Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ СОРОК ДРУГИЙ. БАРДИ ТА ПОБИТІ ЧАШІ

— Я все-таки не розумію, навіщо тобі було його вбивати, — похмуро промовив Муґ.

— Не розумієш? — запитав Метрік. — Може, зомбі нашого спитаєш?

— Серйозно? Зомбі? — обурено похитав головою Кіт і простягнув свою праву руку, яку розлючений сововедмідь роздер майже до кістки. — Так чи інак, боюся, що іншого виходу, окрім як убити звіра, у нас не було, Аркандіусе. Ця бідна істота була... ну, зла вона була.

— Вона всього лише хотіла захистити своїх малюків, — пробурмотів Муґ.

На грудях у нього висіла стара сумка Ґебріела, в ній сиділо двоє дитинчат, яких вони знайшли на схилі пагорба після смерті матері сововедмедихи. Дзьобики в них були такі маленькі, що ледве палець могли прикусити, але очі — величезні, золотаві, ніби борода Літнього Повелителя. Щоразу, коли Клей забувався і дивився в їхній бік, у цих очах читалося запитання: «Навіщо ви вбили нашу маму?» Дитинчата без кінця нявкали, замовкаючи тільки тоді, коли Муґ — як-от зараз — гладив білий пух на їхніх голівках.

— Що ж, а я захищав своїх малюків, — відповів Ґенелон.

Він потягнувся до Метріка, аби погладити його, але той відсахнувся і ніяково пригладив рідке волосся.

— Вибач, Муґу, — кинув через плече Ґебріел. — Тут або ми, або вона.

Чаклун зітхнув і подивився на нових двох підопічних, які скиглили в торбі.

— Та я розумію... Але принаймні ці двоє будуть в безпеці.

«В безпеці? — ледве стримався Клей. — Ми прямуємо до найжахливішого у світі місця найнебезпечнішим з усіх можливих шляхом, але, звісно, так».

— Ти вже придумав, як їх назвати? — поцікавився Ґреґор.

Дейн захихотів без жодної причини.

— Ще ні.

Чаклун скривився — Клей зрозумів, що нести дитинчат сововедмедя магові не так уже й легко.

— Може, станемо на привал, Ґебріеле? Здається, вони голодні.

— Скоро, — відповів Ґеб, навіть не обернувшись.

Вони піднімалися цілий день. Спочатку здолали передгір’я, а тоді почали сходити на саму гору — за словами Кіта, вона називалася Визволення. Клеєві ноги аж горіли. Його праве коліно почало після кожного кроку клацати, і якби він не почув, що так само клацають коліна у Метріка та Муґа, то перелякався б, — але зараз йому було просто смішно. Ґенелон, здається, анітрохи не втомився — він піднімався цілеспрямовано й уперто, ніби механічний. Саббата, попри свої важкі обладунки, теж була невтомна. Останні кілька годин вона просто йшла поруч із Ґенелоном, і Умбра, яку вона закинула за плече, немов рибальську вудку, підстрибувала в такт її ході.

Але вперед їх усіх вів Ґебріел, який черпав сили винятково з власної рішучості. Клей бачив, що кілька разів його друг похитнувся, одного разу він спіткнувся й упав, але миттю підвівся й пішов далі, ніби маріонетка на невидимих нитках, що танцює у вмілих руках своєї незламної волі.

Вони піднімалися вгору, аж поки ліс у них за спинами не став схожий на темне, ніби чорнило, море, що жадібно хлюпає біля підніжжя гори. Вони піднімалися, аж поки під їхніми ногами не зарипів сніг і з кожним видихом в повітря не почали вириватися хмари білої пари. Вони піднімалися, аж поки не стало настільки пронизливо холодно, що Метрік запропонував зробити з дитинчат сововедмедя пару теплих плащів, на що Муґ відповів, що ліпше розрізати Метрікові черево, повитягати звідти всі тельбухи і сховатися там на ніч.

