Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТИЙ. БАНДИ В ДІЛІ

Першими в арку кинулися хлопці Баррета. За ними поквапилися ще троє юнаків з так само яскраво наведеними чорним очима та платиново-білим волоссям (певно, решта учасників «Віхтів Ночі»).

Наступними рвонули дівчата Джейн; розбійниця, що тепер була уже лідеркою справжньої банди, проходячи повз Клея, ткнула його кінчиком свого лука.

— Це вже не шкарпетки на дорозі відбирати, правда ж, Неквапнорукий?

— Еге ж, — кивнув Клей. — Бережи себе, Джейн.

— Та пізно вже себе берегти! — засміялась вона через плече.

Потім у Рубіж пірнув Ґеральт Водозмій. Кремезному чолов’язі ніяково було навіть глянути у бік Ґеба, але натомість він з повагою кивнув Ґенелону, що стояв над трупом крилатої багатоніжки, уважно дивлячись у небо.

Далі пішли банди, яких Клей уже не знав, хоча багато з них називали себе Ґебріелові, пробігаючи повз. Кожен із північан з «Велетової Смерті» був озброєний сокирою завбільшки майже як Сирінкс, «Кортні та Іскри» були вбрані у шовкові строї й вимахували південними ятаганами, німі, немовби небіжчики, з обличчями попелястого кольору «Мовчазні Сини» марширували строєм, повз них з тюгуканням пронеслися «Банші», «Воїни Пилу» підбадьорювали себе, вигукуючи щось мовою, якої Клей ніколи навіть і не чув, за ними бігли «Ренегати» з синцями під очима, розбитими носами та вибитими зубами, ніби вранці вони вже встряли в бійку, але прагнули більшого.

На виході з Рубежу найманців представляли їхні барди: Солодка Лейла, Покидьок Джеспер, Брат Дрімоти, Гасдрубал Убивця Долі. Були там Сліпий Тигр — здається, і справді сліпий, а також Бен Сталактієць — судячи з його вигляду, в жилах хлопця текла кров велетня.

Але все-таки було там і чимало їхніх старих знайомих — Моторох Тушіно, Джорма Копняк, Лісанта Убивця Королеви, а ще багато банд, яких Клей уже й не сподівався побачити, гадаючи, що вони давно зав’язали з найманством: «Мрійники», «Замочники», «Житні Королі», «Слейд і Воїни-Танцюристи». Гордо і впевнено йшов до арки Рудий Боб, а за ним чалапав насмерть переляканий бард, і з обличчя його було видно, що йому раптом захотілося додому. Прошкутильгав, спираючись усім тілом на вузлувату палицю, Молодий Ніл, і Клей подумав, що сивобородому чаклунові пасувало б уже змінити ім’я на Старого Ніла.

Банди та найманці-одинаки все йшли і йшли в Рубіж, впадаючи з того боку, ніби річка, у море жаху. Ось пройшов Декарт Чистоводний, несучи свій дворучний молот, за ним промайнув Генк Спостережник, на щиті якого був особливий механізм, що вмів плюватися вогнем з червоного ока, намальованого на поверхні. Пройшли «Кров’янка», «Пожирачі Людей», «Вовчиці». Пробігло раптом п’ятеро осіб у накидках п’ятидвірських гвардійців, і кожен із них помахав Клеєві, ніби старому знайомому.

Ось промчали «Сталеві Сестри» на вгодованих білих скакунах — вигляд вони мали не такий гламурний та грізний, як на параді в Контасі. За ними з’явилися «Вершники Бурі», й один із них навіть зупинився та, потиснувши Ґебріелові руку, пробурмотів вибачення «за всю цю історію з химерою».

Раптом Клей відчув ніби слабеньке поколювання на шкірі обличчя і помітив, що на нього уважно дивиться якийсь молодик.

Згадав він, де бачив цей похмурий вираз обличчя, не відразу — але таки згадав.

— На що витріщаєшся? — грубо спитав він платиноволосого лідера «Орлів-Крикунів», який і під’юдив Ґенелона на побоїще у «Погромі» в П’ятидвір’ї.

На пам’ять про ту бійку в юнака був кривий ніс.

— На легенду, здається, — промовив хлопець і махнув своїй банді.

— Сам такий, — відповів Клей.

Молодик енергійно кивнув і побіг до арки.

Сказати щиро, Клей навіть не знав, як його звати, але підтримати когось перед боєм ніколи не зайве, та і хто сказав, що тільки Ґебріелові можна виголошувати ідіотські натхненні промови? Клей дивився вслід молодикові, аж раптом Ґеб узяв його за плече та розвернув.

