Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ. ЛЮДОЖЕР

Коли Клей очуняв, було досі темно. Майже всі кольорові гриби, розвішані на ліанах, уже згасли. Кажани вирушили на полювання — хоча що там може вполювати кажан, який сяє світлом? Хіба що мишей, які так само світяться в темряві. Метрік і Таїно змагалися, хто гучніше хропе, Ґенелон і Муґ міцно заснули, відключився навіть Ґебріел, який останніми ночами майже не спав.

Живокіст — або ж Саббата, як вона назвала себе раніше, — сиділа, обійнявши себе за коліна руками й огорнувши плечі крилом, ніби ковдрою. Друге — зламане — крило стирчало в неї з-за спини. Вона сиділа досить близько до залишків вогнища, аби Клей міг роздивитися її обличчя: вольове підборіддя, вигнуті дугою брови, великі темні очі, що сяяли у світлі згасаючих жаринок, ніби освітлені зірками водойми. Вона не помітила, що Клей прокинувся, поки той не прокашлявся, прочищаючи горло.

Вона ледве відірвалася від власних думок, глянула на нього, всміхнулась — і Клей відчув, як серце йому в грудях завмерло.

— Я бачила сни, — мовила вона.

— Я теж.

— Добрі?

Клей почув у темряві благальне скімлення матері.

— Не дуже.

— І я, — сказала вона. — Хоча я згадала дещо зі свого минулого.

Клею пересохло в роті. В його голові закрутилися сценарії — вони починалися з того, що Живокіст кидається на нього через багаття, а закінчувалися здебільшого тим, що він помирає від її закутих у сталеві обладунки рук. Він подумав, що незле було б дістати свій молот, який лежав занадто далеко, або, може, розбудити Ґенелона, — це було його найбільшою надією на виживання. Нарешті він здолав свій страх і, намагаючись звучати якомога спокійніше, запитав:

— Наприклад?

Дайва на мить закусила губу.

— Ти знаєш, як народжуються такі, як я? — запитала вона.

«З яйця?» — ледве не сказав він, але натомість лише похитав головою.

— Непорочне зачаття.

— Що? Та ну, такого не буває, — не стримався він, перш ніж устиг збагнути, що це неввічливо.

— Мені розповідали, що батько відреагував так само, — тихо розсміялась вона. — Коли мене було зачато, він якраз був у Фантрії, а тоді він повернувся на північ і побачив, що мама вагітна, й ледве її не прибив. І мене також ледве не вбив. Коли я народилась, він мене на цілу ніч залишив на снігу як жертву для Морозної Матері.

— А ти вижила, — сказав Клей.

— А я вижила, — підтакнула вона. — Коли тато прийшов по мене наступного ранку, я була закутана в крила. Страшенно голодна, але в усьому іншому — в порядку. Після цього він дав мені спокій. Певно, вирішив, що мене боги благословили.

«Що ж спонукає батьків, — подумав Клей, — піддавати своїх дітей випробуванням? Наполягати на тому, аби донька чи син довели, що вони гідні любові, яку мати віддає без жодних умов?»

— А коли я підросла, — вела далі Живокіст, — діти в селищі мене боялися. Вони вважали, що я чудовисько якесь чи виродок. Гарпією мене називали, — криво посміхнулася вона. — А я й не заперечувала. Навіть знайшла собі гніздо — печеру на крутому пагорбі, де могла усамітнитись. Але коли вони допетрали, що мені їхні слова не докучають, то почали діймати мене кулаками або каменюками, — і тоді мене не могли захистити ні боги, ні все пір’я у світі.

Клей не міг відповісти напевно, чи та симпатія, яку він відчував до Живокіст, була щирою, а чи це був наслідок її чарів, але в якусь мить він перестав підозрювати, що вона збирається нападати на нього.

— Це тобі снилось? — запитав він. — Як діти тебе цькували?

Вона ледве помітно похитала головою.

— Мені снилося, що я їх убиваю, що полюю на них.

Клей бачив, що казала вона це без задоволення, але і темна сторона власної натури, яку проявив багнодур Таїно, її не лякала. Говорила вона на диво спокійно, ніби ще почасти спала і надиктовувала те, що відкрилося її уяві.

— Першим був Борис, син селищного війта. Він мацав мене, тримаючи біля горла лезо ножа. Гадаю, він би і дещо гірше зробив, але я відібрала у нього ніж — і вбила його.

Клей засовався на місці. Багнодур угамував підступний біль у спині, але після зізнань дайви було важко зручно влаштуватися навіть на застеленій мохом м’якій лежанці.

