Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ. РАДА ДВОРІВ

Уже зо чотири століття минуло відтоді, як Військо Королів перемогло останні Жаскі Орди у Ліндмурі, поклавши цим кінець Війні за Відродження, але це місце досі скидалося на поле битви. Ґрунтові води, які підіймалися тут щовесни, перетворювали місцину на смердюче трясовиння. Втім, до кінця літа все майже висихало, якщо не брати до уваги кількох гнилих ставочків, і з багнюки виступали залишки давніх реліквій: зламана зброя та іржаві обладунки, вкриті пліснявою кістки великих і малих монстрів. Зі сходу і заходу над болотом височіли хвойні ліси, з півночі трясовиння підходило аж до фермерських угідь, а на півдні природним кордоном слугувала широка й повільна річка. В погідний, як сьогодні, день удалині за річкою можна було побачити приземкуваті сині контури замку Метріка у Брайкліффі.

Посеред величезного болота здіймався порослий травою пагорб, який прозвали Упирячим Островом. Саме на цьому узвишші (принаймні так розповів їм Метрік, поки кінний королівський почет прокладав свій звивистий шлях) Аґар Лисий бився з якоюсь тварюкою на ім’я Пекельник, який в Орді був свого роду аристократом. Він Пекельника ніколи не бачив, хіба що на картинах і гобеленах, але кожен художник зображував монстра по-своєму, і сходилися вони всі лише на тому, що Пекельник стояв на велетенській купі трупів і був найжахливішим із монстрів, якого тільки може уявити людина.

— Аґар зумів його вбити, — провадив далі Метрік, — але і сам помер від отриманих ран. Аґар Безбородий — його онук — став першим королем Аґрії. Відтоді так і повелося, що коли п’ятьом дворам треба зібратися й обговорити якусь надзвичайно важливу справу, збираються вони тут, на Острові.

Ліліт, що їхала поруч із ними на білосніжній кобилі, щільніше закуталась у мантію з горностая і голосно й протяжно позіхнула.

— А чому це острів? — запитав Муґ. — Ніби ж пагорб.

Перш ніж відповісти, Метрік глянув на свою дружину.

— Щовесни тут усе затоплює, і цей пагорб залишається єдиним острівцем сухої землі на багато кілометрів довкола. Що ж до другої частини назви, то Аґар Лисий нібито був похований під цим пагорбом, і духи тих, хто загинув у битві під Ліндмуром, щоночі приходять сюди, аби його вшанувати.

— Справді? — скептично мовив Ґебріел.

— Справді! — гордо відповів Метрік.

— Справді?.. — зацікавлено почухав підборіддя Муґ.

— Справді? — передражнила їх королева. — Присягаюся бородою Літнього Повелителя, у мене пралі менше базікають, ніж ваша трійця. От хіба що Кейл знає, коли краще пельку стулити, — додала вона, вказуючи рукою в білій рукавичці на Клея Купера.

— Я взагалі-то Клей.

— О, а я так на тебе розраховувала, — зверхньо надула губи Ліліт.

Довкола пагорба зібралися натовпи роззяв, які сподівалися побачити справжнього живого друїна. Вони порозстилали ковдри, подіставали кошики з їжею і всіляко розважалися. Снували в натовпі продавці печених на шампурах каштанів, а якась заповзятлива пані продавала «автентичні опудала друїнів». Муґ купив собі одне за п’ять мідяків, і виявилося, що це просто лялька, зроблена з в’язаної шкарпетки, з ґудзиками замість очей та пришитими кролячими вушками з тонкої тканини. Попри це, чарівник покупкою залишився задоволений.

Пробравшись до Острова та піднявшись схилом пагорба, вони побачили на вітристій його вершині дві делегації, що вже чекали під монументом. Королівські слуги заходилися встановлювати шатро довкола масивного столу з кедрового дерева, який вони перли возом аж із самого Брайкліффа, а Метрік із групою аґрійських дворян пішли вітатися з гостями з інших земель.

