Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ СЬОМИЙ. ПЛАВАЮЧИ З АКУЛАМИ

Просто посеред будинку Келлорека був ставок. Вода в ньому виявилась настільки прозорою, що Клею було добре видно викладене блакитно-білими кахлями дно. Ані риби, ані жабки. Ніяких лілій, очерету, бабок, що літають над поверхнею води. Сама лише вода.

— Це ще що за дурня? — запитав він.

Ґебріел не відповів. Він знову занурився у власні думки, покірно сидячи у плетеному кріслі біля краю ставка. «Нічого дивного, — подумав Клей, — він же прийшов до Келлорека повернути свій меч, це вже незручна ситуація, але ж колись Валері — дружина Кела — була дружиною Ґеба». Вони її ще не бачили, але поки слуга вів їх до ставка, аби вони могли тут зачекати, чули її голос. Ґебріел на цей звук завмер і зіщулився, ніби миша, що зачула крик сови.

Однією з багатьох речей, яких Клея навчила його власна дружина, було вміння бачити в будь-якій ситуації позитив. Знати, що, хай би яким безнадійним усе не здавалося, завжди хтось десь знайдеться, кому точно гірше. Один-єдиний погляд на опущені Ґебові плечі або дрібний, тривожний стукіт його пальців по колінах — і Клей не міг не відчути себе найщасливішою людиною в цьому приміщенні.

Принаймні поки не з’явився Келлорек. Він безшумно ввійшов, вбраний у темно-синій шовковий халат — настільки тонкий, що матерія, ніби вода, переливалася по його величезному пузу. На його шиї висіло кілька важких на вигляд золотих ланцюгів. На кожному пальці рук було по персню, а у вухах сережки — і це все з коштовним камінням. Клей зустрічав у житті королів, яких ховали з меншою кількістю прикрас.

— Здоров, хлопці! — незграбно обійняв господар Клея та Ґебріела водночас.

Його посивіла борода, що була колись груба, ніби кінська щітка, була тепер м’якенька від запашної олії й охайно заплетена. Від рум’яної шкіри Кела пахло сандаловим деревом і весняним бузком, хоча крізь них і пробивався природний запах поту. Нижня щелепа в нього настільки сильно видавалась уперед, що дехто (ясна річ, позаочі) називав його «орком».

Нарешті Келлорек послабив хватку і, тримаючи старих знайомих на відстані простягнутої руки, широко всміхнувся.

— Золотий Ґеб і Неквапнорукий власними персонами! — промовив він замріяно. — Живі легенди! Королі триклятих Жаских Земель, так? Ти, Купере, у формі, чисто молодий коняка. А ось ти, Ґебе, втомлений якийсь. А постарів як! О, боги Ґрандуалу, друже, що ж тебе так підточило? Знову випивка? Чи, може, дряп? Тільки не кажи, що ти гнилицю підхопив.

Ґебріел спробував вичавити з себе посмішку, але марно.

— Я просто втомився, Келе. І постарішав. І... — він зніяковів і зблід іще сильніше. — Мені треба поговорити з Валері та... попросити тебе про послугу.

У погляді Келлорека на мить промайнула підозра, але на його обличчя відразу повернулась усмішка.

— Всьому свій час, чи не так? Спершу відпочиньте з дороги. Нумо, розкоркуємо діжку з вином і поїмо. Ви голодні?

— Голодні! — не втримався Клей.

— Ну, звісно! — сплеснув у долоні Келлорек. — Ви лізьте в басейн, а я, поки ви освіжитеся, на стіл накрию.

Гості стояли, ніби вкопані, і Кел показав на ставок у них за спинами.

Клей озирнувся і знизав плечима.

— Басейн, — пояснив Келлорек, показуючи пальцем. — Ось він, басейн.

— Ти маєш на увазі ставок?

— Я маю на увазі басейн, — прогарчав звідник. — Ідіть, поплавайте.

Свої слова він супроводжував активним жестикулюванням, від чого прикраси на його тілі аж задзвеніли.

Клей окинув ставок поглядом.

— І куди тут пливти? — запитав він.

— В сенсі — куди пливти? — повів бровою Келлорек.

— Це якесь цілюще джерело? — поцікавився Ґеб.

