Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. РОГАТИЙ КОРОЛЬ

Вилетів він із дзеркала боком, навіть не зрозумівши, коли саме почав кричати.

На цей звук озирнувся якийсь чоловік, Клей устиг побачити його здивований погляд над хусткою, що закривала обличчя, перш ніж мимоволі з льоту ввалив йому ногою в обличчя.

Вони з його випадковою жертвою завалилися на підлогу. Клей тільки-но почав вибачатись, як чоловік обернувся до нього — погляд горів люттю, із закривавленого рота виривалося гарчання — і він помітив у його руці зловісно вигнутий ніж.

Купер спробував було відскочити назад, але його ноги привалило тілом суперника. Залишалося лише сподіватись, що Клея не вб’ють з одного удару або що наступної миті чоловік збагне, що Клей не хотів заподіяти йому шкоди, — хоча враження складалося геть інше.

Ґебріел з’явився з дзеркала головою вперед, ніби його хтось добряче штовхнув. Він впав просто на Клея — і шанси на те, що їх зараз пошинкують, лише зросли, але потім над ними пролетів, ніби мала дитина на гойдалці, Муґ. Чоловік з ножем іще раз випадково отримав ногою — тепер уже в щелепу — і миттю згас, як свічка в бурю.

— Божечки! — вигукнув чарівник, стаючи на коліна. — Сер, мені так...

— Облиш, Муґу. Він в ауті, — кивнув Клей підборіддям на ніж, що його чоловік досі інстинктивно стискав у руці. — До того ж, він мене вбити хотів.

— Фе, як грубо.

— Таж і я про те, — погодився Клей. — Хоча, сказати по правді, це я його перший ударив.

Ґебріел перевернувся на спину і відкинув з очей пасма волосся.

— Де це ми опинились?

Вони якусь мить роззирались довкола: кімната була простора, дорого оздоблена. На стінах — картини та розкішні гобелени, на стелі — фреска зі сценою з Війни за Відродження, коли військо людей розгромило Жаску Орду, яка бенкетувала на трупі Старого Домініону. Під однією зі стін було величезне ліжко під прозорим білим балдахіном.

— Ми в Замку Брайкліфф, — промовив Муґ. — Це та сама кімната, де ми вискочили минулого разу: королівська спальня.

— Тобто... — почав Клей.

— Метрік тут, — підсумував Ґебріел.

— Що? З чого ти взяв? — нахмурився Клей.

— Бо він — король Аґрії. І оце там — це він лежить, — Ґебріел знизав плечима й показав жестом на ліжко.

Ну, звісно, це був Метрік. Відколи Клей бачив його востаннє, король, який зараз задавав хропака у горах шовкових простирадел, добряче набрав ваги.

— Метті? — обернувся Муґ.

Він кинувся до ліжка і влетів крізь щілину під балдахін до їхнього старого приятеля по банді, ніби хлопчина, що вранці будить батьків у свій день народження.

— Метті, прокидайся!

Знаний лихослов, п’яниця, розпусник і безпринципний крадій, що тепер правив одним із п’яти великих королівств Ґрандуалу, перелякано прокинувся.

— Що? Хто? — він відкотився від чарівника і, розмахуючи руками, вискочив з ліжка, але тут же завалився на підлогу, після чого заволав: — Убивці!

Тут же розчахнулися подвійні двері спальні й на допомогу королеві побігло двійко охоронців з оголеними мечами. Тієї ж миті з дзеркала покотом вивалилась іще одна — вся в помаранчевому димі — фігура. То був один із головорізів Келлорека — той здоровий бик із молотом, який зніс морду мідному сатиру Стіву.

Клей у розпачі переводив погляд з охоронців на цього новоприбулого незграбу. Він хотів оцінити, з ким із них битися спершу, але, поглянувши на здоровила, аж завмер.

— Ем-м-м... ти, може, остигнеш трохи?

Головоріз нахмурився, а потім простежив за поглядом Клея — в штанах у нього був потужний стояк. Він раптом зніяковів, трохи відвернувся, хоча збоку мав не менш непристойний вигляд.

Клей хотів щось сказати, але Муґ його перебив:

— Це все філактерія, — пояснив він. — Я її кинув у тигель, пам’ятаєш? Вибух, дим... — засміявся він водночас зніяковіло й самовдоволено. — 3 нуля до короля! Все як у рекламі.

