Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ПРИВИД НА ДОРОЗІ

З розміру тіні Клея Купера було ясно, що колись він був іще більшим здоровилом, ніж тепер. Однозначно більший за всіх інших, він мав широкі плечі та груди, схожі на оббиту залізом діжку. Руки його були такі величезні, що більшість кухлів, коли він їх тримав, видавалися горнятками для чаю, а щелепа, що ховалася за кошлатою каштановою бородою, була широка і гостра, ніби лезо лопати. Але саме його довга тінь, крадучись за ним у призахідному сонці, вперто нагадувала про те, яким він був раніше: величним, похмурим і страшним.

Закінчивши того дня роботу, Клей ішов натоптаною дорогою, що слугувала в Ковердейлі за головну вулицю, посміхаючись і киваючи людям, котрі поспішали повернутися додому до настання темряви. Поверх потяганої шкіряної жилетки на ньому була зелена накидка Доглядача, а на стегні Клея був припасований старезний меч в обшарпаних піхвах. За спиною висів щит, що його роками кололи, різали та дряпали сокири, стріли й гострі пазурі, а шолома... того, що Сержант дав йому минулого тижня, Клей загубив, так само, як і того, що йому дали місяць тому, і кожні кілька місяців відтоді, коли він вступив до лав Доглядачів майже десять років тому.

Шолом обмежував здатність бачити й чути, до того ж було важко не скидатися в ньому на повного придурка. Клей Купер не носив шолом — та й по всьому.

— Клею! Агов, Клею! — гукнув його Піп.

Він також був у зеленому плащі Доглядача, а свій дурнуватий шолом тримав під пахвою.

— Я щойно з південних воріт, — радісно сказав він. — А ти?

— З північних.

— Круто.

Хлопчина вишкірився й енергійно закивав, ніби Клей повідомив якусь винятково цікаву новину, а не щось там пробурмотів про північні ворота.

— І що там, як там?

— Гори, — знизав плечима Клей.

— Ха! Гори, кажеш... Ну, так. О, а чув таке — Рік Ярссон видів біля Тесселевої ферми кентавра!

— Та то, певно, лось.

Хлопчина зміряв Клея скептичним поглядом, ніби те, що Рік міг натрапити на лося, а не на кентавра, було вкрай малоймовірно.

— А, хтозна. Може, зазирнемо в «Королівську Голову» на пару кухлів?

— Та ні, — відповів Клей, — мені б додому, Джинні чекає, та й...

Він замовкнув, не знаючи, що б іще вигадати.

— Ну, давай, — підбивав Піп. — По одному кухлю. Лише по одному.

Клей буркнув, примружившись на сонце і прикидаючи, чи вартий гіркий смак елю у горлянці передбачуваного гніву Джинні.

— Гаразд, — здався він. — По одному можна.

Ну, бо, зрештою, цілий день дивитися на північ — заняття не з легких.

У «Королівській Голові» не було де яблуку впасти, довгі столи були переповнені людьми, які прийшли сюди більше побазікати та попліткувати, аніж промочити горло. Піп вирушив до барної стійки, а Клей знайшов місце за столом якомога далі від сцени.

Довкола нього вирували звичайнісінькі розмови: про війну та про погоду, нічого цікавого. На заході Окрайни відбулася велика битва, яка, втім, за неясними чутками, скінчилася поразкою. Республіканське військо, підсилене кількома сотнями банд найманців, було розгромлено Жаскою Ордою. Нечисленні вцілілі відступили до міста Кастія і тепер були в облозі, змушені терпіти хвороби та голод, тоді як вороги просто під їхніми стінами набивали собі кендюхи. А, ну, і ще сьогодні зранку землю вкрив легкий іній — чи не зарано, га?

Повернувся Піп — із двома кухлями та двома приятелями, яких Клей не знав і чиї імена він забув тієї ж миті, як вони представилися. Ніби й непогані хлопці, але Клей ніколи не запам’ятовував імен.

— То ти був у банді? — спитав один із них.

Він мав довге руде волосся, а обличчя його прикрашала пост-пубертатна мішанина веснянок і набряклих прищів.

Клей добряче приклався до келиха, поставив його і глянув на Піпа, якому принаймні вистачало совісті вдавати, ніби йому соромно. Потім він кивнув.

Ті двоє крадькома перезирнулися, після чого Веснянка перехилився через стіл.

— Піп каже, що ви цілих три дні стримували на Зимновогняному Перевалі тисячу ходячих мерців.

— Я нарахував всього лише дев’ятсот дев’яносто дев’ять, — виправив Клей. — Але взагалі-то так.

— А ще він казав, буцім ти завалив Страшила Акатунґа, — втрутився другий, чиї намагання відростити бороду завершилися ніжним пушком на обличчі, який би насмішив навіть його бабусю.

Клей зробив іще ковток і похитав головою.

— Та ні, ми його лише поранили. Але я чув, що він потім помер у своєму лігві. Мирно. Уві сні.

Обличчями юнаків майнула тінь розчарування, але потім Піп штовхнув одного з них ліктем.

— Спитай його про облогу Порожнього Пагорба.

— Порожнього Пагорба? — пробурмотів Пушок, після чого його очі зробилися круглі, мов монети. — Чекай, Порожній Пагорб? То ти був у...

— Сазі, — закінчив за нього приголомшений Веснянка. — Ти був у Сазі!

— Чимало води з тієї пори спливло, — промовив Клей, колупаючи сучок на поверхні столу. — Але назва ніби знайома.

— Ого! — видихнув Веснянка.

