Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ СОРОК СЬОМИЙ. НОВІ РУКИ, СТАРІ ДРУЗІ

Клей перехилився через поручень «Старославного», дивлячись, як під ними тремтливо летить снігом і кригою тінь небесного корабля. Від вітру його очі сльозилися, волосся куйовдилось, а накидка з ведмежої шкури рвучко тріпалась. Йому було страшенно холодно, а рана на обличчі так свербіла, ніби туди щедро сипонули вошами з бороди Літнього Повелителя, але, попри все, почувався Неквапнорукий цілком добре.

Він вижив. І Метрік вижив. Це було неймовірно — старі й вірні приятелі врятували їх, і тепер на їхньому кораблі друзі піднялися в небо і мчали навздогін своїм товаришам по банді, які, без жодних сумнівів, вважали їх мертвими.

А, і ще в нього була тепер нова рука.

— Я можу тобі допомогти, — промовив Тіамакс невдовзі після того, як вони піднялися в повітря.

Вони не збиралися летіти довго, адже вночі тинятися горами було так само небезпечно, як приймати ванну з крокодилом, але вони поспішали і вирішили летіти, поки сонце зовсім не сховається за обрієм.

Клей бабрався з імпровізованим джгутом на обрубку руки — смуга ведмежої шкури наскрізь просякла кров’ю та присохла до рани.

— У вас є бинти? — запитав він.

— Звісно. Але я мав на увазі твою руку. Хочеш нову?

Клей нахмурився, вирішивши, що це арахнід так жартує, але в його очах не було ані натяку на веселощі.

— Протез мені зробиш, чи що?

Тіамакс засміявся цокочучи.

— Ні, можу абсолютно нову відростити.

Клей чекав, що арахнід нарешті скаже щось дотепне, але той вичікувально дивився на нього.

— Як? — запитав Клей Купер.

— Спосіб непростий, але сама процедура нескладна. Це ти давно вже з професії пішов, Неквапнорукий. У нас тут багато чого змінилося, відколи ви з хлопцями повісили мечі на цвях. Треба мазь приготувати. Якщо хочеш — за годину буде готово.

Клей ніяк не міг збагнути, чи Тіамакс серйозно говорить це, чи такий з нього кепський жартівник.

— То ця... мазь, із чого вона робиться?

Водночас знизали плечима три пари рук.

— Там багато різних трав, дещо від троля треба взяти, дещо від морської зірки, дещо від людини.

— Від людини?

— Від людини, — твердо промовив Тіамакс.

— Це що, магія якась?

— Це — ліки. А ще трохи від орка додається, щоб кістки міцнішали швидше. Ти знав, що в орка за життя може вирости до двох тисяч зубів?

Ні, Клей цього не знав, але був занадто приголомшений, щоб сказати це вголос. Зрештою він кивнув головою на зламане жувальце арахніда:

— А чому собі нове не відростиш?

— Боюсь, на арахнідів таке не діє, — проклацав Тіамакс. — До того ж, гадаю, так я видаюся крутішим.

Еш, яка саме гострила шаблю на канапі навпроти Клея, глузливо засміялась.

— І як багато часу це займе? — спитав Клей скептично.

— Кілька годин, — пояснив Тіамакс. — Я тобі зараз дам снодійне, кажуть, процес регенерації досить болючий. Та і дивитися на це не так приємно, як ти собі можеш уявляти.

Клей зітхнув. Зрештою, чому б не спробувати, що він втрачає? Якщо ця дивовижна мазь позбавить його необхідності пояснювати Джинні, чому він пішов з дому з двома руками, а повернувся з однією, то тут і думати нема про що.

— Але, з іншого боку, — міркував Тіамакс, — Клей Безрукий — звучить нічогенько.

Тим часом Баррет, що стояв на іншому борту, помітив «Сагу».

— Ось там! Едвіку, спускайся!

— Йдемо на посадку! — вигукнув бард, маніпулюючи кермовими кулями.

Небесний корабель зробив коло над скелястими передгір’ями, і коли він почав зниження, Клей побачив своїх друзів по банді. Ґеб і Ґенелон зупинилися, дивлячись на «Старославного», а Муґ, піднявши низ накидки, чимдуж побіг до корабля, що якраз торкнувся землі. За ним побігли сововедмедики, покусюючи один одного та намагаючись триматися ближче до ніг чаклуна.

Метрік з криком стрибнув повз Клея — і вони з Муґом перетворилися на рухливий клубок нестримного сміху.

Клей обережно спустився на землю. Попри турботу з боку арахніда (та знеболювальні, які той дав), він досі був у поганій формі. Тіамакс зашив йому рани на обличчі й наклав шину і перев’язку на зламану руку, але все його тіло пронизував тупий біль, а в голові гуло й пульсувало так, ніби він вчора в одну горлянку видудлив цілу діжку якогось пійла. Втім, якщо згадати, що він упав зі скелі, а наступного дня знову бігом піднявся на половину її висоти, то почувався він набагато краще, ніж можна було очікувати.

