Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ. КАМІНЦІ, ШКАРПЕТКИ ТА КАНАПКИ

— То куди ми прямуємо? — запитав Клей незадовго перед тим, як їх пограбували дорогою до Контаса.

— Насамперед треба Веллікор повернути, — сказав Ґебріел.

— Ти казав, що продав його?

— Ну, типу того, — кивнув Ґеб.

Клей ледве міг повірити, що вони справді про це говорять. Старий меч Ґеба — Веллікор — був, певно, найбільшим скарбом у всьому світі. Кілька тисяч років тому (принаймні барди казали так) раса кролевухих безсмертних, що називалися друїнами, опинилася на волосинку від катастрофічного знищення власного царства, але за допомогою Веллікора вони проклали собі шлях у це царство, де мешкали тоді дикуни та чудовиська. І перших, і других друїни підкорили без особливих проблем, після чого швидко створили величезну імперію під назвою Домініон.

Очільником друїнів був їхній архонт Веспіан — він пішов у Жаскі Землі, коли багато століть потому Домініон захопили чудовиська. Близько тридцяти років тому «Сага» зустріла його, й архонт відчайдушно шукав свого безвісти зниклого сина. А вже невдовзі після цього Клей і його друзі по банді знову натрапили на Веспіана — за його словами, він був смертельно поранений сином, якого так довго шукав. Вмираючи, друїн віддав свій меч Ґебріелові, але за однієї умови: щоб Ґеб добив його цим мечем.

Ґебріел виконав його прохання, і з останнім подихом архонт промовив щось — занадто тихо, щоб почути, і мовою занадто древньою, аби щось зрозуміти. І що б там не сказав наостанок Веспіан, Клей міг голову на відсіч дати, що це були не слова: «Якщо буде треба — продавай».

— Типу того? — Клей відчув, як у ньому закипає гнів. — Кому ти хоч би продав свого чарівного меча? — спитав Клей, намагаючись не надто виказувати роздратування.

Помітно зніяковілий Ґебріел озирнувся на нього.

— Ну, Келу...

— Келу?

— Так.

— Чекай... Тобто — Келлореку? Нашому колишньому звідникові Келлореку? Тому, до якого Валері...

— Так, того самого, до якого від мене Валері пішла, — обрізав Ґеб. — От дякую, що нагадав. І я не те щоб продав йому меча. Просто я був винен певним людям величеньку суму грошей, і Кел запропонував мене витягти, а нічого іншого як заставу я дати йому не міг. Він сказав, що меча вистачить, але якщо той меч мені колись знадобиться, то варто лише прийти й попросити. От я і попрошу.

Клей не бачився з Келлореком ледве не двадцять років, і не сказати, що йому знову кортіло зустрітися з ним. Кел був чоловіком галасливим, зухвалим і гострим на язик — у цьому він нагадував Ґебріела, ну, хіба що Кел був набагато галасливішим, зухвалішим та різкішим за Ґеба, але цього не компенсували природний шарм і приваблива зовнішність.

Клей небагато знав про темне минуле їхнього звідника — Кел нібито займався розбоєм на вулицях Контаса, перш ніж спробувати свої сили у звідництві, до якого він, як виявилося, мав хист. Саме Келлорек звів їх із Метріком і переконав Ґенелона вступити в банду, і Келлорек підкинув їм справу, після якої вони вийшли на Муґа. Якби не Кел, то ніякої «Саги» не було б.

Але все одно — цей чолов’яга був не кращий за мурлоґа з пащею, повною цвяхів.

Клеєві стало цікаво, чи Валері в курсі, що Роуз поїхала до Кастії. Він на це сподівався — заради самого ж Ґебріела. Якщо і є у світі щось страшніше за Жаску Орду, то це лють мстивої колишньої дружини.

— А як щодо інших? — запитав Клей. — Ти з Муґом про це говорив? Чи з Ґенелоном?

Ґебріел похитав головою.

— Я до тебе першого пішов. Просто подумав, що разом нам буде легше решту підбити. Клею, вони довіряють тобі. Ну, принаймні більше, ніж мені. Ти ж пам’ятаєш, я не вперше намагаюся відродити «Сагу».

— Пам’ятаю, ти хотів, щоб ми билися на арені, — пригадав Клей. — Проти бозна-кого, перед десятьма тисячами людей.

— Двадцятьма тисячами, — виправив Ґеб.

— Але навіщо? В чому суть?

