Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ. TАМАРАТ

— То ці Рубежі, — поцікавилася Саббата, — вони поламані, так? Бо інакше можна було б зайти в Каладарі й вийти в Кастії, а не пиляти туди пішки?

Вони розвели багаття і поділили між собою скромний пайок, який роздобув перед від’їздом з Контаса мудрий Ґебріел. Муґ, як і щоразу під час прийому їжі після того, як вони пішли з селища Кістяних Мордяк, нахмурився, шкодуючи про свій чарівний капелюх. Але запитання дайви швидко розвіяло його меланхолію.

— Взагалі-то вони не поламані, — відповів чаклун. — Вони просто... не працюють.

— Значить, поламані, — відрізав Ґенелон.

Муґ нахмурився, а Саббата хитро посміхнулась.

Тут Клей збагнув, що вже багато днів не відчував на собі чарів дайви. Наскільки він міг судити, інші також. Ґебріел, здавалося, був надто зосереджений на думках про Роуз, Метрік її боявся, а Муґ узагалі не по жінках. А Ґенелон... ну, воїн був стійким перцем. Його навіть суккуб не звабить, якщо південець не захоче, — Клей одного разу був цьому свідком.

— Гаразд, — подивився на Кіта чарівник. — Виправ мене, якщо я помиляюсь, але, здається, кожному Рубежу потрібен спеціальний ключекамінь, без якого портал не відкриється.

— Дай-но вгадати: ці ключекамені втрачено?

— Звичайно, — зітхнув Муґ, — а то ми б уже мотнулися до Кастії й назад.

— І Жаска Орда вилізла б за нами через Рубіж у Каладарі, — гмукнув Ґенелон.

— Ну, так, — кивнув головою чаклун. — Так що, певно, це на краще.

Ґебріел, що, схрестивши ноги, сидів з Веллікором на колінах біля багаття, озирнувся на Тінь через плече.

— Ти казав, що Падолист може спробувати використати Рубіж біля Тераґота? Як?

— Так уже сталося, — промовив друїн, — що не всі ключекамені втрачено.

Сміттяр опустився на коліна біля пролому в фортечному мурі й кресав іскри над амулетом, виплетеним із гілочок. Кілька таких амулетів він розставив у проломинах муру по периметру фортеці — за його словами, дим (і дещиця друїнської магії, звісно) відлякає хижаків. Він подивився на людей біля вогню і блиснув очима, мов звір у темряві.

— Серйозно? — витягнув шию Муґ.

Тінь підпалив останній амулет і бігом повернувся до багаття. На ходу він задивився на Ґреґора з Дейном, ледве не скрутивши собі в’язи, і Клей задумався, чи це тому, що еттін був чудовиськом, а чи тому, що Дейн, слухаючи брата, захихотів раптом: «Що, як у кролика?», а Ґреґор відповів: «Точнісінько!»

Тінь усівся на землю між Саббатою та Метріком — Клей зрозумів, що його накидка змінювала колір під час руху. Коли друїн сів біля вогню, вона стала блідо-сірою, ніби давно вистиглий попіл, з цятками блакитного та блідо-помаранчевого.

— Ключекамінь Антики точно було знищено, — почав копирсатися він в одній зі своїх численних торб, — коли місто пішло під воду, а ключекамінь від каладарського Рубежа тримав у руці екзарх цього міста, — його проковтнув лавовий дракон, так що про цей камінь ми також можемо забути.

«Точніше не скажеш», — подумав Клей. Він зустрічався з лавовим драконом лише одного разу, і якби хтось попросив його описати цю тварюку, то він би сказав, що це щось середнє між гігантською ящіркою та маленьким вулканом: шкіра, мов пропечений вогнем камінь, а паща дихала пеклом і плювалася кулями магми, яка плавить сталь. Словом, можна було з упевненістю сказати, що конкретно цього ключекаменя (як і екзарха, якому він належав) давно вже не існує.

Муґ подався вперед, ніби хлопчисько, що слухає небувальщину біля вогнища.

— А останній? — запитав він.

Друїн зітхнув, дістав повну жменю дрібних чорних зерняток і почав перебирати їх блідим пальцем.

— За чутками, ключекамінь Тераґота досі цілий, хоча взяти його до рук — справа клопітка.

— Чого це? — запитав Ґенелон.

— Тому що він досі в Тераґоті, — іронічно вишкірився Тінь. — І Акатунґ також.

Метрік здивовано закліпав очима.