Фантрія делегувала на Раду чисто жіночу компанію. У королівстві Соляної Королеви панував матріархат: чоловіки зазвичай могли бути моряками, солдатами й робітниками, тоді як ядро купецького класу становили жінки, так само вони займали більшість керівних посад в уряді й армії. І хоча життя у їхньому королівстві супроводжувалося нескінченними міжусобицями — постійні злети й занепад родин-конкурентів відбувалися з регулярністю припливу, — східняки полюбляли нагадувати решті мешканців Ґрандуалу, що Фантрія жодної війни сусідньому королівству не програла.

Їхню делегацію очолювала молодиця на ім’я Етна Доші. Вона була невисока і кремезна, а в її розмашній ході легко вгадувались як звичка тримати рівновагу на палубі корабля, так і неймовірна фантранська хвалькуватість. Засмагла на сонці шкіра, обвітрене обличчя, пістряве й недоладне вбрання — яскраві шалики, паски, купа яскравих коштовних каменів — нагадали Клею про розбійницю Леді Джейн, що пограбувала їх на шляху до Контаса. Чорне волосся жінки було сховано під срібною сіточкою, прикрашеною блискучими сапфірами й синіми мушлями. Шрам у куточку її рота надавав обличчю насмішкуватого виразу.

— Доші? — перепитав Метрік, потискаючи їй руку. — А ви не маєте стосунку до...

— Це моя мати, — не дала йому договорити жінка.

— Ох, прекрасно! Як там ця стара сліпа кажаниха?

Етну на мить приголомшила прямота короля, але потім її пошрамований вишкір розтягнувся у посмішці.

— Так само сліпа, — промовила вона, підморгнувши Метрікові. — І так само — найкращий адмірал у славетному флоті Соляної Королеви.

— А чи знайшла вона той загублений острів?

— Антику? — похитала головою Етна. — Та де там. Досі шукає, стара дурепа, хоча я їй казала, що легше буде знайти чесну людину у Відпливі.

Метрік розреготався, схопившись руками за живіт. Головоріз, якого доля закинула на королівський престол, завжди почувався на фантранському узбережжі як удома, бо там навіть старі бабусі були, м’яко кажучи, лихослівними шахрайками. А з матір’ю Етни він злигався особливо близько — за його ж словами, саме вона навчила його всього, що було йому відомо про кораблі, і більшості того, що він знав про жінок і холодну зброю.

— Неквапнорукий!

Клей обернувся на голос і побачив перед собою Маладана Пайка, якого прозвали Першим Щитом Каскара. Колись Пайк також був найманцем і лідером банди «Грабіжники». Двоє його старших братів-близнюків, яким судилося бути одне одному суперниками у боротьбі за право успадкувати батьківський трон, загинули від рук неймовірно підлого і потворного вождя оґрів на ім’я Ікко Умпа. Пайк благав батька дозволити йому помститися за вбитих братів, але північний володар, який не бажав ризикувати життям свого останнього спадкоємця, відмовив йому і найняв розібратися з цим оґром «Сагу». Завдання вони виконали, і звідтоді несподіваний принц Каскара ставився до Клея та приятелів по банді з сумішшю помітних заздрощів і стриманої поваги.

— Пайку, — привітався Клей.

— А я чув, тебе серед живих уже нема.

— Типу того. Одружився.

Перший Щит пирснув сміхом.

— А діти є?

— Одна. А в тебе?

— Семеро, — випнув колесом груди Пайк. — Старший уже мене переріс, може етика голими руками задушити. А твій що? Закладаюся на коня, він такий само природжений убивця, як і його татусь.

Клей аж здригнувся, але зумів зобразити на обличчі посмішку.

— В мене дівчинка. Жаб колекціонує.

— Он воно як, — стурбовано погладив свою посивілу бороду Пайк, і вона красиво лягла на герб із шестипалою лапою ведмедя, вибитий на його шкіряній кірасі з шипами. — Про коня я, звісно, поквапився.

