Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ. БАРАБАНИ, БАГНОДУ І СНИ

— Яка збіса Саббата? — запитав Клей достатньо тихо, аби Живокіст, яка йшла позаду них із Ґенелоном, Ґебріелем і Муґом, його не почула.

Ворожбит Таїно, який запросив усіх до себе додому перечекати небезпечну ніч, стрибав на кілька кроків попереду, тихо мугикаючи собі під носа пісеньку.

— Кіт казав, що так її звати, пам’ятаєш? — озирнувшись через плече, прошепотів Метрік. — Ну, до того, як вона стала мисливицею за головами і всяке таке. Вона очуняла трохи раніше і була... ну, вона була не... Коротше, не знаю я, що з нею трапилось. Але, здається, вона не тільки крило зламала, — він постукав себе по голові. — Їй різьбу зірвало.

— Ага... ну, будемо сподіватись, вона такою і залишиться.

Клей глянув через плече назад. Попри травму, дайва посміхалась і балакала з Муґом, ніби вони були старими друзями. Маг пожартував — і вона розреготалась, а Клей відчув, як у нього в животі заворушилися тельбухи, тобто вона досі могла причаровувати людей.

Тим часом їй втовкмачили, що «Плотський Двір» — це її корабель і що її найняли в Контасі, аби перевезти їх через Жаскі Землі до самісінької Кастії. І, на щастя, вона в це повірила.

— Клею?

— Га?

— Як гадаєш?

«Певно, краще, ніж слухаю», — подумав він.

— Гадаю стосовно чого? — перепитав Купер.

— Може, вона така назавжди залишиться? Може, цей удар у голову... ну, не знаю... вимкнув у ній все погане?

— Я б не розраховував на це, — гмукнув Клей.

— Твоя правда, — потер щелепу Метрік. — Може, видаю бажане за дійсне... Але що нам з нею робити?

«Зламати їй друге крило і чимдуж тікати», — перше, про що подумав Клей, але вголос цього не сказав.

— Не знаю, — зітхнув він. — Гадаю, потім самі зрозуміємо. Сподіваюся, наша нова подруга на ім’я Саббата побуде з нами якомога довше.

Троль влаштував собі житло під розлогою вербою. Під завісою з гілок було темно, хоча грона схожих на груші плодів, що висіли на них, сяяли дивним фіолетовим світлом. Троль повів їх звивистою кам’янистою стежкою між високих ароматних рослин. Метрік послизнувся і налетів на одну з них, і Таїно розреготався.

— Темнувато вже, ні? Зараз посвічу.

Підійшовши до низької гілки, він зірвав один із осяйних плодів — і Клей збагнув, що це зовсім не те, що він подумав.

То був кажан. Таїно повісив його кігтями на один зі своїх довгих пальців і пішов далі, світячи собі істотою, ніби лампою.

— Неймовірно! — зітхнув Муґ, а Клей здригнувся, згадавши павуків-світляків, що, ніби зірки, були розсипані по даху чаклунової вежі.

На дереві там і сям траплялися яскраві нарости грибів, а під ними — нешкідливий на вигляд мох. Троль запросив їх сідати, а сам заходився знімати з гострих колючок на низьких ліанах старі гриби і на їхнє місце розвішувати свіжі, які він приніс у старій шкіряній торбі, перекинутій через плече. Після цього гриби починали м’яко світитись, і за якусь хвилину нижню частину дерева прикрашали кольорові нитки фосфоресцентних грибів.

Закінчивши, Таїно хутко повернувся до гостей.

— Даруйте, що чекали, — всміхнувся він. — З двома руками набагато легше.

Ґенелон відвів погляд і пробурмотів щось схоже на вибачення.

— Не переживай, — заспокоїв його хазяїн. — Усе гаразд. Скоро буде як нова, ясно?

Він показав свою ліву руку — половина вже відросла, схожа на губку, змочену водою. Після цього він підійшов до великого залізного казана, що парував над гарячим вугіллям, і дістав зі своєї торби кілька м’ясистих ящірок.

— Ви дуже голодні? — поцікавився він.