Він зігнув руку, але, коли випрямляв її, здригнувся.

— Бо мені здається, що в мене лікоть...

— А пішов ти до біса зі своїм ліктем! — вибухнув Келлорек.

Клей уже й забув, що Кел такий легкозаймистий. Щойно посміхається на всі зуби, а за мить уже...

— Це ніяке не джерело, не ставок і не ванна клятої морської німфи. Це чортів басейн. Просто басейн! Плаваєш у ньому — і розслабляєшся.

Клеєві вистачило клепки зрозуміти, що краще зараз не провокувати Келлорека пропозицією самому скупатися в басейні, але Ґебріел гальм не мав, і тому, щойно він розкрив рота, аби щось сказати, Клей щосили штовхнув його у воду, де той почав бризкатися, борсатися і, мов пес, видряпуватися на берег.

Настрій Келлорека миттю поліпшився; він так розреготався, що на очах навіть виступили сльози.

— Ти маєш рацію, — промовив Клей. — Мені вже краще.

Про Келлорека казали, що він огидний, ніби двоголова жаба. Але казали також, що цей гладкий вилупок справді знався на їжі.

Після обіду Клей провалився в майже наркотичну дрімоту, чому він радів удвічі сильніше, оскільки до них вирішила приєднатися Валері (теж, здається, під кайфом). Вона мовчала, але протяжно зітхала й не до ладу хихотіла, помічаючи щось, що здавалося смішним тільки їй, наприклад, коли в її тарілці злиплися докупи в кленовому сиропі два ростки зелені, або від звуку, який видавав її ніж, коли вона знову і знову стукала ним по окосту в хрусткій медовій поливі.

Клей раз по раз повертався поглядом до шрамів, помітних під рукавами її сорочки. Від Ґеба він чув, що Валері бавиться дряпом — наркотиком, що його виготовляють з отрути дрімотних червів і втирають у крихітні порізи на делікатній шкірі внутрішньої поверхні руки. Схоже було, що вона і досі вживає цей дурман, — деякі з ран були свіжі й червоні.

Дивлячись на неї тепер, Клей не міг повірити, що це та сама жінка, в яку багато років тому закохався Ґеб, жінка, яка, за твердженнями багатьох людей, і розвалила найвидатнішу банду найманців в історії Ґрандуалу. Звичайно, ні — це зробила інша жінка, — але, хоча Валері й не була відповідальна за те, що корабель пішов на дно, кілька дірок у корпусі вона точно зробила.

Ґеб познайомився з Вел на Ярмарку Війни — святі, що відбувалося раз на три роки в руїнах Каладара, стародавньої столиці Домініону. То були три шалених дні наприкінці осені, коли кожна банда, кожен бард і звідник з усього П’ятидвір’я збирались, аби побитися, позлягатись і напитися до втрати свідомості. А Валері приїхала на знак протесту. Вона входила тоді до групи так званих «Примирників», яка дотримувалась ідеалістичної — хоча й не надто популярної — ідеї, що люди та чудовиська можуть співіснувати мирно. Аби донести свою точку зору, вони пішли обхідним шляхом і підпалили фургон «Саги» — справжній дім на колесах, який банда використовувала у своїх виправах.

«Примирників» встигли прогнати, перш ніж вони заподіяли якоїсь шкоди, але Валері опинилася в полоні у Ґебріела, який наполягав, аби вона прийшла на організовану ним вечірку. Клей пам’ятав, що за абсурдне це було видовище: висока й худа Вел, шкіра якої була білою, ніби слонова кістка, а волосся — кольору золота, сиділа серед юрмища галасливих і грубих найманців. На ній була проста сукенка, а у волоссі — вінок із квітів. «Справжня принцеса серед орків», — промовив тоді Клей, але його ніхто не почув.

Так чи інакше, вони з Ґебріелом від самого початку вчепилися одне одному в горлянки. Клей чув, що про деякі пари кажуть, мовляв, вони як вогонь і лід, але хоча ця пара й мала кардинально різні погляди на світ, вони радше нагадували однакові мечі, які зійшлися у полум’яній битві посеред крижаної бурі. Те, що починалося як допит, який Ґебріел влаштував на потіху гостям, перетекло у напружену дискусію, потім — у гарячу суперечку і зрештою перетворилося на жорстоку сварку, під час якої Валері спробувала підпалити бойовий фургон «Саги» вдруге, жбурнувши в голову Ґебріелові запалену лампу.

