Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ. ПОЛIT

Стернова рубка з жалюзі на вікнах була розташована високо на кормі, поруч з нею стояло плюшеве крісло з підставками для кухлів під кожну руку. Метрік хотів покерувати кораблем, але він закладав за комір від самого обіду й у нього вже заплітався язик, тому Ґеб доручив цю роботу Муґові.

Чаклун потягнув по черзі три важелі. З гучним тріском розкрилися три вітрила, по металевих ребрах майнула блискавка, загули припливні двигуни з обох кінців корабля. З такої близької відстані Клей добре бачив, як дедалі швидше обертаються чотири концентричних кільця в кожному з двигунів. «Плотський Двір» ожив.

Муґ аж сяяв.

— От ці друїни — таку забавку нам залишили!

Повітря за бортом перетворилося на мряку, Клей аж здригнувся з несподіванки.

— Там вода всередині? — запитав він, перекрикуючи шум. Муґ погладив пальцем кермові кулі й захоплено кивнув: — Ну, звичайно!

Він почав було пояснювати принцип роботи гідрогіроскопів і розповідати, що таке циклічний крок, але Клей уже не слухав. Корабель вийшов із печери й підіймався вгору. Невдовзі вміст шлунка Клея почав проситися назовні.

Він глянув на Ґебріела — той стояв біля поручнів і дивився на захід.

«Тримайся, Роуз, — подумав Клей. — Ми доберемося, чого б це не вартувало».

— Припустімо, ви знайдете Ґебову дівку, — сказав Келлорек, що сидів на сходах біля носової каюти. — Припустімо, ви перетнете Жаскі Землі, хоча вам це точно не світить, і якось прослизнете до Кастії повз Орду — що також малоймовірно. Припустімо, Роуз навіть досі жива — хоча, найімовірніше, ні. І що далі? Який у вас план, Неквапнорукий?

Звідник після обіду взагалі не замовкав. Муґ із ревенантом тихенько перемовлялися біля носа. Кораблем тепер кермував Ґебріел — тобто просто нічого не чіпав, а Ґенелон реготав у головній каюті, поки не заснув. Метрік, певно, також пив десь унизу, тому єдиним, хто міг почути зараз Кела, був Клей Купер, котрий милувався заходом сонця.

Він промотав у голові кілька відповідей на звідникове питання і зрештою просто знизав плечима.

— Нема у вас плану, так? — глузливо перепитав Келлорек. — Давай-но я вам час заощаджу: Роуз гаплик. І вам, коли її знайдете, теж гаплик буде.

Клей нічого не це не відповів. Вони якраз пропливли крізь хмару, і вітрилами з тріском пробіглися сріблясті спалахи.

— Ще не пізно, Неквапнорукий. Берися за голову і розвертай корабель. Ґеба оглушиш, Муґові наплетеш, що так краще. Ти ж знаєш, цей старий йолоп кожному твоєму слову вірить. А того клятого зомбака запхайте назад у труну — йому там найліпше місце. Двоє інших до ранку в ауті, встигнемо повернутися в Контас до сходу сонця — а там уже я тобі віддячу від душі.

«Келлорек — змій-спокусник, — нагадав собі Клей. — Шипітиме на вухо, поки повна дурня не здасться чудовою ідеєю».

— Я ж не злопам’ятний, — збрехав звідник. — І ви мені, хлопці, подобаєтесь. Щиро кажучи, це завдяки вам я в люди вибився, бо до «Саги» я був всього-на-всього дрібним злодюжкою. Давай, Клею, відвези мене додому — і що було, те загуло. Все мине, як яблуневий цвіт. Що скажеш?

— Ти і так скоро додому повернешся, — відповів Клей. — Ми тебе на околиці лісу залишимо — два-три дні пройтися, і будеш у Контасі, цілий і здоровий.

— На околиці Жаского Лісу не набагато безпечніше, ніж у самих Жаских Землях, — захникав Келлорек. — Племена кентаврів останнім часом зовсім з котушок з’їхали, вони тепер повсюди. Пощастить, якщо закінчу життя не на рожні у цих конелюдців з яблуком у роті. До того ж уявляєш, в яку копійку мені влетіло підняти цю штуковину в небо? — махнув він рукою на корабель. — Забагато, аби ви, лобуряки, екскурсії у край віверн влаштовували. Бачиш балісту на борту? А бомбокидач? Чи взагалі хоч якусь зброю? Цей корабель зовсім не підходить для того, аби в Жаскі Землі пертися! Ви з ним там будете ніби каченята в басейні з акулами.