Муґ вирішив допомогти господареві, зняв капелюха й почав приймати замовлення: негостра баранина для Клея, пиріг для Метріка, філе форелі для Ґебріела та стейк для Ґенелона, який, вочевидь, вирішив, що краще вже їсти з чарівного капелюха, ніж ласувати запасами ворожбита. Живокіст попросила канапку з маринованим бананом і радісно заплескала в долоні, коли Муґ витягнув її замовлення. І, нарешті, чаклун дістав тарілку макаронів із вершковим маслом для Таїно — троль їв їх рукою, з очевидною насолодою сьорбаючи локшину.

Клей був неймовірно втішений, що їм вдалося знайти безпечне місце для ночівлі. Хоча водночас він розумів, що в цьому триклятому лісі абсолютно безпечних місць немає. Він за цей один день побачив тут стільки жахіть, що вистачило б іще на дев’ятнадцять років. Клею кортіло повернутися на «Плотський Двір», але наразі було добре, що хоча б Метріка знайшли живим і відносно неушкодженим. Коли вони доїли, Таїно підійшов до порожнистої колоди й зачерпнув усередині для кожного по мисці якогось напою — виявилося, що це пиво. Першим його скуштував Метрік.

— Але смакота! — вигукнув він.

Коли всі решта пересвідчилися, що короля не звалили судоми і він не помер, вони випили також. Таїно тим часом розважав їх, демонструючи свою колекцію зібраних за довгі роки скарбів.

Там були старовинний друїнський шолом із кольчужними накладками для захисту високих гострих вух та череп велетенського бика-циклопа, в чиє існування Клей нізащо б не повірив, але в його чолі була лише одна очниця. Була там виготовлена з оніксу та перлів дошка для гри в Тетрею (хоча Таїно й зізнався, що всі фігури з’їв багато років тому), а також бюст якогось давно забутого екзарха Домініону, який, якщо довго на нього дивитися, починав кліпати очима. Знайшлося у нього й море прикрас: каблучки та різна дрібнота, включно з медальйоном, дуже схожим на той, що Келлорек використовував для керування своїми големами.

Крім того, були у троля дві ілюстровані книжки в шкіряних палітурках, і він наполягав на тому, аби прочитати їх тут і зараз зі своїм жахливим акцентом. Перша — то був «Деревій Трент», популярна дитяча казка, яку Таллі років чотири-п ять тому просто обожнювала. Друга виявилася ілюстрованим довідником з сексу для тролів, і ті пів години, коли Таїно показував їм свої улюблені уривки, були одними з найнезручніших хвилин у житті Клея.

І нарешті ворожбит видобув звідкись хитромудру дерев’яну люльку, зроблену у вигляді грубо витесаного мамонта з піднятим у повітря хоботом. Він ненадовго вийшов на подвір’я і понишпорив у рослинах, а потім повернувся й забив люльку липкою коричневою квіткою. Запаливши її, він затягнувся димом, і його зморшкувате лице розтягнулося в широкій усмішці.

— Чудовий багнодур, — промовив він. — Це ліки від багатьох проблем: розбиті голови, поламані крила, хвороба, що жере жерунів. Воно і зсередини поможе, і ззовні — чиста правда.

Він передав люльку Живокіст, вона зробила дві затяжки і запропонувала Муґові.

— О, так! — промовив чаклун.

Ковтнувши дим, він несамовито закашлявся і передав люльку далі.

— Багнодур, кажеш? — спитав він, коли напад кашлю минув. — Ніколи не чув про такий. Психотропний? Чи галюциногенний? Трохи схожий на «Секрет Пастуха», чи не так? Трохи гостріший, як «Листя Мрійника»... А коли гребти почина... о-о-о-о-о, дідько, от і вставило!

Він завалився на мох і замовк.

Метрік теж зробив затяжку, але Ґенелон і Ґебріел пропустили. Коли черга дійшла до Клея, той відмахнувся.

— Дякую, не треба.

— Спробуй, — наполягав Ґеб, — у тебе така мордяка, ніби хтось молотом ввалив.

Клей криво посміхнувся, і в нього заболів ніс.

— Та ввалив.

— Ну, то затягнися.