Незадовго до настання сутінок вони натрапили на печеру. Була вона порожня, якщо не рахувати невеликого столика та двох струхлявілих подушок, на кожній з яких лежало по старому скелету. На столі між ними було зроблено дошку з місячного каменю для гри в четверицю з майстерно вирізьбленими фігурками на ній. У цій грі двоє гравців вели війну між богами Ґрандуалу: один грав за Літнього Повелителя та його дочку Ґліф, а другий — за Зимову Королеву та її сина Вейла. Гра вимагала тактичної вправності та вміння будувати хитру стратегію, тому Клей Купер за все своє життя не виграв жодної гри, в тому числі безславно програючи власній дев’ятирічній доньці.

Один із пішаків Зимової Королеви був просунутий на два поля вперед.

— Чудово, — сказав Муґ.

— А ці двоє вміли грати, — погодився Кіт.

Клей нахмурився — він не зрозумів, з чого ті двоє зробили такі висновки. Була там іще одна дивовижа — біля столу калачиком згорнувся скелет кота, ніби звір щасливо заснув і не прокинувся, поки один із господарів печери обдумував хід, якого так ніколи й не зробив. Ґенелон гмукнув, почухав бороду, нахилився до столу і посунув уперед пішака з протилежного боку дошки.

— Ти впевнений? — посміхнулась Саббата.

Ґенелон на неї глянув з таким виразом, що якби Клей не знав південця стільки років, то сказав би, що він має до Саббати певний інтерес.

— Сідай, пограємо, — показав на дошку Ґенелон.

Дайва всміхнулась, мов дикунка, відштовхнула ногою один зі скелетів і зайняла його місце. Другого скелета Ґенелон схопив за череп і відкинув убік.

Якщо Клею вся ця сцена й досі здавалася дивною, то тепер вона стала ще дивнішою. «Сумнозвісна мисливиця за головами та природжений убивця сіли пограти в четверицю. Тепер я бачив усе», — подумав він.

* * *

Хтось під час розмови згадав про бардів, і члени «Саги» почали з’ясовувати, хто з них і як саме помер, — адже це у бардів банди виходило найкраще.

— А хто з них був Вільям? — запитав Метрік.

Старий король-вигнанець десь уже знайшов флягу — Клей навіть і знати не хотів, де саме, — і зробив з неї ковток, витерши після цього рота тильним боком долоні.

— Це ж його слиз у склепі проковтнув?

— То був Кухар, — нагадав йому Клей.

Вони знайшли біля печери трохи хмизу і тепер час від часу підкидали в слабке жевріння вогню гілочки.

— А, точно! — ляснув себе по лобі Метті. — Кухаря я пам’ятаю! Крутий був хлопець, от тільки готувати геть не вмів. Але бард із нього був що треба, та і по кишенях нишпорив — аж гай гудів.

«Поки на кишеню слизу в крипті не натрапив», — подумав Клей. Хлопчина помітив щось блискуче у шматку слизу в формі куба та й занурив туди руку. Але криптовий слиз, як і люди, рідко з радістю ставився до того, що хтось лізе туди своїми клешнями. До того ж слиз надзвичайно їдкий: коли Кухаря знайшли, від нього залишився лише скелет у наляканій позі, але потерту мідну монету, що коштувала йому життя, з рук він не випустив.

— Крутий був, — підтакнув Клей. — А ще Вільям був сином якогось аристократа. Пам’ятаєте, ми називали його Сер Біллі?

— Сер Біллі! — пирснув сміхом Метрік. — Боги, як же він ненавидів це прізвисько! Зарозумілий малий гівнюк. То що з ним сталося?

Ґебріел підібрав пальцем з миски залишки вечері — сьогодні це були пересмажені ковбаски та недоварена сочевиця, але він їв їх з таким апетитом, наче йому після десяти років на каші дали нарешті просолений стейк.

— Німфа яйця йому відірвала, — сказав він.

Метрік похитав головою.

— А чому я про це не знав?

— Так ти ж пиячив без просиху, — знизав плечима лідер банди.

