Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ. НАДІЯ У ВОГНІ

З Джеремі вони розлучились через годину. Якщо людожер і хвилювався, що сам залишається в лісі, то навіть і знаку не подав — лише весело помахав рукою і попрямував назад на південь.

Поверталися п’ятеро членів «Саги» та Живокіст тим шляхом, яким учора йшли Ґебріел і Муґ, тож Клей познайомився з цілою низкою нових страхіть Жаских Земель. Спершу вони пройшли лабіринт звивистих ярків, заплетених павутинням, у якому чаїлися павуки завбільшки як собаки. На одній з розвилок вони налетіли на еттеркапа. То була істота, що нагадувала сухореброго старигана з чорними виряченими очима, надутим черевом та лісом довгих шипів на вигнутій спині, — чудовисько клацало щелепами, кидаючись від одного кінця порожнистої колоди до іншого, намагаючись вигнати щось із неї.

Еттеркап завмер, побачивши людей, і був готовий чи то нападати, чи то тікати — залежно від обставин.

— Ти мене розумієш? — запитав Ґебріел.

Еттеркап кивнув, насторожено дивлячись на нього блискучими чорними очима. Клей помітив, що пальці на його руках були неприродно довгі, а кігті — надзвичайно гострі.

— Якою дорогою нам на захід іти?

Істота кивнула, поволі підняла жилаву руку й показала на шлях позаду себе.

— Дякую, — сказав Ґебріел і рішуче пішов у протилежному напрямку.

Еттеркапи зажили слави пропащих брехунів, а ще мали звичку шипіти перед нападом — власне, цей еттеркап так і зробив, а тоді кинувся на Ґебріела, цілячись в нього своїми довгими тонкими й гострими пальцями.

Клея він не захопив зненацька — кігті шкрябнули по Чорному Серцю, не завдавши шкоди, і Ґенелон, який теж чекав від тварюки якогось підступу, розрубав її навпіл одним ударом сокири.

Щойно еттеркап перестав битися у конвульсіях, з колоди рвонула його здобич. То була червоноока тварина з білим хутром, Клей вирішив, що це восьминога ласка з головами по обидва кінці тіла. Клей пригадав, що такого точнісінько звіра він бачив у Муґовій вежі. Обидві голови гнівно заверещали на них, після чого істота побігла геть.

Вони пішли далі, вибрели з лабіринту ярів і опинились у лісі з високими деревами без листя. Імла огортала їхні ступні, ніби жива істота. Клей міг дати голову на відсіч, що цей туман схопив його за ногу, і після цього він пішов повільними, обережними кроками, ніби людина, що ступає каламутною водою. Через якийсь час туманові це наче набридло, і він зник.

Ліс нарешті набув знайомого вигляду. Це дерево, вкрите грибами, біля кислотного струмка вони бачили, коли тільки йшли на пошуки Метріка.

«Небесний корабель десь попереду. Ми майже на місці», — з полегшенням подумав Клей.

Трохи згодом вони помітили зеленошкірого дикуна з обмащеним білою фарбою обличчям — він ішов лісом паралельним курсом з ними. Потім десь поруч промайнув другий, із грубо витесаним коротким луком. Метрік почав нервувати.

— Гадаєш, це він їх на нас нацькував?

— Хто, Джеремі? — нахмурився Муґ. — Та ні. Дикуни просто дуже прив’язані до своєї території, певно, вони просто за нами стежать, аби переконатися, що ми не підемо до селища.

Він показав на розмальованого воїна, що пробіг між деревами недалеко від них.

— Вважай, що нас проводжають. Почесна варта, коли завгодно.

Але вже наступної миті кришталеву кулю на його костурі розтрощив кам’яний наконечник стріли.

— Дідько, вони полюють на нас! — зблід на лиці чаклун.

— Тікаймо! — крикнув Ґебріел, але всі додумалися до цього й без його підказок.

Він міцно стиснув у руці Веллікор — на широкому лезі віддзеркалився прадавній ліс у всій своїй величі. Ґенелон, зловісно усміхнувшись, зняв зі спини Сирінкс, ніби сподівався, що людожери нападуть на них, і тепер тішився, що можна їх убивати з чистим сумлінням. Клей почув тихе бурмотіння сокири — чи то сама до себе вона промовляла, чи то до Ґенелона, а може, до тих, чию кров вона збиралася випити.

Південець кивком голови запросив Клея слідувати за іншими.