— А, ну тоді це все пояснює, — показав Ґеб на горбик у власних штанях.

— Та і я не краще! — підхопив Муґ. — Ану, дивіться!

Але Клей не дивився. Не було потреби — і так усе було ясно.

Настала ще одна пауза, ще незручніша за попередню.

— Сер, що нам... Сер? — озвався нарешті один з охоронців.

Король склався вдвоє, притискаючи руки до живота, ніби він був поранений. Почулося хрипіння, потім фиркання, тоді Метрік закинув назад голову і видав чи то виття, чи то регіт. Головоріз Келлорека загрозливо загарчав, ніби пес. Його величезні кулаки ще міцніше вчепилися в руків’я молота.

Клея більше попереджувати не довелось. Він одним рухом плечей скинув з себе Чорне Серце і підхопив його. Головоріз ударив своїм важким залізним молотом Ґебріела, який марно намагався зігнати ерекцію, але Клей устиг закрити його щитом. Удар залишив на щиті глибоку вм’ятину, молот відскочив убік. Руки Клея затремтіли, плечі блискавкою простромив біль. Він уже багато місяців не втрапляв у бійки, а в такі, де його могли б убити, — багато років.

— Ох, Неквапнорукий, краще б тобі струсити з себе пилюку, — промовив він до себе.

Здоровило знову замахнувся молотом, і цього разу Клей з силою відбив його удар щитом. Щойно він замахнувся на головоріза кулаком, як йому просто в груди прилетів удар ноги. Клей Купер відкинувся назад, боляче вдарившись об один із масивних стовпів ліжка.

Охоронці короля застигли, ніби вкопані, на місці — тут і сам Клей би не второпав, із ким їм слід битися. Здоровило тим часом прийшов до тями і знову замахнувся молотом, ніби лісоруб сокирою. Часу дотягнутися до важкого канделябра або грубезного фоліанта біля ліжка, якими можна жбурнути в суперника, не було, та й просто відскочити не випадало — це означало залишити Ґебріела без захисту, — тому Клей кинувся на нього сам.

Молот вгатив з лівого боку. Клей прикрив плече Чорним Серцем, сильно подавшись уперед, щоб його не повалило на землю страшним розмашистим ударом. Він присів, ухилившись, а потім різко випрямився, вдаривши супротивника в обличчя пощербленим щитом. Здоровило відступив на крок, потім — ще на крок. Клей скористався моментом і вдарив його знову, від чого головоріз провалився назад у дзеркало, чия поверхня пішла колами, ніби стривожена вода.

Клей стрибком перекотився через ліжко.

— Муґу, як зробити, щоб він не повернувся?

— Можеш спробувати запхати у дзеркало голову і попросити його більше не приходити, — розвів руками чарівник.

— Муґу...

Клей відчув, що його терпець уже висить на волосинці, його дев’ятирічною донькою було керувати легше, ніж цим старим чаклуном.

На щастя, Ґебріел допетрав. Він швидко підбіг до дзеркала і повалив його скляною поверхнею на підлогу.

— Дякую, — промовив Клей.

Ґебріел напружено йому посміхнувся й відвів погляд кудись убік.

Нестримний потік Метрікового реготу всох до тонкого струмочка. Посміюючись, він стояв між своїх охоронців, знаком наказавши їм закласти мечі у піхви.

— Боги Ґрандуалу, ви що тут робите?

Він підійшов до них несміливо, ніби старі друзі були трійцею оленів, яких він застав за водопоєм біля лісового ставочка і від одного необережного руху вони можуть злякатись і втекти.

Клей змахнув з чола мокре від поту волосся. Бійка була короткою, але він досі не відхекався.

— Довга історія, — промовив він.

— Ґебова дочка опинилась в облозі в Кастії, — промовив Муґ, що сидів на ліжку, склавши руки. — От ми й вирушаємо на порятунок і хочемо, щоб ти вирушив з нами.

— Ну, в цілому так воно і є, — знизав плечима Клей.

Метрік аж зблід на лиці.

— Кастія? Що Роуз забула в Кастії?

— Це справді довга історія, — почав Клей.

