Небовись

10

На злітний майданчик?

Зараз?

Після одного дня тренувань?

Кобб натиснув на кнопку на своєму столі, вимкнувши наші голограми. Я ніяк не могла збагнути, перевірка це чи якийсь збочений обряд ініціації, однак бліде Коббове обличчя переконало мене у протилежному. Йому самому все це не подобалось.

Що, в ім’я зірок, та адміралка собі надумала? Не вирішила ж вона знищити весь наш загін, аби помститися Коббу за те, що взяв мене в СОН? Так же не може бути?

Ми безладно вибігли з аудиторії.

— Ріку, — погукала я, біжучи коридором під звуки сирен. — Ти віриш у все це? Невже таке може бути?

— Ні, Дзиґо. Досі не можу повірити, що я тут. Коли мене викликали і сказали, який бал я набрав, я подумав, що мене хочуть звинуватити у списуванні! Але адміралка нагородила мене медаллю, і ми сфотографувалися на пам’ять. Це майже так само неймовірно, як те, що Кобб протягнув тебе після...

— Забудь, — поспішно урвала його я.

Не хотілося, щоб хтось прознав, що я потрапила сюди за незвичних обставин. Кинувши погляд убік, я помітила Принду, який біг за кілька кроків від мене, косо позираючи в мій бік. Клас.

Ми висипали з корпусу, зупинившись на сходах якраз перед самим зльотом загону зорельотів класу «Фреса». Це була одна з патрульних груп; таких мало б бути декілька, включно з однією-двома допоміжними, яких можна було б підняти в разі надзвичайної ситуації.

Але нащо їм ми? Цього я збагнути не могла.

Вийшовши з будівлі, Кобб показав на десять винищувачів «Поко», що стояли вишикувані на майданчику неподалік. Біля них уже, підставляючи драбини, клопоталися техніки.

— Вперед! — скомандував Принда. — Зайняти винищувачі! Всі пам’ятають свої номери?

Кіммалін уклякла на місці.

— Скритна, в тебе номер шість, — сказав Кобб.

— Взагалі-то я Спритна.

— Уперед, йолопи! — крикнув Кобб. — Вам дали наказ!

Він кинув погляд на небо. Від винищувачів, котрі щойно злетіли, залунали вибухи звукових ударів. І хоч були вони вже далеко, від того гуркоту здригнулися шибки на вікнах.

Я помчала до свого зорельота, піднялася по драбині до відкритої кабіни і зупинилася. Мій зореліт!

По драбині за мною піднявся технік.

— То ти залазиш чи як? — спитав він.

Зашарівшись, я скочила в кабіну. Він простягнув мені шолом і нахилився:

— Цей винищувач щойно з ремонту. Ти літатимеш на ньому на завдання, але він не тільки твій. Ти ділитимеш його з кадетом з іншої ескадрильї, доки не відсіється більше курсантів.

Я натягнула шолом і підняла великий палець. Чоловік спустився і прибрав драбинку. Скло кабіни опустилося, замкнулися замки. Посидівши хвильку в цілковитій тиші, тамуючи дихання, я простягнула руку і натиснула на кнопку, яка активує підйомне кільце. Загорілась панель приладів, і винищувач тихенько загудів. От цього якраз у симуляції не було.

Подивилася вбік — на їдальню, в яку врізалася менше як чотири години тому.

Спенсо, не нервуй. Ти проробила це вже сотню разів.

Але з голови мені не йшло те, що ми обговорювали трохи раніше того дня: кадетів, які розбивають зорельоти або катапультуються, не випускають з академії... Вхопившись за важіль контролю висоти, я стала чекати наказів. Раптом знову зашарілася й натиснула на синю кнопку передавача.

— ...може, помахайте їй хтось? — почула я в шоломі голос Артуро. — Командире, вам видно...

— Дзиґа на зв’язку, — сказала я. — Вибачте.

— Ну що ж, командо, — промовив Принда. — Злітаємо, тільки не спішіть. Робіть, як на занятті: підйом на півтори тисячі футів, тоді зависаєте.

Я взялася за штурвал і відчула, як гупає моє серце. Перший політ у небо.

