Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ. ЗМІЇ ТА ЛЕВИ

Після випадку з кришталевою кулею Ґебріел відстав на добрячих кілька годин, а ближче до вечора і взагалі зник з очей. Клей запропонував друзям зупинитися й почекати, поки він пройдеться назад і знайде його. Згодом він натрапив на нього — Ґеб тремтів і ридав, згорнувшись калачиком на переплутаних коренях поваленого клена, сховавши обличчя в долонях.

— Вона мертва, — простогнав він. — Вона мертва, Клею. Вона мертва.

— Ні, — твердо заперечив Клей, хоча далеко не був у цьому певен.

Він сів навпочіпки, спершись на руку, — бо коліна раптом заболіли. Вранці пройшов дощик, і на кулак налипло мокре листя.

— Муґ каже, що вона жива, бо інакше ми б нічого не побачили... — здригнувся Клей, пригадавши видива у кулі. — Вона жива, Ґебе. Зараз жива. Твоя дочка жива.

Ґебріел підняв на нього червоні від сліз очі.

— Але ж ти сам бачив, — промовив він.

В його голосі відчувався докір, ніби нав’язливий оптимізм Клея його ображав.

— Ти ж бачив. Усі, хто в місті, — покійники. Це питання часу. Навіть якщо Рада Дворів відправить військо — а вони цього не зроблять, — уже занадто пізно.

— Тому нам треба поспішати, — підсумував Клей.

Ґеб почав було кивати, але раптом його обличчя перекосило, і чоловіка накрило наступною хвилею розпачу.

— Але що ми можемо зробити? Муґ від гнилиці конає! Метті ледве по сходах може піднятись, а ми хочемо, аби він тисячу миль пройшов? Щоб пройшов усі Жаскі Землі? Щоб гори перейшов? Та навіть якщо ми й дійдемо до Кастії і навіть якщо буде ще не пізно — які в нас шанси на успіх?

«Жодних», — крутилась у Клея на язику відповідь, ніби суфлер за кулісами, але на сцену він це слово так і не випустив.

— Не знаю, — промовив він нарешті. — Справді, не знаю, Ґебе. Але я також без поняття, як ми змогли зробити бодай половину з того, що ми зробили.

— Ти про що? — витер брудним рукавом носа Ґебріел.

— Зимновогняний Перевал, — відповів Клей. — Порожній Пагорб. Кастадар. У скількох безнадійних боях ми билися?

— Та було трохи, — зізнався Ґеб.

— І скільки з них ми виграли?

— Усі? — замислився на мить його друг.

— Так, усі, — підтвердив Клей. — Прикро, звичайно, що нас пограбувала банда дівчат...

— Двічі, — уточнив Ґебріел.

— Двічі, так. Гаразд, ми вже трохи не ті, що раніше. Погоджуюсь. Але ми вміємо з безнадійних ситуацій виходити, ось що я хочу тобі втовкмачити. Пам’ятаєш Твердиню Торнстоун? Нас було три банди проти п’ятисот кровожерливих канібалів! — а ми вижили. А скільки ми тих триклятих мурлоґів завалили? А орків, а оґрів, а довбаних чаклунів, які прагнули знищити світ? Заради Морозного Пекла, та ми навіть дракона якось закатрупили!

— Це ти про Акатунґа? — нахмурився Ґеб. — Я гадав...

— Ну, гаразд, якось ми ледве не закатрупили дракона. Але точно насипали йому солі під хвіст. І він нас не вбив, правильно? Ми досі живі, досі б’ємося. І Роуз також б’ється, але вона відчайдушно потребує нашої допомоги. Ґебе, ти потрібен їй. Якщо ти не врятуєш її від Падолиста і його клятої Орди, цього не зробить ніхто.

Він відчув, що в його другові зажеврів вогонь надії, і докинув у багаття останню дровиняку, останній свій аргумент.

— Колись ми були справжніми велетнями, пам’ятаєш? Королями Жаских Земель.