— Не знаю! — відповів Ґебріел. — Зараз так заведено. Людям потрібні емоції. Вони прагнуть крові. Їм прагнеться насправжки побачити своїх героїв у дії, а не слухати якогось барда, який, певно, половину історії взагалі вигадав.

Клей тільки похитав недовірливо головою. Хіба ж люди не знають, що найкраще — це якраз історії та легенди, які з них неминуче виростають? Богам чудово відомо, що ті барди ні на що не годяться, окрім як бути вбитими та брехати, — і в цих двох справах вони були, без жодних сумнівів, справжніми майстрами. Клей уже і рахувати втомився ті випадки, коли йому доводилося пробиватися крізь хаос і кров жахливої битви тільки для того, аби потім почути, як якийсь бард заливає повнісінькій корчмі, що то була найславетніша в історії битва між людиною і чудовиськами.

І в цих історіях герої не стирали ноги у кров у далекій дорозі, поєдинки на мечах обходились без гнійних ран, від яких герої вмирали уві сні. Послухати бардів — убитий велетень із гуркотом падав на землю. Насправді ж велетні помирали так само, як і всі інші, — з криками та випорожненням кишківника.

Якась частина Клея завжди підозрювала, що світ за межами Ковердейла щодня стає лише гіршим, але оскільки він не планував особливо взаємодіяти із зовнішнім світом, якщо не брати до уваги розливання напоїв та оренди ліжок у шинку для подорожніх, то йому було в цілому начхати на це. Але нині, коли довелося раптом повертатись, у ньому оселилося відчуття, що все стало навіть гірше, ніж він собі уявляв.

— У тому суть, — не вгавав Ґебріел, — що коли ти скажеш людям, що нам під силу перетнути Жаскі Землі та повернути Роуз додому, вони повірять тобі.

— Ну, якщо ти так кажеш... — промовив Клей.

Він краєм ока помітив, як поміж деревами пролетіло щось яскраве — певно, пташка. Але коли він озирнувся, аби глянути, нічого вже не було видно.

— А що інші поробляють? — спитав Клей, бажаючи змінити тему. — Ну, звичайно, крім Метріка, здається, він досі король в Аґрії.

Але, перш ніж Ґеб устиг відповісти, на дорогу перед ними вибігла жінка. Її довге каштанове волосся місцями було недбало заплетено в кіски та збивалось у кучеряві ковтуни. Не набагато кращий вигляд мала її одіж — була вона поганенької якості, але все компенсувалося кількістю, жінка просто вдягала одне на інше, не заморочуючись кольорами та не звертаючи уваги на візерунки. Через плече жінки був перекинутий довгий лук, в одній руці вільно бовталася стріла.

— Добраночку, хлопці, — промовила вона. — Що за чудовий день для прогулянки, чи не так?

— Або пограбування, — пробурмотів Клей, скануючи поглядом ліс обабіч них.

Звичайно, він тут же помітив іще пів дюжини інших розбійників, які сховалися поміж дерев. Чи то пак розбійниць, бо то все були жінки — вдягнені так само безладно, як і та, що стала в них на шляху, і озброєні, так би мовити, до самих цицьок.

— Шо, правда? — спитала вона з лінивою протяжністю, яка видавала в ній мешканку картейської рівнини. — А я люблю грабувати в дощ. Прошу зауважити — не в зливу, а під легеньким дощиком. Гадаю, це дуже пасує моментові. Ви мене запитаєте, як не соромно псувати такий сонячний день такою грубою штукою, як дрібний грабунок... — вона безпорадно знизала плечима, а потім націлилася стрілою, що тримала у руці, в груди Клею. — Але що вже поробиш.

— Але в нас немає нічого, що могло б вам знадобитися, — розвів руками Ґебріел.

Розбійниця всміхнулась.

— Ну, зараз і подивимось. А тепер, будьте ласкаві, покладіть зброю на дорогу і покажіть нам, що там у ваших торбах?

Клей покірно жбурнув меч Доглядача на землю і вивернув свій наплічник.

Дівчина свиснула і підійшла ближче, аби краще роздивитися вміст торби Клея.

— О-о-о, шкарпетки та канапки! Дівки, оце нам пощастило! Ану, хапаймо!