— Клею! — підскочив до нього Муґ, і його блакитні очі сяяли. — Клянуся крихітними богами гоблінів, я гадав, що ніколи більше не побачу твоєї мармизи!

Він замовк на мить, оцінюючи роботу Тіамакса.

— А цей арахнід майстер голки й нитки, нема чого додати! — вигукнув він. —Але було б у мене на чотири руки більше, ніж є, я теж би так зумів. А рука! Можна?

Клей стенув плечима, і чаклун нахилився, уважно розглядаючи відрослу руку.

— Неймовірно, — видихнув він, а тоді нахилився ще ближче і понюхав. — Морська зірка?

Підійшов Кіт, і Клей забрав руку.

— Видно, у тебе серед предків фенікс був, — промовив ґуль.

Підійшов Ґенелон і поплескав Клея по плечі.

— Важко тебе угробити, Неквапнорукий, — прошепотів він, і у вустах холоднокровного вбивці це був неабиякий комплімент.

— Але легко поранити, — повторив Клей слова, які він зовсім недавно сказав Живокіст.

На мить йому стало цікаво, чи дайва справді померла. Коли Клей востаннє її бачив, вона нерухомо лежала з довгою металевою стрілою у грудях. А за мить до цього... що ж, він уже майже з життям попрощався. Але, попри це, якась частина його сподівалась, що вона проживе достатньо довго, аби обігнати тінь свого минулого.

Ґенелон засміявся, дружньо стиснув йому плече й відійшов.

Останнім до нього наблизився Ґебріел.

— Я гадав...

— Я знаю.

— Якщо ти...

— Я знаю, — знову перебив його Клей.

Ґебріел рвучко кинувся до Клея й міцно стиснув його в обіймах, тому аж знову ребра заболіли. Клей здоровою рукою обійняв Ґеба за шию, і його друг з трепетом зітхнув.

Клей зову знайшов у собі сили говорити і промовив:

— Я повернувся.

— Ти повернувся, — пробурмотів йому в плече Ґеб.

Після цього він відступив на кілька кроків, окинув гострим і енергійним поглядом решту банди.

— І тепер ми зробимо те, що планували, — додав він.

— А я, чесно сказати, взагалі нікуди не збирався їхати, — втрутився Баррет. — Але моїй дружині набридло, що я вдома тиняюся. Так що вона мені вклала в руку меч і просто виставила за двері!

— Брехня, — перебила його Еш.

Втім, ніхто й не сумнівався, що він бреше.

— А мої хлопці зараз у Каладарі, — продовжив, розсміявшись, Баррет, — на Ярмарку Війни, а то я б їх із собою взяв. Дорослі вони стали, самі щось там каламутять. Банда у них, «Віхті Ночі». Якщо хочете мою думку почути — назва лайно, але мене вони не питали, — зітхнув він протяжно. — Та, гадаю, вони не засмутяться, що не вирушили з нами. Ми дорогою налетіли на кілька потужних бур, а одного разу довелося навіть приземлитися і набрати у двигун води — тхнуло від неї, як з рівчака стічного, — але, трясця, ми вас знайшли!

— Я дуже радий, що перебуваю тут зараз, — промовив, хрумкаючи величезним кренделем, Свинтус.

— Я теж, — саркастично всміхнулась Еш. — Що може бути краще, ніж лізти в бій, якого точно не виграти. Так що я така рада, аж обпісююсь, — підморгнула вона і сіла ближче до Ґенелона.

— А, може, виграємо, — пискнув Свинтус.

Тіамакс підняв свою склянку.

— Ну, за обпісяні штани та безмежний, ірраціональний оптимізм молодості! Метті, вип’єш? — усі його шість очей глянули на Метріка.

— Ні, дякую, — скромно всміхнувся король-вигнанець. — Здається, мені вже досить.

Арахнід чи то зашипів, чи то задзижчав — Клей подумав, що це так він висловлює недовіру.

— Що досить? Досить пити? Чи досить не пити?

— Так, досить пити.

— Ну, приїхали, — весело відгукнувся Муґ. — Скоро, значить, кінець світу.

Всі розреготалися, навіть Ґенелон, і Клей згадав ніч, яку вони провели в гірській печері, коли він міркував про дивне збудження, що часто охоплювало його напередодні битви.

«Це воно», — подумав Клей Купер, оглядаючи обличчя на палубі небесного корабля. Якщо усмішки — то занадто широкі, якщо сміх — то занадто гучний. Було в цій миті щось нереальне, щось не зовсім правильне, ніби спостереження за танцями павука-бороданя або удар ножем на власному дні народження. Їм кінець — і всі це розуміють.

