Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ. ЖИВОКІСТ

Чернець у червоній рясі першим збагнув, що до чого. Діставши звідкись маленького ножа, він метнув його у чаклуна, що стояв у дверному отворі. Кіт із простирадлом, накинутим на голову замість капюшона, рвонув під ніж.

Лезо пробило мертвотно-бліду плоть його грудей, і ревенант похмуро глянув униз, ніби на його улюбленому светрі з’явилася пляма.

— Трясця. Дірку мені зробив.

Клей із Ґенелоном зірвалися з лави. Клей кинувся проходом до ченця, який здивовано дивився на Кіта. Ґенелон скочив на стіл і, розкидаючи миски та чашки, побіг по ньому до бару, пригнувся під косою балкою й кинувся на мисливицю за головами.

Вона у відповідь усміхнулася, трохи розвернулась і розправила крила.

Крила ті були чорні, гарні та збіса сильні — одним рухом вони збили Ґенелона з ніг, і він гепнувся на задницю. Клей на мить почувся повним дурнем — як можна було прийняти за плащ складені крила, — але потім добіг до ченця і вгатив йому в пику Чорним Серцем. Той хитнувся назад і без тями завалився на дощату підлогу.

Тим часом Кіт, що стояв біля дверей, витягнув з грудей лезо й оглянув його.

— Отрутою змащено, — констатував він. — Тобто паралізуючою речовиною. Він не хотів тебе вбити.

— Яке щастя! — розлючено вигукнув Муґ. — Ця довбана штука могла мені око вибити!

Тим часом Ґенелон навіть не встиг підвестися, коли жінка з хрустом ударила його підбитим металом чоботом в обличчя. Після цього вона завдала йому ще одного удару — в живіт, і воїн плазом упав на підлогу. Він автоматично потягнувся до Сирінкса, але жінка рішуче наступила на його руку, притиснувши її до підлоги.

— Ти, певно, Ґенелон, — сказала вона. — Мені здавалося, ти повинен бути... старішим.

— Ти хто така, чорт забирай? — процідив той крізь закривавлені зуби.

Вона замість відповіді витягла з-за спини меча і вперла його вістря в шию Ґенелона.

— Моє ім’я — Живокіст, і я — твоя остання любов.

Раптом у повітрі просвистіла стріла, зачепивши пір’ячко на кінчику одного з крил, і застряла у діжці за баром. Живокіст із Клеєм втупились у Джейн, яка вже заклала в лук другу стрілу.

— Стрілець із тебе кепський, — цокнула язиком Живокіст, похитавши головою.

— Гадаєш? — фиркнула Джейн. — Перевіримо?

— Джейн... — почав було Клей, але вона його перебила:

— Пензлюй звідси, Неквапнорукий. Ми самі з цією мисливицею на чоловіків розберемося.

До їхньої честі, «Шовкові Стріли» були готові підтримати Джейн, хоча й побоювалися своєї суперниці — у кожної з них у руках уже була зброя.

— Мисливиця на чоловіків... — Живокіст мала такий вигляд, ніби ласувала цим виразом. — Мені завжди подобалось, коли мене так називали.

Вона перевела очі на Клея, і він відчув, як у нього закипіла кров. — Мені потрібен лише Метрік. На решту мені начхати.

— Його тут нема, — відповів Клей. — І до Аґрії він повертатись не збирається. Передай Ліліт, що вона може вибрати нового короля.

Живокіст лагідно засміялась, і від її сміху у Клея в животі запурхали метелики.

— О, вона вже обрала. Вродливий, ніби сама Ґліф. Як воляка міцний, та ще й розумний. Тому повернення Метріка — це тільки формальність. Підозрюю, вона висуне йому звинувачення у зраді й накаже стратити.

Клей навіть не став заперечувати — мовляв, це дуже несправедливо. Навряд чи ця жінка переймається моральністю ситуації.