Ці слова почув Клей того вечора, коли старий друг з’явився раптом на порозі його будинку і намагався нагадати йому, ким вони були колись. І ким вони наважаться стати знову.

— Королями Жаских Земель, — прошепотів Ґебріел, і в його очах блиснув вогонь. — Ми були справжніми велетнями. І досі такі.

Він протяжно, з тремтінням зітхнув і роззирнувся, ніби вперше помітив, де він: довкола була мокра земля, повалене дерево, ліс після дощу.

— Дякую, Клею, — знову заговорив він, і в його голосі почулися нотки сорому. — Без вас...

— Нічого, не переймайся, — відповів Клей і знизав плечима.

Ну, бо що тут скажеш.

Решту шляху до П’ятидвір’я вони пройшли майже без пригод, якщо не брати до уваги, звичайно, нападу блазнів.

Спершу Клей вирішив, що вони наскочили на ватагу мандрівних акторів, що репетирують виставу, але ті настільки голосно брязкали зброєю та сипали прокльонами, що стало ясно — це засідка. Обличчя першого зі сміливців, який до нього наблизився, було вимащено білим, довкола кожного ока намальовано зірку, а від вуха до вуха тягнулася криваво-червона посмішка. Довелося Клеєві познайомити цю нахабну мордяку з Чорним Серцем — пролунав хрускіт, і нападник упав, ніби зрубане дерево.

Клей роззирнувся, намагаючись визначити, скільки їх усього. Троє, четверо, п’ятеро, — порахував він. Два мечі, дві палиці, один спис, один лук. Біля його ніг з вищанням пролетіла стріла, ніби комар з металевим носом. «Два луки», — подумки виправив він себе. Отже, шестеро блазнів. Або не блазнів. Це найманці. Банда якась.

Йому раптом пригадалось, як Ґебріел розповідав, мовляв, зараз серед учасників банд стало модно себе розмальовувати. Тоді це прозвучало смішно, але і справді — зграйка довбнів, що з вереском вистрибували з-поза дерев, мала кумедний вигляд.

Беззбройний Ґебріел ухилився від потужного помаху палиці й відступив до Клея, а Муґ відскочив від удару мечем і сховався за Метріком, який, схрестивши руки на величезному череві, намагався дотягнутись до кинджалів.

— Ви що, чорти! — загорлав Метті, і Клей замислився, навіщо вони взагалі інсценували його смерть. — Я — король Аґрії! Ану, кидайте зброю!

Один із найманців вишкірився, показавши гнилі зуби.

— Та ти що! Ну, я тоді — Вейл, Осінній Син! — насмішкувато вигукнув він і вказав на худорляву жінку з немитим мокрим волоссям і ще більш занедбаними зубами. — А це ось моя сестричка, Весняна Діва. Привітайся, Ґліф.

У відповідь жінка, яка точно не була богинею Ґліф (та й навряд чи дівою вона була), видала звіряче гарчання і кинулась на Метріка, наміряючись знести йому голову іржавим мечем. Король якраз устиг захиститися кинджалом, але вона вдарила його ногою в коліно, від чого Метті зовсім не з королівським зойком завалився на землю.

Клей не побачив, що там у них сталося далі, бо на нього накинулось одразу двоє нападників. Першим підскочив той, що зі списом. Клей ухилився від удару, схопився за ратище і сильно потягнув на себе. Блазень зі списом перечепився і впав, ударившись обличчям.

— На тобі! — вигукнув Ґеб, щосили вдаривши його важким черевиком у потилицю.

Волосся другого нападника, пофарбоване у яскраво-синій колір, було зібрано в шипи. Він цілився ударом меча у ноги Клея, але той вправно підставив свій пощерблений щит. Тоді найманець спробував провернути з ним те саме, що його приятель успішно застосував проти Метті, вдаривши його рукою через край Чорного Серця, але Клей був готовий до цього. Він зловив кулак нападника долонею і щосили стиснув його. Той видихнув крізь зціплені зуби і марно спробував вирвати свою руку. Клей вишкірився і викрутив її.

