Так мене нарекли донькою боягуза.