Небовись

52

Джуді «Залізнобока» Айванс спостерігала, як до «Альти» наближаються ворожі сили.

Приміщення командного центру сповнювали звуки радіопереговорів, однак були це не розмови пілотів. То на зв’язок повиходили родини можновладців сповістити, що вони евакуюються на приватних кораблях. Боягузи, всі до одного. І хоч Джуді сама прекрасно усвідомлювала, чим усе закінчиться, ці розмови шматували її душу.

Зі звітом до неї підійшов Рікольфр. Він був одним з небагатьох, хто ще стежив за радарами. Усі оператори й молодші адмірали хаотично оголошували населенню Вогненної про термінову евакуацію.

Хоч би це допомогло.

— Через скільки бомбардувальник добереться до «Альти»? — спитала Джуді.

— Менш як за п’ять хвилин, — сказав Рікольфр. — Будемо евакуювати командний центр у нижні печери? Там досить безпечно.

Вона похитала головою. Рікольфр нервово ковтнув слину, але продовжив говорити:

— На зв’язок виходила остання лінія протиповітряної оборони. Вони вступили в бій з креллами. Три гармати знищено, інші три під важким обстрілом.

Вогневі рубежі зазвичай підтримувалися винищувачами. Джуді кинула погляд на три червоні цяточки на голограмі. То на бій з ворогом летіли крадені кораблі. Тепер вона це розуміла. Це були патріоти, справжні нескорені.

— З’єднайте мене з цими кораблями, — наказала вона, наділа гарнітуру і промовила: — Загін «Небовись»?

— Так, сер, — відповів Амфі, син Вальди.

Як його звуть? Здається, Артуро.

— Пілоте, — сказала вона, — ваше завдання — збити бомбу. Менше ніж за п’ять хвилин вона буде на позиції для знищення Вогненної. Ви мене зрозуміли? Я даю добро на знищення бомби за будь-яку ціну.

— А як же «Альта», сер? — запитав хлопець.

— Вона приречена, — мовила Залізнобока. — Вважайте мене мертвою. Збийте бомбу. Наразі вас усього троє проти шістнадцяти ворожих винищувачів. — Перевіривши звіт, додала: — Загін «Бистрина» буде з вами за дві хвилини. У них шість зорельотів, троє з яких — розвідувальні. Решта наших сил перебуває занадто далеко.

— Центр, вас зрозумів, — відчеканив парубок знервовано. — Хай бережуть вас зорі.

— І вас, командире.

На тому вона відійшла і стала спостерігати за боєм.

— Адміралко, сер! — гукнув диспетчер. — Ми засікли невпізнаний винищувач! Додаю його на голограму!

На проєкції з’явилася зелена цятка. Вона перебувала далеко від основного бою, та скорочувала відстань з разючою швидкістю.

— Сер, — гукнув диспетчер, — цей корабель рухається на маґ-29. Будь-який з наших винищувачів уже давно розвалився б на такій швидкості.

— Що вже цього разу кинули на нас крелли? — пробурмотіла собі під ніс Джуді.

— Центр, говорить «Небовись» одинадцять, позивний «Дзиґа», — пролунав на лінії знайомий дівочий голос. — Вступаю в бій.

М-Бот летів так швидко, що від опору повітря його щит розжарився до червоного. Ми неслися по небу вогненною кулею, але я відчувала лише легку вібрацію. Цей досвід не порівняти з польотом на побитому «Поко».

— Боюся, я досі не функціоную на повну потужність, — сказав М-Бот. — Основний та маневрові двигуни: в нормі. Підйомне кільце і система контролю висоти: в нормі. Система зв’язку і стелс-функції: в нормі. Світловий гарпун: в нормі. Цитонічний гіперприскорювач: неактивний. Функція самовідновлення: неактивна. Гармати: неактивні.

— Отже, ми беззбройні, — промовила я. — Хоч раз політати б на справному кораблі!

— Якби міг, я образився б, — мовив М-Бот. — Ще попрошу вас не судити строго, але я написав програму голосової агресії.

— Що?

— Програма голосової агресії. Подумав, що коли вже йду в бій, то треба насолодитися цим досвідом сповна! От і написав програму, завдяки якій можу висловлюватися відповідно.

Клас.