— Вона в банді, — пояснив Ґебріел, заламуючи руки, ніби жебрак на церковній паперті. — Республіка закликала допомогти в боротьбі з Ордою — ну, вона і зголосилась.

— Ага, — підтакнув Клей. — В принципі, це і вся історія.

— Ми заново збираємо банду! — вигукнув Муґ. — Ти тільки подумай, Метті! Як у старі добрі часи! Ми вп’ятьох знову зберемося разом і підемо у Жаскі Землі!

Метрік потер очі долонями й застогнав. Попри те, що король Аґрії багато років жив уже в очевидних розкошах, час усе-таки брав своє. У його смолястому волоссі з’явилася сивина, на голові — залисини, а заріст на подвійному підборідді віддавав соляною білизною. Вигляд він мав утомлений, хоча Клей подумав: це через те, що його сон перервало четверо чоловіків, які влетіли до кімнати через чарівне дзеркало і почали вимахувати одне на одного щитами, молотами й демонструвати абсурдно недоречні в такій ситуації стояки.

— Метті? Що скажеш, друже? — спитав Муґ, щиро стривожений тим, що король не виявив до їхньої пропозиції жодного ентузіазму.

— Я не можу, Муґу. Просто не можу. Вибачте.

Муґ мав вигляд страшенно засмучений. Клей, утім, спершу навіть подумав, що Метрік виявився першим серед усіх колишніх членів «Саги», хто продемонстрував бодай залишки здорового глузду, але минула секунда, і він відчув, як у його нутрощах холодним каменем осідає зневіра.

Клей збагнув, що сподівався на Метрікове «так». Якась його частина вірила (щоправда, без вагомих на це підстав), що коли Метріка вдасться переконати все покинути й вирушити слідом за Ґебріелом у його божевільний похід до Кастії, то решта членів банди, безумовно, зробить те саме. Він, звісно, сумнівався, що Ґенелон з ними піде, але не Метрік, котрий Ґебріела любив як брата і взагалі колись був серед них найбільшим шукачем пригод на свою п’яту точку.

Король заговорив до Ґебріела:

— Мені дуже прикро, Ґебе. Але мені тут справді є що втрачати. Знаєш, я маю піклуватися про Ліліт і дітей. Та й королівство — ним керувати треба, насувається війна у прикордонні, та ще й ця клята Рада завтра. Якби я не був...

— Рада Дворів завтра? — раптом насторожено запитав Ґеб.

Метрік пригладив рукою рідке волосся.

— Завтра. У Ліндмурі. Приїде цей конетрах, Хан Оболон. Ми з ним коли востаннє бачилися, то ледве не побилися. Звідтоді у нас напруга у відносинах з Картеєю сильніша, ніж буває залежність від дряпу. Я вам так скажу, цей «Герцог Окрайни» вибрав справді невдалий час, щоб... ну, що він там за дурню утнути задумав.

Ґебріел слухав його, нервово покусуючи кісточку пальця й ні на що не звертаючи уваги. Коли король закінчив бурчати, він спитав:

— А можна нам прийти? Я хотів би глянути на того герцога. Може, вийде переконати його відпустити ґрандуальських найманців?

— Гм... звичайно, — відповів Метрік. — Чому б і ні. Тільки Ліліт попереджу...

І тут же, ніби злий дух, якого викликали, промовивши його ім’я, до спальні увірвалася королева Аґрії. На ній нічого не було, крім нічної сорочки, і, відколи Клей бачив її востаннє, вона добряче постаріла й народила кількох дітей, але це жодним чином не вплинуло на її приголомшливу — хоча й сувору — красу. Як і те, що зараз вона мала страшенно розлючений вигляд. За нею слідом ішов чолов’яга — високий і м’язистий, — і, що цікаво, був він навіть без сорочки. Вираз обличчя в нього, втім, був нахмурений і рішучий, а в руці він тримав дуже великий меч.

— Заради Вейла, що тут відбувається? — роздратовано спитала Ліліт.

— Ліліт! — Метрік ступив було до своєї дружини, але його зупинив її охоронець без сорочки, ставши між ними. — Сюди пробрався вбивця, але хлопці тут... ти ж пам’ятаєш хлопців?

