Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТ ТРЕТІЙ. ВОСТАННЄ

— Це Роуз. Це повинна бути вона.

Ґебріел дивився на Кастію вдалечині. Брами міста відчинилися, і з них горохом посипалися найманці, залишки могутнього війська, розгромленого Ордою. Раніше їх було понад чотири тисячі, але тепер, якщо прикинути на око, залишилось менше половини. Ті, хто витримав облогу, були хворі й виснажені, але вони кинулися за міську браму, як божевільні. Або як герої.

Клей ані секунди не сумнівався, хто веде їх у бій. Ґебріел теж. Його друг хотів було щось сказати, але його випередила Живокіст. — Іди до неї. Ми з тобою.

Ґебріел кивнув, міцно стиснув губи, роздув ніздрі, і його червоні від виснаження очі наповнились любов’ю, гордістю та безмежною батьківською вдячністю.

— Я знаю, — промовив він. — Дякую вам.

Він обернувся до міста обличчям.

— Що ж, значить, за мною. Востаннє.

Після того, як зник Язичник, а його віверна загинула в бою, Жаска Орда швидко втратила керування.

Почали помирати циклопи — одному з них поцілила в око списом Солодка Лейла, а північани з «Велетової Смерті» накинулися на іншого, ніби мурахи на покинутий пікнік. Третій циклоп, роздерши бойовий візок, виграбав з його нутра водія і зжер його. Вже за мить щось усередині нього вибухнуло, і його живіт луснув, як розчавлений гарбуз.

Ґеб із Ґенелоном проскочили між ногами останнього циклопа, що ще тримався стоячи. Веллікор підтяв йому одне сухожилля, Сирінкс — інше. Чудовисько заревло від болю, впало на землю, і Муґ зашпулив йому просто в пащу свою алхімічну гранату.

— От не пощастило! — крикнув він.

Всередині голови циклопа почувся вибух, і з розірваного ока полилася кров.

Ґебріел невтомно просувався вперед. Його друзі слідували відразу за ним, а позаду вже прилаштувалися молодші найманці, яких стало помітно менше: ліворуч крокували «Кортні та Іскри», праворуч — Джейн зі своїми розбійницями. Клей бачив також, як за ними йдуть «Вершники Бурі», як Бен Сталактієць прорубує собі шлях у місиві потвор закривавленою сокирою, яку він тримав обома руками. Тут же чалапала Безжальна Мей Драммонд, смерть якої Клей на власні очі бачив уже двічі, — однією рукою вона притримувала свої нутрощі, а іншою розмахувала шипастим ціпом.

Перед ними вискочила раптом якась тварюка, схожа на опудало з вуглинками замість очей, але невідомо звідки з’явився Баррет і ударом молота розтрощив її. Поруч із ним йшли його сини — їхнє просочене кров’ю та потом платинове волосся налипло їм на обличчя. Тіамакс розгублено помахав руками, а Свинтус вичавив із себе подобу посмішки. Клей помітив, що очі хлопця мокрі від сліз.

Коли «Авангард» і «Віхті Ночі» підійшли ближче, він придивився уважніше.

— А де Еш?

— Загинула, — промовив Баррет.

«Загинула». Клею від цього слова аж подих забило.

— Баррете, я...

— Не треба, Неквапнорукий.

Він нічого більше не сказав, і Клей теж.

На них знову ніби небо впало — гарпії грудками пір’я кидались на землю, з вереском атакували згори чумні яструби. Небесний корабель упав на поле битви, розчавивши безліч істот.

Клей побачив, що найманці, які вибігли з брами Кастії, атакували Жаску Орду з тилу, і раптом згадав холодний осінній ранок (здається, це було кілька життів тому), коли батько повів його до лісу і вчив розбиратися в деревах. Він пригадав, як Лейф показав йому, що перш ніж починати рубати один бік стовбура, треба висікти клин з іншого боку. Якщо їм пощастить, то Роуз із друзями якраз і стане тим клином, а їм залишиться просто рубати, рубати, рубати...

На полі бою знову з’явився кригоподібний Пекельник. З кожним кроком розлюченого демона потвори повертали собі впевненість у власних силах. Якби Падолист шукав захисту і планував згуртувати свою розпорошену армію та знову кинути її в бій, то кращого місця було б і не вигадати.

Ґебріел або дійшов такого самого висновку, або мчав до Роуз найкоротшим шляхом, але прямував просто на Пекельника. Найманці безнадійно тонкою, яскравою ниточкою прошили гобелен суцільного жаху.

«Віхті Ночі» рубалися з велетенськими павуками, тоді як «Кортні та Іскри» вступили в бій з ведмедем завбільшки як нармерійський слон. Бен Сталактієць влучним кидком простромив горло кентавру своїм списом, а «Вершників Бурі» зусібіч обліпила зграя гоблінів.

