Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ. ПРОЩАННЯ З КОРОЛЕМ

Метріка знайшли мертвим наступного ранку. До покійника викликали двох лікарів. Перший оголосив, що король напився до смерті, другий наполягав на тому, що повелителя Аґрії отруїли. Невдовзі після сніданку, який приготували особисті кухарі Ліліт, цей другий лікар несподівано захворів і теж помер. Перший лікар натяк зрозумів правильно: він заявив, що причини смерті його колеги абсолютно незрозумілі.

Клею з друзями дозволили залишитись у палаці, хоча й було очевидно, що гостинності королеви настане кінець одразу після того, як поховають Метріка. Схоже було, що Ліліт аж кортить почати церемонію поховання, і вже наступного ранку вони доєдналися до поховальної процесії, яка мовчки рухалась майже порожніми вуличками Брайкліффа.

Побачивши траурну ходу, сплеснула білими від борошна долонями жінка з пекарні, пара вуличних лицедіїв перервали репетицію своєї вистави. Волосся одного з них було пофарбовано в рудий колір, а на макітрі він мав пару кролячих вух — то, певно, був костюм друїна. Другий загорнувся у чорне простирадло і прив’язав собі до рук крила.

— Я очікував побачити більше людей, — пробурмотів Ґебріел. — Метрік ніби був непоганим королем.

— Ліліт не оголосила про його смерть, — пояснив Муґ. — Кажуть, вона навіть слуг на ніч замкнула у замку і погрожувала їх стратити, якщо розпатякають, що король помер.

— Але чому? — запитав Клей.

— За її словами, натовп лише затримуватиме ходу, та ще й люди квітів накидають стільки, що потім не розгребти.

— Серйозно?

Клей через плече зиркнув на королеву, яка з виглядом повноправної повелительки їхала верхи й хихотіла з якогось жарту Локана.

— Боги, ну в Метті й смак на жінок.

Вони вийшли через задню браму й попрямували звивистою стежкою через ліс на пагорбі, розташованому за замком Брайкліфф. Потім процесія пройшла скелястим берегом річки, аж поки нарешті не опинилась на піщаному пляжі. Вперше Клей відчув, що не надто хитромудрий задум Муґа інсценізувати Метрікову смерть і потім його викопати — не така вже й гарна ідея, коли жалобна хода зупинилася не біля цвинтаря, як вони очікували, а біля пристані.

На березі на них чекала невелика група місцевих дворян.

— А хіба тут нема королівського склепу або чогось у цьому роді? — запитав Клей у того, що стояв до них найближче.

Чоловік, що тримав у руках білосніжну хустинку, витер зашмарканого носа, намагаючись не забруднити тканину, і кивнув.

— Ну... в підземеллях замку, але Її Величність останнім часом, — покосився він на Локана, — дедалі сильніше схильна дотримуватися, гм... північних традицій.

— І як на півночі ховають королів?

— Гадаю, їх не ховають, — глянув на річку дворянин.

Десяток дужих молодиків притягли до води чудово оздоблений човен. Тіло Метріка, якого і справді було не відрізнити від покійника після зілля, яке Муґ накуховарив йому після Ради, поклали всередину. Шкіра короля побіліла, мов кістка, — за словами чарівника, це був цілком очікуваний побічний ефект від інгредієнта під назвою «тіне-корінь». Рідке волосся Метріка змастили олією й зачесали назад. В останню путь його нарядили у неймовірно гарний одяг та ще й навішали на нього стільки золотих прикрас — каблучок, ланцюгів та гривен, — а також нап’яли на голову величезну корону, оздоблену коштовним камінням, що Клей побоювався, як би човен через усе це не пішов на дно, коли його спустять на воду. На грудях мертвого короля лежали два його улюблених схрещених кинджали — Роксі та Ґрейс.

У славу Осіннього Сина на чоло Метріка начепили вінок із червоної кропиви. Жерці Вейла наполягали, що без цього душу короля Язичник віддасть Морозній Матері, прирікши її на вічне нидіння у крижаному пеклі.