Вона зміряла трьох чоловіків, які близько двадцяти п’яти років тому ризикували власним життям, аби врятувати її, крижаним поглядом.

— А вони тут що роблять?

— Ну, взагалі-то вони прийшли через дзеркало, — підняв руки король, як трохи раніше це робив Ґеб.

У голосі Метті вгадувалися водночас благання й перепрошення. Клею здалося, що саме так мав би говорити пес, який пояснює своєму господареві, чому він наклав велику купу на килим.

— Я ж не питала, як вони тут опинилися, правильно, любий? — солодкаво-отруйним голосом промовила Ліліт. — Я запитала, що вони тут роблять.

— Звісно, так. Ну... вони до Кастії зібрались.

— До Кастії?

Схоже було, що саме це слово викликає в неї огиду.

— І навіщо?

— Ем-м-м... — кинув на Клея нервовий погляд король.

— Довго пояснювати, — відповів Клей.

Була у шинку в Ковердейлі страва під назвою «Королівський сніданок». Туди входила підгоріла на чавунній пательні яєчня з двох яєць, щедро посипана чорним перцем і полита в’язким червоним соусом, який Шеп інакше, ніж «помідорною кров’ю», не називав. Подавали її зі скибкою обсмаженого до чорноти хліба та, якщо пощастить, кількома скибками груші, побитої сильніше за еґо нікчемного барда.

Нічого дивного, що Шепова вигадка нічого спільного зі справжнім сніданком короля не мала. Вранці на столі Метріка виявились височезні стосики пухких золотих млинців, политих кленовим сиропом, свіженькі буханці хліба, що просто танув у роті, делікатні порцелянові блюдечка з підсоленим маслом, ідеально підсмажені тости, які подали з неймовірним розмаїттям джемів — чорничним, полуничним, малиновим, ожиновим, абрикосовим, виноградним, інжирним, — а ще з якоюсь штукою під назвою «мармелад», і скільки Муґ не старався, цього слова правильно він так і не вимовив. А ще — свиняча груднинка, соковиті ковбаски та яйця настільки свіжі, що Клей міг присягнутися, ніби чув за дверима кудахкання квочок.

До пиття пропонувалися свіжовичавлені соки — яблуко, апельсин, журавлина — та сухе біле вино; запашний квітковий чай; прохолодна вода з соком південного лайма; і навіть міцна фантранська кава, яку Метрік ковтнув так пожадливо, ніби це був антидот від отрути, що текла в його жилах.

Можна було сказати, що це був найкращий сніданок у житті Клея, — і так воно справді було, поки раптом Ліліт, що сиділа навпроти короля у дальньому кінці столу, все не зіпсувала і не заявила, що вона вагітна.

Ця новина заскочила короля зненацька, із ротом, набитим млинцями, і Клей здивувався вмінню королеви підбирати момент. Усі присутні за столом завмерли з келихами біля вуст, стих дзенькіт виделок — і лише п’ятеро дітей Метріка продовжували їсти й балакати, не звертаючи уваги на розмови дорослих.

У залі, крім Клея та кількох його друзів, було ще кілька людей. У дверях, зроблених аркою, метушилися слуги, прибираючи посуд і розставляючи нові страви. Між високими вікнами з одного боку зали стояли в позі «струнко!» солдати, а в якомусь метрі за спиною королеви височіла потужна фігура її особистого охоронця. Це був північанин — той самий, який напередодні ввечері ледве не голяка заявився до спальні короля. Був він молодшим, ніж спочатку здалося Клеєві, і здавався цілком здібним, хоча й занадто вродливим як для ролі особистого охоронця королеви. Його ніс був гачкуватим, як і у багатьох каскарців, з якими доводилось зустрічатися Клею, і нагадував соколиний дзьоб, а захоплений погляд протягом усього ранку не відривався від Ліліт.

Клей був майже певен, що цей здоровило мав певні стосунки з королевою, — від цього її заява звучала ще цікавіше.

Тишу порушив Муґ — він неквапно заплескав у долоні, і запала ще більш незручна мовчанка.

Після цього король спромігся проковтнути як млинець, так і власну гордість.

— Це... чудова звістка, люба.

— Правда ж? — злісно вишкірилась Ліліт. — Жерці провіщають, що буде хлопчик. У вас буде новий молодший братик, — звернулася вона до п’ятірки дітей, що сиділи по один бік столу.