— Тобто в ставку?

Обличчя Кела миттю набуло кольору гнилої сливи.

— Збіса смішно, — прохрипів він. — Побачимо, як ти жартуватимеш, коли вас лавою спалить.

Клей знову знизав плечима, тепер трохи інакше, ніж попереднього разу.

Звідник кивнув головою, смикнувся у своїх кайданах. Через якийсь час заговорив знову, але тепер вирішив зайти з іншого боку.

— А я ж про Живокіст не жартував. Кілька разів перетинався з нею. Навіть намагався її знову в найманство затягнути, але це все одно, що вовкові намагатися згодувати капусту. Вона справжня вбивця. Вона спрагла крові, і чим швидше ви тікаєте, тим більш спраглою вона стає. Я міг би вам допомогти. Міг би її перекупити або, може, заплатити їй, щоб вона сказала, що Метрік загинув. Поміркуй, Неквапнорукий. Я — ваш єдиний шанс.

Клей мовчки тримався за поручні й мружився на призахідне сонце, що плавилось у небі. «Плотський Двір» був дуже великий і тому, попри чотири припливних двигуни, рухався набагато повільніше за «Старославного». Наразі корабель прямував точнісінько на південь, уздовж краю Жаских Земель. Уранці вони мали повернути на захід і вирушити до Кастії.

Келлорек тим часом не вгавав:

— Гаразд, ось ваш найкращий сценарій: ви знайдете дівчину і навіть якось її врятуєте. В такому разі ви муситимете залишитись у Кастії і стати відданими громадянами забутої богами Республіки, бо сюди вам дороги не буде. Я знищу все, що ви тут по собі залишили.

Він заговорив голосніше, аби чаклун його почув.

— Агов, Муґу, а знаєш, що від твоєї смердючої вежі лишилося? Нічого! Самі тільки руїни. Я всі твої книжки спалив і повбивав усіх тих дурних істот. Одну я навіть зжер. Знаєш, яку? Маленьке слоненя! Так-так, я з’їв твого маленького довбаного слона, Муґу! Чуєш мене? У тебе не лишилося нічого, крім одягу, що на тобі, щуряко.

— Ти вгамуйся трохи, — попередив Клей, але Келлорек не замовкав.

— І от що я тобі скажу: я дам подвійну ціну за голову Метті. Особисто його притягну у Брайкліфф і переріжу йому горлянку на сходах замку. А Ґенелон? Я його запроторю назад у Кар’єр, але цього разу запхаю в такий темний куток, що туди навіть василіски не поткнуться. О, і на Валері в мене особливі плани. Вона хоче зіскочити, але я їй не дам — накачаю дряпом, як останню шльондру. І вона сидітиме на наркоті, поки не здохне.

— Келе, — спробував зупинити його Клей.

— А ти, Неквапнорукий...

— Не починай навіть...

— Я тебе просто знищу. Гадаєш, у Ковердейлі з кентаврами проблеми? Та це квіточки. Я твою халабуду до камінчика рознесу, а дружину віддам охоронцям — най потішаться.

Клей відпустив поручні і рушив до звідника.

— А твоя дочка... як, ти казав, її звати? Таллі? Гадаю, нею я сам займуся. Навчу кількох дорослих штуковин.

Сказавши це, Келлорек огидно захихотів. Він дивився на свій гладкий живіт і, коли на нього впала тінь Клея, здивовано скрикнув. Звідник заплющив очі й підняв підборіддя, готовий прийняти удар.

Але Клей Купер не бив тих, хто погрожував його дружині або малій доньці.

Натомість він схопив його за комір, підняв на ноги, тричі розкрутив, а потім чимдуж кинув за борт небесного корабля. Келлорек настільки здивувався, що навіть не ойкнув і зник у темній безодні.

Після цього Клей став на палубі, важко дихаючи, в голові йому гупала кров, ніби барабан доглядача. Його руки тремтіли, і, щоб заспокоїтися, він ухопився за поручні з місячного каменю. Навіть найтонша гілочка гнеться до пори, а потім і ламається, — так і сталося, коли Келлорек почав варнякати про його родину.

«Чудовисько, — подумав він. — Воно досі тут. І нікуди не поділося. Просто... заснуло».