— Це точно, — погодився Метрік і знову відпив з фляги, а потім сумно посміхнувся. — Ще Рекка була, нічогенька.

Рекка була першою жінкою-бардом у «Сазі», тому, звичайно, кілька учасників банди, включно з Клеєм, були закохані в неї по самі вуха. Але Рекка, на жаль для всіх учасників, була закохана в кровопивця — і той зрештою її й обернув, тому Ґебріел мусив забити їй у серце срібний кілок. Потім вони пішли по кровопивця і його прикінчили також.

— Ну, вона принаймні була краща за Катріну, — додав Метрік.

Клей перевернувся з одного боку на інший, сподіваючись прогнати біль у попереку, — і ніби навіть допомогло.

— Катріна... це та, що місячною тигрицею була?

— Ракшею, — уточнив Муґ, — а не місячною тигрицею.

— А є різниця? — запитав Ґенелон, не відриваючи очей від дошки.

Вони з Саббатою грали весь вечір, навіть вечеряли за дошкою, після гри обмінювалися кількома фразами й починали нову. Клей і гадки не мав, скільки ігор вони зіграли та хто перемагав, але обоє грали з таким само завзяттям, як і билися.

— Звичайно, є різниця, — сказав Муґ. — Місячні тигри — це лікантропи.

— То вони крізь стіни вміють бачити, чи що? — розгублено глянув на нього Метрік.

— Що? Ні! — чаклун поглянув на ревенанта з такцм виразом, мовляв, ох і йолопи мої друзі, а тоді пояснив. — Це сновиди — такі самі люди, просто в повню вони перетворюються на тварин. Це хвороба насправді.

— Як-от пияцтво, — з усмішкою кивнув у бік Метріка Ґеб. — Більшу частину часу ти людина, але іноді перетворюєшся на монстра.

Метті на це нічого не відповів, лише задумливо подивився на флягу у своїй руці.

— Ну, можливо, — промовив Муґ. — Тоді як ракші — це монстри, які можуть видавати себе за людей, як Катріна. Вони не обов’язково злі, але здебільшого вони ще ті паскудники.

Клей це міг підтвердити. Катріна видавала себе за барда, а насправді вона була вбивцею, яку найняли, аби вона вбила Ґебріела. Спершу вона його спокусила, що, взагалі-то, було не надто складно, а потім, коли банда вийшла в море, напала на нього в його каюті. Ґеб ледве зумів вирватись і голий вибіг на палубу корабля, а розлючена тигриця вибігла за ним слідом. Клею тоді вдалося втримати її до прибуття Ґенелона, і південець викинув нападницю в море через поручні, хоч як вона не дряпалась і не пручалась.

А плавати ракші не дуже-то й уміли.

— А, ось воно! — Муґ перед тим кілька хвилин копирсався у торбі, а тепер дістав звідти щось схоже на мушлю з міді та дерева.

Клей подумав було, що це якась бомба, але чаклун приставив мушлю до рота і видобув з неї кілька нот. «Ага, музичний інструмент, — збагнув Клей, — хоча це не дає гарантії, що воно не вибухне. Муґ — такий Муґ».

— Я його виміняв у сміттєбіса на пару старих черевиків, — пояснив чарівник.

— А на біса сміттєбісові черевики? — з сумнівом запитав Метті.

— Він їх з’їв, — відповів Муґ, але Метрік глянув на нього з іще більшою недовірою, і чаклун додав: — Це правда. Він ці черевики залив гірчицею і з’їв просто в мене на очах. Готовий присягнутися, що якби сміттєбісових дітей гірчицею полити — він би і їх схрумав.

Чаклун з цікавістю видобув з інструмента ще низку нот, а потім нарешті залунала пісня. Метрік зробив ще один ковток із фляги й усміхнувся, Ґебріел заплющив очі, Кіт замугикав, ніби знав цю мелодію, а Клей, котрий цей мотив чув уперше, втупився в мерехтливий вогонь. Із задуми його вирвав тихий стукіт уламка місячного каменя.

