Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ. РЕВЕНАНТ У ПОМІЧ

Вони вже майже вийшли з маєтку — Ґенелон штовхав перед собою Келлорека, який усіляко впирався, аж раптом у дверях спальні з’явилася Валері й тихенько гукнула Ґебріела. Клею здалося, що її голос зачепив його друга ніби гачком, — Ґеб уповільнив крок і озирнувся. Впевнений вигляд, який повернувся до Ґебріела, відколи він знову взяв в руки Веллікор, як вітром звіяло, і його друг знову став схожий на переляканого побитого пса, що боїться навіть тіні свого господаря.

— Валері, — прохрипів він.

Вона зробила несміливий крок уперед. Жінка мала вигляд виснажений і блідий, під очима темні кола, волосся розпатлане, а з одягу вона мала на собі лише довгу білу нічну сорочку — ніби щойно прокинулась. Клей зловив себе на тому, що не може відвести погляду від запалених червоних шрамів на її голих зап’ястках.

— Мені так прикро. Я була... я намагаюся вилікуватись. Я спала. Вона приголомшено роззирнулася спорожнілим будинком. — А що трапилось? — запитала вона. — Чому ти прийшов?

Ґеб не відповів нічого, лише поклав долоню на витончене руків’я Веллікора. Вона поглядом простежила за його рухом.

— Ах, звичайно, — промовила вона з гіркотою. — Ти знаєш, а Кел мені колись сказав, що коли він запропонує тобі забрати або мене, або Веллікор, ти обереш меч. Гадаю, не помилився.

«Та тут важко помилитися», — подумав Клей, але вголос нічого не сказав.

Ґебріел на її докір теж нічого не відповів, але вона і не наполягала. Вел утомленим поглядом подивилась на кожного з друзів по черзі, найдовше затримавшись на Ґенелоні, але зрештою втупилась у Клея.

— Ти вже приходив сюди, — сказала вона. — Я... пам’ятаю.

Її обличчя раптом пройняло страхом розуміння, голос панічно задзвенів:

— О, ні... Роузі? Вона...

— Вона жива, — не дав їй договорити Ґебріел. — Вона в Кастії.

Слухаючись свого серця, впійманого на її гачок, він підійшов іще на крок.

— У Кастії, — сказала вона спершу безбарвно, але потім з жахом повторила це прокляте слово знову — і Ґеб ступив іще на крок ближче.

— Я знайду її, Вел, — пообіцяв він. — Я її знайду і поверну додому.

Келлорек на це фиркнув, за що йому тут же прилетів ляпас однією з новеньких рукавиць Ґенелона, а Валері, яка зараз хотіла чи то закричати, чи то розридатись, обпалила звідника повним ненависті поглядом.

— Добре, — сказала вона, заламуючи руки. — Добре. Повернеш її додому? Так, будь ласка. Будь ласка, Ґебріеле. Будь ласка... поверни нашу дівчинку додому.

Вона потягнулася тремтячими пальцями до його щоки, і Ґеб здригнувся від її дотику, ніби його припекли тавром, але не відсахнувся.

Клей спробував уявити собі такі стосунки між ним і Джинні. Були часи, коли Ґеб із Вел були нерозлучні та щасливі настільки, наскільки можуть бути щасливі разом двоє людей. Так, вони були коханцями, але також друзями. Але тепер вони радше нагадували двох абсолютних незнайомців або навіть тварин різних видів, кожна з яких і гадки не має, як поводитись поруч із іншою.

— Нам час іти, — сказав Ґебріел. — Кела ми заберемо з собою, аби він нам палиці в колеса не пхав, але щойно доберемося до південної околиці Жаского Лісу, ми його відпустимо.

— Лісу? — спантеличено спитала вона. — Ви ж не збираєтеся пішки йти до Кастії? Є ж небесний корабель...

— Сука! — рявкнув Келлорек. — Завали свою довбану ротяку!

Але йому миттю прилетів іще один удар — цього разу від Метріка, — і удар такий сильний, що звідник гепнувся на підлогу.

— Ану, стули пельку, — сказав Метрік, а тоді додав: — Суко.

Ґебріел узяв долоню колишньої дружини.

— Валері, що за небесний корабель?

Валері механічно почухала шрами на руці.

— В підземеллі знайшли, коли робили прибудову, — пояснила вона. — З південного боку пагорба є струмок, який витікає з печери. Ну, і там він стоїть. Візьміть корабель, — наполягала вона. — Полетите.

— Полетимо, — відповів Ґебріел.

Обличчя його засяяло, ніби освітлений полум’ям свічки пергамент.

Вони швидко знайшли струмок і вхід до печери, де він брав початок. Було там кілька вартових, але вони швидко відправили їх у відгул, заодно в нокаут. Пройшовши всередину, вони побачили величезну печеру, де стояв колосальний небесний корабель, який виконував радше функції борделю.

Судно було неймовірних розмірів, майже настільки ж велике, як і флагман Султани, який вони бачили спершу в Ліндмурі, а потім у П’ятидвір’ї, — з трьома ребристими вітрилами, що захищали палубу від сонця та дощу. Дерев’яна палуба була вкрита темним лаком, а на поручнях виблискував місячний камінь. На бушприті корабля стояла, розпростерши руки, відлита з чистого золота сирена, і її голі груди сяяли у променях сонця, що пробивалися ззовні.

Під носом судна візерунчастими літерами було написано його ім’я: «Плотський двір».

Усередині були камбуз, оздоблений не згірше за кухню в палаці, розкішна їдальня, кілька ванних кімнат і щонайменше вісім спалень, у кожній з яких стояли меблі настільки витончені, що навіть найрозпещеніша принцеса здивувалась би.