Вперед.

Я підняла свого «Поко» в повітря, і це було неперевершено. Відчуття руху, сили тяжіння, вид бази, що стрімко маліла піді мною... І відкрите небо, яке зичливо запрошувало мене у свої обійми...

Щойно висотомір показав півтори тисячі футів, я зупинила підйом. Решта курсантів вишикувалися обабіч мене, під кожним зорельотом світилося синім світлом підйомне кільце. Оддалік було видно спалахи бою.

— Переклик, — оголосив Принда.

Усі дев’ятеро, ми прозвітували йому і позамовкали.

— Далі що? — запитала я.

— Налаштовую передавач, — відказав Принда. — Не знаю, на якій частоті...

— Я тут, — пролунав у передавачі голос Кобба. — Гарна робота, кадети. Вибудували майже ідеальну лінію. Всі, крім тебе, Скритна.

— Я Спритна, сер, — образилася Кіммалін. Правду кажучи, її зореліт злетів на добрі п’ять десятків футів вище решти. — І цей... Я залишуся тут, щоб ненароком не врізатися в когось. Як казала Свята, не страшно інколи робити помилки.

— Справедливо, — погодився Кобб. — Але мені надійшов наказ від центру управління польотами. Командире, піднімайте загін на дві тисячі футів, далі розженіться до маґ-0,2 і прямуйте — тільки обережно — за межі міста. Я скажу, де зупинитися.

— Слухаюся, — сказав Принда. — Командо, підйом на дві тисячі й зависнути. Тільки, Скритна, цього разу зроби все як слід.

— Аякже, Приндо, — відповіла вона.

Він лайнувся про себе, і ми почали підйом. Злетіли так високо, що місто під нами здавалося іграшковим. Мені досі було видно спалахи здаля, уламки посипалися частіше. Вони проносилися крізь поле бою, тягнучи за собою хвости червоного полум’я і чорного диму.

За інструкцією Кобба, ми натиснули на важелі, завели прискорювачі, й ось я нарешті полетіла — по-справжньому. Просувалася нешвидко, більшість часу заливаючись потом і пильнуючи кожен свій рух. Бо частково досі боялася.

Нарешті це відбувалося зі мною.

Ми рушили до поля бою, та не встигли відлетіти далеко, як на зв’язок знову вийшов Кобб.

— Кадети, стояти, — промовив він, уже розслабленіше. — Мені надійшла оновлена інформація. Ви не битиметеся. Аварія ліфтів застала нас зненацька. Один з резервних загонів застряг під землею. Скоро вони вас змінять, а тим часом адміралка хоче створити видимість, що в нас є підкріплення — яке, власне, і надійде незабаром. Вона відправила вас і ще одну групу кадетів повисіти на краю міста. Крелли не ризикуватимуть наближатися, якщо бачитимуть, що в нас у запасі є свіжі сили.

Я кивнула, пригадуючи слова Ба: «Сунь-дзи казав: “Війна — це мистецтво брехні. Тому, коли ти вправний, придурюйся, що невмілий. Якщо ти діяльний, корч із себе млявого. Якщо ти близько — вдавай, що далеко, якщо далеко — вдавай, що близько”[1]». Тож у тому, щоб змусити креллів понервувати фальшивою групою підкріплення, був свій сенс.

— Сер, — озвався Йорґен, — розкажіть, будь ласка, що діється на полі бою. Щоб ми були про всяк випадок готові.

Кобб зітхнув:

— Усі ви успішно склали іспит, тому припускаю, знаєте базову стратегію креллівської атаки.

Я вже хотіла була відповісти, але мене перебив Артуро:

— Коли починається уламкопад, — протарабанив він, — крелли можуть скористатися цим і сховатися за космічним сміттям, щоб обманути наші радари. Тримаються низько, попід нашими великими зенітними гарматами, намагаючись дістатися до «Альти». Як підберуться ближче — можуть скинути смертоносну бомбу.

Я пересмикнулась. Смертоносна бомба не лише зруйнує всю «Альту» — навіть захищену силовим полем, — а й обвалить нижні печери, заваливши Вогненну і знищивши апарат.

