Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ. ТОРГОВЕЦЬ МОТЛОХОМ

Старий друїнський шлях, як і слід було очікувати, вів просто до стародавньої друїнської фортеці. Від неї залишилися самі руїни, але Ґреґор описував їх Дейнові так, що цього навіть можна було б і не помітити.

— Стіни такі, аж у голові паморочиться! — казав він про мури, які насправді були уламками, що ледве діставали до коліна. — А вежа в хмарах губиться, — змальовував він порослі мохом руїни заввишки у два поверхи.

В центрі порожнього фонтана стояли залишки статуї. Голови в неї не було, руки відламані — від скульптури лишився тільки поточений століттями камінь.

— Дейне, як шкода, що ти цього не бачиш! У фонтані цілі зграї маленьких золотих рибок — якби вони не вистрибували з води, можна було б сплутати їх із монетами! А сама статуя вирізьблена з білого місячного каменю, обличчя в неї настільки суворе та благородне... певно, це екзарх Домініону.

— Або якийсь великий воїн! — промовив Дейн.

— Звичайно, — засміявся Ґреґор. — Ось і меч у нього на стегні.

— А можна торкнутися, Ґреґоре?

— І що, своїми запилюженими лапами все помазюкаєш? Ходімо, братику, подивимось, що тут іще є.

Дейн з радістю погодився, й еттін пройшов під розвалинами арки.

— Ох уже ця парочка, — похитав головою Муґ, дивлячись їм услід.

Банда розійшлася подвір’ям. Метрік усівся на землю і зняв черевики — з кожного вилився потік брудної болотяної води та вивалилась купка камінців. Ґенелон відкинувся на стіну й заплющив очі. Муґ і Кіт почали жваво обговорювати друїнську архітектуру, а Саббата перепросила, вийшла у щілину в мурі і зникла в лісі. Ґебріел дивився їй услід з недовірою.

Клей зняв Чорне Серце і розім’яв втомлені м’язи плечей. Йому страшенно боліла спина, а ліве стегно з кожним кроком пронизував гострий біль. Його черевики наскрізь промокли, під час ходи він несвідомо скручував пальці на ногах — і тому вони також боліли.

«Старієш, Купере, — подумав він. — Але якщо тобі здається, що мокре взуття і паскудна дорога — це найгірша з твоїх проблем... то постривай, ви ще до гір не дійшли...»

— У тебе спина болить? — схвильовано подивився на нього Ґебріел.

Клей зрозумів, що його лице спотворила болісна гримаса, і зробив усе можливе, аби скласти викривлені губи в посмішку.

— У мене все болить, — відповів він.

— Я страшенно скучив за ліжком, — посміхнувся Ґеб.

І тут Клей не стримався, уявивши себе в теплому ліжку поруч із Джинні. Він майже відчував, як торкається рукою вигину її стегна, відчував, як її волосся лоскоче його ніс. Раніше це страшенно його дратувало, але тепер він був ладен усе віддати за цей лоскіт, за те, щоб вдихнути її запах і з блаженством видихнути. Йому понад усе хотілося зараз торкнутися її спини — ніби арфи, на якій його пальці виконували призначену тільки для неї музику.

— А я за своєю вежею сумую, — промовив Муґ, поглянувши вгору. — І за павуками моїми. І за відчуттям даху над головою.

— А я за дітьми сумую, — до подиву інших зітхнув Метрік. — От уже не гадав, що таке скажу. Ну, тобто я їх виховував, і я люблю їх, хоча насправді вони...

— Не твої? — підказав Муґ.

— Саме так, — Метрік відклав убік черевики, аби сохли, а шкарпетки скинув і витиснув з них брудну воду. — Але ж вони не знають, що їхня мати...

— Повія? — знову підказав чаклун.

Судячи з виразу обличчя Метріка, цей коментар його зачепив.

— ...намагається вбити мене. Ти не забувай, вона досі моя дружина. До того ж Ліліт не... — він ковтнув слину і пригладив рідке волосся. — Вона просто була... незадоволена. Гадала, виходить за героя — сміливого і хвацького, а насправді вийшла за...

— Жиробаса? — запропонував Муґ.

— П’яницю? — сказав Ґенелон.

Метрік гнівно втупився в них, поки чаклун не здогадався.

— За старого! Ти занадто старий, так?