— Але цього точно не станеться. Тому давай-но краще розійдемося: йди своєю дорогою, а ми своєю підемо. До того ж нас усе одно більше.

— Гадаєш? — загрозливо запитала вона, передражнюючи Джейн. — Перевіримо?

Клей пригадав, скільки рук піднялося в шинку, коли вона назвала його ім’я. Він роззирнувся навколо і зрозумів, що справи в нього кепські: кожен із присутніх чоловіків усміхався, мов дурень, і дивився на нього посоловілими очима.

«А знаєш, що згодилось би зараз? — запитав голос, дуже схожий на голос Метріка, у його голові. — Ріг, який плюється бджолами».

На щастя, Муґ вигадав дещо інше. Він витягнув зі своєї торби скляну алхімічну кулю і кинув її понад головою Клея. Живокіст ухилилася, не забираючи ноги з Ґенелона, і куля розбилася об барну стійку за її спиною.

І нічого — ані вибуху, ані барвистого диму. Клей перевів погляд з Муґа на шинквас і потім назад.

— Ем-м-м... Дякую тобі? — запитально пробурмотів він.

— Та на здоров’я, — хитро підморгнув чаклун.

Живокіст засміялася.

— От що я тобі скажу, — промовила вона. — Ми з Ґенелоном поки тут познайомимось, а ти збігай, пошукай короля.

Вона захихотіла знову, а потім раптом нахмурилась.

— Та я краще з дупою сововедмедя познайомлюся, — гортанно заіржав Ґенелон.

— Що за сововедмідь такий? — широко всміхнулася Живокіст.

Клей почув дивний звук — це Джейн намагалась не розреготатися, тримаючи при цьому свій лук. Дівчата позаду неї також пирснули, а кілька чоловіків, що сиділи в протилежному кінці шинку, засміялися без жодної видимої причини.

Живокіст знову розвеселилася. Вона кинула здивований погляд на чаклуна, а тоді сміх заволодів нею, вона дико розреготалась і закинула голову назад. Ґенелон, скориставшись нагодою, викотився з-під її важкого черевика — але й він при цьому посміхався.

«Куля, — миттю зрозумів усе Клей. — Це все Муґ ». Він відчував дивний запах, ніби цукор залишили на розпеченій пательні. Клей не міг згадати, як називається це чарівне зілля, але на його пам’яті чаклун уже двічі використовував його: одного разу, щоб банда могла втекти з в’язниці у Фантрії, а іншого разу — щоб розвеселити відвідувачів одного похорону.

— Зажди біля дверей, — кинув йому Кіт, пробігаючи повз. — Я твого дружка притягну.

Клей у відповідь кивнув.

— Джейн, забирай звідси дівчат.

Але колишня розбійниця зайшлася сміхом і не чула його слів, добре, що пара дівчат із «Шовкових Стріл» буквально взяли Джейн у коробочку і повели до виходу.

Тепер уже реготом реготав увесь шинок — і ті, хто сидів, і ті, хто тусувався біля бару. Кіт, якого вміст розбитої кулі не проймав, стогнучи намагався підняти на ноги Ґенелона.

— Наречені Тамарат! Та ти тяжкий, мов каменюка!

Ґенелон, який останні дев’ятнадцять років провів у кам’яній подобі, страшенно на це зауваження розвеселився. Він захихотів, ніби маніяк, — і це здалося Клею так само дивним, як ніби троль декламував вірші, — і з такою силою ляснув ґуля по спині, що вони обидва ледве не завалилися на підлогу.

Клей кинув іще один погляд на Живокіст і вискочив за двері. Жінка від сміху зігнулася навпіл, стоячи біля барної стійки. Її крила тремтіли, по шинку кружляло вихором чорне пір’я. Потім вона зупинила свій погляд на ньому, підняла одну руку і наставила вістря меча йому в груди. Попри весь абсурд її становища, Клею від її злого погляду аж душа у п’яти втекла.

Джейн надворі стояла на колінах.