Клей звернув увагу на реакцію кожного з них. Наймолодші були хлопцями-близнятами; вони просто захихотіли й продовжили снідати. Ліліан, чия темна шкіра різко контрастувала з яскраво-блакитними очима, відреагувала без захвату, мабуть, перспектива мати ще одного брата-забіяку її лякала. Гладкий Керрік вигляд мав здивований — рота роззявив так широко, що можна було навіть роздивитися, що він там їсть. Найстарший із дітей — Деніґен, з рудим волоссям і веснянками, просто кивнув, не відриваючи очей від тарілки.

— Але я не хочу ще одного брата, — промовив Керрік.

— Я теж, — підтакнула Ліліан.

— Я, знаєте, теж не горіла бажанням народжувати дванадцятифунтове чудовисько або взагалі дівчинку, якщо на те пішло, — холодно відповіла їм мати. — Але життя несправедливе, чи не так? Керріку, поділися-но з сестрою горохом. Ти й так, здається, об’ївся, а вона худа, як вулична голота.

Тепер рота від подиву роззявив і сам Клей. Що тут казати — Керрік і Ліліан після такого зразу заплакали, за ними почали ревти близнюки. Лише старший син мовчав, з повною байдужістю набиваючи рот яйцями.

Метрік пригладив рукою рідке волосся.

— Діти, мама не хотіла вас образити. Вона просто... — він у розпачі поглянув на присутніх. — Це все через дитинку, — пояснив король. — Тому вона й вередує. Так, люба?

— Певно, так і є, — промовила Ліліт. — А ще я страшенно втомилась. Гадаю, мені слід піти перепочити, перш ніж ми вирушимо на Раду Дворів. Локане, чи не був би ти такий ласкавий провести мене до моєї спальні?

— Із задоволенням, — відповів охоронець королеви, і тон його відповіді фактично підтвердив підозри Клея.

Ці двоє під ручку вийшли з зали, а Метріка це якщо й зачіпало, він і знаку не подав, продовжуючи заспокоювати своїх дітей.

— Керріку, доїдай горох, тобі корисно. Ліл, ти б не могла подати братикові сік, поки він не перевернув склянку? Дякую, от молодчинка.

Зрештою йому вдалося переконати дітей усе доїсти, і Клей спостерігав за цим з абсолютним захватом. Він звик до Метріка підступного, нестриманого на язик і до того ж зазвичай п’яного в дим. До Метріка, який щоночі спав з новою жінкою, а якщо мав настрій — то і з двома. До Метріка — майстерного крадія та зловісного вбивці, котрий працював Роксі та Ґрейс (кинджалами, яким він дав імена повій, що свого часу зробили його чоловіком), ніби це була пара смертоносних ікл, а весь світ — його здобиччю.

То хто б подумав, що з нього вийде гарний батько? І цілком вправний король, якщо чесно? Судячи з усього, Аґрія процвітала, та й вихованню дітей він, здається, навіть без Ліліт якось давав раду. Кожен із дітей попросив дозволу вийти з-за столу й, перш ніж повернутися до вихователів, поцілував батька в щоку.

Метрік відпустив охоронців, а після того, як слуги налили всім кави, відпустив і їх. Муґ тут же висипав у свою чашку ледве не половину цукорниці — Клей з жахом глянув на нього.

— Ну, люблю я солодке! — пояснив чарівник.

Метрік звідкись видобув флягу і долив собі у каву міцного алкоголю, після чого якийсь час перемішував вміст чашки й дивився перед собою порожнім поглядом. Муґ швидко допив свою каву, наслинив пальця, запхав його в цукорницю і почав облизувати.

— Що ж, Метті, — почав було чарівник, — я б хотів...

— Чш-ш-ш! — урвав його король, застережливо піднявши вгору палець і озирнувшись на двері.

Після цього він перехилився через стіл і прошепотів:

— Витягніть мене звідси.

— Що? — закліпав Ґебріел.

— Витягніть. Мене. Звідси, — навмисне повільно повторив король.

— Але чому? — здивовано скрикнув Муґ. — Метріку, ти ж король! Ти сам сказав, що тобі є що втрачати. Діти...