— Тремти, вороже, бійся! — вигукнув він. — Сьогодні повітря струснеться від грому й побагряніє від твоєї крові! Готуйся зустріти свою кончину!

— Ем-м-м-м, — почувся в рації голос Кіммалін. — Хай благословлять тебе зорі, ким би ти не був.

Прекрасно. Він сказав це в загальний канал. Схоже, відколи наказ залягти втратив актуальність, йому стало байдуже, що його можуть почути.

— Скритна, це сказав мій корабель, — мовила я.

— Дзиґо! — вигукнула вона. — Ти знайшла новий зореліт?

— Це він мене знайшов. Заходжу на поле бою на сьому годину від тебе. Буду там за кілька секунд.

М-Бот точно розрахував час прибуття всієї групи.

— Підождіть, — озвався Недд. — Це я дурник чи у Дзиґи корабель розмовляє?

— Вітаю, Недде, — сказав М-Бот. — Я можу підтвердити, що вам — як і всім людям — справді бракує інтелектуальних здібностей. Однак ваше відхилення від норми не перевищує стандартне.

— Це складно пояснити, — мовила я. — Хоча ні, все просто. Так, мій корабель вміє балакати, але ви його не слухайте.

— Ховайтеся, бійтеся моєї нездоланної вогневої міці! — додав М-Бот.

— Ви вдало доповнюєте одне одного, — сказав Артуро. — Дзиґо, радий, що ти знову з нами. У тебе є якийсь план?

— Так, — відповіла я. — Для початку перевіримо, як вони на мене зреагують. Чекайте.

Я розвернула М-Бота в протилежний бік і, ввімкнувши прискорювач, загальмувала двигуном. Навіть попри досконалі гравітаційні конденсатори, у спину мені вдарила сила перевантаження. Сповільнившись до маґ-2,5, я розвернулася і оглянула поле бою. Переді мною було шістнадцять креллівських винищувачів.

От у мене й з’явився другий шанс. Час зупинити бомбардувальник.

Додавши швидкості, крізь гущу креллів я кинулася просто на бомбардувальник та його трьох супровідників. Перед самими ними шугнула вгору, щоб вони як слід роздивилися гнуті М-Ботові крила та його загрозливий силует. Він мав чотири тримачі для потужних гармат, і я сподівалася, противник не помітить, що вони порожні.

Крелли завжди націлювалися на корабель, який здавався їм найнебезпечнішим у групі, або в якому, на їхню думку, літав офіцер. Я розраховувала, що побачивши М-Бота, вони десь так і подумають.

Мій задум спрацював: крелли кинулися в погоню. Тринадцять винищувачів — усі, крім трьох чорних, — помчали за мною, безладно палячи з гармат.

Прекрасно. Жахливо, але прекрасно.

— М-Боте, треба не відпускати їх від себе, — сказала я. — Веди їх за собою, але не забувай, що будь-якої миті вони можуть зайти згори.

— Прийнято, — відказав він і додав: — Ар!

— Ар?

— Це популярне піратське слівце, хоча насправді — просто стилізований вигук з південно-західного діалекту англійської мови, що здобув популярність завдяки ролі одного актора. Вживається з метою залякування.

— Ясно...

Струснувши головою, я зайшла в складну Альстромівську петлю.

— Усе ж, попри прогалини, у моїй пам’яті збереглися деякі дрібки інформації, — сказав корабель. — Ар!

Я зрізала праворуч і, зиркнувши на екран датчиків відстані, побачила, що Артуро, Скритна і Недд уже прибули на місце.

— Амфі, це всі? — спитала я.

— «Бистрина» на підльоті, будуть тут за півтори хвилини, — відказав Артуро. — З ними Йорґен і кілька старших пілотів, яких я не знаю. Також до них приєдналося кілька розвідників, тож думаю, з ними буде й ФМ.

— Клас, — крекнула я, виконуючи серію маневрів. — А поки чекаємо на них, бери Недда і спробуйте відтиснути бомбардувальник. Тільки обережно: ті чорні винищувачі, що його супроводжують, проворніші за звичайні. Спробуйте відвести бомбардувальник якнайдалі, щоб...

— Забороняю, — включилася в розмову Залізнобока. Ну так, звісно, вона весь цей час нас слухала. — Пілоти, я наказую вам негайно збити бомбардувальник.