— Який ще до лиха сововедмідь? — заходилась вона сміхом. — Це що за тварюка?

— Вони справжні, — зацьковано пробурмотів Муґ, а Кіт заспокійливо поплескав його по плечу.

Клей не зразу помітив Ґебріела — той стояв, тримаючи на кожному плечі по важкій торбі. Він дивився на Ґенелона з таким подивом, ніби в того виросли роги.

— Що це з ним? — спитав Ґеб.

— Дорогою розповім, — відмахнувся Клей.

Подивившись на вулицю, він помітив групу ченців у таких само червоних рясах, як і в чоловіка, що був із мисливицею за головами. Він опустився на коліна біля Джейн і торкнувся її плеча. Жінка, що двічі його пограбувала, а потім, найімовірніше, врятувала йому життя, витерла сльози сміху.

— Дякую, — сказав він їй.

Вона пирхнула й засміялася йому в лице, хоча і встигла кивнути. Клей устав, кривлячись від болю в попереку. «Шовкові Стріли» дивилися на нього, не перестаючи хихотіти.

— Забирайте її звідси, — сказав він. — І успіху вам з кентаврами в Ковердейлі. Ви, дівчата, будете збіса доброю бандою!

Кілька колишніх розбійниць кинулися потиснути руки Клеєві й обійняти його і миттю розчинились у вулицях міста — так само вправно, як колись у лісі, можливо, навіть краще, враховуючи їхню пістряву одіж. Щойно вони зникли, Клей забрав у Ґебріела один наплічник і штовхнув його у напрямку західної брами.

— Треба тікати, — наполягав він.

— Чим швидше — тим краще! — кинув їм через плече Муґ, що мчав попереду.

Коли вони повернулись, Келлорек був злий як чорт. Метрік прив’язав його до стільця, а сам з посмішкою сидів навпроти, посьорбуючи щось — явно міцніше за вино, — поки звідник буянив.

— Я тобі твої паскудні очі повичавлюю і з сиром їх зжеру! Оббілую тебе і засолю! А шкіру зав’ялю і собакам згодую. Ні! Гнилюкам згодую, а гнилюків потім згодую псам!

Коли компанія увійшла, Метрік підняв до них склянку.

— З поверненням! А ми тут з Келом старі добрі часи пригадували. А... що ти з ним таке зробив? — здивовано глянув він на Муґа, побачивши охопленого нападом веселощів Ґенелона.

— Він надихався Шакалячого Жарту, — пояснив чаклун. — Незатишно тут у Контасі стало.

— А тебе, до слова, розшукують, — кинув Метрікові Клей.

Король на це моментально зблід.

— Ліліт знає, що я живий?

— Якщо раніше і не знала, то після того, як ми рознесли «Максітон», шансів на це небагато, — пояснив йому Клей. — Вона по тебе мисливицю за головами послала. Жінку на ім’я...

— Живокіст.

— Так, її, — закліпав очима Клей. — Вона... словом... невеселі наші справи, — підсумував він.

Метрік на це тільки кивнув.

— Невеселі, аякже. Я боявся, що Ліліт її покличе. Ми Живокіст найняли кілька років тому, аби вона вистежила слугу, який поцупив у Ліліт якісь коштовності. Вона бідолашного швидко знайшла, відрубала йому руки, а на чолі вирізала слово «крадій». Одне слово, Ліліт наказала його стратити — і то був фактично жест милосердя.

Ґенелон вишкірився, ніби Метрік розповів якийсь масний жарт.

— Муґу, — кивнув Ґеб на воїна. — Зроби з ним щось.

— Та без проблем.

Маг узяв Ґенелона за плече й повів у коридор.

— Ану, великий хлопчику, ходімо нагору, подихаєш повітрям. Коли вони пішли, Клей запитав Метріка.

— Слухай, то що вона таке?

Старий головоріз спантеличено стенув плечима.

— Дайва, — відповів Кіт.

— Тобто? — не зрозумів Ґеб.