— А хай вам гнилиця яйця протрухлявить, — примирливо сказав Метрік. — Ну, так, я постарів. І розжирів. І був п’яний майже щодня нашого шлюбу. Хіба дивно, що вона ображена на мене?

— Вона тебе вбити намагалася, Метті, — фиркнув Ґебріел. — І від своїх планів досі не відмовилась, не забув?

Він поглянув у той бік, де зникла Саббата.

— Звичайно, це все трохи неприємно, — визнав Метрік. — Але я ще тим негідником був. Слід було мені менше пити, менше їсти і менше хвойдувати. Король з мене був ніякий, чоловік не кращий, а тепер...

Він глянув на усіх своїх друзів по черзі, а тоді знову вирячився на свої босі ноги, ніби довкола нього були самі лише дзеркала сумління.

— Що про мене подумають мої діти? — тихо запитав він.

Перш ніж хтось устиг його розрадити, вони почули крик, а слідом за ним — ще один. Перший крик належав Саббаті — вона кричала від несподіванки, а другим кричав чоловік, що вибіг на подвір’я, рятуючись від розлюченої реакції дайви, коли її захопили зненацька.

На ньому була накидка з капюшоном — коли він увійшов до розвалин фортеці, вона, здається, змінила колір із зеленого на сірий. Незнайомець був весь обвішаний рюкзаками та торбами, через плече в нього була перекинута патериця з білого дерева, на якій дзеленчали та стукотіли прив’язані мідні горщики і скляні глечики. Чоловік тікав від Саббати — вона влетіла крізь щілину у зовнішній частині муру. Її зламане крило не витягувалося на повну, але працювало достатньо добре, аби жінка мала загрозливий вигляд. Обличчя Саббати було страшне і бліде, в одній руці вона тримала частину обладунків зі своєї ноги, і Клей замислився, чим таким вона займалася, коли бідний чоловік на неї натрапив.

Новачок швидко відбіг від неї якомога далі. Перечепившись через Муґові черевики, він таки втримав рівновагу і зміг прослизнути між Муґом і Кітом. Так само він зміг би прослизнути і повз Ґенелона, але той виставив руку, і незнайомець на повній швидкості налетів на неї. Від удару чоловік гепнувся на землю, ніби мішок, і вдарився головою об порослу мохом каменюку.

— Солусутолон! Усутолосуло! — закричав він.

Клей завмер на місці, стиснувши руків’я молота. Ця мова...

Ґебріел затулив чоловіка у капюшоні від Саббати, на що дайва роздратовано загарчала. Глянувши на Ґеба, вона стисла в кулак оздоблену кігтями металеву рукавицю, і Клею на мить здалося, що несподівана ситуація та напад раптового гніву в якийсь спосіб повернули їй пам’ять, яку вона втратила через бурю, але раптом жінка відволіклася на чорну пір’їнку, що пролетіла між ними, і лють в її очах згасла.

— Він налякав мене, — сором’язливо мовила Саббата. — Я гадала, що він... — вона зненацька замовкла і придивилася до незнайомця уважніше. — Заждіть, а хто це такий?

— Це друїн, — обернувся до неї спиною Ґебріел.

— Той самий друїн? — глянув на гостя Ґенелон.

— Не той, — відповів Ґеб.

Друїн зацікавлено дивився то на одного, то на іншого.

Клей подав незнайомцеві руку. Друїн зняв з плеча патерицю, а тоді схопився за Клеєву долоню. Попри те, що кістки рук новачка були на вигляд зовсім тонкі та Клей боявся, що зараз розчавить їх, хватка в нього була міцна.

— Досулон, друже.

— Нолусо, — кивнув Клей, упевнений, що це перекладається як «Прошу», але також має значення «сирний хліб».

Мова друїнів була дуже хитромудра, до того ж він нею вже кілька десятиліть не розмовляв.

Друїн відкинув капюшон і продемонстрував Клеєві гострозубу посмішку. Волосся він мав довге, воно спадало на плечі, ніби сріблястий вельон. На маківці в нього росло два синьо-блакитних вуха з китицями — вуха були пошарпані й порізані, але стояли сторчма. У кількох друїнів старшого віку, з якими доводилося бачитись Клею, включно з Веспіаном, вуха висіли, як у деяких собак. Друїн мав мигдалевидні очі із зіницями у формі півмісяця та райдужними оболонками помаранчевого кольору. То були очі хижака, хоча незнайомець і не здавався надто загрозливим.