З-за дерев відповіли криками та виттям, і розбійниці вилетіли на дорогу, ніби зграя полотняних койотів. Вони оточили двох чоловіків, погрозливо жестикулюючи ножами, списами та напів натягнутими луками. Ґебріел вивертав вміст своєї торби на землю, здригаючись від кожного помаху зброєю.

На подив Клея, торба Ґеба виявилась не порожньою. На подив усіх інших, у ній була всього лише жменька каміння, що зі стукотом посипалося на землю поруч із Ґебріелом.

Майже миттю запала тиша, і на обличчі отаманихи вперше з’явився відверто незадоволений вигляд.

— От, лисі яйця Язичника! — вилаялась вона, жбурнувши ногою один із каменів у траву біля дороги.

Ґебріел було рвонув уперед, ніби збирався кинутись рятувати камінь, але погляд жінки зупинив його.

— Каменюки? Дідько, ти серйозно? Краще б сапфіри, рубіни, срібні литки...

— Зливки, — пробурмотів Клей, але жінка його не слухала.

— Боже, та пошли ж ти нам якогось йолопа з торбою діамантів! Так ні — каменюки! І шкарпетки! І... з чим там ті твої канапки?

— З шинкою.

— Шинка! — рявкнула розбійниця, нібито вигукуючи ім’я смертельного ворога.

Кісточки пальців, якими вона тримала лук, аж побіліли.

— А що за щит? — поцікавилась одна з розбійниць, вказуючи вістрям свого списа на Чорне Серце.

— На вигляд крутий, — додала інша. — Може, одну або дві марки дадуть.

Клей не став навіть говорити до них. Натомість твердо глянув на отаманиху.

— Щит залишиться в мене, — сказав він.

— Та ти що? — закліпала очима головна розбійниця, обходячи Клея і спираючись на лук, як на костур, тоді кинула ще один презирливий погляд на купу каменів біля ніг Ґебріела. — Наскільки я розумію, не в тому ти становищі, щоб... — вона замовкла. — Ого, та хай я буду кобольдовою насадкою, — це те, що я думаю?

— Залежить, що саме ти думаєш, — відповів Клей.

— Я думаю, що це щит, який належить тому, кого називають Неквапнорукий, також відомому як Клей Купер, — сказала вона. — І це, чорт мене забирай, Чорне Серце!

— Ну, в такому разі ти маєш рацію, — відповів Клей.

Уже багато-багато років ніхто його не називав Неквапноруким — на прізвисько, яке він отримав завдяки тому, що ледве не в кожній зарубі пропускав удар першим.

— То він справді крутий! — вигукнула розбійниця, яка впізнала його. — Зараз ми його знімемо.

Вона потягнулася до щита, і Клей подумки помолився до того з богів Ґрандуалу, котрий пробачав чоловіків, які ламали жінкам зап’ястя, перш ніж вдарити їх у горло.

— Облиш, — втрутилась головна.

Якусь мить двоє розбійниць дивилися одна на іншу, ніби хижаки, що стоять над щойно вбитою здобиччю, але зрештою отаманиха взяла гору і змусила іншу розбійницю відвести вбік свій похмурий погляд.

— Цього щита, — пояснила вона, — було зроблено з серця старого і злісного деревія, який згубив тисячу людей доти, як зустрівся з цим чоловіком, — вона вказала на Клея, ледве не вибивши йому око стрілою, — котрий порубав його на тріски. Це — Неквапнорукий Клей Купер. Він — справжній живий герой!

— А ми що, героїв не грабуємо? — поцікавилась одна з розбійниць.

— Звісно, грабуємо, — промовила жінка і вістрям стріли обережно розсікла кошіль на поясі Клея.

На запилюжену дорогу просипалося двадцять срібних монет, і розбійниці кинулися їх підбирати.

Отаманиха заговорила голосно і переконливо, ніби релігійний місіонер:

— Канапка належить тому, хто її їсть; шкарпетка — тому, хто носить її, монета — тому, хто її витрачає. Але деякі речі брати не можна. Оцей щит, наприклад.

Вона провела пальцями по вищербленій поверхні Чорного Серця, ніби поклала руки на могилу святого.

— Це належить Клею Куперу — і більше нікому, і я радше собі на гузні хвоста відрощу, аніж так низько впаду, що заберу в нього цей щит.

Вона відійшла, повісила лук собі на плече і стала там, де й раніше.

— Дівчата, вдягаємо шкарпетки! — закричала вона, і бандитки почали скидати свої чоботи й натягувати поверх тих, що вже на них були, зв’язані Джинні шкарпетки.

