Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

ЕПІЛОГ. ДОДОМУ

Далі буде наведено короткий переказ твору «Та сама стара пісенька» авторства Кітаґри Невбивного, придворного барда Його Августійшої Величності Метріка, імператора Кастії, першого свого імені:

Якщо вам цікаво, що трапилося далі з тими, хто вижив у битві за Кастію, вам варто сходити або до місцевої бібліотеки, або завітати в улюблений шинок. В бібліотеці ви знайдете достовірні факти, а от у шинку радше почуєте цікаву історію.

Якщо ви таки налаштовані на читання, то одна з моїх улюблених книжок — «Народжені у Вогні: Зародження “Варти”», а також «Я, Джейн», у якій розповідається про подвиги колишньої розбійниці, яка покинула «Шовкові Стріли», почала сольну кар’єру і стала всесвітньо відомою найманкою. У творі «Звук, який видає орел» ви знайдете найкращі батальні сцени, але найповнішим відтворенням того вікопомного дня заслужено вважається написана Сідом (сином Баррета) книжка під простацькою назвою «Кастія». Як не дивно, битву пережили всі члени «Саги». Попри всі поневіряння, що випали їм на долю дорогою до міста в облозі, під час розгрому Жаскої Орди всі вони відбулися синцями та подряпинами. До речі, це востаннє п’ятеро учасників «Саги» билися разом.

Метрік Черепотроща залишився в Кастії. Він очолив роботи з відбудови міста, і коли настав час обирати нову раду, оскільки більшість старих її членів померли від чуми, мешканці Кастії вирішили, що пора завести собі Імператора. Відбулося голосування, і Метрік здобув рішучу перемогу. Він зав’язав з алкоголем, мирно розлучився з колишньою дружиною, королевою Ліліт з Аґрії. Коли він запросив у гості своїх дітей, нікого, крім їхньої матері, не здивувало, що вони вирішили залишитися з батьком.

Про те, ким став Аркандіус Муґ, потреби розповідати немає, бо він наразі є одним з найвідоміших учених нашого часу. Або всіх часів, якщо вже на те пішло. Після звільнення Кастії він вирушив до Таїно. Витративши кілька місяців на вивчення властивостей багнодуру, Муґ повернувся до своєї вежі на східній околиці Контаса, відбудував її і виготовляє там ліки проти гнилиці.

На мою скромну ґулеву думку, Аркандіус Муґ — це одна з небагатьох постатей в усій цій історії (за винятком, певно, Клея Купера), якій вистачило величі духу на справді великий вчинок.

Він роздає ліки всім охочим. Безкоштовно.

Муґ ніколи більше ні з ким не побрався, хоча, я підозрюю, було в нього кілька романів, але його серце навіть по стількох роках належало його померлому чоловікові, на честь якого він назвав свій чудодійний еліксир: «Неймовірний Еліксир Сердешного Фредді».

Ґенелон попрощався з друзями і вирішив повертатися до Ґрандуалу самотужки, але дорогою, очевидно, вирішив, що йому нема чого робити у цьому світі. Тому, вийшовши на східну околицю Жаского Лісу, він пішов до Кар’єру, де так довго пробув, ув’язнений в камені. Доглядачі його попереджали, аби він не спускався вниз, але перешкодити йому вони в цьому не могли, бо вони у Кар’єрі зазвичай слабосильні та майже сліпі.

— Розбудіть мене, коли прийде вона, — нічого не пояснюючи, сказав їм південець.

Промовивши ці слова, він зайшов до лігва василіска, чий погляд, як відомо, перетворює живу плоть на камінь.

На жаль, Ґенелон не дізнався, що Живокіст народила від нього сина. Хлопчина поки що малий, але, кажуть, характером весь у батька.

Історія Ґебріела після битви за Кастію була нерозривно пов’язана з історією його дочки Роуз. Про них та її партнера Вільнохмара складено стільки пісень і легенд, що вдаватися тут у подробиці я не стану.

Що ж до Клея Купера, то через два дні після того, як було знято облогу з Кастії, він через Рубіж вирушив до Каладара, а звідти вже додому. Протягом більшої частини його шляху Неквапнорукого супроводжували Джейн із «Шовковими Стрілами» та Ґебріел, з яким він пішов із Ковердейла за кілька місяців до цього.

Я не бачив їхнього прощання, але Джейн стверджує, що Клей із Ґебріелом розлучились на заході сонця. Вона бачила їхні силуети здалеку — друзі посміялися, поплакали трохи і, нарешті, міцно обійнялися. Після цього, як стверджує Джейн, Ґебріел обхопив долонями голову Клея і щось йому сказав, занадто тихо, аби почути це з відстані, але можна було припустити, що він щиро зізнався: лише завдяки Клеєві він щасливий.

Клей Купер на це — зі слів, знову-таки, Джейн — лише знизав плечима.

Довгим шляхом дорогою додому Клей помітив кілька місць при дорозі, які стали б набагато кращими, якби там звести скромну двоповерхову корчму. «На задньому дворі — стайня, — подумав він, — і, може, кузня, якщо комусь знадобиться простий ремонт».

Клей навіть уявив усередині закладу добротні круглі столи з плюшевими і шкіряними сидіннями, камін десь подалі від сцени для тих, хто хоче погрітися у відносному спокої й тиші. Над каміном висітиме Чорне Серце, і якщо хтось запитає, навіщо цей потворний і побитий шматок дерева присобачили на такому видному місці, Клей вийшов би з-за шинкваса та розповів пару історій.

