Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ. НІЧНИЙ ПОЛІТ

— Довбана «Сага»! Та хай я в троля замість яйця виросту, аж не віриться. Тіамаксе, ти бачиш це?

— На всі шість очей! — відповів Тіамакс.

— Неймовірно, — відкинувся на сидінні Баррет, витягнувши довгі ноги.

На зріст лідер «Авангарду» був як Ґенелон, і таким плечистим, як сам Клей. Його кошлате волосся та бороду пройняла сивина, але на кремезних руках досі було видно рельєфні м’язи, і зараз він здавався настільки ж повним сил, як і того разу, коли Клей бачив його востаннє.

Небесний корабель «Авангарду», що його банда надибала в болоті в напівзатопленому стані під час останньої виправи у Жаскі Землі, був не надто великим, але надзвичайно зручним. Корпус його мав пласке дно, а вітрило нависало над палубою, ніби тент. Час від часу металевими ребрами вітрила пробігали дугою блакитні електричні розряди, але, оскільки нікого більше це, очевидно, не бентежило, Клей нічого не сказав. Уздовж обох бортів стояли канапи, а на кормі облаштували добрячий бар. Угорі в закіптюжених скляних банках висіли свічки, кидаючи на палубу м’яке світло.

— Свята Тетреє! — похитав Баррет кудлатою головою. — От уже ніколи не думав, що знову побачу вас усіх в одному місці. Закладаюся, я б радше повірив, що зустріну на вулицях Ардбурґа парад сововедмедів.

— Ну, сововедмеді ще себе покажуть, — пробурмотів Муґ.

Баррет широко всміхнувся Клеєві:

— Давненько не бачилися, Неквапнорукий.

— Еге ж.

— Років десять, певно? Дванадцять? Ми тоді прямували на захід і зазирнули промочити горлянку в ту вигрібну яму, яку в Ковердейлі звуть шинком. «Королівська Голова», здається?

— Саме так, — із сумною усмішкою відповів Клей.

— Пригадую, там біля тебе ще дівка терлася. Гарненька така, а цицьки — мов у Весняної Діви!

— Джинні, — відповів Клей. — Моя дружина.

— Оце ти мочиш! — свиснув Баррет. — Оце ти, трясця, мочиш! Заради таких цицьок можна й осісти...

Він замовк і подивився в червоно-золоте небо, ніби сказав щось надзвичайно глибоке і потрібен час, аби усвідомити мудрість цих слів.

Кермував кораблем бард «Авангарду» Едвік; він не зводив очей з пари полірованих оніксових куль, тихо бренькаючи на пошарпаній мандоліні. Він грав при банді від самого її заснування, і для Клея це було щось неймовірне, бо за десять років гастролей «Сага» втратила стільки бардів, що Клей і згадати всіх не міг.

Решта учасників банди також не змінилися. Баррет був таким самим здорованем — грубим, але привітним. Еш залишилася сильною, вродливою і збіса небезпечною. Її голова була виголена на скронях, а решта волосся заплетена у довгу кіску яскраво-фіолетового кольору, про існування якого Клей навіть не підозрював, поки його не побачив. Арахнід Тіамакс у їхній компанії видавався, як завжди, тривожно чужим, тільки щетинисті вуса біля рота посивіли, кудись поділося одне з нижніх жувалець, а на двох із восьми фасетних очей були хрестоподібні пов’язки.

Не було тільки Кнура, замість нього на палубі небесного корабля стояв чоловік, якого Баррет представив як старшого Кнурячого сина. Від батька хлопцеві у спадок дісталося неосяжне пузо, нерішучий характер і не надто геройське прізвисько — Свинтус. Спітнілий, попри холодний вітер, що царював на палубі, хлопчина тримав у руках тарілку з пундиками у медовій глазурі, ковтаючи їх із такою пожадливістю, ніби цілий день нічого не їв, хоча в цьому Клей дуже сумнівався.

— Це справжня честь для мене, — сказав з набитим ротом Свинтус, — познайомитися з вами. Татусь завжди розповідав про вас. І Баррет також. Вони казали, що ви — найкраща банда всіх часів. Окрім «Авангарду», ясна річ.

— Ми вже не банда, — гмукнув Клей.

— Ну, на арені так не здавалося, — озвався Тіамакс.