— Звісно, — промовив Клей.

Помилку Першого Щита затьмарив — дослівно — небесний корабель, що якраз заходив на посадку.

Клей щосили намагався приховати здивування, коли побачив галеон, що прибув до них просто з сірих небес. Вони з хлопцями під час своїх походів нерідко натрапляли на уламки таких кораблів — найчастіше в розвалинах міст Домініону — з розтрощеними корпусами, дірявими вітрилами й узагалі в жалюгідному стані. Протягом кількох останніх років до нього доходили чутки, що хтось десь знаходив небесні кораблі більш-менш цілими, але до того дня, поки Клей сам не побачив один із них у хмарах над Ковердейлом, вважав їх звичайними побрехеньками. І все-таки він навіть і не гадав, що йому колись випаде побачити такий корабель зблизька.

— «Друге Сонце», — промовив Муґ, сідаючи поруч із ним. — Флагман самої Султани.

Клеєві цей корабель видався схожим на будь-який інший, ну, хіба що вітрила в нього формою нагадували листя і були закріплені за допомогою металевих розпірок, по яких пробігали блакитні електричні розряди. Ну, і, звичайно, цей іще й літав.

— Флагман? — перепитав він. — Тобто в розпорядженні Нармерії цілий такий флот?

— Та де там, — засміявся чарівник. — Ну, може, ще один або два... але я буду здивований, якщо в усьому світі набереться зо три десятки таких кораблів, придатних до польотів. «Друге Сонце» відкопали в пісках поблизу Ксансеса. Подейкують, Соляна Королева у Фантрії теж має корабель. Ну, вони в усіх крутих монархів є.

— Я тебе чую взагалі-то, — озвався Метрік.

Він не відривав від галеона, що завис над пагорбом і кинув на землю кілька величезних якорів, жадібного погляду. Бортовими сітями вправно злазили нармерійські солдати, а з одного боку обережно спускали закритий шторками паланкін.

— Як? — тільки й міг промовити Клей, який також не міг відірвати погляд від корабля.

— В сенсі, як воно літає? — почухав лису маківку Муґ. — Бачиш металеві кулі по боках?

Клей кивнув головою. Дві кулі біля носа, дві біля корми, кожна оточена серпанком туману.

— Звичайно.

— Припливні двигуни, — пояснив чарівник. — Насправді це низка виготовлених з чистого дюрамантію кіл, що обертаються, живлячись статичною електрикою, яку вловлюють вітрила.

Клей досі ніколи не чув про припливні двигуни і що таке оці «кола, які обертаються», також не знав. Що ж до дюрамантію, то він завжди був майже переконаний, що цей метал — вигадана торговцями історія, яка допоможе впарити вам меч удесятеро дорожче.

— Тобто фактично це магія, — пробурмотів він.

— Не зовсім, але схоже, — знову засміявся Муґ.

Спущений нармерійцями з корабля паланкін винесли на вершину пагорба восьмеро здоровенних каскарців у пластинчатих бронзових спідницях та сандаліях з ремінцями на литках. Північани, а особливо світловолосі та світлоокі, могли заробити грубі гроші, наймаючись охоронцями нармерійських дворян. Але здебільшого до них на службу йшли злочинці або парії, і Клей не міг не помітити, як охоронці Султани уникали погляду Першого Щита, поставивши свою ношу на землю і завмерши по обидва боки від паланкіна. В ньому сиділа загадкова володарка найпівденнішого королівства, а трійця її міністрів із заплетеними бородами у візерунчастих накидках стиха радилися між собою.

Коли нарешті на полі давньої битви з’явилися на потужних степових конях картейці, був уже пізній вечір. Жовто-блакитні знамена Великого Хана безсило висіли на древках у долині, але щойно делегація вийшла на пагорб, вони бадьоро замайоріли на прохолодному осінньому вітрі.