Міста він дістався, коли сонце майже сховалося за обрієм. Тінь Неквапнорукого тягнулася за ним довгим чорним силуетом, така само згорблена і стомлена, як і чоловік, за яким вона йшла витоптаним шляхом, що за воротами Ковердейла перетворювався на подобу вулиці.

— Клею? — почув він знайомий і здивований голос. — Клею Купере?

З «Королівської Голови» вийшов, тримаючи шолом під пахвою, п’яненький Піп.

— І гірше мене обзивали, — відгукнувся Клей.

— Ха! — спробував ляснути себе по коліну Піп і навіть майже влучив. — Оце як ляпне — «і гірше обзивали»... Красунчик! Слухай, а коли це ти додому повернувся?

«Та я ще не повернувся», — подумав Клей.

— Оце якраз іду, — промовив він уголос. — Сподіваюся, тут усе добре?

— Я би сказав, неперевершено. А ти чув новини з Кастії?

— Чув, чув, — не стримав усмішки Клей.

— Оце здорово, правда? Присягаюся Святою Тетреєю, от я б хотів там опинитися!

Піп був іще зовсім зелений і, певно, далі Контаса або Оддсфорда не бував, тому Клей вирішив не звертати уваги на те, що меле його дурний язик.

— А що, того кентавра біля Тесселевої ферми зловили? — змінив він тему.

— Зловили? — фиркнув Піп. — Чекай, ти що, не знаєш нічого?

Клей похитав головою.

— Твоя мала його вбила! — вигукнув Піп.

— Моя...

Клей затнувся — рот почав було щось говорити, але мозок відмовлявся прийняти почуте.

— Джинні тобто?

— Та не Джинні, — відмахнувся Піп. — Джинні, навпаки, через це розлютилася, мов Ґліф!

Клей схопив хлопця за барки, може, трохи грубіше, ніж збирався.

— Піпе, розповідай, що сталося. Негайно!

Піп видихнув — від нього несло поганим пивом.

— Ну, та потвора — кентавр, я маю на увазі, — погналася за Карлом, старшим хлопцем Ріка Ярссона, і гнала його з лісу до болота, що біля твого будинку. Гадаю, твоя дочка бачила, як вони підбігають. Ну, і вона йому щось під ноги підставила — чи то палицю, чи то ще щось. А він шию зламав. Хрясь! — додав Піп на випадок, якщо Клей раптом забув, з яким звуком ламається шия.

— Тобто Таллі... моя Таллі вбила кентавра?

— Вона вбила кентавра! — підтвердив Піп. — Купере, у тебе там мала найманка виросла.

— Та тю! — відповів Клей.

Піп розреготався.

— І це не все. Малий Карл тепер до неї приміряється, ніби оса до пирога. І туди за нею ходить, і сюди. А їй, здається, і до вподоби. Ох і влип, бідолашний!

«Ну-ну», — похмуро подумав Клей. Висмикнувши пальці з Піпової долоні, він змусив себе всміхнутися.

— Радий був побачитись, Піпе.

— Я теж радий був побачитися, — пробелькотів Піп. — І радий, що ти повернувся додому.

Клей мовчки рушив до західної брами.

«Я ще не повернувся, — сказав він сам собі. — Я ще не вдома».

Він зупинився на узбіччі відлити. Було вже темно, над ним сяяли тисячі зірок, і світло їхнє було яскравішим, ніж він пам’ятав. Він витягнув шию, розглядаючи цятки в небі, і хоч там які геройства він не вчинив, відколи востаннє дивився на них, знову відчув себе абсолютно жалюгідним у порівнянні з ними. В голові його майнула думка, що це, певно, назавжди і що йому це навіть подобається.

Клей пішов далі, слухаючи цвіркунів у траві, шелест вітру між гілками дерев, глибоко вдихаючи холодне нічне повітря.

І тоді він побачив її — чорну тінь на тлі затишного світла, що струмувало з відчинених дверей. Здавалося, цей останній відтинок шляху, ця стежка від краю його подвір’я до ґанку, де чекала його дружина, — це сама безконечність. Але насправді вона його не бачила, поки він не підійшов майже впритул і з будинку не вискочив до нього Гриф, радісно скімлячи та крутячись у Клея під ногами. Він опустився на коліна, аби його приголубити. Джинні встала, схрестила руки на грудях і величаво, по-селянськи підняла підборіддя.

— Ти живий, — промовила вона.

— Я живий.

— А Роуз?

— Жива і здорова.

— Чудово.

— Як Таллі?

— Все добре. Спить уже. Ти чув про кентавра?

— Чув, — кивнув він.

Джинні ще більше розправила плечі та вище підняла підборіддя.

— Клею, щоб ніколи в житті ця дівчина не торкалася меча. Ти мене зрозумів?

— Ніяких мечів, — запевнив він. — Ані сокир, ані кинджалів, ані луків. Обіцяю, навіть палички загостреної не буде.

Джинні захихотіла — як він і хотів. Клей вийшов на світло, і дружині перехопило подих.

— Твоє обличчя...

Він торкнувся пальцем свіжого шраму.

— Що тут скажеш. Здається, тепер ти у нас в сім’ї найкрасивіша...

Вона засміялась, і Клей, почувши її сміх, ледве не розридався. Джинні потягнулась до нього, і Клей з готовністю кинувся у її обійми, ніби прочанин, що на схилі літ дійшов до святині. Він провалився в її запах, пасмо волосся Джинні лоскотало йому ніс, але він за жодні смаколики в світі би не став зараз його забирати. Її подих тепло і м’яко торкався його шиї, ніби літній вітерець.

— Ти вдома, — прошепотіла вона.

І справді. Нарешті він повернувся додому.