Він стояв за стійкою бару, жонглюючи то склянками, то товкачем, то пляшками, і готував коктейлі з такою швидкістю і вправністю, з якою інші люди ці коктейлі зазвичай випивали.

— Ми, знаєте, якось теж на химеру в Жаскому Лісі напоролися, — додав він.

— І що, прикінчили тварюку? — запитав Ґенелон, витягуючись на канапі.

Арахнід розреготався, його сміх нагадував швидке клацання. — Прикінчили? Та ні.

— Ми звідти рвонули так швидко, як тільки могли, — промовила Еш, яка сиділа на стільці поруч із Метріком.

Вона, як і Ґенелон, походила з півдня, і в її манері говорити чітко було чути ту саму ліниву протяжність.

— Здається, тоді наш ходячий інкубатор усіх обігнав.

Тіамакс знову заклацав — тепер докірливо, і Клей здивувався, що він узагалі відчув цю різницю.

— Ну-ну, Еш, давай-но без глузувань. Це тому ти досі зі мною не спала? Боїшся яйця відкласти? Принаймні кажуть, що це легше, ніж дитя народити. Не треба тужитися, щоб проштовхнути руки або ноги, ти просто... відкладаєш його — і готово.

— Я з тобою не спала і не спатиму, бо ти огидний жук, ось чому. — Жук із шістьма руками, моя люба. Ти подумай, подумай. Тіамакс відкрив полірований дерев’яний шейкер і налив Метрікові у порожню склянку напій вишневого кольору.

Метті вдячно всміхнувся. Поранена рука його була перебинтована, але Арахнід дав йому якесь знеболювальне.

— Я просто тішуся, що ви вчасно з’явилися, — промовив він. — Там уже починало тхнути смаженим.

Клей здивувався: «починало тхнути» — це було явне применшення. Вже з небесного корабля він бачив, як «Максітон» розбився в друзки об арку східних воріт, і переляканий натовп повалив з арени, ніби бджоли з вулика, розколотого від удару об землю.

Раптом Баррет сів на канапі, опустивши ноги на палубу. Він із серйозним виразом обличчя глянув на Клея.

— Слухай, ви впевнені стосовно Кастії? Така справа — вам не один місяць через Жаскі Землі пертися, а навіть якщо дійдете... — він розвів руками й кинув швидкий, косий погляд на Ґебріела, який сидів із відсутнім виразом обличчя і від моменту, коли вони опинилися на борту небесного корабля, не промовив ані слівця. — Припустимо, ви дійдете... Ви — всього лише одна банда.

Клею залишалося тільки знизати плечима. Ґеб зараз був не в тому стані, аби щось пояснювати, так що розкривати причини неймовірного возз’єднання «Саги» доведеться Куперу.

— І що? — запитав він.

Еш грюкнула кухлем об стійку бару.

— Ти знаєш, а ми ж ледве не поперлися в Кастію. Коли Республіка покликала банди на допомогу. Ясна річ, Барретові аж засвербіло туди їхати, а Свинтус занадто молодий і дурний, аби зважити небезпеки. Навіть Едвік хотів поїхати, — пирскула вона. — Здається, цей старий блазень тоді вже склав собі промову до наших поминок.

— Ох, я б там розказав! — кинув через плече бард.

— Словом, уперше в житті ми з нашим ходячим інкубатором думали однаково. Нам обом здалося, що це занадто сумнівна затія. У нас тоді був контракт із храмом у Гемширі — треба було, здається, заспокоїти якихось божевільних горгулій, — і тому ми залишилися де були. І слава всім богам, бо інакше ми б уже... — зиркнула вона на Ґебріела, — тут би нас точно не було.

— То що, до Кастії нас не підкинете? — іронічно поцікавився Метрік.

— Вибачайте, але ні, — зітхнув Баррет. — Навіть якби я хотів — а я не хочу, — все одно мушу думати про сім’ю. Сини тільки подорослішали, та й Ейвері мені вже стільки років товкмачить, мовляв, зав’язуй уже з найманством. Літати над Жаскими Землями майже так само небезпечно, як і прошкувати через них. Бурі бувають, іскровихори...

— Чумні яструби, — докинув Тіамакс.

— Мантікори трапляються, — втрутилась Еш.