Його суперник спершу завищав, а потім закричав на все горло — його зап’ястя з хрускотом провернулося. Клей відпустив понівечену руку, і нападник відсахнувся від нього.

— Ах ти, довбаний... — почав було він, але його вигук урвала стріла, що поцілила йому просто в скроню.

Десь у лісі почулася лайка лучника. Клей вирішив поки його ігнорувати, бо тому потрібен був час, аби дістати й закласти нову стрілу, і зайнявся наступним нападником, озброєним важкою поцвяхованою палицею. Обличчя той мав пофарбоване в червоний колір, на широкому переніссі був намальований золотий місяць. На вигляд чоловік нагадував каскарського берсерка, та й коли він замахнувся на Клея палицею й кинувся в атаку, то кричав зовсім як берсерк — і Клей Купер вирішив не чекати.

Він кинувся плечима в ноги здоровилу. Відчайдушне рішення — і навіть почасти спрацювало: нападник упав, але впав просто на Клея, притиснувши його до землі так, що той і продихнути не міг.

Клей швидко оцінив, як там справи в інших. «Весняна Діва» валялася на землі, притискаючи до живота закривавлені пальці. Той, хто глузливо називав себе Вейлом, ще тримався на ногах, але відступав до лісу під ритмічними ударами Метріка. Роксі та Ґрейс почергово намагалися поцілувати обличчя нападника, і одній із них це нарешті вдалося. Найманець зойкнув і підняв руки, намагаючись себе захистити, і тоді Метті вправним рухом підтяв йому колінні зв’язки, після чого бідолаха завалився на землю й заволав від болю на все горло.

Ґеб хутчій кинувся до іншого лучника. Муґ опустився на коліна і щось шукав у своїй бездонній торбі.

«Непогано б звідти дістати якусь паличку, що стріляє вогняними кулями, — подумав Клей. — Чи блискавку. Все що завгодно, тільки не ще одну фалічну філактерію Неймовірного Муґа...»

Раптом хтось — певно, той самий здоровань, що звалився на нього, — вчавив лице Клея у мокрий ґрунт. Він миттю набрав повний рот багнюки, а коли інстинктивно спробував вдихнути, багнюка дісталася ще й легенів. Клей спробував перевернутися, але здоровило міцно його тримав, ніби пастка лисицю. Точніше, лисицю, яку причавило здоровенною каменюкою. Клею перед очима попливли зірочки, він відчув у ногах судоми і зрозумів, що от-от знепритомніє.

Аж раптом — світло. І благословенне повітря.

Тягар на його спині полегшав настільки, що Клей виповз з-під нападника. Він закашлявся й виблював багнюку на мокре листя. Після цього він нарешті перевернувся і побачив Метріка, котрий стояв позаду здоровила, з чиєї мордяки було видно, що той уже мертвий. З обох боків у шию велетня по самі руків’я було встромлено королівські кинджали.

Клей знову відхаркнув листям і багнюкою.

— Дякую.

— Оце крутяк, — промовив Метрік.

На обличчі короля була усмішка, але руки та голос помітно тремтіли. «Цікаво, коли востаннє король Aґpiї когось убивав власними руками?» — подумалося Клею.

Він збирався вже підтакнути старому другу, аж раптом помітив за спиною Метріка якийсь рух.

Звичайно, це був лучник, який готувався до наступного пострілу.

— Метті, падай! — закричав він, і король гепнувся на живіт.

Лучник натягнув тятиву, і Клей кинувся назустріч стрілі, виставивши перед собою Чорне Серце. Щойно Клей відчув, як залізне вістря вдарило у щит, він потягнувся до стріли й висмикнув її. Схопивши стрілу, він розвернув її та чимдуж запустив у лучника, який дивився на це ошелешеними очима.