— Акатунґ, кажеш? Дракон Акатунґ?

— Саме так, — відповів Тінь.

Він подався вперед і кинув зернятка у багаття — вони тихенько затріскотіли, випускаючи солодкий дим.

— А я гадав, ми його вбили, — нахмурився Муґ.

— Лише поранили, — пробурмотів Клей.

Він пригадав, як розповідав цю історію Піпу та його дружку в «Королівській Голові», — здається, це було вічність тому.

— Я йому Веллікор просто в щелепу встромив, — сказав Ґебріел.

— А я йому тельбухи випустив, — додав Ґенелон.

Тіня ця історія, здається, неабияк вразила.

— Що ж, боюся, тельбухи він зібрав... Так чи інак — дракон повернувся до Тераґота і засів у підземеллі храму Тамарат.

— А хіба Тераґот не біля самої Кастії? — нахмурилась Саббата. — Чому вони його просто не вб’ють і не відберуть ключекамінь?

— Бо Акатунґ надзвичайно могутня істота, — пояснив друїн. — Ніхто не наважувався гнівити його. Мури Кастії дуже високі, міцні й добре захищені — їх не пройти ані дракону, ані орді Падолиста. Але якщо Акатунґа роздраконити, він легко занурить у хаос менші поселення Республіки, тому між ними, так би мовити, хитке перемир’я.

Еттін позіхнув обома головами відразу. Клеєві від смороду дихання Дейна зробилося млосно, і він прикрив носа рукою, вдавши, що в нього чухається губа.

— Добраніч, Ґреґоре, — пробурмотів Дейн.

— Добраніч, Дейне, — відповів брат, і вони миттю заснули, завалившись на спину та хропучи один одному просто в обличчя.

Ґебріел роззирнувся, довкола його очей запали тіні.

— Значить, ключекамінь охороняє Акатунґ?

— Напевно, — розвів руками друїн. — Мало кому щастить повернутися з драконової скарбниці і розповісти, що там і до чого.

«І справді, мало кому», — подумав Клей. Але в нього така знайома була. Одна з їхніх колишніх бардок потайки пробралась до Акатунґової скарбниці, та ще й примудрилася звідти щось винести... а сама «Сага» про це дізналась лише тоді, коли дракон накинувся на них лускатим ураганом. На щастя, вони відбили його напад, смертельно при цьому поранивши. Принаймні так вони вважали до сьогодні.

Звичайно, та їхня бардка загинула. Така вже бардівська доля.

— Гадаю, зрозуміло, — вів далі Тінь, — що коли Падолист зуміє переконати дракона віддати ключекамінь Тераґота...

— То він пустить Орду в самісіньке серце Ґрандуалу, і ніхто нічого вже не поробить, — закінчив Метрік.

Від розвалин Каладара до замку Брайкліфф було дороги на один день, так що столиця Аґрії першою прийме на себе цей удар.

— Ти мені про Падолиста розкажи, — попросив друїна Ґебріел. — Коли ми зустрілися з Веспіаном, він шукав свого сина. Мовляв, Падолист у нього щось поцупив. Щось дуже небезпечне.

— Тамарат, — скривив губи Тінь.

— Богиню? — перепитав Ґеб після недовгої паузи.

— Меч, — пояснив друїн. — Меч, який назвали на честь зниклої друїнської богині. І так, Падолист украв його у батька. Він його досі носить із собою — у білих, ніби кістка, піхвах на спині.

Клей пригадав, що бачив цей меч уже двічі — в Ліндмурі та палаці Горгони. З усіх трьох мечів, які носить із собою друїн, Падолист не діставав ще тільки його.

— А чим цей меч такий особливий? — спитав Клей, перезирнувшись із Ґебріелом. — Здається, архонт відчайдушно намагався його знайти.

Тінь дивився в багаття. Відблиски полум’я танцювали в його очах і блищали на його зубах, коли він говорив.

— Веспіан був не лише могутнім чаклуном, але й витонченим майстром. Він створював надзвичайно потужну зброю, здебільшого — мечі. Ви, я так розумію, вже зустрічалися з Падолистом? Інші його мечі бачили?

— Бачили, — відповів Клей, якому три друїнових мечі не давали спокою ще з часу Ради Дворів.

— Один із них носить ім’я Зневага, — продовжував друїн, — цей меч архонт викував до Падолистового повноліття. Це дуже свавільна зброя, вона може завдати великих руйнувань. Іншого звати Мадриґал — співочий меч, подарунок Веспіана для екзарха Аскатара.