— Ламії, — додав Баррет, — і кривава сарана.

— Віверни, — ляпнув Метрік.

— Віверни всюди трапляються, — відповів Баррет. — А як звуться такі чудовиська, що на вигляд як дракони, та ще й на звук як дракони? — жартівливим тоном продовжив він.

— Здається, шефе, їх драконами звуть.

— Точно, Еш, дякую.

Він важко зітхнув і пригладив своє скуйовджене волосся.

— Ні, хлопці, даруйте. Зрозумійте мене правильно: фліртувати з Морозною Матір’ю — це одна справа, але пхати їй свого піструна в рота — погана ідея.

— Крута метафора, — промовив Едвік і потягнувся до свого інструмента. — Не проти, якщо я це в якусь пісню вставлю?

— Та будь ласка, — відповів Баррет.

— Прикро, що у вас часу так мало, — почухав під шкіряною пов’язкою на оці Тіамакс. — Менш як за місяць буде Ярмарок Війни. Там банди з усього Ґрандуалу зберуться, в тому числі ціле море молодих найманців, яким кортить себе показати, — можна буде цілу армію зібрати.

— Та Ярмарок Війни вже не той, — похмуро буркнула Еш. — Були часи, у Каладар лише справжні воїни приходили. А тепер? Кожен шмаркляк, у якого щойно борода пробилась, хапає меч і гадає, що він тепер найманець. А насправді їх тільки бабло і трахло цікавить.

— Це точно! — вигукнув Тіамакс, піднімаючи чотири склянки відразу.

Не сказати, що Клеєві взагалі подобався найманський спосіб життя, але Ярмарок Війни завжди проходив весело — принаймні раніше так було. У Каладар він приїздив тричі. Щиро кажучи, то був триденний марафон з випивкою, наркотою та побоїщами, ну, і на додачу кілька оргій. Ходила навіть приказка: «Що трапляється в Каладарі...»

— Я серйозно, — наполягала Еш. — Світ раніше був страшним місцем, пригадуєте? А ми його намагалися зробити кращим. Принаймні більшість із нас.

— Ми його і зробили кращим, — озвався незвично мовчазний досі Муґ.

— Трясця, зробили, — випив Метрік одним махом свій кухоль.

Ґенелон, не розплющуючи очей і не піднімаючи голови з канапи, промовив:

— Мені теж так здається.

Після цих слів запала тиша. Сонце нарешті опустилося на горизонт, летіти вночі було не надто розумним рішенням, але Едвік наполягав, що можна ще трохи залишатися в повітрі. Свинтус дожував пундики і почалапав до барної стійки, аби запити їх пивом. Еш поступилася йому стільцем, а сама сіла поруч з Ґебріелем. Він шарпнувся, але вона поклала руку йому на плече і заговорила ніжним тоном, ніби вершник, що намагається заспокоїти вередливого скакуна.

— Свинтусе, — сказав Муґ, — слухай, а можна спитати щось про твого батька?

— Тобто — як він помер? — відпив з кухля хлопець.

— Так. Якщо ти не проти.

— Гнилиця, — знизав плечима Свинтус.

Маг кивнув, заплющивши очі, ніби знав відповідь наперед.

— От прокляття, — промовив він.

— Взагалі-то він навіть довше протримався, ніж ми розраховували, — уточнив Свинтус. — Татусь був здоровилом — ну, ви знаєте. Але він ще й дуже сильний був. Справді сильний. Але потім... гнилиця перекинулась на пальці ніг і рук, і він уже не міг нормально себе обходити. Потім довелося його годувати. А потім пальці просто відвалилися, і ми подумали, можливо... — він на мить замовк, крутячи кухоль на стійці. — Але воно перекинулося йому на руки, а потім — на обличчя. Його вуха і ніс просто відсохли. Він тоді вже був страшенно виснажений, говорив мало, та ще й якісь дурниці. І він страшенно боявся. Він...

— Я знаю! — рявкнув раптом Муґ, і по ньому відразу було зрозуміло, що висловився він різкіше, ніж збирався. — Вибач, — примирливо погладив він хлопця по руці. — Я... ну, тобто... я знаю, як це — втратити когось близького від гнилиці. Я знаю, як воно — бачити, як людина вмирає просто у тебе на очах, і мріяти, аби тільки знайшовся спосіб полегшити її страждання. А полегшити їх неможливо. І людина страждає...