— Ми не знали, де саме вас шукати, — зізнався Баррет. — Але потім помітили дим, а коли прилетіли — побачили, як ці двоє розбираються з мисливицею за головами та її хлопцями.

— Словом, пощастило нам, — сказав Метрік.

— То Живокіст мертва? — запитав Ґеб.

— Найімовірніше, так, — припустив Клей.

Він не міг не помітити, як Ґенелон трохи примружився, почувши це.

— Я геть забув про Ярмарок Війни, — сказав Муґ, погладжуючи сововедмедика, що дрімав у нього на колінах.

— Найбільша вечірка у світі, — промовив Баррет. — Зізнаюся, трохи мені прикро, що ми її пропустимо.

— Тю! — махнула рукою Еш. — Про що там шкодувати? Збіговисько тих, хто видає себе за найманців, та пошарпаних героїв минулих часів, що лазять у старих руїнах. Справжнє гульбисько тут буде, правильно, Ґебе?

— Готово! — озвався раптом Кіт.

Протягом останньої години ревенант сидів біля низького столика і крейдою малював детальну мапу Кастії та її околиць. Обидві банди зібралися біля столу.

— Місто стоїть на річці, як П’ятидвір’я, тільки на пагорбі, а не в долині. Ведуть до нього дві брами. Східна... — Кіт показав браму на мапі тонким сірим пальцем, — ...і західна. Мури — товсті й надзвичайно високі, власне, тому Кастія так довго тримає облогу. Можна пройти лише над стінами або під стінами, інакше не пробратися. А ось квартали вельмож, довкола них іще один мур.

Ґебріел кинув кислий погляд на мапу, ніби там була намальована голою його колишня дружина.

— Значить, якщо зовнішній мур проб’ють, то ті, хто вижив, сховаються там?

Кіт похитав головою.

— Зовнішній мур робили з тим розрахунком, що він захищатиме людей від монстрів. Там через кожних п’ятдесят метрів стоять вогнемети, ударні вежі та балісти. А внутрішній мур поставлено для того, щоб усяка гопота не заходила у двори благородних містян. Якщо Орда все-таки прорветься в місто, цю другу стіну вони рознесуть у тріски, ніби дерев’яний паркан.

— А рікою не пробратися? — поцікавився Ґеб.

— Гадаю, Падолист уже пробував, — відповів Кіт. — Ось у цьому місці річка повертає на північ, тече під пагорбом і впадає у міське водосховище, де встановлено кілька решіток. Для торгівлі ця річка ніколи не використовувалась, лише як джерело свіжої води.

— Вже ні, — похмуро промовив Метрік.

Бард «Авангарду», який весь цей час сидів біля стерна, налаштовуючи свою мандоліну, прокашлявся і спитав:

— А нагадайте, чому ми не можемо просто пролетіти? Ну, ми ж туди заради Роуз прямуємо, вірно? Чому просто не підібрати її там і не вирушити далі? Може, навіть на Ярмарок Війни встигнемо.

— Тому що там чумні яструби, сільфи та ще купа всього, — відповів Муґ. — Ми бачили місто крізь мою кришталеву кулю, поки Ґеб... — він раптом замовк, але тут же продовжив: — Поки куля не опинилася в річці. Там у небі було повно всяких потвор. А ще у Падолиста є віверна, і її дітки точно чатують там. Так що нас порвуть на шмаття задовго до того, як ми пролетимо до міста.

— Ну, я запропонував, — сказав Едвік і знову зосередився на інструменті у своїх руках.

Раптом Ґенелон тицьнув пальцем у грубе коло, намальоване на захід від Кастії.

— А це що таке?

— Тераґот, — пояснив ревенант. — Точніше, його руїни. Шлях Домініону проходить просто через Кастію, потім іде через Рубіж і веде до старого міста.

— Рубіж? — втрутився Баррет. — Тобто такий, як у Каладарі?

— Саме так, — відповів Кіт.

Клей перестав жувати губу і теж вступив у дискусію:

— Там Акатунґ. Тінь казав, що він там у храмі засів.

— Акатунґ, — нахмурився Баррет. — Десь я це ім’я вже чув.

— Це дракон, — сказав Ґенелон, а Едвік зіграв на мандоліні зловісний акорд.

Густі брови лідера «Авангарду» різко піднялися:

— Що ти зараз сказав?

— Та забудь ти про дракона, — спробував заспокоїти його Ґеб. — Ми в Тераґот усе одно не підемо.

— Ще й як підемо! — випалив Муґ.

Клей знову закусив губу. «Почалося», — подумав він.

— Значить, є у мене план, — оголосив чаклун, дивлячись на мапу. — І ось що я вам, друзі, скажу...

— Він ризикований? — висунув припущення Ґеб.

Муґ поглянув на нього широко розплющеними очима, на обличчі його з’явилась божевільна посмішка.

— Майже самовбивчий, — сказав він.