Баррет вивів свій «Авангард» уперед, і Кіт приголомшено дивився на нескінченний потік воїнів, що прибували з Ярмарку Війни. Клей із друзями по «Сазі» вперше після рейду на маєток Келлорека понад місяць тому залишилися самі — і кожен із них зрозумів, що слід зараз зробити.

Муґ і Метрік обійняли один одного, другою рукою чаклун обійняв за спину Клея, а Метті пригорнув до себе Ґенелона. Південець ніяково здригнувся, але руки товариша з плеча не скинув і не забрав другої руки, коли Ґебріел стиснув його лівий зап’ясток, замикаючи це коло.

Клей не знав, як довго вони так простояли, — але все одно це було абсурдно довго, враховуючи те, що от-от на них мала кинутися Жаска Орда. Якийсь час вони мовчали — бо що тут скажеш, коли ви знаєте один одного тридцять з гаком років, — але нарешті Клей не витримав напруженої тиші й прокашлявся.

— Я вас люблю, хлопці, — промовив він, і — що за прокляття — голос йому затремтів, ніби у дванадцятирічного хлопчака.

Муґу перехопило подих від беззвучних ридань.

— Я вас теж люблю, хлопці, — зітхнув він, не соромлячись сліз, що котилися його щоками.

— І я, — прохрипів Метті.

— Я вас люблю, — промовив Ґебріел, дивлячись на кожного з друзів по черзі. — Всіх вас.

Ґенелон продовжував мовчати, але коли всі інші спрямували на нього свої погляди, південець закотив очі й незлостиво прогарчав:

— Ну, гаразд, гаразд. У моєму списку на вбивство ви четверо були б останніми.

Ґеб посміхнувся, глибоко зітхнув, і обличчя його раптом спохмурніло.

— За Роуз! — сказав він.

— За Роуз! — повторили друзі, і тієї ж миті небом розлігся голосний, протяжний і чіткий заклик сурм до бою.

Битва за Кастію от-от мала початися.

В описах поетів битва — це завжди славний чин, повний геройства, сміливих атак і доблесних жертв. Але на полі бою все має геть інакший вигляд.

Найповніше його описує слово «бардак».

«Що ж, принаймні ясно, хто тут ворог», — майнуло в голові у Клея, коли він відбив Чорним Серцем спис кентавра, що мчав на нього, а Ґеб обрубав чудовиську передні ноги по самі коліна. За інших обставин перекошена виттям мордяка кентавра могла б насмішити, але з-за його спини набігало ще кілька сотень таких само.

Попри те, що воїни не бачили ні самого Падолиста, ні його віверни, було очевидно, що діями Орди хтось керує. На північ вирушив загін кентаврів та варґів-вершників, сподіваючись обійти ґрандуальських найманців з флангів.

Ґебріел, намагаючись командувати своїм строкатим військом, послав їм назустріч «Сталевих Сестер» та всіх інших вершників, які були в нього в наявності. Наказ їм було віддано простий: якомога швидше зупинити кавалерію, а там уже «Сага» на чолі кількох сотень найманців вступить у бій. Кентаври, якщо дати їм розігнатися, могли розгромити кого завгодно, але якщо застопорити їх і нав’язати ближній бій — вони стануть легкою жертвою. На відміну від звичайної кінноти, де, поранивши коня, треба все одно битися з вершником, кентаврові достатньо перебити одну ногу — а тоді вже добити його зовсім не складно.

Після того, як «Сага» та інші оточили супротивника, «Сталеві Сестри» з найманцями-вершниками атакували кавалерію з тилу. Кентаврів розгромили за лічені хвилини, а спраглі крові варґи почали кидатися на всіх підряд.

«Непогано, як для початку», — визнав подумки Клей. Але більше простору для маневру Ґебові не залишалося. Обидві армії — військо найманців та орда чудовиськ — зійшлися в запеклій, оглушливій битві, і Клей чув лише крики про допомогу сотень тисяч потопельників у безкрайньому океані.

— Сюди! — закричав Ґеб.

У шалі бою він прослизнув уперед і повів «Сагу» в серце битви. Клей намагався триматись якомога ближче до свого друга. Його ліва рука вже почувалася краще, але досі була перев’язана та не загоїлась як слід, тому Клеєві залишалося тільки не відставати від Ґеба й захищати його від ударів, що сипалися на лідера банди. Метрік, ніби хлопець-шибайголова, слідував за ними, проштрикуючи ворогів кинджалами, як капшуки на базарі. Ґенелон прорубував собі шлях за допомогою Сирінкса, а Муґ, обв’язавши собі груди чотирма патронташами, кидав у чудовиськ флакони з вибуховою сумішшю.