Голос чаклуна затремтів, і він замовк. Муґ подивився за борт, вдав, що чухає голову, змахнувши сльозу з ока рукавом накидки.

— Людина страждає...

— Але не на самоті, — промовив Клей.

Муґ глянув на нього, і Клей, певно, вперше за всі довгі роки їхнього знайомства побачив на обличчі чаклуна вираз неприхованого, бездонного страху.

— Не на самоті, — повторив він, не знаючи, що сказати ще.

Очі чаклуна світилися чистим жахом. Аж ось Муґ заплющив їх, закусив нижню губу — і по його щоках зрадницьки потекли кілька сльозинок.

І знову запала тиша — але тепер зовсім інша. Тіамакс, який знову готував коктейль для Метріка, завмер. Баррет напружено встав з канапи, перекинувшись тривожними поглядами з Еш. І навіть Ґенелон витягнув до них шию, у світлі тьмяних свічок блиснули його темні очі.

— Я не... — заскочено подивився на друзів Метрік. — Що? Що це значить — не на самоті? Хто — не на самоті?

Свинтус повільно простягнув свою пухку руку і поклав її магові на коліно.

— Де? — майже пошепки спитав він.

Клей цієї миті дивився на Метріка — і побачив, як його обличчя буквально закам’яніло. Муґ із королем були близькими друзями, можливо, настільки ж близькими, як і сам Клей з Ґебом, хоча й не були знайомі так давно. Їх пов’язувала глибока спорідненість душ і непохитний, а іноді й необґрунтований оптимізм навіть у найбезнадійніших ситуаціях. Клей і Ґебріел дуже засмутилися, почувши звістку про хворобу Муґа, але для Метті це був би справжній удар, і тому маг досі йому нічого не сказав.

— Що — де? — запитав Метрік холодним і млявим, ніби зимова річка, голосом.

«Він зрозумів, — майнуло в голові у Клея. — Звичайно, він зрозумів. Просто не хоче вірити».

Муґ важко зітхнув і нарешті розплющив очі. Несміливо всміхнувся, але, щойно почав пояснювати, усмішка миттю зникла.

— На нозі, — тихо сказав він. — На нозі воно.

І знову запала тиша — тепер напружена і зловісна, ніби за мить до того, як дерево от-от повалиться на землю.

Зірвавшись зі свого місця, Метрік накинувся на чаклуна, однією рукою вхопив його за комір і притиснув до поручнів судна.

— На твоїй нозі довбаній? Гнилиця? Дотик Язичника, чорт забирай? Так? На твоїй клятій нозі?!

— Кх-кх-кх, — вичавив із себе Муґ.

— І коли ти збирався мені розповісти, га? Коли?

— Грх-рх, — відповів маг.

— Якого біса ти взагалі тут робиш? — запитав Метрік, із кожним словом зриваючись на розлючений, згорьований і відчайдушний крик. — Ти мав би сидіти безвилазно у своїй смердючій вежі і цілодобово, чорт забирай, шукати ліки!

— Не... — пробулькав Муґ, — ...лікується воно.

— МАЮТЬ БУТИ ДОВБАНІ ЛІКИ! — загорлав Метті. — Ти мене чуєш, чаклуне ти паскудний?! Повинні. Бути. Довбані. Ліки.

Викричавшись, Метрік упав на коліна, тягнучи за собою Муґа. Чарівник на мить завагався, але потім обережно обхопив руками голову колишнього короля, поки той здригався від несамовитих скорботних ридань.

* * *

Невдовзі вони приземлилися неподалік якогось ледве освітленого поселення — Баррет наполягав на тому, що це Давнестон, тоді як Метрік, що після новини про хворобу Муґа намагався напитись до втрати свідомості, був упевнений, що це Теґґлмур.

— Я був королем цих довбаних земель, — варнякав він з-за барної стійки. — Я тут усе знаю, як свої п’ять рук. Чи... пальців п’ять... Агов, у мене склянка порожня.

— Ну, то сам собі налий, — порадив Тіамакс з канапи.

Метрік потягнувся до пляшок, і Клей з докором похитав Арахнідові головою.

— От хто тебе за язик тягнув? — сказав він.