— Я забираю твою королеву, — промовив Ґенелон, і Саббата стиха вилаялась.

— Іще разок? — запитав він.

— Іще разок, — відповіла вона.

Клей і далі дивився у вогонь, Метрік пив, Кіт наспівував, а Муґ продовжував грати. В печері ледве відчутно запахло сіллю. Ззовні накочувався різкий гірський вітер і шепотів по кутках, ніби хвиля, що розповідає берегу свої таємниці. Пісня, що лунала з мушлі, була сумною, тому не дивно, що Метрік, допивши з фляги, заговорив таким тоном, ніби вони сиділи зараз біля поховального вогнища.

— Що найкраще у безсмерті? — запитав він Кіта.

Ґуль надовго замовк, обмірковуючи відповідь.

— Безстрашність, — промовив він.

Прокинулось одне з дитинчат сововедмедя, Муґ відклав мушлю й потягнув дитинча собі на коліна.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він, погладжуючи шовковисте пір’я між схожими на блюдця очима маленького створіння.

— Ти будеш здивований, якщо зрозумієш, як багато значить у людській натурі інстинкт самозбереження, — пояснив Кіт. — Коли перестаєш перейматися своїм виживанням, це, як то кажуть, добряче розв’язує руки. Протягом перших років мого безсмертя я поводився особливо нерозсудливо. Я йшов на такі ризиковані речі, яких жоден смертний просто не осягнув би. Я стрибав із запаморочливих водоспадів і, ніби роззява, прогулювався полем битви. Я плював в обличчя смерті, а смерть нічого не могла мені зробити — лише лютувати, поки я збираю мокротиння на ще один плювок.

Розсміявшись, він продовжив весело:

— І, звісно, подорожі стають цікавішими! Я мандрував найглухішими закамарками світу, не боячись померти з голоду або стати жертвою якогось жахливого монстра, що нападе на мене з темряви. А ви мені повірте — темрява повна справді жахливих потвор. Я опускався на глибини океанів, бо не потребував повітря, блукав лабіринтами коралів і гуляв затопленими вулицями стародавньої Антики. А одного разу я дослідив землю, до якої не допливав жоден корабель, і зустрів там плем’я синьошкірих варварів, які взагалі не чули про Домініон — і навіть про Ґрандуал. Ясна річ, вони мене вбили — так зазвичай чинять варвари, коли до них забрідає чужак. Вони принесли моє тіло в жертву своєму дикому богу, але коли я не схотів залишатися мертвим, вони вирішили поклонятися мені.

— Звучить краще, ніж королем бути, — промовив Метрік.

Кіт кивнув.

— І не кажи. Але потім поселення охопила чума і все плем’я вимерло — і чоловіки, і жінки, й діти. Я залишився сам-один і мусив займатися тим, чим зазвичай займаються боги, коли всі, хто у них вірив, помирають.

— Наприклад? — поцікавився Муґ.

— Наприклад, багато ходив. І плавав. А ще вирізав з дерева всяку всячину — хоча ніколи в мене це не виходило.

— А що найгірше? — запитав Метрік. — Що поганого у безсмерті?

Ґуль засміявся.

— Ну, насамперед — колір обличчя. Колись я був пекельно вродливий, хоча зараз у це важко повірити.

Він замовк на мить, задумливо дивлячись у вогонь, його повіки тремтіли.

— А ще іноді буває трохи самотньо, — промовив він згодом. — Трапляється, я іноді згадаю щось кумедне, засміюся — і тоді лише згадую, що людина, про яку щойно думав, померла сотні років тому. А спілкування, мовчу вже про інтимні стосунки, з моєю зовнішністю — проблема. Підійду до дітей — вони верещать. Підійду до дорослих — ті тягнуться до мечів, смолоскипів або ще якоїсь штуковини, аби тільки мене знищити, — і це, скажу щиро, страшенно втомлює. Ну, і, звичайно, за винятком кількох на диво відбитих осіб, не так багато жінок мріють звабити безкровного ревенанта. Що їм моя дотепність і те, що я знаюся на винах, коли пуття від мого причандала — як від шоколадного чайника. Хоча згодом цю проблему вирішив один чаклун і його прекрасна фалічна філактерія, — підморгнув він Муґові.