Ревенант смикнув рукою, і всередині його тушки щось затріщало — певно, ребро.

— Лайнобто. Дайва — це дайва. Хтозна, звідки вони беруться, але, крім крил...

— Стривай, у неї крила є? — перебив Ґебріел, але потім махнув рукою. — Не звертай уваги, кажи далі...

— Так от, окрім крил, дайви володіють певною... харизмою. Гадаю, найкраще це описати як «здатність до примусу».

— Тобто вони вміють контролювати людей? — з полегшенням запитав Клей, зрозумівши, що для його дивного потягу до цієї жінки в шинку була поважна причина.

— Фактично так, — промовив Кіт. — Я чув, що навіть просто присутності їхньої достатньо, аби всі ними захоплювались. А якщо дайва ще й докладе зусиль, аби тебе зачарувати... Ну, може, людина з силою волі і встоїть, а от слабкодухому...

Він почухав безкровну рану на шиї.

— Я чув, що дайви можуть керувати невеликими арміями зачарованих рабів, які готові виконувати всі їхні накази.

— То що там наша дайва? — не заспокоювався Ґеб. — Живокіст, правильно?

Келлорек засміявся, але, зустрівшись поглядом із Метріком, миттю стулив пельку.

— Так, Живокіст. Хоча колись її звали Саббата, — сказав Кіт. — Про неї купу пісень склали. Більшість із них досить невеселі, як ви розумієте. Можу вам кілька заспівати, якщо бажаєте.

— Можеш просто переповісти, — нетерпляче сказав Ґеб.

Ревенант видав звук, схожий на зітхання, — якби він міг дихати.

— У більшості пісень ідеться про тяжке народження і важке дитинство. Навіть криваве.

«Не дивно», — подумав Клей. Беручи до уваги, що діти можуть зацькувати одне одного через дріб’язок типу зачіски або заїкання, можна було тільки уявити, як допікали дівчину з величезними крилами, — а дитячий гнів буває дуже жорстоким.

— Так чи інак, — промовив Кіт, — життя привело її у Таліскард, що колись був фортецею, а потім був перероблений на ізольований монастир, який прославився тим, що там виправляли проблемних дівчат.

— Оце краса, — глузливо кинув Метрік.

Ґуль поправив своє простирадло.

— Насправді Живокіст — або Саббата, як її тоді називали, — виявилась занадто міцним горішком. Трапився навіть інцидент із директором: він випадково кастрував себе, приймаючи ванну, а вже невдовзі вона очолила заколот, узяла фортецю під свій контроль і потім, коли стала найманкою, використовувала її як базу.

— Вона й найманкою була? — здивувався Клей.

— Недовго, — кивнув Кіт. — Приблизно тоді ж вона відмовилась від свого старого імені і стала називатися Живокіст. Але, кажуть, їй швидко набридло битися з чудовиськами на арені, тому вона вирішила зайнятися чимось іншим.

— Людьми, — здогадався Ґебріел.

— Точно.

— А тепер вона полює на нас, — пробурмотів Клей.

— Боюсь, так і є, — скривився Кіт.

— Гадаєш, вона за нами і в Жаскі Землі попреться?

Почувся голосний регіт Келлорека.

— О, так, вона за вами попреться! Закладаюся на власні зуби. Ви — покійники! — шкірився він. — А можна ще перевернути пісочний годинник і почати рахувати час до вашої смерті. Двадцять років тому, хлопці, ви б із нею впоралися. Але тепер? Та вона вас на шмаття порве. Може, хіба що Ґенелон зумів би її перемогти — і то, якби вона билася чесно. Але я теж чув пісні про неї і точно знаю, що вона чесно не б’ється. Як підскочить зненацька, як вирве серце, як оближе його... Чорт забирай, хотів би я це побачити!

— Не можна ж завжди отримувати бажане, — знизав плечима Клей.

— Ну, це ми ще подивимось, — гидко вишкірився звідник.