До тями він прийшов під звуки оплесків. Муґ із Кітом йому аплодували — чаклун посміхався на весь рот, у ґуля на обличчі також була гримаса, яка могла зійти за посмішку.

Поруч із ним раптом з’явився Ґебріел і глянув через борт у чорну порожнечу.

— Це що таке було зараз? — запитав він.

Клей відкрив було рота, аби пояснити, але побоявся, що голос його захрипне від гніву, і знизав плечима.

Щоранку над лісом підіймався брудний чорний туман, від якого тхнуло гнилятиною і попелом. Зазвичай до полудня він розвіювався, і Клей дивився на сірий океан похмурих, зловісних дерев, що тягнувся аж до самого обрію. Надвечір на заході багаттям палало сонце, а потім на небі з’являлися зірки, що оплакували, іноді зриваючись із небосхилу, його згасання.

На другий день вони пропливли крізь фіолетову хмару, від якої тхнуло гнилятиною, а тіло вкривалося холодною і мокрою плівкою. У Метріка був жар, і він наполягав, що вилікувати його може тільки море каскарського віскі. Кіт, який, за його словами, колись був польовим лікарем під час війни, підтакнув колишньому королеві. Інші були налаштовані до такого лікування скептично, але наступного ранку Метті прокинувся всього лише з похміллям. Протягом кількох перших днів вони двічі помічали, як щось їх переслідує, але істота зникла, перш ніж вони встигли розібратися. Клей усе намагався з’ясувати, чий напад був би зараз доречнішим — Падолиста чи Живокіст. Його думка мінялася щогодини, аж поки він не згадав, що матка віверни зробила з Ханом Оболоном.

Попри те, що внизу були розкішні каюти, банда здебільшого тусувалася на палубі. Ґеб незмінно дивився вперед, тоді як ті, хто встиг перетнутись у Контасі з Живокіст, кидали насторожені погляди назад.

Пролітаючи над якимись визначними місцями, вони показували на них одне одному. Ось руїни Твердині Торнстоун, де банди збиралися потравити байки і де «Сага» разом з «Авангардом» та «Нічними Півнями» витримали триденну облогу чудовиськ. Єдиною жертвою серед них став їхній бард, імені якого Клей навіть пригадати не міг, — його вбила стріла, коли він люрив у щілину в зубцях.

Ґенелон кивнув на рештки Джереловича, ходячого деревія, навіть більшого за Чорне Серце, з якого Клей зробив собі щита. Ніхто не знав, ким або чим був убитий Джерелович, але довкола його вкритого мохом трупа лежали кілька десятків менших деревіїв, з чого можна було зробити висновок, що велетень став жертвою, як це назвав Муґ, арборециду: коли одного деревія вбивають інші.

Потім вони пролетіли над глибоченним кратером — колись на цьому місці вони натрапили на якусь незрозумілу, драглисту, пульсуючу масу бульбашок та мацаків, якій, певно, місце в океанських глибинах, а не в отруйному лісі. Вони тоді вирішили, що істота мертва, і Метрік почав тицькати її палицею. Тільки він помилявся — чудовисько було живим, і, коли його нарешті вбили, Метріка довелося діставати з його шлунка. Третього вечора, коли всі шестеро валялися на канапах, що їх вони притягли з каюти внизу, Клей зловив себе на тому, що настрій його значно покращився. Відчуття страху, яке переслідувало його звідтоді... власне, з того вечора, коли Ґебріел з’явився на порозі його будинку, почало трохи відступати. Зрештою, вони зуміли заново зібрати «Сагу», повернути Веллікор, втекти від мисливців за головами, пережити бій з химерою та не здохнути на «Максітоні». Ще й до всього, їм пощастило отримати власний небесний корабель.

На те, аби пройти Жаскі Землі пішки, пішли б місяці, і навіть якби вони таки пройшли цей шлях, він був би повний підступних смертельних пасток і жахливих створінь, які б тільки й мріяли їх убити. Подорож через Жаскі Землі — це щоночі спати на твердій землі, лякаючись хрускоту кожної гілочки, шелесту кожного нікчемного листочка і слухаючи, як довкола них дихає й шипить сама темрява.