Потім вони поділили між собою канапки та побігли назад, до лісу.

Одна з них на ходу підняла меч Клея.

— Це належить Клею Куперу? — спитала вона.

— Вже ні, — відповіла головна.

Ґебріел спостерігав за тим, як віддаляються розбійниці, з очевидним полегшенням. Отаманиха, не відводячи погляду від Клея, вказала підборіддям у його бік.

— А це що за причепа, га?

— Е-е-е, це... — почухав бороду Клей.

— Ґеб, — відповів сам за себе його друг, навіть виструнчуючись, коли промовляв власне ім’я.

Жінка аж рота роззявила.

— Тобто Золотий Ґеб?

Ґебріел у відповідь кивнув, але вона недовірливо хитнула головою.

— Ну, скажу відверто, ти зовсім не такий, як я очікувала. Батько розповідав, що ти лютий, ніби лев, і холодний, мов кухоль каскарського. А мама казала, що ти був найвродливішим чоловіком, якого вона бачила у своєму житті, — «окрім баті, ясна річ». А ти тільки поглянь на себе: покірний, мов кошеня, та ще й такий збіса... — вона нахмурилась, ніби фермер, що оцінює поглядом качан зогнилої кукурудзи, — старий.

— Час — то ще те курвисько, — сказав Клей, знизавши плечима.

Молодиця зайшлася сміхом.

— Так? Ну, вас-то він точно потягав.

Розбійниця примружилась на сонце.

— Так чи інак, завдяки вам ми з дівчатами маємо трохи срібляків, і на тім дякуємо.

Клей вичавив із себе мляву посмішку. Попри те, що вона залишила їх без їжі, грошей, зброї та будь-якої надії зігріти ноги у прийдешні зимові місяці, Клей не міг змусити себе відчувати неприязнь до цієї жінки. Вона була доволі привітною (принаймні як на розбійницю), та ще й відчепилася від Чорного Серця. Ось так.

— То як тебе звати? — запитав він.

Вона вишкірилась іще сильніше.

— По-різному мене звуть, — відповіла вона. — Розбійниця. Розпусниця. Викапана богиня Ґліф. Але коли сьогодні біля вогнища ви будете розповідати цю історію, можете сказати, що ваші речі забрали Леді Джейн і «Шовкові Стріли».

— Ви, значить, банда? — уточнив Клей.

— Бандитки ми, — відповіла жінка. — Але мені хочеться думати, що для нас іще не все втрачено.

Вона зірвалася з місця, і «Шовкові Стріли» швидко розчинились у лісі.

Клей видихнув — він і не помічав, що затамував подих, — і з відчаєм глянув на Ґебріела, який опустився на коліна і збирав камені, які перед тим витрусив зі своєї торби.

— Ти серйозно? Сподіваюся, для того, що ти в цю ідіотську подорож взяв із собою каміння, є підстави?

Ґебріел зійшов на узбіччя. Знайшовши камінь, який Джейн пожбурила ударом ноги у траву, він оглянув його, ніби бачив уперше.

— Вони належали Роуз, — пояснив він. — Вона їх приносила з пляжу, коли ми жили в Урії. Я гадав, що принесу їх на той випадок...

— Вона не схоче їх брати, —- різко відповів Клей. — Ґебе, їй по цимбалах, що ти через пів світу пронесеш для неї жменьку камінців. Вона ж уже не маленьке дівча, ти пам’ятаєш?

— ...на той випадок, якщо вона померла, — закінчив Ґебріел. — Гадав, що, може, покладу ці камені їй на могилу. Їй би, певно, сподобалось.

Клей миттю закрив рота. Він почувався справжнім дурнем.

Трохи згодом вони знову закинули на плечі свої торби, і Клей, на свій величезний подив, виявив на дні свого наплічника канапку. Половину він віддав Ґебу — той тільки підняв на це брову.

— Оце-то пощастило.

— Як скажеш, — гмукнув Клей. — Дуже сподіваюся, нам так щаститиме аж до самої Кастії.

— І дорогою назад, — докинув Ґебріел, занадто поглинутий процесом поїдання канапки, аби вловити сарказм у голосі Клея.

За кілька хвилин Клей проковтнув останній шматок канапки, а разом з ним і болючий спогад про жінку, яка її приготувала.

— І дорогою назад, — сказав він нарешті, втім, без жодної впевненості.