— Вони не мої! — перебив його Метрік. — Ви ж їх бачили? Я цих маленьких байстрюків люблю, звичайно, але не більше, ніж пиріг на дурничку з’їсти, бо зробили їх точно без мене!

— Ти... — втрутився Клей, але відразу заговорив тихше. — Ти хочеш сказати...

— Я хочу сказати, що коли були зачаті близнюки, я якраз рибалив у Фантрії. Я хочу сказати, що в Ліліан очі її батька, в мене вони не блакитні! Я хочу сказати, що Керрік у десять років більший, ніж я був у свої двадцять, а Деніґен, ну... — він у відчаї схопився за голову. — Ви, певно, думаєте, що мені вже руде волосся малого все по поличках розклало? Але ні, знадобилося ще четверо дітей, аби я второпав нарешті, що всі вони трохи схожі на Ліліт, а трохи — то на бібліотекаря замку, то на посла з Нармерії, то на клятого садівника — якого я, до речі, вважав геєм. Без образ, Муґу.

— З якої радості... — відірвався від свого солодкого пальця чарівник.

— І тепер вона знову вагітна?! — гірко розсміявся Метрік. — Закладаюсь на все своє королівство, що хлопчина буде високий, мов дерево, і до цицьок своєї матері такий само голодний, як і достойний сер Локан, най цього каскарського розпусника блохи зжеруть!

Тепер Метрік зірвався на крик, уже не переймаючись, що його можуть почути.

— А чого ти просто не підеш? — поцікавився Ґебріел.

— Я намагався! — застогнав Метрік. — Мене охорона не пускає. Вони з якогось дива дуже віддані Ліліт.

Клей міг на це висунути кілька здогадок.

— А навіщо тебе тут утримувати? — запитав він.

— Вона боїться, що я піду і зроблю собі законного спадкоємця. Колись Ліліт казала, що коли я таки втечу, вона мене знайде й уб’є, а тепер, здається, хоче просто прикінчити. Пам’ятаєш того типа в моїй спальні минулої ночі, на якого ти налетів ногою, коли з’явився із дзеркала? Це був один із підісланих нею вбивць. Не перший уже і, присягаюся Морозним Пеклом, якщо я тут залишуся, — не останній. Мені треба вшиватися звідси, і ви повинні мені допомогти. Ліліт нізащо не знайде дурня, який піде мене шукати у Жаскі Землі.

— Зажди, — засяяв Муґ. — Тобто ти підеш до Кастії?

— Звичайно, піду, — відповів Метрік. — Ви, паскудники, справжня моя родина.

«Ось воно, — подумав Клей, — знову це тепле, невиразне відчуття...»

— Звідси буде тяжко вибратися. Звісно, краще після Ради.

— Можна дзеркалом скористатися, — запропонував Ґебріел.

— Ні, Ліліт його забрала, — похитав головою король. — Каже, що воно становить загрозу безпеці замку. Важко сперечатися. Присягаюся Нечестивими Мерцями, мені взагалі з голови вилетіло, що ця штуковина — портал, інакше б я давно в неї застрибнув.

— Коротше, через головну браму нам не вийти, — підсумував Муґ. — А на всіх інших виходах вона, звичайно, посилить охорону...

— Без сумнівів, — підтвердив король.

— А що твоя торба, Муґу? — запитав Ґебріел. — Туди, здається, можна все що завгодно запхати. Може, Метрік би там сховався, а ми його винесемо з замку?

— Там вакуум, — похитав головою чарівник.

— Що? — нахмурився Ґеб.

— Там порожнеча. Повітря нема. Тому проживе він там рівно стільки часу, на скільки зуміє затримати дихання. Ви вже мені повірте. У мене колись був кіт, який... — він замовк. — Словом, кота більше нема...

— Ви могли б мене викрасти, — запропонував Метрік. — Вдягніть маски, оглушіть мене, пробийтеся через охорону. І записку лишіть, мовляв, давайте викуп...

— Ліліт здогадається, що це ми, — сказав Клей. — До того ж, я волів би не вбивати нікого без потреби.

— О, придумав! — ударив по столу Муґ, аж чашки задзвеніли.

Всі глянули на нього. Чарівник посміхнувся і невесело підморгнув Клеєві.

— Але це ризиковано...