Клей чудово знав, що метання стріли руками — це майже завжди погана ідея. Колись давно він спробував утнути таку штуку, але вийшло погано, тому зараз, коли стріла до самого оперення увійшла в горлянку лучника, Клей страшенно здивувався.

Лучник здивувався ще сильніше. Сильніше навіть за самого Клея.

Він спробував якось висловити своє здивування, але йому горлом пішла кров, і вже за мить він упав на землю мертвим.

— Оце ти... — не підіймаючись, захоплено свиснув Метрік.

— Ану, стій! — почули вони крик Ґебріела.

Він гнався за другим лучником, який мав намір сховатися в лісі. Коли Ґеб його майже наздогнав, той кинув свій лук убік і розвернувся, вихопивши з-за пояса вигнуту фантранську шаблюку.

— Геть від мене! — кричав він, вимахуючи шаблею, яку тримав обома руками. — Геть, бо кишки випущу! Ану, підйом, бовдури! — гукнув він до пари нападників, яких поклав Метрік. — Я вам плачу не за те, щоб ви тут валялися і скімлили!

Найманець, якому Метрік підтяв колінні зв’язки, важко піднявся й пошкутильгав до боса, але жінка залишилась, де була.

— Пішов ти! — гарикнула вона. — За те, що мене на ніж посадили, ти грошей теж не докинеш!

Розмальований під блазня нападник, якого Клей оглушив першим, теж прийшов до тями. Хитаючись, він наблизився до ватажка, і тепер троє найманців стояли плечем до плеча — хрипіли та гарчали, ніби загнані в кут звірі.

Ґеб зупинився й підняв руки, показуючи, що в нього немає зброї.

— Слухайте, ви не... — він примружився. — Зажди. А я тебе десь бачив.

Той, що був із шаблею, здригнувся й відвів погляд. Він був гладкий, як і Метрік, на його лисій голові стирчало єдине пасмо волосся. Клей зрозумів, що його бойовий грим задумувався так, аби нападник нагадував страшного тигра... от тільки піт і дощ перетворили помаранчево-чорні смуги на в’язке коричневе місиво. Втім, риси обличчя...

— Смердючий подих Вейла! Рафф Холуй?! Це ти? — обережно, аби не зачепити руку вбитого здоровила, пішов до нього Клей.

Але переляканий найманець замахав шаблею, ніби дитина, що палицею гамселить по траві.

— Bay, легше, Раффе! Це ж я — Клей Купер.

— Чорт забирай, Неквапнорукий, — скривився найманець. — Я чудово знаю, хто ти такий. Ані біса не змінився, хіба що постарів.

— На себе подивись, — не вигадав кращої відповіді Клей.

Востаннє він бачив Холуя Раффа кілька десятиліть тому, і життя його звідтоді добряче побило.

— Ти теж не помолодшав.

Рафф фиркнув на це, але змовчав.

— Зажди, — втрутився Метрік. — Якщо ви знали, що це ми, то на біса нападали?

Старий найманець боязко кинув косий погляд на Ґебріела.

— Ну...

— Винагорода, — здогадався Клей.

— Нарешті! — скочив на ноги Муґ, тримаючи в руках щось типу срібної флейти. — Чекай, яка ще винагорода?

Старий Рафф ніяково дивився то на Клея, то на Ґебріела.

— Келлорек за вас обіцяв заплатити. По десять марок, якщо поодинці, двадцять п’ять — якщо обох приведемо.

«Десять смердючих марок», — з сумом подумав Клей. У нього були плащі, які стільки коштували.

— Як ви нас знайшли? — спитав він.

— Кел сказав, що ви підете до П’ятидвір’я, — знизав плечима Рафф, — але в самому місті полювання за головами заборонено, тож ми просто блукали навмання, сподіваючись, що пощастить на вас натрапити.

— Ну, значить, пощастило, — промовив Метрік і похмуро поглянув на жінку, що жалібно застогнала на землі. — В якомусь сенсі.