— І що, екзарх Аскатара віддав йому меч? — запитав Метрік, хоча й розумів, що це не так.

— Її звали Ніро, хоча після падіння Домініону вона взяла собі ім’я Кислий Потік. Вона була однією з найбільш вправних розвідниць Веспіана і одного разу — прошу пам’ятати, що це сталося кілька сотень років тому, — таки відшукала те, за чим послав її архонт. Вона спробувала полонити Падолиста, але він її убив, а меч забрав собі.

Клею пригадалося раптом, що той другий меч — Мадриґал — забринів, ніби дзвін, коли Падолист вийняв його з піхов на «Максітоні». Цікаво, скільки ще архонтової зброї пережило падіння Домініону і чи не була сокира Ґенелона одним із його витворів?

Тінь почухав рукою одне з вух.

— Веллікор став його найвидатнішим творінням. Як ви, без жодного сумніву, знаєте, ним прорубали прохід, через який мої предки друїни втекли від катастрофи у власному королівстві.

Клей ніколи не вірив у це на сто відсотків, але кращого пояснення тому, що він часто бачив на пласкому лезі Веллікора інший світ, і бути не могло. А тепер сумніватися вже не випадало.

— Однак у світі, до якого ми втекли, нас настигло парадоксальне прокляття: виявилося, що ми безсмертні, оскільки могли померти лише від насильницьких дій, а жінки наші все одно могли народжувати тільки одну дитину. Нас ставало дедалі менше. Ми одне за одним почали згасати, ніби свічка на вітрі, всьому нашому роду одного дня судилося просто розвіятись, ніби дим. На жаль, така вже доля кожного яскравого вогню, — сумно всміхнувся друїн. — Словом, друїни почали дуже цінувати своїх дітей, і коли Астра — дружина Веспіана — сказала йому, що вагітна, той дуже зрадів. Трохи згодом вона народила дочку.

— Завжди, — перебила його Саббата. — Тобто Падолист — не син Веспіана? Звідки двоє дітей? У нього було дві дружини?

— Бажаю удачі, — роздратовано розкинув руками Кіт, — у намаганнях розповісти цю історію. Вона постійно перебиває! Геть нема терпіння, ніякого розуміння драматизму.

Друїн схилив вухо набік.

— Будь поблажливий — вона ж смертна, на відміну від нас. Її свічка згоряє набагато швидше за нашу.

— Справедливо, — приклав ґуль блідий палець до губ.

— Продовжуй, — попросила дайва.

Кіт кинув на неї роздратований погляд.

— А що? — заспокійливо підняла руки Саббата. — Ти ж його чув! Моя свічка швидко горить, бла-бла-бла.

— На жаль, — вів далі Тінь, — Астра невдовзі після пологів померла. Таке рідко трапляється у друїнів... але трапляється. Архонт просто збожеволів від горя, коли зрозумів, що йому жити цілу вічність без коханої дружини. І тоді він у відчаї утнув жахливу річ — цей вчинок не тільки визначив долю вашого світу, але й може стати причиною його знищення. Він викував свій останній меч.

— Тамарат, — примружив очі Ґебріел.

— Веспіан не вкладав такої сили у зброю від часів створення Веллікора і, схоже, заплатив за це неймовірно дорогу ціну, оскільки після цього він дуже змінився — у гірший бік. Призначення нового меча було винятковим — і зловісним: якщо вбити ним друїна (тільки друїна!), то можна було воскресити жінку, заради якої його було викувано.

— А хай у мене борода випаде, — вигукнув Муґ. — Некромантія!

— Саме так, — підтвердив Тінь. — Охоплений божевіллям і прагнучи зберегти в таємниці справжню природу страшної зброї, архонт використав меч проти своєї новоронародженої дочки, чиє життя коштувало йому так дорого...

— Брехун! — інстинктивно схопився Ґебріел за руків’я Веллікора.

— Дай йому закінчити! — рявкнув Ґенелон.

Ґебріел благально подивився на Клея — той також не хотів би почути те, що Тінь збирався розповісти про архонта, бо вважав Веспіана благочестивим друїном, — але його друг лише знизав плечима.

— Ми мусимо вислухати його, Ґебе.

Ґебріел якусь мить намагався вгамувати в собі бажання пустити в хід свій меч, але нарешті зітхнув та склав руки.

— Продовжуй, — сказав він друїнові.

