Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. ВЕЛЛІКОР

Він привів їх під склепіння каплиці, яскраво освітленої дзеркальними світильниками. Лавки звідси позабирали, а кам’яну підлогу застелили багатими килимами. У приміщенні царював справжній безлад — купа всяких полиць, вітрин, стелажів зі зброєю, повнісіньких скринь і дерев’яних манекенів, убраних у різні елементи обладунків.

— Пробачте, тут такий бардак, — промовив Келлорек, оглядаючи кімнату. — Я досі розгрібаюся. О, гляньте на це.

Він зірвав шолом з голови манекена. Двоє довгих нащічників стирчали з нього, ніби отруйні щелепи павука.

— Він належав Ліакові Арахніду. Бідного Ліака пару років тому зжер склеповий слиз. Це все, що від нього лишилося.

Келлорек знову накинув шолом на манекен і провів рукою по червоній кольчузі під ним.

— Воєшкіра, — промовив він ледве не з побожністю. — Непробивна броня Джека Розбійника. Подейкують, вона і меч, і спис витримає, а от сифіліс проліз на раз. Бідний Джек.

Він пішов далі залою, показуючи на артефакти й пояснюючи, що є що.

— Ось Відьомський Лук, ось рукавиці Однорукого Графа.

Потім Келлорек махнув у бік книжкової полиці, біля стіни.

— То все писанина часів до падіння Домініону. А ці чоботи носив Будіка, Морський Вовк із Салаґада. Скільки ж тут дорогоцінних скарбів! — вигукнув він. — Але всім їм далеко до цього...

Він жестом показав на підвищення в глибині каплички, де височіла в темряві статуя Осіннього Сина. Обличчя статуї переробили, аби божество було схоже на Келлорека; в одній руці він тримав традиційний вейлівський смолоскип, а от замість серпа в іншій руці у нього був...

«Меч», — збагнув Клей і в ту саму мить почув голос Ґеба:

— Веллікор.

Здалеку здавалося, що лезо його легенько світиться синьо-зеленим. Тонкий серпанок облягав меч по всій довжині, злітаючи з вістря, мов дим погашеної свічки.

Якщо, побачивши свою колишню дружину, його друг мав вигляд стривожений, то зараз він був відверто приголомшений, у виразі його обличчя читалися водночас страх і сором, він нагадував батька, що дивиться на обличчя дитини, яку він через власну бідність був змушений продати в неволю. Він заговорив, і голос його був непевний і тремтливий:

— Ти казав, я можу його взяти. Ти сказав, що коли він мені насправді знадобиться... — він ковтнув, і Клей побачив у нього в очах сльози. — Він мені дуже потрібен зараз, Келе. Справді потрібен.

Келлорек довго мовчав, ліниво гладячи пальцем один із медальйонів на грудях.

— Я казав таке? — безневинно і збентежено перепитав він. — На мене це не схоже. Коли я правильно пам’ятаю, мені довелося віддати за цей меч величеньку суму. Достатньо велику, аби покрити твій борг перед Гільдією Найманців. Як на мене, меч по справедливості мій. З якого боку не глянь — він належить мені.

— Ти казав, якщо я...

Кел зневажливо махнув рукою.

— Так-так, ти вже казав, що я щось там сказав. Але, як я вже також говорив, я звідтоді дуже полюбив цей меч. І, як ти знаєш, мечі друїнів також на деревах не ростуть, а твоя відбита донечка в мене вкрала їх кілька штук. Сумніваюсь, що я колись їх знову побачу.

— Келе, я обіцяю... — почав було Ґеб, але Келлорек його перебив.

— І ти тепер просиш мене позичити тобі, можливо, найціннішу зброю в усьому Ґрандуалі, щоб... щоби що? Аби ви могли його з собою забрати у трикляті Жаскі Землі? Та може сто років минути, поки хтось не перечепиться через ваші кістки і не поверне мені меча!

Кел схрестив на грудях свої волохаті лапи.

— Ні. Я волію, аби Веллікор залишався там, де він є.

Ґебріел рвонув до звідника, його обличчям промайнув ледве помітний проблиск люті.

— Чуєш, ти... — промовив він, але тут же з темряви ніш каплички з’явилося двійко широкоплечих істот.

Кожен із големів був удвоє вищий за Клея, хоча і менший за того велетня, якого вони бачили під час параду «Вершників Бурі». Обидві істоти були зі старого чорного базальту, у їхніх очницях було вирізьблено руни, що пульсували яскраво-зеленим світлом, наче відповідаючи на якийсь тільки їм чутний наказ. Вони хутко рушили до Ґебріела, і від їхніх рухів задрижало скло у вітринах. Коли вони були вже за два кроки від Ґеба, Келлорек підняв руку.

— Стояти, — промовив він, і Клей зауважив, що в руці він стискає той самий медальйон, який погладжував раніше.

На медальйоні горіла руна, така сама, як в очницях големів. Істоти завмерли на місці.

— То що, Ґебе, як тобі? Зможеш узяти Веллікор — забирай на здоров’я.