— Схоже, Борис отримав те, на що заслуговував.

— Аякже, — кинула на Клея швидкий погляд Живокіст. — І дівчина на ім’я Сакра теж отримала. Вона одного разу штовхнула мене зі сходів — ну, то я зі скелі її штовхнула. А потім був Кристоф — особливо жорстокий покидьок. Він мене лупцював сильніше за них усіх, тому я прив’язала його до дерева й била каменюкою, аж поки він не здох.

Один із грибів, що висів над ними і світився блакитним сяйвом, згас — і обличчя Живокіст тепер освітлювали тільки жаринки вогнища.

— А Міша мене полюбляла різати. Вона була молодша і слабша, тому просила, щоб хтось тримав мене. Одного разу вона погрожувала видлубати мені очі вістрям цвяха, тож я... — замовкла Саббата, чи то не бажаючи, чи то не в змозі розповісти деталі своєї помсти дівчині. — Вона так кричала, так благала, аби я пощадила її... навіть не знаю чому, але я її відпустила. Я могла змусити її пообіцяти нікому не казати, хто саме зробив їй боляче, але я цього не зробила. Гадаю, я підсвідомо хотіла, аби вони дізналися нарешті, на що я здатна.

Клей чудово розумів, чим могла закінчитися ця історія. От тільки питання: чи це і справді був сон Саббати, чи вона, як і він, побачила після багнодуру своє розбите в друзки минуле — і тепер збирала повну картину. Дайва швидко закліпала очима й облизала губи — і Клею перехопило подих.

— Наступну ніч я провела у своєму гніздечку. А коли я повернулася до селища, моїх батьків було вбито, а хату спалили дощенту. Батькові відрізали голову, а тіло кинули псам у подвір’ї. Матір же забили камінням і за ноги підвісили до дерева.

— Але тебе пощадили, — зазначив Клей.

— Так і є. Але не пригадую, чому. І що було далі — теж не пам’ятаю. Це ніби завіса... або туман — я просто не бачу крізь нього.

Згас останній грибок на ліані, і тепер їх освітлювали лише ледве живі жаринки. Десь за завісою гілок дико вила у темряві якась істота — чи то вона вбивала, чи то її вбивали, і від цього виття холола кров.

— Може, це й добре, що я не пам’ятаю, ким була раніше, — промовила Саббата.

У пітьмі її голос звучав іще ближче й відвертіше.

— Чому? — поцікавився Клей.

— Бо я не могла бути дуже доброю людиною... Після всього, що спіткало моїх батьків, і після того, що я зробила з усіма цими дітьми, — ким я могла стати, як не чудовиськом?

І справді, ким? Клей трохи знався на втечі від власного минулого. Він пам’ятав, з яким виразом дивився на нього Рафф Холуй, коли змія, яку він тримав у руці, викачувала отруту в його вени.

«Я чекатиму на тебе, Купере. Разом із твоїми друзяками», — сказав йому тоді найманець. Але яку помсту собі не планував би Раффів привид, він мусив зайняти місце в самому хвості дуже довгої черги з охочих помститись. А зараз він уявив, як Саббату зустрічає її власна армія спраглих відплати привидів, і на її чолі будуть ці троє безжальних дітлахів із порожніми очима...

— А мені здається, ти досить мила, — сказав він згодом.

Саббата смикнула зламаним крилом — Клей збагнув, що це вона стенула плечима.

— Гадаю, зараз це важливо. Таїно сказав, що спогади можуть повністю ніколи й не повернутися, а можуть повертатися помаленьку або й усі гамузом, в одну мить.

Якраз через такі розпливчасті прогнози Клей і не надто довіряв лікарям, а тим більше — ворожбитам. У цьому разі залишалося сподіватись, що перше тролеве припущення виявиться правильним і що жінка, котра з такою ненавистю дивилася на нього в Контасі, а потім атакувала їх під час бурі, зникла назавжди. Однак не міг же він і справді їй це все сказати, тому вирішив обмежитися чимось примирливим і шаблонним, коли почув у себе за спиною тупіт.

Обернувшись через плече, Клей побачив майже біля самого свого носа наконечник гострого кам’яного списа. За ним у темряві блідо відсвічувало обличчя скелета, і в його голові закрутилося, ніби хробак у гнилому яблуці, слово «людожер».

Виявилося, що звати цього людожера Джеремі. Він поганенько розумів звичайну людську мову, але вони з Муґом добре спілкувалися за допомогою химерної комбінації жестів і слів, які чаклун повторював дуже голосно й дуже повільно.