— Взагалі-то крелли не завжди використовують стирачку, — перебила його я. — Для її перевезення необхідний спеціальний повільний бомбардувальник. Такі машини або дуже дорогі, або ж складні у виготовленні, тому що крелли відводять бомбардувальник, коли йому загрожує найменша небезпека. Більшість боїв між креллами і СОНом відбуваються за уламки на орбіті, бо в них можуть міститися підйомні кільця, які ми використовуємо в будівництві наших винищувачів.

— Може, ти й кажеш правду, — невдоволено зауважив Артуро, — але запитання було про їхню базову стратегію. А це — знищення «Альти».

— Три з чотирьох боїв обходяться без смертоносної бомби! — сказала я. — Ми припускаємо, крелли намагаються знекровити нас, знищивши якомога більшу кількість наших винищувачів, адже нам замінити їх тяжче, ніж їм.

— Годі, — втрутився Кобб. — Повипендрюєтеся одне перед одним пізніше. Обоє розумні. А зараз заткніться.

Я сиділа, не знаючи, як почуватися: підлещеною чи ображеною. Це... Здається, це було те саме сум’яття, яке завжди відчуваєш при розмові з Коббом.

— У сучасних бойових умовах ще ніхто не бачив бомбардувальника зі стирачкою, — повів Кобб. — Звісно, це зовсім не означає, що він ніколи не з’явиться, проте брухт, який сиплеться сьогодні, таки містить підйомні кільця.

Ха, подумала я. То я таки слушно думала.

Визирнула на Артуро, щоби побачити його пику, але не розгледіла його серед шеренги.

— Сер, — гукнув Принда, — у нашій стратегії ведення бою мене завжди непокоїла одна річ. Ми відповідаємо на напади креллів, так? Себто, коли починається уламкопад, ми завжди вилітаємо перевірити і коли помічаємо креллів, то вступаємо в бій.

— Як правило, так, — погодився Кобб.

— Отже, це означає, що ми віддаємо їм право вибору поля бою, — продовжив Принда, — тоді як перемогти у війні можливо лише збивши противника з пантелику, створивши ефект несподіванки. Необхідно змусити його думати, ніби не збираєшся нападати, і навпаки.

— Бачу, дехто тут начитався Сунь-дзи, — мовив Кобб. — Командире, він воював в іншу епоху, коли застосовували геть іншу тактику.

— Але чи не варто було б хоча б спробувати завдати удару першими? — запитав Принда. — Скажімо, напасти на їхню базу за межею поясу уламків? Чому цієї можливості ми досі не розглядали?

— На те є свої причини, — відповів Кобб. — І вони — не кадетського розуму діло. Краще зважайте на те, що вам кажуть наразі.

Змушена визнати — хоч і неохоче, — що Принда поставив гарне запитання, я спохмурніла. Відтак зиркнула через плече на крихітну «Альту» під нами і вразилася іншою незбагненною річчю. Кобб був пілотом-асом і Першим Громадянином. Він воював у Битві за «Альту». Якщо для бою необхідно було створити лише ілюзію резервного загону, чому він не вилетів разом з нами?

Кілька хвилин ми просиділи мовчки.

— То... — почувся на лінії голос Біма, — може, хтось допоможе мені обрати позивний?

— Так, — відказав Принда, — мені також потрібно.

— А я думала, тобі позивний ми вже обрали — Принда, — кинув Недд.

— Не можна прилюдно проявляти зневаги до командира загону, — заперечив Принда.

— Чого? — спиталася Веремія. — Як звали того славетного пілота з таким ще дивним позивним — ніби його постійно пучило?

— Вітрогон, — сказала я. — Один з Перших Громадян. Тільки нещодавно вийшов на пенсію. Він був першокласним льотчиком. Сто тридцять збитих ворожих винищувачів, у середньому двадцять боїв на рік.

— Я не буду Приндою, — заперечив Принда. — Це наказ.

— Аякже, — пхекнула ФМ. — Принда.

Я усміхнулася і глянула на винищувач ФМ, що був одразу біля мого. Цікаво, чи були вони знайомі до цього? Мені здавалося, в її голосі я вловила легенький акцент. З таким же розмовляли всі троє хлопців. Це була вимова багатіїв із нижніх печер. Хотіла б я знати її історію.