— Нема потреби казати, що Астра після воскресіння також змінилася. Вона зненавиділа Веспіана за те, що він приніс у жертву їхню дочку. Вона впала в депресію і за кілька місяців, не бажаючи терпіти більше тягар свого горя, заподіяла собі смерть. Але Веспіан... Веспіан знову її повернув. Тоді вона вбила себе знову — і він знов оживив її за допомогою свого триклятого меча. Вона воскресала знову і знову, аж поки... — замовк Тінь.

— Поки? — промовила Саббата.

— Поки воскресла жінка не перестала нагадувати саму себе. Це була не вона. Та, що мала її тіло, була тепер істотою холодною й байдужою до краси, смутку та кохання. Вона познайомилась із некромантією та без жодних докорів сумління почала практикуватися. Спершу вона оживляла щось простіше: квіти, птахів, комах. З друїнами така магія не працює — для цього і було створено Тамарат. Але невдовзі вона почала повертати з могили своїх улюблених слуг або рабів, що померли від виснаження. Звичайно, така поведінка Астри та готовність архонта пожертвувати своїм народом обурили весь Домініон. Після такого екзархи збунтувалися проти Веспіана — вони підняли повстання проти нього, почали боротися одне проти одного, і почалась війна, яка поклала кінець роду друїнів. А тим часом — як не дивно — Астра заявила, що вагітна вдруге.

— Але ж ти казав... — перебила його Саббата.

— Лише одна дитина за життя, — з докором зупинив її Тінь, піднявши палець. — Але, здається, воскресіння дало їй другий шанс. Вона народила Веспіанові сина.

— Заради бога! — схопився Муґ за голову, ніби боявся, що вона от-от розлетиться в друзки.

Торговець мотлохом кивнув.

— Хлопчина ріс хворобливим, від самого народження він був парією. Він свою матір і любив, і боявся її, але батька він за все вчинене зло відверто зневажав. Він украв у Веспіана меч Тамарат і втік у Жаскі Землі, аби нарешті розірвати жахливе замкнене коло материного напівжиття.

Ґебріел, опустивши очі, не відривав погляду від друїнського меча — уламка знищеного світу.

— Ця історія... — Метрік потер сивуватий заріст на підборідді. — Здається, вона мені знайома. Я її ніби чув уже, але там інакше розповідалося.

— Або співалося, — загадково підказав Кіт, який уже зрозумів, що саме має на увазі Метрік.

Тінь усміхнувся, ніби благодушний батько або добрий священник, від чого його наступні слова прозвучали радше іронічно.

— Звичайно, ви її чули. Насправді імена нещасних дітей Веспіана вам дуже добре знайомі. Донька — Ґліф. Син — Вейл.

«Ґліф, Вейл», — у Клея аж у роті пересохло. В ньому ніби розкрилася прірва — глибока, ніби безодня, всежерна, ніби темрява між зірками, і в цій прірві луною відбивалися імена друїнів — так званих богів Ґрандуалу.

Веспіан — Літній Повелитель. Астра — Зимова Королева. Ґліф — Весняна Діва. Вейл — Осінній Син, відомий також під іменем Язичник.

Язичник — це Падолист.

— Ні, — вирвався стогін у Клея.

У вогні щось затріщало і задиміло.

Клей не міг назвати себе релігійною людиною. Молився він нечасто, та й ні до кого конкретно при цьому не звертався. Але дізнатися, що боги твого народу — це не просто міф, а міф, що спирається на огидні вчинки представників старшої раси, яка свого часу тримала людей у рабстві... Навіть найбільш вправний розум таке не перетравить.

Біля багаття запала тривала мовчанка — всі осмислювали або намагалися осмислити наслідки розказаної Тінню історії.

— Хтось іще відчуває цей запах? — принюхався раптом Муґ і озирнувся в темряву за собою.

— Який ще запах? — не зрозумів Ґеб, виходячи із заціпеніння.

— Може, еттін газонув, — непомітно позіхнула Саббата.

— Ні, — Муґ похитав головою, — знайомий якийсь запах.

Ґебріел поклав руки на піхви Веллікора.

— Що ж, — промовив нарешті він. — Падолист забагато на себе бере. Ми не можемо дозволити йому знищити Кастію. А якщо він іще й Рубіж відкриє — то це ставить під загрозу існування всього Ґрандуалу.

— Так і є, — задумано кивнув Тінь.

У багатті знову щось тріснуло, у темне нічне небо піднявся ще один клуб диму — тепер синьо-зелений. Клей глянув на Метріка — той уже заснув де сидів, опустивши на груди підборіддя, з рота його текла слина.