— Чудовий хлопака, правда? — промовив чаклун, коли Джеремі й Таїно зникли у заростях на подвір’ї. Троль розумів гортанну мову дикуна, до того ж, очевидно, був із ним знайомий. — Він — добувач із племені Кістяних Мордяк. Тому, певно, і скелет на обличчі намалював. Він каже, їхнє селище дуже близько.

— Добре, що ми не там приземлилися, — тихо свиснув Метрік. — Якби пощастило, то хіба що кістки наші познаходили б. І, може, крила Жи... — він замовк на півслові, ледве не бовкнувши старе ім’я жінки, — крила Саббати.

— Я навіть не знала, що людожери справді існують, — зізналася вона. — Вони що, справді їдять людське м’ясо?

— Так, їдять, — відповів Муґ. — Хоча, сказати щиро, вони взагалі неперебірливі. Курятину їдять, яловичину, свинину — все, що кровить. Частенько вони нападають на якесь сусіднє плем’я і з’їдають того, кому не пощастить померти раніше.

— Здуріти можна, — скривилася Живокіст.

— Можливо, — знизав плечима Муґ. — От тільки в Ґрандуалі ми одне одного постійно вбиваємо — і то з найдурніших причин.

А Дикуни, як у нас їх заведено називати, з кісток мертвих виготовляють інструменти, із зубів та вух роблять прикраси, шкіру використовують для наметів та одягу, а майже все інше з’їдають, включно з очними яблуками. Дуже ефективне споживання, як на мене.

Метрік обійняв мага за плечі.

— Ні, це точно здуріти можна.

— Вони не їдять ані овочів, ані фруктів, — вів далі чаклун. — З їхнього погляду, зривати їжу з дерева — ознака боягузтва. Тому багато з них хворіє на цингу.

— Цинга? — спантеличено спитала Живокіст. — Це заразно?

— Аж ніяк, — відповів Муґ. — Але на твоєму місці цілуватися з ними я б не став. Як ти розумієш, після поїдання людської плоті з рота фіалками не пахне.

Але вона собі уявила це і скривила гидливу мармизу, хоча її обличчя Клеєві навіть так видалося надзвичайно красивим.

— То чого він прийшов сюди? — озвався Ґебріел.

Муґ пригладив шовковисту бороду.

— Здається, їхній вожак дуже захворів. Джеремі прийшов до Таїно по ліки.

— Ну, то він звернувся за адресою, — сказав Метрік. — Цей його багнодур — справжня магія. У мене всі синці зійшли, порізи загоїлись, а рука — як новенька.

— І моєму крилу вже краще, — визнала Живокіст. — Не так, щоб аж чудово, але краще. Хтось може мені сказати, чому я знову літала в бурю?

— Нам треба вирушати далі, — проігнорував її запитання Ґебріел. — І без того море часу згаяли. Треба було відразу повертатися на корабель. Зараз би вже летіли.

Надійшли Джеремі з Таїно. Окрім того, що в людожера на обличчі був намальований череп, все його тіло було вкрите шрамами й обсипане зеленкуватим порошком, який слугував йому і камуфляжем, і жахливою приправою — аби його не зжерли, якщо загине в бою. Він спирався на спис, ніби на костур, а за спиною стирчав пучок багнодуру.

Таїно на прощання незграбно обійняв кожного з гостей.

— Чуєте, гарної дороги!

— Чуємо, аякже, — відповів Метрік.

Джеремі, який дивився на Живокіст із неприхованим хтивим, як сподівався Клей, а не реальним голодом, ледве зі шкури не вискочив, коли Муґ загорлав йому в обличчя.

— Ми їдемо! — кричав чаклун, супроводжуючи свої слова складними жестами. — Назад на корабель. Приємно познайомитися. Успішно вам вилікувати вожака.

— Кі тобара. Ік укібан доно ґарук, — відповів своєю незрозумілою мовою Дикун.

— Він сказав, що йому з нами ще довго по дорозі, — переклав Муґ, хоча в цьому не було потреби — Джеремі тицьнув на них і пальцями показав, що вони йдуть.

— Іккі дука пубару. Ку пасса пікара.

— А ще нас запросили до селища Костяних Мордяк на сніданок.

— Сніданок з людожерами? — глузливо відгукнувся Метрік. — Тільки через мій труп.

— Здається, якраз у цьому і полягає задум, — поплескав його по плечу Клей.