Настав ранок — а вони вже були закохані одне в одного по вуха.

Словом, Вел пішла від «Примирників», і дуже своєчасно, оскільки за тиждень вони потрапили на бенкет до племені диких кентаврів, навіть не підозрюючи, що ласувати будуть саме ними. В наступну вилазку вона вирушила вже з «Сагою», без кінця сперечаючись із Келлореком, коли заходила мова про те, до якої роботи їм узятися далі. Ґебріел почав усе частіше радитись із Валері з питань, які стосувалися всієї банди, — Клея та Муґа це цілком влаштовувало, але не в захваті від цього був Метрік, а особливо Ґенелон, який усі її докори за його грубий характер сприймав із такою самою байдужістю, як гора сприймає козла, що стрибає по її схилах, і тривало це, допоки у волоссі Ґебріела не з’явилася перша квітка...

Раптом Ґеб різко штовхнув Клея ліктем у ребра, і той збагнув, що його про щось питають.

— Так. Ні. Що? — він намагався вгадати запитання.

— Скільки там уже років твоїй дочці? — повторив Кел. — Тейлін, здається?

— Таллі. Цього літа вже дев’ять виповнилось.

— Таллі? Це скорочено?

— Повне — Талія, — пояснив йому Клей.

— А-а-а...

Келлорекові, здавалося, почути відповідь Клея було не настільки цікаво, як занурити в яловичу підливу шматок намащеного маслом хліба.

— А що там твоя, Ґебе?

Ґеб, випрямивши спину й поклавши руки на коліна, сидів навпроти Кела і майже не торкався їжі.

— Що — моя? — спитав він.

— Твоя дочка, — пояснив з набитим ротом Келлорек. — Вона зі своїми головорізами — вона казала, у них банда — місяців сім-вісім тому сюди приперлась. Хвалилися, що задумали круту вилазку, — і навіть без звідника на неї вийшли, уяви собі, — але зброї в них нема. Питали, чи не можу я щось їм дати.

— Сюди приходила Роуз? — здивувався Ґеб.

Келлорек злизав із пальців соус.

— Я їй сказав, що подумаю, але я ж не благодійник, знаєте. Я — колекціонер. Я — збирач рідкісних і прекрасних речей.

Чи то несвідомо, чи то навмисне він узяв долоню Валері у свою руку. Вона закліпала очима й усміхнулась, ніби біля її носа пролетів метелик.

— Коротше, ця маленька стерва вкрала в мене кілька дуже цінних реліквій та й дала драла. Відтоді я нічого про неї не чув.

Ґебріел благально поглянув на Клея, але той якраз приклався до вина і планував розтягнути цей ковток рівно на стільки, скільки знадобиться Ґебріелові, аби пояснити, що саме трапилось із Роуз і що вони задумали зробити.

І поки Ґеб пояснював, Клей поверх кухля спостерігав, як здивовано підіймаються густі брови Келлорека до його жирного волосся. Валері слухала мовчки, з байдужим виразом обличчя потираючи порізи на руці. При згадці про Кастію очі її розширились, і промайнуло в них щось схоже на проблиск суму, слабкий, ніби голос в’язня з підземелля, але потім її погляд знову поплив у нікуди. Коли Ґебріел закінчив з поясненнями, Келлорек зітхнув і посмикав свою заплетену в косу бороду, а Валері тихо всміхнулась і пробурмотіла, ні до кого не звертаючись:

— Як гарно.

Бідака Ґеб мав вигляд такий, ніби його щойно вдарили ножем. Клеєві здалося, що Ґебова зневіра от-от перетвориться на гнів, але той лише похитав головою й уп’явся поглядом у тарілку з неторканою їжею.

Келлорек покликав слугу і наказав йому провести Валері до її кімнати. Залишившись утрьох, вони в незручній тиші взялися до десерту (шоколадного пирога, всипаного подрібненим мигдалем і вкритого збитими вершками), потягуючи солодке червоне пиво. Після цього Кел запропонував їм показати свій маєток, який взагалі-то закладався як величний храм Осіннього Сина.