Ґебріел опустив руки і зробив крок уперед.

— Значить, Раффе, ти тепер на людей полюєш? А що таке? Монстрів уже не потягнеш? Закладаюся, ще кількох хворих на гнилицю гоблінів ти міг би позбавити страшенних страждань.

Клей здригнувся. Гобліни — то було болюче місце старого найманця. Стара банда Раффа Холуя під назвою «Бебехи» прославилась тим, що зуміла вгробити фірболґа під стінами П’ятидвір’я. Вони на якийсь час стали натхненниками для багатьох бардів, але їхня зірка згасла так само швидко, як і засяяла. «Бебехи» на азарті, який опанував ними після знищення фірболґа, — і тут справа була радше у везінні, ніж у їхній вправності, — почали підписуватися на справи, які були їм відверто не по зубах. Траґан — брат і колега Раффа по банді — звалився зі скелі, тікаючи від лютововка, а чарівника їхнього живцем зварили оґри. Але найбільше ганьбисько спіткало Раффа — він потрапив у полон до клану гоблінів, для знищення яких його наймали. Гобліни його роздягли, відлупцювали до кривавого місива та, мавпуючи переможні паради банд, провели його через селище Червонокропивне.

— Та пішов ти, Ґебе, — харкнув і плюнув у бік Ґебріела Рафф. — Із тебе взагалі вся позолота зійшла... — докинув він з огидною посмішкою. — До речі, а ти як до Келлорека заходив, жінку його бачив? Кажуть, красуня ще та, хоча й потягана вже добряче. Але ніби доця в неї — справжня ягідка. Та ще й із тих, кому батьківської уваги бракує. Ото якраз на мій смак.

Ґебріел застиг на місці. Щелепа його висунулась уперед, а очі широко розплющились, ніби у переляканого коня. Рафф теж знав його болючі точки. Та й сам Клей зараз ледве стримував у собі бажання задушити старого йолопа, хоча і сподівався, що до мордобою справа більше не дійде. Зрештою, він у цю ідіотську пригоду вирушив для того, аби врятувати Роуз, а не вбивати людей у лісі під П’ятидвір’ям.

Кількісно вони переважали Раффа з його посіпаками, але всі троє нападників були озброєні, до того ж, як випливало з біографії Холуя Раффа, іноді навіть кепським бійцям щастить.

— Годі, Раффе, — промовив Клей. — Ви поранені, треба перебинтуватися. Мертвого поховати. Розійдімось мирно і забудемо, що зустрічались.

— Чудова ідея! — озвалась нібито-Ґліф, що досі лежала на землі.

Кульгавий теж був ніби не проти. А той — із блазенською пикою — коли щось і подумав, то з виразу його обличчя було нічого не зрозуміло.

— Клей Купер демонструє милосердя? — похмуро посміхнувся їхній ватажок. — Вибачай, але щось я сумніваюсь у твоїй щирості, Неквапнорукий. Як мій брат казав: якщо ти чуєш овечий голос, але бачиш лева, — це, певно, таки лев.

— Брат твій мудрецем був, — іронічно промовив Метрік. — Це той, що зі скелі гепнувся?

Рафф вишкірився.

— Смійся, смійся, Ваша Величносте. Я без своєї винагороди не піду. Ну, і тепер її не доведеться ще й на шістьох ділити — і це чудово.

Він поклав руку на руків’я шаблі, і Клей відчув, що Раффу аж свербить кинутись у бій.

— Не такі ви виявились тюхтії, як я сподівався, але в мене три мечі, а у вас — жодного.

Раптом пролунав якийсь дивний звук — Клей спершу вирішив, що це шлюбний клич якоїсь лісової тварини, але то лише Муґ розхихотівся.

— Я так не вважаю, — сказав він загадково, піднісши до вусів свою срібну флейту.