Діти короля всі були у траурних чорних вбраннях, але горе їхнє було настільки ж різним, як і походження. Близнюки ревли (Клей вирішив уже, що це їхній звичайний емоційний стан), а Ліліан схрестила руки на грудях і люто дивилася своїми блакитними очиськами на кожного, хто намагався її втішати. Гладке обличчя Керріка було в сльозах і шмарклях. Щоразу, коли йому видавалось, ніби ніхто на нього не дивиться, малий крадькома діставав з кишені жменю родзинок (принаймні Клей сподівався, що родзинок) і пхав їх собі в рота. Хіба що старший — Деніґен — мав спокійний вигляд. Здавалося, що йому вже набридло слухати плачі жерця, який щодуху вихваляв досягнення Метріка не лише як короля, але також як чудового батька та люблячого, коханого чоловіка.

Ліліт свою роль убитої горем удови грала настільки добре, що Клей був певен — був би тут натовп містян, вони б засипали її квітами. Враження псувало хіба що те, що королева так міцно вчепилася в руку Локана, ніби вона у відкритому морі, а він — остання її надія, балка вже затонулого корабля. З нагоди прощання з королем каскарець убрався у вишукані чорні обладунки, а на обличчя нап’яв маску суворості настільки скорботної, що на його молодому обличчі вона справляла враження маски блазня.

Невже ж він настільки дурний, що повірив, буцім вона зробить його королем? У такому разі Клей міг його лише пожаліти. Ліліт зараз новий чоловік потрібен як гнилий гарбуз замість голови. Виходячи за Метріка, вона, певно, розраховувала, що той колись доп’ється до коми і керувати королівством буде вона. А він натомість зі своїм завданням впорався, ставши, за всіма ознаками, королем компетентним та милосердним. А тепер вона може правити сама, і потреби стримувати свої хижі забаганки вже не буде.

Клей знову занадто заглибився у лабіринт власних думок. Вибрався звідти, почувши, як священнослужитель просить добру половину Святої Тетреї віддати душу Метріка під вічну опіку Літнього Повелителя та у вічне служіння Весняній Діві. Сам Метті, якби він не брав безпосередню участь в інсценуванні власної смерті, не стримався б на цьому моменті від жартів про Діву. Але ось човен відштовхнули від берега, бурхлива течія підхопила його й понесла на схід.

— Це добре, — промовив Муґ, нахилившись. — Так навіть краще. Не доведеться його викопувати. Просто підемо за течією і знайдемо його. Бачили, скільки йому золота навалили? Ми розбагатіємо!

Ґебріел його впевненості не поділяв.

— Дурня якась, — заперечив він. — Що іншим заважає зробити те саме? Вниз за течією можуть бути розбійники, які тільки й чекають, аби розграбувати королівський човен. Чому б... — раптом він замовк. — Ох.

Клей простежив за його поглядом і побачив довгий лук у руках Локана. Північанин уже схопив стрілу і підносив її змащене смолою вістря до полум’я жаровні.

Певно, каскарці не лише відправляли своїх мертвих королів мирно пливти за течією. Вони їх іще й спалювали.

Раптом усі погляди звернулися до Клея, і він збагнув, що мимохіть крикнув на все горло:

— Ні!

«Придумай щось, Купере. І швидше — всі дивляться», — сказав він сам собі.

— Ні, — повторив він.

Він зробив крок уперед, хоча досі й гадки не мав, що йому казати чи робити далі, але раптом потягнувся до лука в руках Локана.

— Можна я? Він був моїм другом. Я хочу сам відправити його до богів. Будь ласка, — додав він, коли північанин озирнувся, питаючи дозволу в королеви.

Ліліт якусь мить вагалась, але потім ствердно кивнула, і Локан віддав зброю, ніби дитина, яку мати змусила поділитися з братом чи сестрою новою іграшкою.