Ґебріел не зразу зумів відірвати погляд від голема біля себе.

— Справді?

— Справдіше не буває, — відповів Келлорек, неповоротко відходячи вбік.

На його обличчі знову з’явилась посмішка, але нічого приємного в ній уже не було. Клей пригадав раптом, що в юності Кел був звичайним бандюком. Його брутальна натура зіграла йому на руку, коли він робив кар’єру звідника, бо іноді гроші з тих, хто порушив угоду, доводилось вибивати. Колись давно Клею таке кримінальне минуле здавалося штукою потрібною, але тепер він волів би, щоб Кел таких навичок не мав.

— Ну що, давай, — під’юджував Келлорек. — Візьми його.

Ґебріел обережно подався вперед. І тут же зачепився за кут позолоченого саркофага, ледве встоявши на ногах.

Звідник засміявся.

— Обережніше. Там лежить Невбивний Кіт. Він мертвий, як цвях у дверях, але досі ходить і говорить. Правду кажучи, навіть забагато говорить. Не просто так я його туди запхав.

Ґебріел поволі піднявся по сходах до статуї. Дійшовши до верху, він озирнувся. Не знаючи, що сказати, аби його підбадьорити, Клей тільки кивнув. Він навіть на мить не припускав, що Ґеб зможе вирвати меч із рук статуї, так само, очевидно, не міг цього припустити і Келлорек.

Утім, той факт, що Клей зараз був тут, а не вдома з дружиною й дитиною, свідчив про те, що від Ґебріела можна чекати сюрпризів.

Спершу Ґеб різко смикнув меча. Коли той не піддався, він розправив плечі й прокашлявся. Поклавши свою потужну лапу на лікоть статуї і схопивши руків’я, Ґеб спробував проштовхнути меч уперед. Секунди тягнулися одна за одною. Ґебріел узяв паузу, труснув пальцями і спробував іще раз. Келлорек зі своїми големами просто мовчки спостерігали. Звідникові було явно весело, големам, здається, байдуже. Клей аж подих затамував. Він лише мовчки молився, щоб Веллікор піддався, і страшенно чекав на ляскіт, з яким меч вдариться об підлогу.

Але замість цього він почув тихе скімління, настільки тихе, що здавалося, ніби воно долинає десь здалеку. Скімління набирало гучності і нарешті перетворилося на довгий і протяжний крик — Ґебріел доклав усіх своїх сил, аби вивільнити зброю із хватки статуї. Нарешті він здався і тепер стояв, важко дихаючи й дивлячись на свою правицю, ніби вона його зрадила.

— До речі, Неквапнорукий, — знову вдягнувши на обличчя приязний вираз, звернувся до Клея Келлорек. — Я так бачу, що Чорне Серце досі в тебе. Який сенс такому скарбу без діла нидіти на півночі, га? Може, я б його в тебе купив?

— Не продається, — відрізав Клей, йому дуже не подобалось, чим обертається ця розмова.

— Ой, та буде тобі. Я міг би дати за таку рідкісну річ... скажімо, п’ятсот марок. Гадаю, людині у твоєму становищі золото набагато потрібніше за старий, побитий щит, хіба ні?

П’ятсот марок! Клей намагався не видати емоцій. Він був не з тих, хто торгуватиметься, якщо можна просто вдарити. П’ять сотень золотих монет — та за ці гроші Клей міг би собі купити абсолютно нове життя. Віддати дочку до пристойної школи в Оддсфорді. А ще — розпрощатися нарешті із зеленим плащем Доглядача й відкрити шинок, про який вони так часто говорили з Джинні. Звичайно, в його мріях щит Чорне Серце завжди займав почесне місце над вогнищем, але туди, врешті-решт, можна і щось інше повісити. Картину якусь, до прикладу. Або голову оленя. Кому ж не сподобається відчувати на собі під час вечері осклілий погляд відрубаної звірячої голови?

Помітивши, що Клей вагається, Келлорек тиснув далі, голос його став солодким, ніби сироп.

— Ти не туди воюєш, Неквапнорукий. Вважай, тобі пощастило, якщо ти втратиш лише цей щит.

Він жестом показав у бік Ґебріела, який висів тепер на руці статуї, марно силкуючись розімкнути її кам’яні пальці.

— Ти серйозно сподіваєшся перетнути Жаскі Землі? Якщо вас не повбивають чудовиська, то неодмінно прикінчать дикуни. Або гнилиця доконає, — похитав він головою. — І з чого ти взагалі взяв, що інші все кинуть і підуть за вами? У Муґа справи пішли вгору, він зайнята людина, а Метрік — король, він нізащо не відмовиться від трону, за жодні пекельні витребеньки. А Ґенелон... гадаю, він добряче ненавидить більшість із вас — і не просто так.

— Ой! — Ґеб примудрився порізатись об лезо Веллікора.

Притискаючи до грудей залиту кров’ю руку, він кілька разів з розпачу вдарив ногою по мечу, сподіваючись його розхитати.