— Немає за що, — відповів Муґ з сумною усмішкою.

— Тобі б книгу якусь написати, — запропонував Метрік.

— Кому захочеться читати ниття старого ревенанта?

— От уже і назву придумав, — озвався Ґенелон.

Однією зі своїх фігурок він побив фігуру Саббати, і дайва щось зашипіла крізь зуби.

— Ще разок? — спитав він.

— Іще разок, — відповіла вона.

— А ти колись зустрічав такого ґуля, як ти сам? — поцікавився Муґ.

Кіт похитав головою, посмикавши шарф, яким було обмотано його шию.

— Ні, такого, як я, — ні. Я колись знав одного алхіміка, то він собі створив наречену-голема з плоті та кісток, але замість мозку в неї була диня, обмотана бронзовим дротом, так що співрозмовниця з неї була ніяка, — зітхнув ревенант. — Як не прикро, але, здається, я — єдиний у світі йолоп, який спробував погладити фенікса.

— А я радий, що ми тебе зустріли, — поплескав Метті барда по кістлявому плечі. — Невбивний Кіт — так тебе називають? Добре знати, що ти це переживеш. Нас, я маю на увазі, — якщо ми не зможемо. В сенсі, не виживемо.

Ґуль посміхнувся у відповідь — ніби відкрилася кришка труни.

— Я також радий, що ви мене зустріли, — промовив він. — Для мене буде великою честю розповісти світу вашу історію. Поки що неймовірно цікаво — сподіваюся, закінчиться вона добре.

— Не закінчиться, — пробурмотів Метрік.

— Все буде добре, — запевнив їх Ґеб.

— Можливо, — сказав Клей.

Його щось розбудило — звуки метушні, скрегіт металу по каменю. Хтось загарчав, хтось зітхнув, і Клей спробував намацати свою зброю, але потім зрозумів, що відбувається.

Здається, Саббата і Ґенелон уже не грали в гру. Спершу сама навіть думка про близькість між цими двома видалась Клеєві абсурдною, адже за весь час подорожі вони майже не спілкувалися між собою і взагалі мали небагато спільного — хіба що схильність до насильства. Вони вже двічі намагалися вбити одне одного. Клей пригадав першу їхню зустріч у Контасі — Саббата притиснула тоді Ґенелона до підлоги своїм важким черевиком і заявила, що вона буде останньою жінкою, яку він коли-небудь кохатиме.

Але чим більше він про це міркував, тим логічнішим усе здавалося. До того ж Саббата і Ґенелон були зовсім молоді, а Ґенелон — взагалі юний, і стрімголов наближалися до чогось жахливого. Клей добре знав це почуття, він і сам таке переживав. У ніч перед битвою або напередодні виправи до Жаских Земель він відчував не розпач, але безнадійну і нестримну свободу.

Що керувало Ґенелоном, було легко зрозуміти — він дев’ятнадцять років був ув’язнений у камені. Але Саббата? Клей не вмів угадувати думки жінок, особливо таких складних, як вона. Її минулого він не знав, але воно було дуже темним. Є така приказка — якщо чашу зробив гоблін, це видно з першого погляду. Клей це розумів так: прекрасне не створити злими руками, а жінки, побитої життям більше за дайву, Клей не зустрічав.

Його власна чаша видалась дуже крихкою і, якби не Джинні, давно розбилась би. Клей відчув раптом, що скучив за нею так сильно, аж запекло в грудях.

А потім він впорався зі своєю тугою, і в печері знову стало тихо — лише вітер свистів, хропів Метті та шурхотіли сторінки. Кіту сон був не потрібен. Він сидів біля входу і читав у світлі зірок одну з древніх книжок Муґа.

Клей майже знову заснув, але почув раптом низький голос Ґенелона.

— Ще разок? — запитав він.

— Іще разок, — відповіла вона.