А ще, судячи з того, що чув Клей, Жаскі Землі нині були небезпечні, як ніколи досі. Забагато банд пішли найлегшим шляхом: вони місилися з монстрами на арені та щовечора відпочивали в тавернах. І майже ніхто з найманців не хотів пертися у вологі нори чи перевіряти закинуті руїни, і тільки найхоробріші з них були тепер готові ризикувати подорожжю в Жаскі Землі.

Але тепер усе це не мало значення: вони летіли. Попри цілком раціональну тривогу Баррета і його друзів по банді, досі подорож, на щастя, минала без пригод. «Може, нам і справді пощастить, — думав Клей, — ми проскочимо ліс, перелетимо гори, прослизнемо повз Орду і проникнемо в Кастію на час, достатній для того, щоб знайти і врятувати Роуз, а потім повернемося додому, і виявиться, що наші голови нікого вже й не цікавлять. Чорт забирай, та я половину наших проблем розв’язав, викинувши Кела за борт. Може, як повернемося, запросимо Ліліт у “круїз примирення” і її викинемо також».

Клея повернуло до реальності тихе бренькання. Це Кіт дістав свій дивацький інструмент і сіро-зеленими пальцями награвав на павутині сріблястих струн м’яку музику.

— А це що взагалі таке? — запитав Муґ. — Я ніколи нічого подібного не бачив.

Чаклун знайшов десь унизу невеличку бібліотеку і тепер гортав книжку під назвою «Єдинороги. Бережіться рога».

— І не побачиш більше, — відповів Кіт з ноткою меланхолії у хрипкому голосі. — Батінгтінг — інструмент настільки рідкісний, що небесний корабель у порівнянні з ним — річ абсолютно буденна.

Клей подумав раптом, що навіть коли йому дадуть подумати кілька годин, то він не придумає дурнішої назви.

— Батінгтінг? — згорнув книжку Муґ і подався вперед, аби поглянути ближче на громіздкий восьмикутний інструмент на колінах Кіта. — Я гадав, жоден з них падіння Домініону не пережив.

— Знову за своє, — зітхнув Ґенелон, і всі, крім мага і Кіта, засміялися.

— Я теж так гадав, — відповів ґуль. — Цього красеня я знайшов у скарбницях Келлорека... ну, і прихопив.

— Неймовірно! — вигукнув Муґ.

— Справді? — максимально саркастично поцікавився Клей.

— Скільки тут струн? — незворушно продовжував чаклун.

— По двадцять шість з кожного боку, а всього — сто чотири, — промовив Кіт і зіграв кілька переривчастих нот. — Зараз, певно, в усьому світі не знайти того, хто володіє таємницею їх створення, а я — єдиний у світі ревенант, який уміє на ньому грати.

— Давай-но заспіваємо щось, — запропонував Метрік.

Клей був певен, що саме король-утікач керує кораблем, але виявилося, що ніхто ним не керував — корабель фактично міг летіти сам собою.

— Це ж ти тепер наш бард? — додав Черепотроща.

— Без проблем, зараз заспіваю, — відповів Кіт.

Він окинув поглядом своїх слухачів, а потім заплющив очі й почав похитуватись, ніби очерет.

— Дайте подумаю, зараз щось пригадаю. Ага! — розплющив він очі.

Ґуль розім’яв пальці й хруснув зап’ястками. Він зіграв кілька нот, і його руки забігали, немовби павуки, восьмикутною павутиною, а тоді сплелася мелодія і злетіла, ніби птах, у вечірнє тепле повітря.

А тоді він заспівав скрипучим, але пронизливим і надзвичайно приємним голосом.

Муґ закивав головою в ритм мелодії. Метрік барабанив пальцями по животі, а Ґенелон не відривав очей від рук ревенанта, ніби зачарований. Ґебріел, як це часто бувало останнім часом, задумано дивився у бік Кастії, на захід. Клей же звично озирнувся назад, у бік дому.

Кітова пісня, як це зазвичай буває з найкращими піснями, розповідала знайому історію у простий та яскравий спосіб. У ній співалося про богів Ґрандуала, Святу Тетрею та бій Літнього Повелителя з духом суцільної темряви. Перемігши морок, він прогнав його на небеса, де той чекає свого часу, і в незбагненній темряві блимають мільйони його очей.