«Бідний мертвий Веспіан, — подумав Клей, усміхнувшись, — крутиться у труні від такого». Якщо треба — продавай...

Келлорек засміявся.

— На статуї закляття, — пояснив він Клеєві. — І, поки закляття не зруйновано, меч вона не випустить. Хіба ж можу я дозволити, аби хтось просто зайшов сюди і забрав таку коштовну річ?

Клей зітхнув. Доведеться сказати про це Ґебріелові, хоча його товариш і сам би міг здогадатися. Але Келлорек зрозумів реакцію Клея як згоду на його пропозицію.

— Я знав, що ти все зрозумієш правильно, Неквапнорукий. Тобі ніколи мізків не бракувало. Сказати чесно, я навіть здивований, що Ґеб зумів тебе так далеко затягнути, але, виходить, твоє щастя. Словом, клади сюди свій щит, а я піду тобі монет принесу.

— Не думаю, Келе, — ввічливо відповів Клей.

Звідник, який щойно посміхався на весь рот, нагадував тепер облитого водою півня.

— Ах, ти не думаєш?

Клей рушив до сходів, які вели до статуї, але Келлорек заступив йому дорогу своєю тушею.

— Роуз гаплик, — загарчав він. — Я розумію це. Валері теж розуміє. Лише ви — єдині два клоуни по цей бік Жаских Земель — цього ніяк не збагнете. Вона мертва, і Ґеб так само здохне, якщо він такий дурень, аби йти її виручати.

Звідник підійшов до нього достатньо близько, аби Клей відчув сморід з його рота.

— До речі, в мене нова пропозиція за щит. Сто марок. Плачу сто марок, інакше я і тебе, і цей жалюгідний мішок лайна вдягну в металеві шати і кину в басейн. Як тобі?

— Який басейн? — знущально запитав Клей і, коли Кел набрав було повітря в груди, аби обкласти гостя чортами, схопив медальйон, за допомогою якого звідник керував големами, і щосили вдарив його в обличчя.

Келлорек хитнувся назад, перечепився об позолочений саркофаг Невбивного Кіта, і ланцюг, на якому висів медальйон, порвався, розсипавшись на кільця.

— У мене також нова пропозиція, Келе, — промовив Клей, роздивляючись медальйон.

Він був на диво теплим на дотик і, здавалося, вібрував у руці.

— Тікай-но звідси якомога швидше, бо я тобі даю лише п’ять секунд, поки накажу оцим хлопцям, — він тицьнув на големів, що наближались до них, — приготувати канапку з твоїм м’ясцем.

Обличчя Келлорека було темно-червоним від крові. Він торкнувся зуба, перевіряючи, чи Клей його не зламав.

— Сучий ти сину! Присягаюся крижаними цицьками Зимової Королеви...

— Чотири, — почав рахувати Клей.

— Клею, будь ласка, — спробував звідник підлащитись. — Та я ж пожартував. А ви повірили, так? Оце сміх...

— Три.

— Зажди, а як щодо...

— Два.

Келлорек кинувся навтьоки. Клей зачекав, доки стихнуть його важкі кроки, а тоді пішов до Ґеба. Його друг безсило навалився на ноги статуї. Руки його мляво звисали по боках. На кам’яну підлогу з пальців правої руки крапала кров.

— Ґебе...

— Як думаєш, він не збрехав?

— Ти про що? — закліпав очима Клей.

— Про Роуз. Як гадаєш, вона вже мертва?

«Можливо», — подумав Клей, але вголос цього не сказав.

— Ми знайдемо її, Ґебе. Але нам негайно треба забиратися звідси. Кел побіг по охорону.

За важкими дверима каплиці було чути вереск звідника. Аж раптом десь неподалік почувся звук, що нагадував гарчання точильного каменю. Клей озирнувся і побачив, що це з’їхала з місця важка кришка саркофага, об який спіткнулися Ґеб із Келом. По його краю, ніби намацуючи щось, пробіглися висохлі пальці.

Ким би той Невбивний Кіт не був — а Клей був майже впевнений, що він не обов’язково живий, — він ось-ось мав вирватись на свободу. І коли це станеться, їм варто б опинитися звідси якнайдалі.

Не знаючи, чи големи повинні його бачити, коли він віддає накази, Клей підняв медальйон, якому вони підкорялися.

— Візьми його, — наказав він одному з них, і той миттю виконав його бажання.

Тоді Клей звернувся до другого голема:

— Будь ласка, зроби тут двері, — сказав він, показуючи на стіну.

«Купере, ти кажеш “будь ласка” голему? Джинні би так тобою пишалась...»

Руни в очницях істоти загорілися зеленим. Спершу він наліг на стіну плечем, поки у цегляній кладці не з’явився отвір, а потім почав працювати кулаком, поки прохід не став достатньо широким. Надворі було темно. Нічний вітерець доносив слабенький запах міста з-під пагорба: пахло димом і кислуватим смородом немитих людських тіл.

— Погнали, — сказав Клей.

Він пішов слідом за першим големом, другий рушив за ним — він тримав на руках виснаженого Ґеба.