Але найяскравіше враження залишала по собі найбільша кімната, розташована на кормі і призначена, певно, для самого звідника. Тут висіла колекція картин — від зовсім непристойних до огидно вульгарних; наймерзенніша зображувала голого Келлорека та кентавриху з неймовірною гривою, які бавилися в те, що цілком можна було б назвати «грою в коники». Саме ліжко було завішане червоним шовком і мало такий вигляд, ніби в ньому зовсім недавно хтось спав. Простирадла не було взагалі. Клей уявив, що тут могло відбуватися, і здригнувся.

У носовій частині корабля містилася кают-компанія, обставлена розкішними канапами, гральними столами й баром, до якого «Старославному» було як до Кастії рачки. Раптом вони виявили тут зомбі — він сидів на стільці, попивав червоне вино з келиха й налаштовував якийсь дивний інструмент.

— Ой, як незручно, — відклав зомбі вбік інструмент, схожий на сплетене всередині восьмикутної дерев’яної рами павутиння, і підвівся. — Вибачайте, я гостей не чекав, а то б ліжко застелив. Під ним би принаймні перечекав, поки підете, — додав він.

— А ти хто такий? — поклав долоню на руків’я Веллікора Ґебріел.

— Я вам не ворог, — поспішив сказати зомбі.

Як не дивно, у нього був доволі манірний акцент, що дуже контрастував із жахливою зовнішністю. Одягнений зомбі був нібито у якийсь халат, але, якщо придивитись уважніше, ставало зрозуміло, що це те саме зникле з ліжка Келлорека простирадло. Він церемонно вклонився гостям, і всі побачили на його черепі страшну вм’ятину.

— Мене звати Кітаґра Хоробрий, — представився зомбі. — Але хтось мене знає як Кітаґру Відчайдушного або Кітаґру Самогубця. Я — покійник-блукач, мандрівний бард і якийсь час навіть був придворним музикантом Екзарха Фіраґи Тераґотського, а от тепер я безробітний. Можете звати мене...

— Кіт?

Зомбі закліпав очима. Ну, закліпав — це голосно сказано, але одне з його висохлих очей здивовано смикнулося.

— Аркандіус Муґ? Це ти, невгамовний пройдисвіте?

Чаклун пробіг повз Ґебріела і кинувся обіймати живого трупака.

— Кіте, старий ти ґуль! А я гадав, ти звалив на захід! Ти що тут робиш?

Раптом у Клея в голові склався пазл, і він збагнув, хто це перед ними, — той самий Невбивний Кіт, який раніше нидів у саркофазі в Келовій кімнаті з артефактами.

— Та ховаюсь я тут, — відчепив від себе Муґа зомбі. — Думаю про всяке, граю сам із собою в карти, кілька пісень нових склав. А ще п’ю, ніби фантранська риба. А доти я довго просидів замкнений у якійсь темній коробці — отой ваш свинорилий мене там тримав, — зневажливо глянув він на зв’язаного, з кляпом у роті Келлорека. — Я так розумію, ви з ним не дружите?

— Вже давно, — відповів Муґ.

Зомбі почухав сірими пальцями ребро, що випиналося з-під плоті.

— Ну, та й добре. А ти як? Знайшов чарівні ліки?

Муґ поглянув на свої ноги — чи, можливо, ногу.

— Від гнилиці? Ні. Але зілля, яке я приготував для твого стану... спричинило фурор.

— Філактерія? Нічого дивного! — сказав Кіт. — Ти знаєш, у мене два тижні такий стояк був, що контаські повії були впевнені: я воскреслий Хтивий Люціан. Хоча, сказати чесно, я їм сам так сказав, а потім ще й купу грошей докинув, аби не сумнівалися. Але, мій друже, не переживай, рано чи пізно в тому лабіринті, — показав він на голову мага, — ти знайдеш ці ліки. Головне — не припиняй пошуків.

Він зазирнув за спину Муґа на решту компанії.

— То це ви забираєте цей корабель?

— Забираємо, — відповів Ґебріел.

— Що ж, чудово. Якщо ви, панове, дасте мені кілька хвилин, я спокійно доп’ю вино, зберу свої речі і більше вам не заважатиму.

— Що за дурниці?! — махнув рукою Муґ. — Давай з нами! З бардом веселіше!

Клей посміхнувся — що за іронія, після стількох років у «Саги» буде бард, за якого можна буде не переживати, що він загине, бо він уже помер.

— А куди ви зібралися? — спитав заінтригований Кіт.

— Ну... в Кастію.

— В Кастію! — захоплено скрикнув зомбі. — Перлина Республіки! Блискучий бастіон людської цивілізації. Колись давно — років шістдесят тому — я співав у хорі в одному з місцевих театрів. Прекрасне місто.

— Це в минулому, — промовив Ґенелон.

Повіка Кіта знову смикнулась, і Ґебріел у зародку обірвав усі наміри Муґа детально пояснити ситуацію:

— Ми лише марнуємо час. Якщо зомбі хоче з нами — то нехай. Ми мусимо вже зараз вирушити до Контаса і зібратися в дорогу.

— Погнали, — сказав Клей, якому вже кортіло зійти з борту цього корабля.

— Я теж готовий, — відповів Муґ. — Теж треба запаси поповнити. Кіте, ти з нами?

— Та я не проти ніжки розім’яти, — з жахливою посмішкою подивився Кіт на Ґебріела. — Але я хочу відразу дещо прояснити: я — ревенант, або ґуль, якщо вам завгодно. Це вже на ваш смак. Але я — не зомбі.

— Ґуль, зомбі... яка різниця? — не зрозумів Метрік.

— Величезна різниця. Головне — зомбі їдять людей.

— А ти що їси?

— Будь-що, крім людей, — промовив Кіт і задумано відпив вина.