Раптом Муґ скочив з місця.

— Дрімотник! — загорлав він, схопив ложку й мідний горщик і почав гримати ними, ходячи довкола вогнища. — Підйом! Усі встаємо.

Метрік різко прокинувся — у його руках заблищали кинджали. Саббата теж миттю очуняла і тепер здивовано розглядалася навкруги. Ґреґор і Дейн далі давали хропака — їх переполох у таборі не хвилював.

— Муґу, якого біса... — закліпав очима Ґебріел.

— Це все він! — показав чаклун на Тінь. — Він кинув у вогонь насіння дрімотника! Я знав! Я знав, я знав, я знав! Він хоче нас убити!

Тінь лише розвів руками.

— Це насіння зовсім не шкідливе, — заперечив він. — На вас чекав спокійний і здоровий сон.

Піднявся Ґенелон — він нагадував високу темну вежу. Південець тримав у руках Сирінкс — сокира світилася й нерозбірливо шепотіла щось у тиші нічного лісу. Воїн помотав головою, проганяючи друїнські чари.

— Ага, розкажи, — промовив він.

Сміттяр залишився сидіти на місці, Метрік і Саббата відійшли від нього на безпечну відстань. Тінь усміхнувся, і зуби його у світлі багаття блиснули червоним.

— Що ж, — сказав він. — Але ви повинні знати — вбивати я вас не збирався, я тільки хотів забрати те, що по праву належить мені.

Настрій друїна стрімко мінявся, ніби замість весни зненацька почалася зима.

Погляд Тіні зупинився на Ґебріелі — той першим серед усіх розкусив намір друїна.

— Ти Веллікор маєш на увазі?

— Ти — людина, він не повинен належати тобі. Цей меч не призначався для рук простих смертних. Архонт припустився великої помилки, віддавши його тобі. Ти навіть не уявляєш, чим володієш.

— Ну, то розкажи, в чому проблема? — сказав Ґебріел з глузливою посмішкою.

Ох, як давно Клей не бачив цієї посмішки — саме з нею на вустах Ґеб зазвичай слухав, як якийсь лиходій пафосно розповідає про свої плани знищити якесь місто, вбити якусь королеву або випустити з крижаних пекельних глибин якогось страшного демона.

— Це — ключ, — промовив Тінь, і Клей побачив, що Ґебова усмішка миттю зникла. — За словами Падолиста, Веллікор — це єдиний наш спосіб нарешті повернутися додому, повернутися у наш світ.

— Ви ж не просто так звідти втекли, — заспокійливо сказав Кіт. — Якщо ви...

Тінь плюнув у багаття.

— Каксара!

Не те щоб Клей добре знався на друїнській лайці, але це слово він добре знав — і воно стосувалося давно померлої матері Кіта. Серце Клея загупало в грудях, кров закипіла, а права рука нетерпляче смикнулася, відчуваючи знайому вагу Чорного Серця. Бути різанині. Це відчувалося в повітрі — як відчуваєш наближення літньої бурі по важких хмарах у небі.

Друїн далі сидів на місці, але все одно здавався грізним. Багаття начебто відкидало його тінь водночас у багатьох напрямках. Клей помітив, що однією рукою сміттяр міцно схопився за руків’я костура з білого дерева.

— Віддай меча, — промовив Тінь, — або я буду змушений його у тебе відібрати, та ще й зробити послугу Падолистові, вбивши тебе. Може, він краще за нас усе знає... Були часи Домініону, потім — Королівств. Можливо, надходить епоха чудовиськ?

— Трясця, починається, — простогнав Метрік, зводячись на рівні ноги.

Муґ уже поліз до торби.

— Довбані ви кролики, — бурмотів він під носа, — забембали зі своїм драматизмом...

Саббата стиснула свої закуті в метал кулаки. Ґенелон стояв на місці, ніби гора за мить до сходу лави. Клей ворухнув плечем, і Чорне Серце опустилося йому в правицю, а ліва рука торкнулася крижаного руків’я молота.

— Слухай, нам не обов’язково... — втомлено підвівся Ґебріел.

— Та ні, — не дослухав його Тінь, — обов’язково.

Він піднявся, махнув костуром, і, коли розвіявся чорнильний димок, Клей побачив у нього за головою загрозливе біле лезо, раніше приховане друїнським чаклунством.

Виявилося, це був не костур. Це була коса.