— Вони вклали в цей храм купу грошей, — розповідав він їм, — зробили половину, а тоді хтось вирішив раптом, що храм краще звести в рівчаку.

Рівчаком називали долину в Контасі ті, хто мешкав на схилах міста.

— Адже немає сенсу дертися на пагорб, аби звернутися до Бога, якщо він і внизу вас чудово чує, чи не так?

— Навіщо взагалі ті храми? — бовкнув Клей. — Дешевше просто в небо покричати.

Келлорек глянув на нього так, ніби Клей запропонував гасити вогонь, підкидаючи в нього дрова.

— Покричати в... що ти таке верзеш, Неквапнорукий?

— Нічого. Не звертай уваги.

— Так чи інак, — провадив далі Кел, — жерці прогоріли, і тут втрутився я, викупивши цю будівлю за копійки.

Вони глянули на розкішний яблуневий сад із деревами, що гнулися під вагою плодів. Між дерев тяглася кам’яна стежка. Стіни маєтку патрулювали вартові — за словами Келлорека, це була необхідність, бо в колишньому храмі тепер зберігалося чимало рідкісних і з кожним днем усе цінніших реліквій.

— Ти досі працюєш з найманцями? — здивувався Клей.

— Звісно, — запевнив його Кел. — Але тепер усе не так, як раніше. Обсяги стали величезні, сам не потягну, тому я для кожної банди виділяю свого агента. Вони підшукують справи легші — гобліни всякі і так далі, а особисто я займаюся великими операціями і доручаю їх тим, хто, на мою думку, здатен з ними впоратися. Я беру половину, звичайний агент — десятину, а банда між собою ділить усе, що залишиться.

— Половину? — якби Клей досі їв, він би точно вдавився.

Відтоді, як їхня банда була на коні, все дуже змінилося. Тоді Келлорек брав рівну п’ятнадцятивідсоткову частку з п’ятьма іншими членами «Саги». Решту десять відсотків мав брати їхній бард, але жоден із бардів «Саги» не прожив достатньо довго, аби отримати гроші, і тому їх витрачали зазвичай на те, що Ґеб називав «базовими потребами авантюристів», себто випивку, тютюн та компанії дівиць легкої поведінки. Беручи до уваги те, скільки грошей загрібали найманці тепер, не дивно, що Келлорек міг дозволити собі таке життя, яким він жив.

— То з ким ти працюєш? — поцікавився Ґеб, коли вони підійшли до високих бронзових дверей. — Може, когось знаємо?

Келлорек пирснув сміхом.

— Та всіх ви знаєте. У мене агенти по всій Аґрії. Жодної банди на захід від П’ятидвір’я нема, яка б мені не заборгувала грошей. Окрім твоїх старих друзяк з «Авангарду».

— А вони що, досі в ділі? — перепитав Клей.

— Радше так, ніж ні, — сказав Клей, нічого більше не пояснивши.

«Авангард». Давненько Клей про них нічого не чув. Свого часу Баррет Сноуджек разом із його абсолютно не схожими між собою колегами по банді — Ешем, Тіамаксом і Кнуром — по-приятельськи конкурували з «Сагою». Здуріти, вони досі в ділі, досі б’ються, хоча вже стільки років минуло... та у Клея спина заболіла лише від думки про це.

— Якщо хтось розбереться з виводком кобольдів у каналізації, — казав далі Кел, — то мені вистачає на те, аби встановити у шафах срібні ручки. Якщо матку василіска завалять — то можна й нове крило прибудувати до маєтку.

— Або ставок викопати, — докинув Клей.

— Тобто басейн, — миттю виправив його звідник.

— А я що сказав?

— Ти сказав — ставок...

— Де мій меч? — перебив їх Ґеб.

Келлорек нахмурився.

— Ти про що?

— Веллікор. Де він?

На обличчі Кела з’явився незрозумілий вираз. Він нагадував батька, який міркує, як би краще втихомирити непокірну дитину. Вони наблизились до важких бронзових дверей, Кел відчинив одну зі стулок і покликав Клея та Ґебріела за собою.

— Сюди, — промовив він.