Клей узяв лук, навмисно махнувши запаленим вістрям стріли біля лиця Локана, й розвернувся до річки. Човен був на відстані трохи більш як тридцять метрів — навіть новачок з такої відстані влучить, якщо добре націлиться.

Він прицілився. Вистрілив. І промахнувся. Дуже промахнувся.

Клей почув, як за спиною в нього хтось застогнав, а хтось захихотів.

— Вибачте, — пробурмотів він ніяково. — Я осліп від горя. Дозвольте спробувати ще раз.

Каскарець подав йому ще одну стрілу, і Клей повільно заходився запалювати вістря. Нарешті прицілився, вистрілив — і цього разу промахнувся вже не настільки сильно.

— Бісів вітер, — пробурмотів він, просячи в Локана ще одну стрілу.

Північанин недовірливо глянув на нього — ніякого вітру не було. Третя стріла Клея впала поруч із кормою човна, який уже стрімко наближався до вигину річки.

З далеких дерев на воду спускалися хмари туману.

— Локане, будь ласкавий, — зітхнула королева, — покажи цьому йолопові, як правильно спалити тіло мого коханого покійного чоловіка.

— Слухаюсь, моя королево, — повернулась посмішка на обличчя північанина.

— Ваша Величносте... — спробував було заперечувати Клей, але Ліліт не дала йому договорити.

— Досить. Ви й так познущалися з цього священного ритуалу. Наше щастя, що Локан майстерно володіє луком та іншою зброєю, — сором’язливо докинула королева.

Клей ледве стримався, аби очі не закотити у відповідь на цей вульгарний натяк. Він віддав лук і відійшов убік, чекаючи, поки молодий каскарець недбало закладе нову стрілу й запалить її.

«Цей виродок вирішив зробити з цього шоу», — збагнув Клей. Краєм ока він побачив, як нервово смикнувся Ґебріел.

Локан став у стійку й подивився на човен, який уже ледве було видно в тумані. Попри те, що з такої відстані влучити було важко, Клей не мав жодних сумнівів у тому, що королевин любчик поцілить як треба, і тому дочекався, поки каскарець повністю натягне тятиву, і промовив так тихо, щоб ніхто, крім північанина, його не почув:

— Ти вже обрав ім’я синові?

— Що?!

Тятива луснула. Стріла закрутилась і полетіла назад. Люди позаду них порозбігалися, Локан обернувся до Клея. Обличчя його залило рожевим, потім воно швидко почервоніло, а потім стало аж фіолетовим — чи то від гніву, чи то від сорому. Певно, від гніву.

— Мені завжди здавалося, що «Ораґ» звучить благородно. Гарне ім’я для північанина, — не вгавав Клей.

Розлючений Локан зробив до нього крок, але Клей глянув молодикові просто в очі.

— Тільки спробуй, довбню, — промовив він тихо й холодно, ніби скута кригою гора.

Каскарець застиг на місці.

Присутні нарешті затихли, минуло кілька секунд, і Локан закліпав очима, ніби звільнившись від закляття.

— Моя королево, вибачте. Я, — глянув він на людей, на Клея та знову на королеву, опустивши голову, — я не виправдав ваших очікувань.

— Це вже не має значення, — безтурботно відповіла Ліліт.

Вона випросталася, накрила тендітні білі плечі чорною шаллю.

— Вогонь — це лише формальність. Добре, що коли душа мого чоловіка пішла, його тіло тепер перемелють Зуби Адраґоса.

— Чиї зуби? — перепитав Муґ.

І тієї миті Клей збагнув, що цей туман на річці — зовсім не туман. Це було марево. Іноді це зовсім різні речі.

* * *

Те, що Метрік вдавав мертвого, врятувало йому життя.

Вони знайшли свого друга в сутінках, він сидів на скелі біля підніжжя водоспаду. На лівій частині його обличчя зяяла рана, мочки одного вуха не було, а сам він був з голови до ніг покритий темними синцями. Око над раною набрякло так сильно, що коли він побачив їх і всміхнувся, воно зовсім заплющилось.