З лівого боку на найманців накинулась група кобольдів, і галасу від них було, як від сотні дрібних псів.

— Тули далі, Неквапнорукий, — підштовхнула Клея своїм луком Джейн. — Ми з ними розберемося.

Він вагався якусь мить, але, побачивши, як перші пів дюжини кобольдів упали, підкошені стрілами, кинувся наздоганяти Ґеба. Дорогою він промчав повз Баррета — старий найманець і двоє вцілілих членів його банди стояли, готуючись відбиватися від нападу грізного кирпатого варґа.

Якоїсь миті Клею здалось, ніби він помітив у метушні відблиск кольчуги Падолиста, але вже за мить він друїна вже не бачив.

— Роуз! — закричав Ґебріел.

Але дочка його була занадто далеко, аби почути батьків голос. На захисників Кастії, що вибігли за мури, накинувся натовп верескливих білих бісів, що страшенно нагадували расків з Холодного Шляху, тільки були значно менші.

От тепер Клей абсолютно чітко бачив Ґебову дочку, та і складно було не побачити: по-перше, вона мала пофарбоване в криваво-червоний колір волосся, а по-друге, рубалась вона люто, ніби каскарська берсеркиця, що застукала свого чоловіка у ліжку з власною сестрою. Дівчина тримала обома руками блискучий ятаган і крутилась та виверталась, випускаючи тельбухи всьому, до чого тільки могла дотягнутися.

Або не зовсім усьому. Клей не вірив своїм очам — поруч із Роуз бився худющий і гнучкий друїн, що тримав у руках довжелезний меч, яким він користувався майже винятково для захисту дівчини. Його волосся кольору блякло-зеленої літньої морської хвилі було зачесано за сріблясті вуха. Друїн був вищий та кремезніший за Падолиста, і в його рухах відчувалась дивна, передбачлива ощадливість, ніби все поле битви було для нього величезною дошкою для гри в четверицю і він намагався прорахувати кожен хід.

Ці двоє — Роуз та, як зрозумів Клей, Вільнохмар — здавалися невразливими. Біси хвилями бились об них, ніби приплив об високу скелю, і розсипалися навсібіч.

Чудовиська поспішили до Пекельника, сподіваючись, що він захистить їх, і демон спершу подивився на них з люттю, а потім звернув свій бездонний чорний погляд на захисників Кастії та пару, що вела їх у бій.

— Трясця! — вилаявся Ґеб.

— Візьму його на себе, — миттю відгукнулась Живокіст.

Вона рвонула в небо, а Ґенелону залишилось тільки похмуро дивитися на вихор чорного пір’я у себе над головою.

Клей озирнувся на південця.

— З нею все буде гаразд, — промовив він таким тоном, що і сам повірив у власні слова.

— Та знаю я, — відповів Ґенелон, нахмурившись іще сильніше.

Ґебріел знову повів їх за собою. Клей став по правий бік від нього, Ґенелон — по лівий. Муґ, трохи відстаючи від них, ішов по центру, а тил прикривав Метрік. Тепер вони були самі — відважна п’ятірка, що проривалася крізь вихор кігтів та зубів. Над головою, ніби комахи на болоті, дзижчали стріли, зусібіч щось без кінця ревло, кричало, плювалося, штовхалося, било лапами і тягнуло на себе, але Клей робив усе можливе, аби тільки прикрити Ґебріела зі свого боку, поки його друг нестримно рухався вперед.

Муґ у кожній руці тримав по чарівній паличці, і з них виривалися фіолетові блискавки, які вилітали, здавалося, абияк, але неодмінно знаходили свою жертву. Метрік, ніби барабанщик на параді, вимахував кинджалами з такою швидкістю, що потвори навіть не встигали зрозуміти, що вже здохли, поки боги не питали їх на тім світі, чи їм долити молока до чаю. Ґенелон же вбивав чудовиськ із такою жорстокістю та вправністю, що Ґебріелові навіть заздрісно стало: за ним залишалися поранені, тоді як після південця — нічого, крім кривавого місива.

Якоїсь миті Клей з подивом упіймав себе на тому, що спина в нього майже не болить, як і зламана рука, як і ребра, які йому натовкли люди Живокіст. І рани на обличчі вже не свербіли. Звісно, він втомився, дихати ставало дедалі важче, і серце гупало, ніби коваль, що поспішає до вечері, але він почувався... добре. Справді добре, попри все.

Найдивніше, що йому було зараз зовсім не страшно. Вранці — страшно було. Страшно було, що план Муґа провалиться, що дракон їх порве на шматки. Страшно було піти через Рубіж і повернутися з порожніми руками. І могутня й огидна Жаска Орда — то було найстрашніше, що він бачив у своєму житті, ну, хіба що крім виразу обличчя Джинні, коли вона вписалася головою у дверцята шафи, які він забув зачинити.