— Рухайся, Повільнорукий. Я прикрию.

Дикуни з диким шакалячим гарчанням накинулися на них звідусіль водночас, закидаючи зливою поганеньких списів. Один спис Ґебріел відбив мечем, а інший розрубав навпіл, перш ніж той поцілив у Метріка.

Клея кам’яний наконечник ударив просто в груди і розлетівся, зіткнувшись із червоними кільцями Воєшкіри.

«Добрячий обладунок», — подумав він, а тоді дикуни почали кидатися на них з дерев і він міцніше схопив щита.

Перший нападник приземлився біля Метріка і тут же дістав кинджалом в око. Другий навалився на Муґа. Чаклун зойкнув, дикун випустив із рук спис. Він потягнувся за ним, але Живокіст наступила на древко, переламавши його надвоє важким чорним черевиком. Ударивши людожера наручнями із зазубринами на одній руці, другою вона схопила уламок списа і встромила його в шию ще одному дикуну, котрий якраз збирався кинутися на них.

Один із нападників наскочив на Клея з правого боку, і той відбився Чорним Серцем. Дикун вдарився об дерево головою з таким звуком, ніби на підлогу впав керамічний горщик. Другий нападник замахнувся грубо зробленим молотом, але Клей зустрів його молот своїм, а наступним ударом проломив череп бідолахи.

Ґебріел відірвався далеко вперед, Ґенелон замикав їхню групу — його зусібіч оточувала юрма верескливих людожерів. У дикунів була цікава й необачна звичка — вони насамперед нападали на найсильніших, певно, в такий спосіб демонстрували свою відвагу в бою. Але цього разу така звичка коштувала їм дуже дорого — південець їх уже повбивав без ліку, все довкола нього було всіяно порубаними тілами.

Клей почекав воїна, і вони разом рвонули крізь зграю дикунів. Ґенелонів Сирінкс був увесь червоний від крові — він відрубував руки, завдавав смертельних ран по кишках, по пахах, по шиях — майже всюди, і дикуни за лічені секунди стікали кров’ю. Чорне Серце спокійно прийняло на себе удари списа та стріл — ніби скеля над морем. За першої ж нагоди Клей розбивав якомусь із нападників череп або ламав кінцівку своїм холодильним молотом.

Раптом людожери зупинили атаку. Вони не втекли нікуди, вони націлилися своїми списами на Клея та Ґенелона, але тепер не кидалися необачно на південця. Раптом один із них почав скандувати: «Дук, Дук, Дук», а решта підхопили, тупаючи ногами й похитуючись, ніби зачаровані флейтою змії: «Дук, Дук, Дук! Дук, Дук, Дук!»

— Вони кажуть «Дюк»? Герцог тобто? — пробурмотів Клеєві через плече Ґенелон.

Клей дуже сподівався, що це не так. Він озирнувся на ліс довкола, майже впевнений, що зараз побачить між деревами самовдоволеного, ніби принц лісу, Падолиста у його пошарпаному червоному плащі. Але, на щастя, істота, що вийшла з хащі, була ніяким не друїном — а всього лише найбільшим і найстрашнішим Дикуном, якого бодай колись бачив Клей.

«Дук, я так розумію».

Цей новий дикун був не такий широкоплечий, як Клей, і не такий кремезний, як Ґенелон, але компенсував це зростом і розмахом рук. Кожна з його долонь була завбільшки як маленький щит, а пов’язка на стегні мало що приховувала — вона була розрахована на істоту набагато менших габаритів. Його голомоза голова хиталась на довгій шиї, здавалося, вона замала для його велетенського тіла, як не дивно, не помальованого в зелене, як у інших членів його племені.

«Ознака воїнської доблесті», — зрозумів Клей. Решта були пофарбовані в зелене, аби їхнє м’ясо було неїстівним, а Дук видавався таким, у чиї плани не входить бути з’їденим.

Зброя у нього була простецька — він тримав у руці величезну кістку, очевидно, якогось великого чудовиська, яке дикун-велетень убив, найімовірніше, відносно легко.

«Дук, Дук, Дук, Дук!»

Дук зупинився на мить, аби насолодитися обожнюванням з боку своїх одноплеменців. Потім заревів і загупав об землю своєю кістяною палицею.

— Не проти, якщо я сам з ним розберуся? — підняв сокиру Ґенелон.