«Хай боги рятують, — з тривогою подумав Клей, — аби лише його самого не зачепило. Один невдалий кидок — і Муґ спалахне, мов той феєрверк. І ми з ним разом».

Промовляючи в Каладарі, Ґебріел мав рацію: Орда — то було ожиле жахіття. Її військо складалося з наймерзенніших і найжахливіших істот, яких тільки можна уявити. Були там гобліни та скельні галки, дикі орки, ціле море тявкучих кобольдів, вільні від рун зеленоокі ґолеми. Були там конеголові іксіли та трухляві рогаті мурлоґи, кістяки, що брязкали іржавими обладунками, а гігантських павуків було стільки, що Клей і осягнути тієї кількості не міг.

А ще — скорпіони завбільшки як кінь, цибаті тролі з червоними, ніби жаровні, очима, фірболґи в брудних пов’язках на стегнах, що вимахували шипастими палицями, а також чаклуни-оґри, які били блискавками з кістяних тотемів. Полем битви ходили величезні деревії, у їхніх покручених гілках ховалися спріґґани, що стріляли в юрмище під собою крихітними стрілами, велетенські хробаки ковтали людей цілком, а дракони плювалися то жаром, то холодом, то хмарами отруйних газів.

Були там полчища людоящірок у чорній лусці, озброєних вигнутими ножами, безліч верескливих ґрімлоків з липкою білою шкірою та круглими залізними шоломами з крихітними отворами, аби їхні очі не боліли від денного світла. Всюди бігали лютововки, криваві кабани та лицарі смерті в повному обладунку верхи на мамонтоведмедях.

Були там і відьми із закрученими кігтями та гострими зубами, а також чорнокнижники, чиї тіла були вкриті вирізаними на плоті зловісними рунами. Помітив Клей і велетенських мавп, типу тієї, що він бачив у Контасі, — смугастих, ніби тигри, і настільки яскравих, що аж очі різало; одна з таких мавп легко розірвала навпіл якусь жінку, ніби це був буханець свіжого хліба.

Про велетнів і казати нічого — кілька з них безперешкодно тинялися полем битви, одним кроком утоптуючи в багно десяток воїнів. Над лавами найманців височіли кілька циклопів — були вони настільки потворні, що в порівнянні з ними і Дейн зійшов би за Ґеба в розквіті сил. Вони вимахували ціпами та широко-лезими сокирами, що, описуючи криваві дуги, зносили всіх, хто стояв у них на шляху. Також Клей побачив рій анкгеґів і зрозумів, що десь повинна бути й матка, яка щомиті може випустити з себе ще одну зграю безмозких летунів.

Ворог майже цілковито панував і в небі. Повітря розтинали гострими, ніби бритви, кігтями хмари велетенських кажанів, сільфи плювалися потоками кислотної жовчі, а горгулії каменем падали на голови воїнів.

Бачив він іще одну істоту — Клей навіть не знав, як вона називається, — то була якась величезна рослина. Якщо вона не вивергала з себе навсібіч кислоту, то піднімала найманців у повітря своїми мацаками й закидала у страшне жерло всередині своєї пащі.

Але потім з’явилося інше чудовисько: раптом з Рубежу вилетів критий металевими пластинами та оснащений чимось на кшталт приливного двигуна віз. Рослина бризнула кислотою, але залізний панцир не пропалила, і масивна бойова машина у відповідь ударила з отвору в передній частині струменем рідкого вогню, а тоді добила спалене чудовисько, проїхавшись по ньому втиканими цвяхами колесами. Найманці скупчились біля воза і ринулись у натовп монстрів.

Клей бачив блідих, мов сама смерть, некромантів у пошарпаних плащах, котрі посилали в бій живих мерців. Бачив демонів у клубах густого диму, що реготали, мов шалені, простромлюючи потенційних героїв вогняними мечами.

Серед них особливо виділявся один — і не тому, що був у кілька разів більшим за всіх інших. Ну, тобто, це також, але ще він тримав у руках батіг, який заморожував усе, чого торкався, після чого демон завдавав удару велетенським, завбільшки як корабельна щогла, мечем, перетворюючи заледенілих найманців на криваві уламки. Ця потвора була схожа на людиноподібну брилу криги, з кінцівками, прикритими шматками старої чорної броні. Закуті в залізо роги вигиналися вперед, нависаючи над глибокими очницями.

Клей з першого погляду зрозумів, що це — Пекельник. Важко було його не впізнати, хоча раніше Неквапнорукий бачив цього демона лише на картинах та гобеленах.

Йому пригадалося, як Тінь — друїн-сміттяр — розповідав, що Падолист роками збирав своє військо, мандруючи Жаскими Землями, дражнячи племена чудовиськ Окрайни й укладаючи союзи з найогиднішими мешканцями Жаского Лісу. Тепер, на власні очі побачивши, яку армію Язичник привів під мури Кастії, Клей був здивований, що їм дорогою сюди трапилися бодай якісь чудовиська.