Вуглинка на той момент уже згасла, і, щоб знову її запалити, Клей опустився на коліна. Припавши ротом до люльки, він побачив, як Таїно шкіриться йому на весь свій жовтозубий рот.

— Кури, кури! — промовив троль, і Клей вирішив більше не опиратися.

Наркотик подіяв майже миттю. Ніс перестав боліти, зник біль довкола ока, затихла пульсація у спині. Навіть коліна і ступні перестали боліти — багнодур діяв як треба. Клей теж завалився на мох і спробував було передати свої відчуття словами, але вони вислизали від нього, мов рибки в ставку.

Наостанок Таїно залишив свій улюблений скарб: три шкіряні барабани, стягнуті між собою шкіряними ременями. Він сів, схрестивши ноги й поклавши барабани на коліна, і Клей раптом зрозумів, що відрубана тролева рука майже повністю відросла. Таїно дивився на свою нову руку з неприхованим захватом. Кілька разів стукнувши нею по барабану, він поправив капелюх і почав грати.

А далі Клей ніби вирушив у подорож.

Все почалося поволі й невпевнено. Він блукав думками у подіях кількох останніх тижнів. Ось вони б’ються з Живокіст і її хлопцями на борту «Плотського Двору», ось жах і здивування в очах Келлорека, коли Клей викинув звідника за борт, ось Ґебріел витягає Веллікор з-під уламків, ось арахнід Тіамакс наливає Метрікові, цокочучи жувальцями.

Раптом у думках Клей опинився сам-один на піску «Максітона» — він крутився на місці, а з трибун на нього дивилися безліч порожніх очниць глядачів-скелетів. Він повернувся занадто круто — і ось йому в обличчя ревуть три голови химери.

Крізь сонне марево він відчув, що Таїно почав грати швидше, і думки його прискорилися навздогін музиці. Ось палає «Погром». Ось дитинча кобольда гарчить, виблискуючи очима з утиканого лезами гніздечка. Ось Рафф Холуй із розпухлим від зміїного укусу горлом обіцяє помститися. Ось Клей випускає запалену стрілу над сірими водами, ось Падолист ковзає зі спини віверни, ось Джейн вибігає на дорогу, ось він на світанку стоїть із Джинні на пагорбі. Її очі, іноді зелені, а іноді — золоті, вдивляються в нього.

«Повертайся до мене додому, Клею Купере».

Ось його дочка сміється, сидячи у нього на плечах, ось вона плаче в нього на руках, мовби немовля. Він відчув раптом, як його мозолясті пальці пестять напнуту шкіру живота дружини, відчув її вуста на своїх вустах того пам’ятного дня, коли вони побралися. А ось і її голос, гарячий, ніби вогонь її очей, коли вона запитала його однієї давньої ночі: «Хто ти, чудовисько чи людина?»

Барабани забили ще швидше. Час помчав галопом, ніби кінь, і з його спини Клей спостерігав, як відходять у минуле його золоті роки з «Сагою» — цих спогадів було настільки багато, що вони миготіли лише проблисками. Ось море живих дерев під міськими мурами, ось фортеця з чорного скла, похована під шарами землі та часу. Він чув сміх друзів, зітхання втрачених коханих, крики тих, кого він убивав, убивав і знов убивав.

А от і Келлорек — гладкий і огидний, а у нього за спиною усміхнений Ґебріел.

«Наш друг каже, ти вмієш битися».

І раптом бій барабанів сповільнився. Здавалося, від удару до удару минає вічність. А тоді удари барабана пішли парами і лунали в голові, ніби млявий відгомін втомленого серця.

Ба-дам.

Ніж дряпає кору білого дерева.

Ба-дам.

«Зачекайте, будь ласка». Його мама благала пощадити її, а Клей ховався у темряві.

Ба-дам.

Шепіт дощу по даху над його ліжком. Голоси сваряться в іншій кімнаті.

Ба-дам.

Відблиск сонячного світла крізь тремтіння зеленого листя.

Ба-дам.

Білявий хлопчина показує на галявину за їхнім будинком. «Чому туди не можна?»

«Тому що там водяться вовки», — відповідає йому голос, який він ледве пам’ятає.

Ба-дам. Ба-дам. Ба-дам.