Співалося у цій пісні й про дружину Літнього Повелителя, богиню краси та співчуття, котра народила йому двох діточок. Першим із цих дітей був Вейл, Осінній Син, але хлопчина виріс злим і хворобливим, батько уникав його. А тоді мати народила Весняну Діву — Ґліф, але померла під час пологів. Десь на середині пісні Клей збагнув, що Кіт тепер співає зовсім іншою мовою. Він друїнську мову знав достатньо добре, щоб розуміти текст, але слова були безформними, розпливчастими й невагомими, ніби пелюстки квітів у темряві. Але він знав, чим закінчується ця історія.

Вейл, якого люди називали тепер Язичником за ту ненависть, що він відчував до свого батька, віддав своє життя, щоб його мати могла повстати з мертвих. От тільки смерть змінила її. Співчуття її перетворилося на сувору аскетичність, а краса її стала холодною і страшною.

І так усе йшло по колу до кінця часів: смерть осені породжує зиму, а зима породжує весну.

В повітрі затремтіли останні протяжні ноти пісні Кіта. Клей помітив, що Ґенелон задрімав, а Муґ і Метрік сумно всміхалися; в очах чаклуна стояли сльози.

— Чудово, — промовив він. — Просто чудово.

Звісно, це було чудово, тим більше, що пісня лунала втраченою мовою, та ще й під інструмент, який, цілком може бути, залишився один на цілий світ. Попри все це, Клей підозрював, що історія була всього лише вигадкою, способом збагнути цей безглуздий світ. Не могло ж це все бути правдою — принаймні не до кінця. Надто це неймовірно, аби бути правдою.

Втім, йому завжди здавалося, що хорошу історію перетворює на історію чудову якраз уміння трохи прикрасити.

Наступного ранку в небі перед собою вони дещо помітили. Перше, що спало на думку Клею, — Падолист дізнався про їхній план порятунку Роуз і полетів їм навперейми. Він примружився, очікуючи побачити змах драконячих крил, але те, що летіло перед ними, рухалося занадто повільно, щоб бути віверною друїна.

— Це небесний корабель! — сказав Ґебріел. — Змінює курс, повертає до нас.

Ґенелон зняв сокиру зі спини. Довкола почувся брязкіт зброї.

— Може, пірати? — припустив південець.

— Еге ж, — засміявся Клей. — Небесні пірати?

— А що не так? — знизав плечима Ґенелон.

Клей міг би запропонувати кілька варіантів, чому «не так», але змовчав, міцніше стиснувши холодне руків’я молота.

Страхи його виявилися безпідставними. Корабель, найімовірніше, належав іншій банді, яка просто вирішила подивитися на них ближче, — їхнє судно було більшим за «Старославного», але не набагато. На борту корабля було написано «Щаслива Сімка», але «Сімку» перекреслено, як і «Шістку» під нею. Нижче було надряпано слово «П’ятірка», але Клей біля поручнів побачив лише чотирьох осіб і подумав, що назву можна поміняти ще раз.

Схоже, вони щойно були атаковані. Переднє вітрило летючого корабля було розірвано, хоча його, очевидно, намагалися відремонтувати. Один із двох припливних двигунів вийшов з ладу. Клей пригадав, що, за словами Муґа, кільця двигунів виготовляють із чистісінького дюрамантію, і зламати їх не можна, але все-таки їх добряче перекосило.

— Вони, певно, думають, ми зовсім відбиті, — помахав рукою Метрік, — якщо на такому кораблі літаємо над Жаскими Землями.

— Не більше, ніж вони, — відповів Кіт. — У них один двигун уже зламався — от-от гепнуться.

Жінка з борту «Щасливої П’ятірки» помахала у відповідь, а тоді показала назад, за корму їхнього корабля. Клей придивився уважніше і побачив на заході чорні хмари. Жінка енергійно жестикулювала у протилежному напрямку.

— Вона каже, що нам слід розвертатися, — витлумачив і без того зрозуміле Муґ.

Клей глянув на Ґебріела.

— Схоже, там попереду буря якась. Може, варто приземлитися? — запропонував він. — Перечекаємо, га?

— Приземлитися? — скептично запитав Метрік. — У Жаских Землях? Я проти. До того ж технічно я досі ваш король, не забувайте.

— Ми не приземляємося, — відрізав Ґебріел. — І назад не повертаємо. Чи ви гадаєте, що кілька чорних хмар гірші за Живокіст, яка ганяється за нами?

Вони обоє глянули на Клея, який міркував, що страшніше — темрява попереду чи темрява позаду.

— Що ж, тоді пірнаємо в бурю, — зітхнув він.