Спалахи здаля не припинялися, і мені страх як кортіло схопитися за штурвал, запустити двигун та й кинутися в битву. Пілоти билися там, може, навіть гинули, а я сиділа тут без діла. Що ж то з мене за войовниця така?

Така, що тільки ввімкнувши двигун, найпершим ділом влетіла в їдальню, подумала я. Продовжуючи спостерігати за битвою, я намагалася уявити собі її перебіг. Примружилася, силуючись розгледіти хоч одненький креллівський зореліт.

Побачивши, як один з таких несеться в наш бік, я не повірила власним очам.

Я бачила безліч замальовок їхніх зорельотів. Невеликі, округлі, вони мали дещо недовершений вигляд — через дроти, що хвостами віялися за ними. Кабіну мали невелику, чорну, округлої форми. Більшість креллівських зорельотів вибухали від найменшого ураження або при падінні, однак із деяких нам удавалося діставати понівечені уламки їхньої броні. А от цілого крелла ми ще зроду не бачили.

— Приндо! — погукала я.

— Не називай мене...

— Йорґене! Командире! Та байдуже як! Подивись на одинадцяту годину, на двісті футів нижче од тебе. Бачиш?

Він лайнувся. Озвалася Веремія:

— Ну що ж, гра почалася!

— Вереміє, це не гра, — сказав Принда. — Інструкторе Кобб?

— Я тут. Що таке?

— Креллівський корабель, сер. Схоже, прорвався низом під ППО і прямує до «Альти».

Відповів Кобб не одразу. Вся впріла, я сиділа тримаючи руки на панелі керування і не зводячи очей з ворожого винищувача.

— Центр в курсі, — нарешті промовив Кобб. — Загін, який іде вам на заміну, вже займає винищувачі. Скоро будуть біля вас.

— А якщо вони спізняться? — запитала я. — Що, як на тому винищувачі стирачка?

— Центр уже проаналізував його, Дзиґо, — сказав Кобб. — Це не бомбардувальник. Один винищувач не здатен нанести великих руйнувань.

— З усієї поваги, сер, я не згоден, — мовив Йорґен. — База хоч і захищена, але він може завдати шкоди фермерами, убити десятки людей, перед тим як...

— Синку, я чудово розумію, на що здатен креллівський винищувач. Дякую. — Кобб глибоко вдихнув. — Близько він?

— Так, сер. І продовжує наближатися.

Тиша на лінії, тоді:

— Можете вступати в бій. Але з оборонних позицій не сходити. І щоб без викрутасів, кадете. Наказую вам відволікати його, допоки до вас не прибуде підкріплення.

Відчуваючи, як по скронях мені під шоломом струмує піт, я кивнула і наготувалася летіти.

— Я займуся цим, сер! — сказав Принда. — Вуже, ти — зі мною!

— Слухаюсь, Йорґу, — відповів Недд.

З нашого ряду вирвалося два зорельоти. Не встигла я схаменутися, як схопила штурвал і кинулася за ними.

— Дзиґо, — сказав Принда, — назад у шеренгу!

— Я вам згоджуся, — відповіла я. — Що більше нас буде, то вищі шанси налякати його і відігнати до справжніх винищувачів!

— А ще їй знадобиться напарник, — гукнула Веремія, вириваючись із шеренги і приєднуючись до мене.

— Ні, ні! — скрикнув Принда. — Усі решта, залишайтеся в шерензі!

— Беріть їх з собою, — сказав Кобб. — Вереміє та Дзиґо, ви летите за командиром та його напарником. Решті залишатись на позиціях. Мені не треба, щоб ви там вчинили бучу.

Принда замовк. Усі вчотирьох ми полетіли на перехоплення ворожого винищувача, перш ніж він дістанеться до «Альти». Я хвилювалася, що ми можемо не встигнути, що він прошмигне просто в нас під носом. Проте виявилось, непокоїлася я даремно.

Бо як тільки ми достатньо наблизилися, крелл розвернувся і понісся прямісінько на нас.