«Та на здоров’я», — хотів відповісти йому Клей, але його відучора не відпускали думки про те, що розповів йому південець про Кар’єр і про ненависть, яку він відчув до всіх, окрім Клея.

«Що я за чудовисько, якщо навіть Клей Купер від мене відмовився?» — питав себе Ґенелон.

«Що я за чудовисько...»

— Це не ти винен.

— Га? — здивувався воїн.

— Коли вони прийшли по тебе. Коли перетворили тебе на камінь. Ми мусили там бути, але повелись як егоїсти. І я був егоїстом. Я вважав, що ти заслуговуєш на це, — промовив він швидко, і обличчя Ґенелона скривилося від болю та, можливо, злості. — Але я помилявся, — поквапливо говорив Клей, боячись, що воїн його урве. — Я був наляканий. Те, що зробив ти, міг зробити кожен із нас.

— Неквапнорукий... — зітхнув Ґенелон.

— Я більше ніколи не покину тебе, — промовив Клей. — Де ти — там і я.

Він хотів сказати ще більше, хотів сказати, як йому прикро за кожну секунду самотності, яку його друг провів у темряві, але виявилося, що Дук не шанувальник сентиментів, і саме цієї миті він підняв палицю і кинувся на друзів.

Клей і Ґенелон скочили в різні боки, і кістка вдарила між ними, ніби впало зрубане дерево. Відповідно до людожерської традиції, Дук кинувся на Ґенелона, довжелезними руками схопив за щиколотку і вдарив ним об стовбур дерева. Оглушений Ґенелон звалився на землю, і дикун щосили замахнувся палицею — він вирішив покінчити з ним тут і зараз.

Але перш ніж він це зробив, Клей кинувся на дикуна ззаду і загилив йому в палицю Привидом, від чого Дук втратив рівновагу. Людожер вклав усю силу в замах, і Клей ледве встиг зрозуміти, що його мета — він, а не Ґенелон, — аж раптом Дук хрипко видихнув і почав стрімко зменшуватись у розмірах.

«Та ні, це я лечу назад», — збагнув він.

Клей влетів у натовп радісних дикунів, і всі вони повалилися на землю.

— Ду-у-ук! — верещали людожери.

Клей розумів, що його від цього удару повинно було переламати, ніби очерет, і подумки знову похвалив міцність непроникної броні Джека Розбійника. Він спробував підвестись, але ноги його не слухалися. Він побачив, що Ґенелон таки встав і знову кинувся в атаку, вимахуючи наліво і направо Сирінксом, тоді як його суперник позадкував і примірявся, як би вдарити знову.

Дикуни, в яких Клей врізався, теж попідіймались і тепер заважали йому вступити в бій. Один із них поцілив списом йому в живіт, а він у відповідь зацідив Привидом йому між ніг.

— Навіть не вибачатимусь, — пробурмотів він і перекотився набік — інший дикун ледве не поцілив йому стрілою в обличчя.

Стріла увійшла в землю зовсім поруч — її древко зламалось, і тріска прилетіла Клею під ліве око. Дикун кинув лук і стрибнув на Клея, але той зумів щосили розмахнутися Привидом і розчавив ударом людожерову шию.

Останній із трьох нападників повісився Клеєві на щит, і, коли вони обоє ледве піднялися, паски, якими Чорне Серце було закріплено на зап’ястку, розійшлися — і сталося неймовірне.

Дикун відібрав у нього щит.

Забувши про Ґенелона та Дука, які билися поруч із ним, і намагаючись не звертати уваги на незвичну легкість у правій руці, Клей глянув на дикуна, котрий тримав тепер Чорне Серце.

— Віддай мені, — якомога спокійніше промовив Купер.

Дикун поглянув на свою здобич, а потім — знову на Клея.

Клей бачив, як він вагається.

— Негайно віддай, — прошипів він крізь зуби.

Дикун дуже повільно підняв щит і подав його Клею — той потягнувся до пласкої, плямистої деревиняки з таким самим хвилюванням, як мати тягнеться до щойно народженої дитини. Коли Клей узяв щит, дикун розвернувся і чкурнув у ліс.

— Ду-у-ук!

Клей обернувся, затягуючи ремені Чорного Серця на руці, — цікаво, як там у Ґенелона справи?

Велетень-дикун ударив іще раз, і Ґенелон, як і першого разу, налетів на те саме дерево, що було тепер трохи похилене. Втім, Дук уже втомився, атакував воїна він не так енергійно, як раніше.