— Слава Ґліф! Я вільний! — загорлав він, але за гуркотом водоспаду його голосу майже не було чути.

Решта уп’ялися поглядами у височезний водоспад, відомий як Зуби Адраґоса, — певно, через те, що з озера під ним стирчали гострі шипи чорних скель.

— Як?.. — Муґ так і не зумів завершити своє запитання, і Ґебріелові довелося йому допомогти.

— Як тобі вдалося вижити?

Король Аґрії, що добровільно зрікся трону, знизав плечима.

— Без поняття, — промовив він. — Я отямився перед самим водоспадом, але це твоє зілля — тіне-корінь, чи як там, — мене тоді до кінця ще не відпустило. Я й поворухнутися не міг, принаймні поки кілька разів добряче не довбанувся в польоті, — це мене настільки витверезило, що я навіть до берега зумів допливти. Словом, якби я не був одурманений, то розбився б. Ну, в сенсі, ще сильніше б розбився. Добре, хоч дівчат моїх вдалося врятувати, — погладив він кинджали, що лежали біля нього на камені.

— А човен? А золото? — промовив чарівник, підійшовши до краю скелі та вдивляючись у бурхливу воду.

— Боюсь, усе на дні. Окрім того, що я мав на собі, — замахав Метрік руками з золотими перснями на пальцях.

Ще на його шиї висіло кілька ланцюгів, але корони не було. Втім, вони пішли з замку з добрячим запасом харчів, а того золота, що було на Метріку, їм вистачить на їжу до самої смерті.

— Пощастило, — промовив Ґебріел.

— Та не кажи, — скоса глянув на нього Клей.

— Треба йти далі, — заявив Муґ. — Можливо, хтось шукатиме королівський скарб. Або Ліліт передумає і відправить за нами погоню.

— Може бути, — погодився Клей. — У П’ятидвір’я? — запитав він Ґебріела, почухавши бороду.

— А що у П’ятидвір’ї? — поцікавився Метрік, невпевнено торкнувшись пораненого вуха і скривившись від болю.

— Ґенелон, — хором відповіли Клей із Ґебріелом.

— Ви серйозно? — похмуро поцікавився король, дивлячись на свої закривавлені пальці. — До того П’ятидвір’я взагалі в інший бік чалапати.

— І все-таки, — глянув на Клея Ґебріел. — Він нам потрібен. Без нього нам ні Жаскі Землі не пройти, ні Роуз не звільнити. Він...

— Він — Ґенелон, — сказав Клей. — Я розумію, що він нам дуже потрібен. Просто не впевнений, що він буде радий нас бачити.

— Що ж... Спробувати ми повинні, — зітхнув Ґебріел.

— Гаразд, гаразд. Ідемо у П’ятидвір’я.

— Можна просто піти за течією річки, — запропонував Метрік. — Чотири-п’ять днів лісом — і ми на місці. Дорогою швидше буде, але ж нам треба обережно йти, правильно? Якщо нас хтось побачить і Ліліт дізнається, що я живий, вона не вгамується, поки їй мою голову не принесуть на блюді. Точніше, голови кожного з нас.

— Та й Келлорек здогадається, куди ми збираємось далі, — додав Ґебріел. — Він точно на дорозі своїх людей розставить.

«Оце пощастило, — подумав Клей. — Треба не дати себе зловити злій королеві та мстивому звідникові. Можна подумати, піти до повного чудовиськ лісу, щоб дістатися міста у безнадійній облозі — цього було замало. Хто там бажає нашої смерті — нічого не треба робити, просто почекати й дати нам зробити усе за нього».

Вони рушили на схід. Першим ішов Ґебріел, за ним весело перемовлялися Муґ із Метріком, а замикав ходу занурений у власні думки Клей.

«Купере, подивись на це з іншого боку: друзі поруч, їжі та золота — завались».

Звичайно, тоді він іще навіть і не підозрював, що завтра до полудня залишиться без двох із трьох перерахованих вище речей.