— Та ти брешеш, — промовив Пушок.

— Просто... ого, — повторив Веснянка.

— Та ні, ти брешеш, — знову сказав Пушок, і перевершити його повторний вираз недовіри було важко.

Клей нічого не відповів, лише сьорбнув пива і знизав плечима.

— То ти був знайомий із Золотим Ґебом? — запитав Веснянка. Іще одне знизування плечима.

— Так, я знайомий з Ґебріелом.

— З Ґебріелом! — вигукнув Піп і сплеснув руками так, що аж розлив пиво. — 3 Ґебріелом, каже! Оце-то так.

— А Ґенелона знаєш? — спитав Пушок? — А Аркандіуса Муґа? А Метріка Черепотрощу?

— А, і ще... — Веснянка замислився і скривився, від чого Клею здалося, що цей виродок став іще вбогішим — мов грозова хмара у день весілля. — Про кого ми забули?

— Про Клея Купера.

Пушок задумано погладив тонкі волосинки на підборідді.

— Клей Купер... ой, — сказав він зніяковіло. — Точно.

Веснянці знадобилася ще мить, аби допетрати, але потім він ударив себе долонею у бліде чоло і розреготався.

— Боги, ну я й дурило!

«Боги це і без тебе бачать», — подумав Клей.

— А розкажи нам якусь бувальщину, Клею, — вирішив втрутитися і розрядити напругу Піп. — Ну, як ви розправилися з некромантом в Оддсфорді. Або як урятували ту принцесу з... ну, з того місця... пам’ятаєш?

«Цікаво, про що саме він говорить?» — подумав Клей. Вони свого часу врятували були кількох принцес, та й некромантів завалили не менше дюжини. Хто там їх би рахував? Втім, яка взагалі різниця, йому зараз було не до історій. Не хотілося ворушити те, що він давним-давно поховав і навіть намагався забути, де викопав цим споминам могилку.

— Даруй, друже, — промовив він до Піпа, допиваючи рештки пива. — Домовлялися на один кухоль.

Клей розпрощався, залишив Піпові кілька мідяків за напій і вийшов з-за столу, сподіваючись, що більше ніколи не побачить Веснянку і Пушка. Він проштовхався до виходу, вийшов у прохолодну тишу надворі та глибоко зітхнув. Після сидіння за тим столом у нього боліла спина, тому він потягнувся, розім’яв шию й подивився на перші вечірні зорі.

Колись давно він почувався під нічним небом зовсім маленьким. Абсолютно нікчемним. Тоді він пішов у життя, добився слави, сподіваючись, що колись зможе глянути на безконечні міріади зірок і відчути, що їхня велич його вже не лякає. Але де там... Через деякий час Клей відірвав очі від неба, яке стрімко темніло, і вирушив додому.

Біля західних воріт він перекинувся кількома словами з Доглядачами. Вони спитали, чи він щось чув про кентавра біля Тесселевої ферми, а також що він думає про битву на сході й тих бідолашних, які врятувалися у Кастії. Паскудні справи, паскудні.

Клей пішов вибоїстою дорогою, намагаючись не підвернути ногу. Обабіч нього у високій траві галасували цвіркуни, а в деревах над ним вітер зітхав, мовби океанський прибій. Клей зупинився біля придорожнього олтаря Літнього Повелителя і кинув до ніг статуї потьмянілий мідяк. Пройшовши ще кілька кроків, він після недовгого вагання повернувся й докинув іще один. За містом було ще темніше, і Клей ледве опирався бажанню знову подивитися вгору.

— Краще вже дивитися собі під ноги, — сказав він собі, — а минуле хай залишається там, де і повинно залишатися. Маєш те, що маєш, Купере, — і хіба ж не цього ти прагнув? Дитина, дружина, просте життя. Зате чесне і комфортне.

Йому здалося, що Ґебріел десь поруч і от-от пирсне сміхом. Чесне? Чесне — це нудятина, сказав би його старий друг. Комфортне — нудятина. Хоча Ґебріел і одружився задовго до Клея. В нього навіть народилася була маленька донечка — тепер уже доросла жінка.

Але Ґебова примара не вгавала: такий само молодий, завзятий і славний, він промовляв із далеких закамарків пам’яті Клея Купера:

— Ото колись ми були велетні! Навіть саме життя нас боялося. А тепер...

— А тепер ми втомлені дідугани, — пробурмотів Клей у відповідь нічній порожнечі.

Але що з того? Йому в житті траплялося чимало велетів — більшість із них були ще ті засранці.

Але, попри всі аргументи Клея, Ґебова примара переслідувала його аж до дому — лукаво підморгуючи, ковзала повз нього дорогою, махала, сидячи на сусідському паркані, зіщулилася жебраком на порозі будинку Клея. Цей жебракуватий Ґебріел був зовсім не молодий чи якийсь особливо завзятий. Та і славного в ньому було не більше, ніж у старій дошці, з якої стирчить іржавий цвях. Щиро кажучи, вигляд він мав просто жахливий. Побачивши Клея, що підходив до власних дверей, він піднявся і посміхнувся — але Клей ніколи в житті не бачив сумнішого видовища.

Примара промовила його ім’я — і її голос видався Клею настільки ж реальним, як голоси цвіркунів, як голос вітру, що стогнав у деревах уздовж дороги. Аж раптом ця крихка посмішка зникла, і Ґебріел — справжній, живий Ґебріел, а не примара — впав на плече Клея і заридав, хапаючись за нього, немовби налякане темрявою дитя.

— Клею, — промовив він. — Благаю... Мені потрібна твоя допомога.