— Пані Залізнобока, хай як я не підтримувала б вашу самопожертву, пропоную спершу спробувати інші варіанти, — відрізала я. — Амфі, Вуже, виконуйте.

— Так, Дзиґо, — відказав Недд.

— А я? — спиталася Кіммалін.

— Залишайся на місці й візьми бомбардувальник на приціл, — сказала я. — Чекай, доки супровід відійде вбік, а його щит вирубиться.

На панелі приладів зблиснула лампочка приватного каналу.

— Спенсо, — промовила Кіммалін, — ти точно хочеш, щоб я це зробила? Ну, тобто...

— Скритна, у мене немає гармат, — відповіла я. — Тож, крім тебе, цього не зробить ніхто. Ти зможеш. Приготуйся.

На тому я пірнула, вивертаючись від пострілів. Я мчала понад самою землею, а переслідувачі летіли за мною, наче рій кусючих комах. Трясця. «Альта» була просто переді мною. Ми перебували дуже близько до неї.

Угорі Недд і Артуро вели бій з чорними супровідниками бомбардувальника. Я не мала часу стежити за дійством, бо була змушена зрізати в інший бік, рятуючись від ворожої групи, яка зайшла спереду в спробі відрізати мене.

Кілька пострілів влучило в щит М-Бота.

— Гей! — вигукнув корабель. — За таке я переслідуватиму твого первістка і, нестримно регочучи, детально змальовуватиму йому твою кончину, з великою кількістю неприємних епітетів, звісно!

Я зітхнула: він знову сказав це у загальний канал.

— Тільки не кажіть мені, що я звучу так само.

Відповіді від решти не надійшло.

— Хай зійде на тебе сила-силенна хвороб, притаманних людському виду, більшість з яких викликають вкрай неприємні набряки!

— Трясця. Я говорю так само, правда?

Зціпивши зуби, я натисла на прискорення і відірвалася від переслідування. Ворожих кораблів було дуже багато, і щоб збити мене, їм вистачить декілька прицільних влучань. Мені ж треба було відволікати їх якомога довше. Я вильнула праворуч, загарпунила одного з них і на відцентровій силі розвернулася в інший бік. Огинаючи його групу, відпустила його, шпурнувши по кривій траєкторії.

Тепер угору.

Я підняла корабель і підлетіла, щоби крелли не змогли загнати мене в куток.

— Спенсо? — звернувся М-Бот.

Униз.

Я шуснула донизу, не давши відрізати себе іншій групі креллів, що зайшла з другого боку.

— Як ви це робите? — спитав робот.

Праворуч.

Пролетіла крізь саму гущу кораблів, що мчали мені на перехоплення. Навколо моїх крил засвистіли постріли, але жоден не влучив.

— Ви реагуєте на їхні рухи ще до того, як вони їх роблять, — додав він.

Я чула в голові накази, які їм віддавали. Тихі, але чіткі, вони надходили креллам звідкілясь згори, линули з іншого місця, простору, але я вловлювала ці сигнали, чула їхні команди. Перехоплюючи їх, могла на них відповідати майже мимовільно. Водночас я щосили стримувалася, щоб не втратити голови через це божевілля.

М-Бот був напрочуд маневреним кораблем, здатним на різкі прискорення і розвороти в будь-який бік. У польоті мені здавалося, ніби я відчуваю його — кожен електричний сигнал, що пробігає по його фюзеляжу, переносячи мої команди. Керуючи ним, я ніби рухала власними м’язами, виконувала маневри з точністю досвідченого хірурга і завзяттям наполегливого спортсмена. Це було неймовірно.

Мене настільки поглинув політ, що я мало не проґавила повідомлення від Артуро:

— Дзиґо, в нас нічого не виходить. Ми не можемо відтіснити чорні кораблі від бомбардувальника. Як тільки ми наближаємося, вони дають нам бій, але повертаються на оборонні позиції навколо нього, щойно хоч трохи відтягнемось. Бомбардувальник продовжує наближатися до цілі.

— Скільки часу до його прибуття на точку, з якої можливе знищення Вогненної? — запитала я.

— Менше як дві хвилини, — мовив М-Бот. — Якщо він продовжить рухатися на швидкості...

— Говорить командир «Бистрини», позивний «Тер’єр», — почувся чоловічий голос. — Заради Полярної зірки, поясніть, що у вас там діється?