— Ти мене також налякала, — звернувся друїн загальною мовою до Саббати.

На мить він зупинив погляд на вкритих пір’ям крилах за її плечима, а тоді заговорив до інших.

— Як ви розумієте, в цих краях нечасто зустрінеш людей.

— Як ми можемо тебе називати? — поцікавився Клей.

Коли занепав Домініон, друїни стали переважно кочівниками й міняли імена, мов плащі, легко відмовляючись від старого імені на користь нового.

— Я себе називаю Тінь, — охоче відповів друїн.

— Що ти тут робиш? — продовжував розпитувати Ґебріел.

— Я — сміттяр, — відповів той. — Або, як заведено казати у людей, торговець мотлохом. Я тут збираю всяку всячину — стару зброю, уламки обладунків, шкури, роги, кістки... а потім продаю це в Контасі або Кастії, де більше заплатять.

— Я б у Республіку зараз не потикався, — погладив лисину Муґ, — там Орда Кастію в облогу взяла.

Він зі співчуттям покосився на Ґебріела, а тоді додав:

— Важко там нині.

Вуха торговця мотлохом в’яло опустилися, ніби квітка, яку забували поливати.

— Ох. То він, значить, наважився.

— Він? — підозріливо перепитав Ґебріел. — Ти знайомий з Падолистом?

— Звичайно, — кивнув Тінь. — Ми з ним колись були як брати, — похитав він головою, ніби намагаючись прогнати якусь тривожну думку. — Але він тепер змінився, і нашому роду вже не друг. Він багато років підбурював повстання в Окрайні, укладав недобрі союзи і звертався по допомогу до темних сил, розпалюючи ненависть мешканців Жаских Земель.

— Цей хлопець, видно, ненавидить Республіку, — сказав Метрік.

— Не тільки Республіку, — відповів друїн. — Падолист ненавидить усіх, хто не любить істот нелюдського роду, і в Ґрандуалі нині справи з цим такі само, як у Кастії. Боюся, те, що відбувається в Окрайні, лише початок. Підозрюю, що він надумав відкрити Рубіж.

— Це неможливо, — похитав головою Муґ.

— Що ще за Рубіж? — запитала Саббата.

— Рубежі — то були портали, за допомогою яких Домініон міг миттю долати величезні відстані, — пояснив Муґ. — Магія друїнів була дуже складна і потужна. Я читав, що таких порталів було три, фактично вони являли собою величезні арки, достатньо широкі, аби в них могли пройти вози. Одна стояла на заході, біля Тераґота, інша — у Ґрандуалі, а саме в Каладарі, а остання десь на сході була, не знаю, де саме.

— В Антиці, — підказав Кіт.

— В Антиці? — гмукнув Метрік і подивився на Муґа. — Це на тому острові, про який без кінця торочить стара Доші? Антика справді існує?

— Існувала, — підтвердив Кіт. — І тамтешній Рубіж досі цілий. Щоправда, він разом з островом опустився на дно океану, і тепер у місті живуть русали.

— Які ще русали? — здивувався Метрік.

— А ти що, гадав, тільки русалки бувають?

— Звісно! Покажи мені того, хто вважає інакше.

— Я перепрошую, — перебив їх Тінь, вказуючи на меч за спиною Ґебріела. — Це що, Веллікор?

— Так, — підтвердив Ґеб.

Друїн дивився на зброю з неприхованим благоговінням.

— Це меч, яким сам Веспіан проклав шлях між світами...

— Ну, так кажуть, — пробурмотів Ґебріел.

— Зізнаюся... я був дуже розчарований, коли почув, що архонт передав його людині. Але ти видаєшся вартим цієї честі. Прикро було б, якби такий скарб загубився або опинився в руках людини, котра на це не заслуговує.

— Сміттяра, наприклад, — пробулькав Кіт.

Тінь не ніяк не відреагував на ґуля.

— Можна подивитися? — запитав він.

— Можливо, пізніше, — відповів з обережною усмішкою Ґебріел.

Його відповідь сміттяра, здається, задовольнила.

— То ви тут на нічліг надумали стати? Я зупиняюся в цій фортеці щоразу, коли проходжу Кістяне Трясовиння. Місця безпечнішого не знайти, певно, на всі Жаскі Землі.

— Схоже на те, — промовив Ґебріел, піднявши очі до темного неба, що височіло над зруйнованими мурами.