Свинтус на це тільки пирхнув, весело похрумкуючи яблуком.

— А давайте пограємо у гру, — запропонував він, — треба розповісти, кого ви першим убили. По черзі. Я перший, гаразд? Я першого вбив сміттєвого біса — напав на мене один у П’ятидвір’ї.

Клей гепнувся на стілець і зробив ковток пива. Йому ця гра вже не подобалась.

— Сміттєвого біса? — глузливо запитала Еш. — Таж вони навіть щурів бояться, що вже про людину казати.

— Ну, там хтось викинув цілу коробку помаранчів... — спробував було пояснити Свинтус.

Еш розреготалась, але гру підхопив Муґ.

— Коли мені було одинадцять років, у мене помер пес. І я намагався його воскресити.

— Ого, потужно, — промовив Баррет.

— Я знаю, дурницю утнув. Але я тоді запалив свічки, нашкрябав руни... мені здавалось, я роблю все, як книжка пише. Але те, що ожило... я вам так скажу: це точно був не Сер Пухнастик.

— Я навіть не знаю, що мене більше лякає, — озвався Едвік, котрий згорнувся калачиком на сидінні біля керма. — Те, що ти захоплювався некромантією, чи те, що назвав свого пса Сером Пухнастиком.

Тут енергійно зацокотів Тіамакс:

— А в мене перший був... я навіть не знаю, як воно називається. Ніби як велетенська жабоящірка, вкрита шипами, і з вогняним язиком.

— Звучить страшно, — відповів Метрік. — А я першого вбив ґнолла-шамана.

— Ґнолли — це ті конеголові? — запитав Свинтус.

— Це ти про іксілів кажеш, — втрутилась Еш. — А ґнолли — це як двоногі шакали.

— Цей довбень мене тоді осліпив, — провадив далі Метрік. — Я вже вирішив, що мені капець, аж раптом перечепився і гепнувся, а він як заірже... З таким сміхом навіть від сліпого не сховатися.

— А у мене гарпія була, — сказав Баррет. — Ця тварюка схопила мою маленьку сестру і потягла її на гору, але на пів дорозі до вершини я її наздогнав і скрутив їй шию. Потім іще цілий тиждень на сніданок готував собі омлет із її яєць. А ти що, Ґенелоне? Закладаюся, в тебе першим була якась жахлива штука.

— Ні, рабовласники, — похитав головою південець і більше нічого не став казати.

— А у мене павук був, — сказала Еш. — Величезний такий.

Вона посміхнулася через усю палубу Тіамаксу і додала:

— Павуки просто огидні.

— А, то ось чому мій батько пішов по молоко і не повернувся, — вдавано весело зацокотів жувальцями Арахнід. — А я-то гадав, що це тому, що син із мене нікудишній.

Еш розреготалася й обернулась до Клея Купера.

— А в тебе, Неквапнорукий? Ану, зажди, дай-но вгадаю... якийсь бідака розлив тобі на черевики пиво, і ти за це у нього на очах вирізав усю його родину?

Клей затамував подих і майже вже зізнався, що перше життя, яке він забрав, це було життя його батька, але нарешті заговорив Ґебріел (єдиний серед усіх, кому було про це відомо), позбавивши його необхідності розповідати цю історію.

— Як далеко ви можете нас завезти? — спитав він Баррета.

Лідер «Авангарду» прокашлявся і перекинувся короткими багатозначними поглядами з Еш і Тіамаксом.

— Твердиня Торнстоун, — промовив він нарешті. — Якщо чесно, і це занадто далеко, але якщо існує у світі дружба, то якраз для того, аби заради неї ризикувати померти в іскровихорі, або від лап віверни, чи що там іще нас може вбити.

«Цілком справедливо, — подумав Клей. — Ми вже й так їм винні, вони нас врятували з арени». Від П’ятидвір’я до околиці Жаского Лісу був тиждень дороги, а «Старославний» доставить їх туди вже завтра. Що ж, хотілось би далі, але і це більше, ніж вони могли розраховувати.

— А як щодо Контаса? — відкинув пасмо з очей Ґебріел. — Підкинете нас туди?

— Звичайно, — нахмурився Баррет. — Хочете зібратися в дорогу?

— Ага, — відповів Ґебріел. — Але спершу мені треба забрати свій меч.