Інструмент озвався моторошним шипінням, ніби десь далеко закипів чайник. Рафф раптом запанікував, очікуючи якоїсь магічної підступності. Ґебріел відступив з пересторогою, а Клей, не знаючи, чого очікувати далі, прикрився Чорним Серцем.

І все — потім було чути, як вітер зітхає поміж дерев, як перегукуються птахи, як шурхотить листям змія і як тріщать гілки під ногами Метріка, який тривожно переступав на місці.

Але нічого більше не відбувалося.

Муґ спробував іще раз — але теж марно. Рафф здивовано глянув на своїх двох посіпак. Чарівник розвернув флейту іншим кінцем і спробував дмухнути туди — з натуги аж почервонів.

І — нічого не відбувалося.

— Муґу? — обережно покликав його Клей.

— От же гоблінські боги! — раптом вилаявся чарівник, аж Рафф здригнувся. — Я цю штуку купив у Контасі з рук, той шахрай ще поклявся бородою Літнього Повелителя, що вона перетворює мечі на змій. Чи то на списи? — замислився він. — Дідько, може, і справді на списи...

Муґ почухав свою лисину худорлявим пальцем, і Клей помітив здоровенного пітона, що спускався з гілки просто над головою у чарівника.

— Муґу... — повторив Клей, але раптом щось торкнулося його ноги.

Він поглянув униз і побачив, що лісова підстилка перетворилась на килим зі змій.

І тоді сталося кілька подій водночас: гадюка вкусила за ногу нібито-Ґліф, і та заверещала на все горло, пітон, ніби вкрита лускою блискавка, кинувся на Муґа, обвиваючи його тіло, — і Муґ закричав також, тоді як Метті підбіг до чарівника і спробував його звільнити, б’ючи страшну змію обома кинджалами.

Ну, а решта знову заходилися вбивати один одного.

Першим вибув із гри кульгавий нібито-Вейл. Ґебріел підскочив до нього, вчепився у зап’ясток, упіймавши на замаху, після чого схопив за брудне волосся і щосили вломив йому коліном в обличчя.

Розмальований під блазня грізно закричав і кинувся на Клея, бажаючи помститись йому. Але між ними тепер було повно небезпечних змій; те, що раніше було гілками, зараз повзало під ногами. Найманець перечепився через кобру, яка підіймалась над землею, і впав. Змія ображено розкрила свій капюшон і вп’ялась йому поглядом в обличчя, і якби найманець лежав і не рухався, то міг би відбутися переляком. Натомість він знову закричав, кобра кілька разів блискавкою кинулась на нього — і ось розмальований під блазня нападник уже панічно хапав повітря ротом, а обличчя його було все в крові.

Клей обережно, намагаючись не наступити на якусь змію, обійшов переможеного ворога. Він шукав на землі зброю, але поцвяховану палицю накрив власним тілом здоровань, а меч блазня той мертвою хваткою стискав у пораненій руці.

Рафф вирішив, що це добра нагода атакувати, підняв над головою шаблю й кинувся вперед.

Клей діяв інстинктивно. Пізніше він себе проклинав за це останніми словами, але тоді просто нахилився і схопив, що було під рукою. Рафф ударив мечем, Клей підставив під удар щит, а потім викинув уперед вільну руку. Змія, яку він тримав, встромилась отруйними іклами в горлянку Раффа Холуя.

Якусь мить вони з Раффом дивились один одному в очі. Звивисте тіло змії туго обвило руку Клея, і він відчував, як її щелепи подають смертельну отруту просто в тіло Раффу — його шия набрякла, стаючи дедалі темнішою: спершу рожевою, потім червоною, а потім — темно-фіолетовою. Протягом усього цього часу Клей чув якийсь дивний звук і з заціпенінням зрозумів, що це потріскує біля його обличчя брязкальце на зміїному хвості.

Рафф востаннє втягнув повітря і прохрипів Клею:

— Я чекатиму на тебе, Купере. Разом із твоїми дружками.