Але зараз Клей був абсолютно переконаний, що все — які б жахи не діялись навколо — відбувається саме так, як мало відбутися. Він — з друзями, пліч-о-пліч з друзяками по банді, які, до всього, виявилися чотирма найкращими людьми на світі.

Звичайно, кожен окремо був зі своїми вадами і суперечностями, як недоладна нота. Але, зібравшись разом у банду, вони ставали чимось більшим — гармонійним та по-своєму досконалим.

Словом, йому зовсім не було страшно. Він посміхався на весь рот, насолоджуючись музикою бою довкола себе, з сумом розуміючи, що ця мелодія добігає кінця.

* * *

Клей побачив, як Живокіст підлетіла до Пекельника. Описавши широку дугу й ухилившись від удару його батога, що висік з повітря кілька крижинок, вона пірнула йому просто під меч. Вдарила косою, але демон був укритий настільки товстим шаром льоду, що Умбра лише викресала з його обладунків сліпучі холодні іскри. Посіпаки демона кинулись у контратаку, на «Сагу» налетів справжній потік бісів, і Муґ зник під їхніми білими тільцями. Метрік зупинився й, вигукуючи ім’я чаклуна, кинувся розгрібати монстриків, розкидаючи їх на всі боки, ніби господар, що намагається витягнути зі стрімкої бурхливої річки свого пса.

Клей затулив Ґебріела щитом, захистивши його від хвилі бісів. Ці потвори були завбільшки як дитина, згорблені й худі, з рогами, закрученими назад. Зброї у них не було — тільки гострі зуби та пазурі, і хоча більшість із них не наважилися нападати на учасників «Саги», ті, хто таки напав, билися дуже жорстоко.

Визирнувши з-за щита, Неквапнорукий бачив, як Живокіст знов опустилася до Пекельника. Демон розчахнув пащу — ніби вхід до Пекла Морозної Матері відкрився, дмухнув крижаним вітром, і дайва полетіла назад. Втративши рівновагу, вона шалено замахала крильми. Її обладунки та крила вкрилися інеєм, вона хитнулась у польоті, але зуміла обтрусити з себе паморозь і...

Пропустила удар батогом.

Живокіст коротко скрикнула і впала на землю, ніби бурулька з даху.

Клей швидко подивився на Ґенелона. Той мовчав, хоча на обличчі його читався смуток.

— Іди до неї, — промовив Ґеб.

Ґенелон з недовірою глянув на друга.

— Ти ж не зможеш...

— Зможу, — сказав Ґебріел, усміхаючись. — Звичайно, зможу.

Ґенелон, здається, хотів щось заперечити, але кивнув, розвернувся і почав прорубувати собі дорогу до дайви, що лежала на землі.

Тепер Пекельник наступав на захисників Кастії, працюючи батогом і перетворюючи їх одного за іншим на шматки криги.

— Роуз! — крикнув Ґебріел.

Цього разу дочка почула батька.

— Тату? — здивовано підняла вона очі.

— Роуз!

Ґеб спробував було вилізти з-за щита Клея, але зграйка бісів ледве не збила його з ніг, він відступив.

Клей хотів протиснутись уперед, але нечисті було забагато — не зрушити з місця, і тому залишалося тільки тримати позицію.

— Тату!

Клей почув у цьому вигуку два голоси — перший, розпачливий і недовірливий, належав Роуз, а другий був ледве чутний, ніби шепіт.

Це був голос Таллі.

Клей згадав раптом, як його дочка заспано пробурмотіла: «Але якби це була я, татку, ти б пішов?»

«Якби це була ти...» — подумав Клей.

Він іще міцніше схопив ремені Чорного Серця. Стиснувши щелепи, намагався вгамувати шалений крик, але той вирвався на волю й покотився полем бою. Клей уклав зламану руку в щит і кинувся на бісів зі впертою рішучістю бика, якого запрягли тягнути Місяць.

«Якби на її місці була ти, — відповів тоді Клей, милуючись рухливим відблиском свічок на її обличчі, — мене б ніщо у світі не зупинило».

Його рішучість дозволила йому просунутися на один крок, потім іще на один, а тоді Клей попер уперед, підганяючи себе хрипкими криками, і море бісів розійшлося під натиском його щита, ніби крига під носом корабля. Раптом він вирвався на вільне місце, та, піднявши голову, побачив над собою Пекельника.