— Нема часу, — відказала я. — Командире, зберіть усі свої сили і збийте ті чорні винищувачі навколо бомбардувальника.

— А ви хто така?

Я повернула і — досі втікаючи від вервечки розлючених креллів — прошмигнула повз групу новоприбулих, яких, однак, не змогла навіть до ладу розгледіти за стіною променів, що палахкотіли довкола мене. Ще одне влучання в щит, за ним — четверте.

— Потужність щита: сорок відсотків, — оголосив М-Бот.

Я трималася попереду свого хвоста, уникаючи пострілів завдяки тому, що передбачала всі подальші дії ворога.

Несподівано перед очима в мене засвітилися зорі, цяточки білого світла.

Очі.

У приймачі пролунав Йорґенів голос:

— Сер, з усією повагою, але вона — та, кого нам зараз варто слухатись.

Тер’єр тільки зітхнув і промовив:

— «Бистрина», всім кораблям, атака на чорні винищувачі.

— Не всім, — звертаючи праворуч, поправила я. — Йорґене, ФМ, ви там?

— Так, Дзиґо, — відказала ФМ.

— Займіть удвох позицію біля бомбардувальника. Я підведу свій хвіст до нього. Сподіваюся, він закриє вас, і ви зможете підійти достатньо близько. Щойно наблизитеся, запускайте ІМІ. Часу обмаль.

— Ясно, — сказав Йорґен. — ФМ, за мною.

— Слухаюсь.

Я зайшла на широку петлю і пролетіла повз Кіммалін, що висіла подалі від основного поля бою. Мої переслідувачі не звернули на неї жодної уваги, маючи мене за найнебезпечнішу у своїй групі.

— Скритна, — зв’язалася я з нею по приватному каналу, — ти мусиш збити бомбардувальник.

— Якщо він впаде, бомба здетонує, — сказала Кіммалін. — Ви всі загинете. А якщо навіть врятуєтеся, «Альті» кінець.

— Ти можеш деактивувати його двигуни або зробити щось, щоб він впустив бомбу?

— Такий постріл...

— Кіммалін. А що сказала б Свята?

— Я не знаю!

— А ти що тут сказала б? Пригадай день нашого знайомства!

Я крутнулася і понеслася до бомбардувальника. Тер’єр зі своєю командою, з підтримкою від Артуро та Недда, полетіли на чорних винищувачів. Я приєдналася до них, привівши за собою свій хвіст, який спричинив там безлад.

— Менше ніж тридцять секунд, — тихо промовив М-Бот.

— Ти сказала мені вдихнути, — мовила я Кіммалін, — простягнути руку і...

— Зірвати зірку, — шепнула вона.

Мій маневр спричинив хаос, на який я й сподівалася. З усіх боків безладно носилися кораблі, й чорні винищувачі відлетіли від бомбардувальника, щоб уникнути зіткнень зі своїми ж зорельотами.

Раптом я почула наказ, відданий креллівському винищувачу. Очі засвітилися яскравіше, стежачи за мною з неприхованою злістю. У голові мені пролунали слова наказу: «Починайте відлік ста секунд до детонації бомби».

— М-Боте, бомбардувальнику наказано підірвати бомбу через сто секунд! — сказала я.

— Звідки ви знаєте?

— Я чую креллів!

— Як? Я не вловлюю від них жодних радіохвиль! — Він затнувся. — Тобто, ви чуєте їхню надсвітлову комунікацію?

Праворуч від мене зблиснуло світло.

— Влучання ІМІ! — захоплено крикнула ФМ. — Бомбардувальник без щита!

— Скритна, вогонь! — заволала я.

Поле бою протнув промінь червоного світла. Він пройшов крізь гущу креллівських кораблів і мало не зачепив крило Йорґена, який на повній швидкості відходив від бомбардувальника.

Будь я проклята, але постріл прийшовся точнісінько в точку кріплення бомби до корабля, зруйнувавши тримачі. Бомбардувальник продовжив летіти, але вантаж його відірвався і почав падати.

— Бомбу скинуто! — гукнув Тер’єр. — Усім кораблям, забираймося звідси! Ходу!

Усі, включно з креллами, кинулися врозтіч. Усі, крім мене.

Я шугнула донизу.