Клей пробіг три кроки на поміч другові, але ноги знову відмовилися тримати його, він хитнувся й опустився на коліна. Відчайдушно намагаючись бодай відволікти велетня, він жбурнув у нього молот. Той пролетів у повітрі та, як не дивно, влучив велетню-людожерові просто в потилицю. На жаль, маленький круглий череп Дука виявився міцним, як і слід було очікувати, і Клеєві миттю зробилося не до радості, коли Дук обернувся, глянув на нього своїми маленькими, близько посадженими очима — і засміявся.

Ґенелон устав. Навіть не надто кмітливий Дук помітив, що Клей побачив, як піднявся Ґенелон, і вчасно обернувся — якраз коли воїн замахнувся своєю смертоносною легендарною сокирою. І він цілився не в Дука — той був занадто далеко, а в дерево, під яким щойно лежав.

Сирінкс пройшов крізь тріснутий стовбур, дерево завалилося на землю, ніби десятитонний п’яниця, і розчавило Дука, а з ним разом — кількох його одноплемінців.

— Дук, Дук... — розтяв тишу самотній голос дикуна.

У цій тиші Клей почув низьке дзижчання — дедалі голосніше, — яке зрештою перетворилося на важкий гуркіт, від якого затремтіли дерева, а з мертвих гілок посипалось мертве листя.

Над ними пропливла «Темна Зірка» — так низько, що Клей відчув через крону дерев мряку від її припливних двигунів. Одноплемінці Дука, перелякавшись великого корабля, пустилися навтьоки, ніби миші, що помітили соколину тінь.

Земля почала ритмічно здригатись, Клей і Ґенелон тривожно перезирнулися, Клей схопив свій молот, і вони подалися в тому напрямку, де зникли інші.

— До речі, чудова робота, — не зупиняючись, прохрипів Клей.

— Я знаю, — відповів Ґенелон, і в куточку його вуст майнуло щось схоже на радісний усміх.

Наздогнавши Ґебріела, вони вийшли нарешті у широкий кам’янистий яр, де напередодні посадили свій корабель. Земля у них під ногами була випалена, аж чорна, — там і тут були невеликі вогнища й уламки дерева. Клей намагався збагнути, що тут відбулося, аж раптом побачив пів дюжини обсмолених діжок, які полетіли вниз через борт «Темної Зірки».

« О , ні. Тільки не це», — подумав він.

Він із похололим серцем дивився, як діжки летять на «Плотський Двір», вибухаючи рідким вогнем, який забризкував вітрила, з’їдаючи їх, ніби пергамент, і за лічені хвилини дощенту спалив корпус корабля.

У відблисках алхімічного полум’я Клей бачив, як Ґеб у відчаї сперся на Веллікор, аби зовсім не впасти на коліна. Метрік сів навпочіпки і згорбився, а Муґ зняв капелюха й похилив лису голову. Клей і Ґенелон, похитуючись, підійшли до Живокіст — вона витягнула шию і дивилась на «Темну Зірку», що відпливала на захід над лісом.

Клей крадькома глянув на її лице — він боявся побачити в її очах ознаки того, що вона щось згадала. Але коли вона нарешті заговорила, голос її був схвильований і засмучений.

— Я так розумію, це був мій корабель? — кивнула вона на охоплені вогнем руїни «Плотського Двору».

Клей у відповідь тільки зітхнув.

«Не думай про це, — переконував він себе. — Не треба думати про те, що наш найшвидший засіб дістатися Кастії та повернутись назад щойно було спалено. Не треба думати про те, скільки ще часу мине, аж поки ти побачиш дружину чи почуєш сміх дочки, бо тоді ти розревешся — а цього нікому бачити не можна».

— Це був він, — сказав Клей.

— Хто вони такі? — подивилася темними очима в небо дайва.

«Окрім того, що це купа клятих бовдурів?» — подумав Клей, але вголос сказав:

— Вони — мисливці за головами, — ризикнув він розповісти частину правди.

Живокіст нахмурила брови.

— І чого вони за вами ганяються? Ви злочинці?

«А це залежить від того, кого запитати».

— Вони Метріка шукають, — пояснив Клей. — Його дружина — королева Аґрії. Він втік від неї, тому вона тепер хоче його смерті.

— Смерті? Навіщо?