Його схожий на хуртовину подих огорнув Клея Купера, і він заплющив очі, аби вони не вмерзли йому просто в очниці. Обличчя Неквапнорукого засипало снігом і шматками льоду. Борода і вії вкрилися інеєм, усе тіло пройняло несамовите тремтіння. Щит раптом став занадто важким — однією рукою його вже було не втримати. Клей похилився вперед і вже без жодної надії дивився, як батіг Пекельника піднімається над ним у сірому небі...

Аж раптом Ґебріел відштовхнув його вбік; Клей гепнувся об землю, і батіг ляснув у нього над головою. Ґеб, не гаючи часу, замашним ударом обрубав його й уважно глянув на Клея.

— Ти в порядку? — запитав він.

— В п-порядку, — затинаючись, відповів Клей крізь зуби.

Демон випростався з таким звуком, ніби на закуте кригою озеро впало щось важке. Його темні та глибокі, ніби зимові колодязі, очі дивились, як Ґебріел неспішно наближається до нього, тягнучи за собою Веллікор, що залишав на чорній землі борозну.

Пекельник так швидко змахнув своїм мечем, що Клей навіть не помітив удару. Але Ґеб виявився спритнішим: він ухилився від велетенського меча з такою невимушеністю, ніби пропустив когось повз себе у переповненому шинку. Пекельник на це лише вишкірився — між його зубами, що нагадували понівечені надгробки, зарипів сніг.

Але Ґеб кинувся бігти — і посмішка зникла.

Демон загарчав — ніби вдалині загуркотіла лава. Він заскочено відступив на крок, перехопив руків’я меча, аби Ґеб не уникнув удару розширеним кінцем леза.

Ґебріел стрибнув на Пекельника. У цьому стрибку не було витонченої краси, і якби лідер «Саги» припустився бодай найменшої помилки в розрахунках, меч демона просто розрубав би його навпіл. Удар натомість влучив у землю в нього під ногами, і Ґеб усіма чотирма кінцівками приземлився на широке, вкрите інеєм лезо. Демон намагався вирвати меч із землі, а Ґебріел спритно скочив на ноги й побіг мечем, ніби дорогою. Коли Пекельник нарешті вивільнив меч, Ґебріел, що на той момент був майже біля руків’я, підстрибнув іще раз, а зброя підкинула його ще вище.

Наступні пів секунди тягнулися для Клея ніби цілу вічність. Ґебріел зависнув у польоті, схопивши Веллікор обома руками, а за спиною в нього застиг занесений для удару меч, в якому відбивалося криваво-червоне сонце з іншого світу.

Ґеб вклав в удар всю свою силу, Веллікор розколов лід, яким було захищено горло Пекельника, і глибоко увійшов у шию демона. З рани, ніби завірюха у відчинені двері, рвонули сніг та холодна мряка. Демон захитався і розсипався купою льоду.

Ґебріел чимдуж побіг звідти. Меч залишився у Пекельнику, але зараз це не мало значення.

Роуз кинулась назустріч батькові, і, коли відстань між ними скоротилась, Клею знову здалося, що світ завмер на місці. Лише ті двоє продовжували рухатися, ніби плавці в океані, що взаємно віддзеркалюються і їх невблаганно притягує одне до одного кожен наступний подих.

Роуз виснажено хитнулась. Вона впала, і Ґеб устиг підхопити її на руки, опустившись на слизьку від бруду землю.

Вони стали одним цілим, застигнувши нерухомо, а світ довкола них обертався без упину.

Клей знайшов Падолиста серед гори трупів чудовиськ, які полягли, затиснуті між найманцями під командуванням Ґебріела та захисниками Кастії. Один бік тіла друїна був укритий жахливими опіками — кольчуга вплавилася в обвуглену плоть під нею. Частину щелепи було вирвано, а очі — одне золоте, а інше, зі шрамом, — сліпо дивились у вкрите хмарами небо.

Жаска Орда, кинувшись навтьоки після загибелі Пекельника, затоптала Падолиста, і попри все те лихо, що він накоїв, заслуговуючи на такий кінець, Клей на якусь мить пожалів його.

«Кожен із нас такий, яким зробило його минуле», — сказав він у Ліндмурі, і минуле Падолиста зламало його.

Язичник лежав на своєму мечі, і Клей вирішив, що хай уже краще він його візьме, ніж хтось інший. Він перевісив Чорне Серце на плече і, ставши на коліна, обережно перевернув труп друїна, щоб не...

«Тільки не це».

Серце Клея завмерло.

«Будь ласка, тільки не це...»

В роті в нього пересохло, у вухах ніби загупав величезний барабан. Клей відчув, що пальці його затремтіли, коли він схопив закривавлене руків’я Тамарат.

— Ох, Падолисте, — прошепотів він, витягаючи чорне, мов саме небуття, лезо, з піхов серця Язичника. — Що ж ти накоїв?