— Швидше! — крикнув Ґеб, коли їх атакувала зграйка урскінів.

Клей відбив удар списом і вломив щитом у жабоподібну морду нападника. Ґенелон здер у себе зі спини ще одного і жбурнув на землю. До Метрікового обличчя дотягнувся язик урскіна, і король-вигнанець з огидою відсахнувся, ніби від удару, але, перш ніж чудовисько встигло зробити ще щось, Муґ наставив на нього чарівну паличку і крикнув:

— Шакабум!

Жаболюд спантеличено поглянув на мага і не встиг збагнути, що до чого, як Метрік устромив йому в груди свої кинджали.

— А що це за закляття таке було? — поцікавився Клей.

— Закляття? — здивовано помахав Муґ чарівною паличкою. — А, ти про це... Та це просто паличка якась, — сказав він і викинув її.

«Світ змінився», — казав Метрік іще у П’ятидвір’ї, і Клей розумів, що бачить зараз наслідки цієї зміни. Банди прагнули штучної слави на аренах, замість того, аби йти і шукати справжніх монстрів, — і мешканці Жаских Земель отримали шанс відновити свою популяцію, виплекати ненависть до людей, і тепер весь ліс гноївся нею, немов занедбана рана.

«І, можливо, смертельна», — подумав він, коли Ґебріел повів своїх друзів слідом за оббитим металом бойовим возом. Чим ближче вони підходили до міста, тим більше доказів багатомісячної присутності Жаскої Орди бачили: настромлені на залиті кров’ю палі людські тіла, вогнища, завалені кістками рови. Клей відзначив, що військо чудовиськ зуміло навіть сконструювати кілька негодящих облогових механізмів, але жоден із них не міг заподіяти значної шкоди захищеним магією мурам Кастії. Втім, коли вони пробігали повз одну з таких машин, він помітив заляпану кров’ю виїмку для снаряда і здригнувся, уявивши, чим закидали місто монстри замість каміння.

Вони рвалися в епіцентр битви, яка розтягнулася на багато кілометрів, — там царював хаос. Клей мав достатньо досвіду, аби розуміти, що в такій битві головне — розгромити фланги суперника, але Ґебріел, здається, ніби нагострений ніж, прагнув ударити в самісіньке серце Жаскої Орди, і Клей здогадувався, чому.

«Якщо ми знайдемо Падолиста і якось уб'ємо його, то наші шанси на успіх істотно зростуть».

Клей міг працювати тільки щитом і тому всі зусилля спрямував на захист своїх друзів по банді. Коли на Метріка несподівано кинулася з неба горгулья, він відштовхнув його вбік і, міцно впершись, закрився Чорним Серцем. Завдяки непробивній Воєшкірі, Клей легко і без шкоди прийняв на себе численні удари мечів і списів, що призначалися Муґові, а в поверхню щита встряли десятки стріл. Він витягнув Ґенелона з-під уламків убитого духа землі, та ще й устиг захистити Рудого Боба від скрипучих кліщів анкгеґа.

Найманець небагатослівно подякував і знову кинувся в бій, але вже наступної миті його розчавила масивна нога велетня. Бард Боба миттю розвернувся і дав драла — при цьому він голосив на все горло і притискав до грудей свою арфу, ніби вчений, що рятує з охопленої полум’ям бібліотеки дорогоцінну книгу.

Клей підняв погляд на велетня. Так, він їх іще не помітив, але велетневі не обов’язково помічати когось, щоб убити. Він ходив полем бою, ніби дитина, що бродить по траві, кожним своїм кроком спричиняючи ненавмисні руйнування.

«А може, й навмисні», — подумав Клей, коли наступним кроком, від якого знову здригнулася земля, велетень убив усіх п’ятьох скалків за раз. Але що тут, трясця, вдієш? Звичайно, вбити велета можна, але потрібен час, добрячий план, відповідна зброя та неабияке везіння. Не можна ж просто... Раптом шию гіганта вразило з пів дюжини арбалетних стріл. Чудовисько здивувалося не менше за Клея, але тут же в нього влучило ще кілька стріл, кров рясно бризнула з ран, велетень закотив передсмертно очі і зі звуком, що нагадував гуркіт грому, завалився на коліна.

Клей витягнув шию й побачив у себе над головою небесний корабель — попри те, що корпус його був нахилений, та і взагалі, судно було занадто далеко, аби можна було прочитати назву, Клей одразу впізнав білі літери на борту.

До Кастії прибула Живокіст.