— Бо у них із Метріком п’ятеро дітей, і жодне з них не від нього. Гадаю, вона боїться, що він запліднить першу-ліпшу жінку, яка його пожаліє, і забацає єдиного законного спадкоємця трону Аґрії.

Вона пирхнула сміхом, і Ґебріел обернувся на звук.

— Тобі смішно? — запитав він.

На обличчі його був вираз справжньої люті, і Клеєві спало на думку, що Ґеб вважає винною у знищенні «Плотського Двору» саме Живокіст. Звісно, Живокіст була винна в цьому, але після падіння вона стала зовсім іншою людиною.

— Та ні, — знітилась дайва. — Вибач.

Ґебріел нахмурився і пішов до них — Клей помітив, що він тягне за собою меч. У лезі Веллікора він побачив бурхливий потік і рибу в ньому, яка здавалася справжньою настільки, ніби от-от вистрибне у чужий для себе світ.

Але поглядом Ґебріел ковзнув повз неї, вираз його обличчя став іще суворішим.

Ґенелон штовхнув Клея в плече, і вони повільно обернулися.

На околиці лісу з’явилася невелика ватага людожерів. Вони стояли зі списами напоготові й натягнутими луками, вони свистіли пращами та дмухали в духові трубки. Однак нападати дикуни не квапились, аж раптом двоє з них відірвалися від решти й пішли до банди та скаліченої дайви.

Одним із цих двох був Джеремі, він голосно й повільно представив друзям свого батька Терезу.

— Тереза? — пробурмотіла з сумнівом Живокіст.

— Дикуни живуть без імені доти, доки вперше когось не уб’ють, — швидко пояснив Муґ. — За традицією, вони повинні самотужки з’їсти все тіло, після чого вони беруть собі ім’я вбитої ними людини — незалежно від її статі. Нерідко можна зустріти жінок з іменами на кшталт Вільям або Тодд. А от чоловіки з жіночими іменами зустрічаються досить рідко. Певно, тому, що рідко трапляються такі дурепи, які дадуть себе вбити людожерам.

— Я — Тереза! — гучно заявив батько Джеремі.

Клеєві майнула в голові думка, чи дикуни взагалі вміють говорити тихо.

— Старший з кістлявих мордяк. Хочу миру.

Він виконав порожніми руками заспокійливий жест. Погляд його зупинився на Ґенелоні — тобто на залитій кров’ю сокирі в руках південця.

— Не вбивати більше, так?

— Залежить від поведінки, — відповів Ґенелон.

— Від поведінки, — повторив, мов папуга, Тереза, явно не розуміючи значення цих слів. — Приїжджайте в селище. Говоріть з вожаком. Міняйте.

«Що міняти?» — подумки здивувався Клей. Ґебріел став поруч із ним.

— Не підемо ми до вашого селища, — сказав Ґеб. — Якщо ваш вожак хоче з нами поговорити, хай сам сюди прийде. Але швидше, бо ми не будемо чекати.

Старий Тереза похитав головою.

— Вожак не прийде. Вожак хворий. Обирайте зараз: ідете або б’єтесь. Може бути, ми помремо. Можливо, ви. Залежить від поведінки, — додав він, і Клей збагнув, що Тереза таки розумів, що це значить.

«Розумник Тереза».

— Пішли вони до біса, — промовив Ґенелон. — Кілька десятків цих мішків з кістками проти нас шістьох? Розберемось, — сплюнув він на випалену землю.

— Розберемось? — передражнив його Метрік. — Я от бачу принаймні п’ятнадцять націлених на тебе луків, здорованю. Нагадаю, ти вже не кам’яний.

Ґенелон відкрив було рота, аби відповісти, але Ґеб підняв стиснуту в кулак руку й обернувся до Клея.

— Що скажеш? — запитав він.

Клей глянув на стіну з плетених щитів, пофарбованих у біле облич та наїжачених списів, міркуючи, скільки наконечників цих стріл і списів отруєні. Дротики у духових трубках точно отруєні, інакше який в них сенс?

Чи тут битися, чи в селі — яка різниця? Найімовірніше, це були всі або майже всі дикуни, які могли тримати зброю у племені Кістяних Мордяк, — це пояснювало їхню раптову готовність до переговорів замість ризикувати останніми бійцями. Їм слід було подумати про війни з іншими племенами, а тепер, коли Дука насмерть прибило деревом, кожен воїн на рахунку.

— Гаразд, ходімо з ними, — сказав він нарешті. — Все одно ми тут застряли.