— Моя королево! — гукнув Ліліт головний вершник, і Клей зрозумів, що це Хан Оболон. — Ви тільки гляньте, як напинається мій прапор із вами поруч!

Його супутники на цю репліку зайшлись утробним сміхом, а на вустах королеви з’явилася дивно задоволена посмішка. Клей глянув спершу на Метріка, потім — на її охоронця, якого вона за сніданком називала Локаном... неясно, хто з них здавався більш ображеним.

Хан звичним рухом скочив з коня, ніби це був стілець, і повільним кроком пішов далі. Обабіч нього крокували двоє воїнів Крукової Гвардії із витатуюваними під ключицями крилами. В кожного з трьох обличчя і широкі носи перетинала намальована чорним смуга, на плечі у кожного висів лук, а на стегні — гола шабля.

Оболон був чоловіком невисоким, але міцної статури, його широкі плечі та м’язи потужного тіла видавали в ньому людину, що їсти й пити полюбляла трохи менше, ніж їздити верхи й битися. Вкриті отриманими в боях шрамами руки, як і у воїнів за його спиною, були темні від степового сонця. Голова і щоки начисто поголені, але на підборідді бовталася тоненька борода — Клею подумалося, що це якось зовсім по-дурному.

Ханові вузькі очі з важкими повіками видалися Клею знайомими, і він спробував згадати, чи не зустрічав він цього Оболона раніше, але раптом Ґебріел, що стояв поруч із ним, важко вдихнув.

— Срань господня, — почув Клей через плече недовірливий шепіт. — Товстун!

Клей нахмурився. Ні, він... Ох, помилуй, Солодка Діво. Щойно він зрозумів, що саме має на увазі Ґебріел, у нього ледве щелепа не відпала. Цей чоловік, повелитель картейських племен, цілком міг бути справжнім батьком Метрікового сина, Керріка. «Нічого дивного, що Метрік його так ненавидить», — подумав він. Залишалося сподіватись, що ці двоє хоча б до завершення Ради обійдуться без мордобою.

Оболон зупинився навпроти короля і розкинув м’язисті руки, ніби чекаючи обіймів.

— Старий мій друже, королю Метріку! Сто років не бачились. Як там мій хлопчик?

Клей зітхнув. А може, й не обійдуться.

У Муґа, що стояв ліворуч від нього, брови полізли ледве не на потилицю.

Охоронці короля крадькома перекинулися поглядами, але Метрік лише стиснув губи й натягнуто посміхнувся.

— Гадки не маю, про що ти верзеш.

Але Хан не вгавав.

— Справжній маленький ненажера, так? Весь в татуся. Ти скоро навіть кордони свої не зможеш захищати, всі гроші підуть на їдло для мого виродка.

Метрік вдавав, буцімто не почув цього, але Клей помітив, як пальці короля смикнулися, тягнучись до руків’я кинджалів, хоча кинджалів він з собою не взяв, принаймні їх не було видно. Зрештою, якби король захотів, щоб когось продірявили, дюжина його охоронців радо виконала б цей наказ.

— А це що за жеребець? — іще ширше усміхнувся Хан, оцінивши поглядом наїжаченого охоронця. — Здається, скоро в нашій щасливій родині з’явиться ще один маленький воїн!

Локан, у якого гордості було більше, а розуму менше, ніж у Метріка, вихопив меча.

Оболон з гарчанням витягнув і свого.

Та й Метті, який таки виявився з кинджалами, закрутив їх у руках.

І за мить уже воїни Крукової Гвардії заклали стріли у луки, Маладан Пайк разом із його вбраними в хутро північниками вимахували сокирами, а вдягнені в шовкову одіж піратки Етни Доші повихоплювали з піхов свої ятагани. Біляві здоровила Султани виставили списи й рішучими поглядами озирали всіх, включно з Клеєм та його приятелями, які були серед тих небагатьох, хто прийшов на Острів без зброї.

І застигли на місці Лорди та Леді Ґрандуала, аж раптом їх усіх накрила тінь віверни.