РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ. ШИНОК «ПОГРОМ»

Шинку з гіршою славою, ніж «Погром», було не знайти у цілому П’ятидвір’ї. Над входом до нього висіла табличка, на якій було намальовано чоловіка верхи на вівці, а під малюнком вирізано слова «Нічліжка Ваятта». Але ким би цей Ваятт не був, він зі своїми вівцями зник з міста задовго до того, як Клей уперше побував у цьому шинку. То був водночас постоялий двір, пивнуха, бордель і кубло для шанувальників азартних ігор. Там кроку не можна було ступити, аби не натрапити на перекупників краденого, повій, п’яниць, наркоманів, словом, справжній тобі цирк на сім поверхів, і Клей навіть не підозрював, наскільки скучив за цим місцем, поки вони з бандою туди не зайшли.

Було там усе майже так само, як і пам’ятав Клей: шинквас, кабінки, столи для гри в кості посеред залу. Стояла там сцена з широченним каміном за нею, зараз на сцені троє дівчат грали на музичних інструментах, а четверта волала мов різана. Крива дощата підлога, заляпана пивом і кров’ю, биті пляшки й уламки стільців — сліди епічних бійок (і ночі не минало, щоб у «Погромі» хтось не влаштував би розгром), дим стояв такий, що хоч сокиру вішай, а на додачу було чути бурмотіння, крики та сміх кількох сотень відвідувачів. Клей глянув на багатоярусний зал шинку. Ось на четвертому поверсі балкончик, з якого Метрік колись викинув запалену пір’їну, а ось балкончик на третьому, з якого сам Клей колись вивалився під час бійки з каскарцем, з чиєю сестрою він не захотів спати. Каскарці іноді бувають такі кумедні.

Повернувшись до «Погрому» і побачивши, що він за стільки років взагалі не змінився, Клей почував себе так, ніби йому наснився сон, у якому він помолодшав на двадцять років. Він навіть був готовий повірити, що ось-ось побачить і молодого дурного себе, якого ніщо у світі не турбує, був би кухоль у руці, жінка під боком і монети в кишені.

— Піду пошукаю, де нам зупинитись, — поплескав його по плечу Ґебріел.

— А я до бару зазирну, — сказав Метрік.

Але раптом хтось закричав:

— Ось вони!

І з цієї миті все полетіло під укіс.

Виявилось, що на них чекав увесь «Погром». Дінантра вже пустила чутки, і тепер кожен, хто заходив у двері шинку (а біля них Горгона поставила своїх хлопців, аби Ґенелон із друзями часом не повтікали), розповідав їм, що новина про їхній бій уже розлетілася містом. До «Саги» вже вишикувалася ціла черга з найманців, які хотіли бодай торкнутися легенд. На сцену випхався бард з піснями про їхні подвиги, а на балконах яблуку не було де впасти від охочих подивитися на вояків, що колись були найкращою бандою в усьому світі.

Серед них Клей упізнав чимало тих, кого не бачив, відколи зав’язав зі старою професією. Ось Декарт Чистоводний із дворучним молотом за спиною. Ось Безжальна Мей Драммонд, яка велетнів убила більше, ніж будь-хто інший у світі, і яка одного разу заклалася, що зможе народити від орка. Син її теж пішов у найманці — а потворний він був, що й не описати.

Помітив він також і Джорму Копняка, який бився з трьома чоловіками нараз, і Аріка Слейка, що завжди програвав у карти. Побачив він також усіх п’ятьох братів Скалків, що пили за одним столом, і шістьох учасників банди з іронічною назвою «Сім мечів» — вони про щось завзято сперечалися. Бекет «Зелені Рукави» Фішер захоплено грав у настолку «Твердиня Контас», де треба було по черзі забирати і ставити один на другий блоки хиткої вежі, доки вона не впаде, а тоді допити все, що залишилось у кухлі, — й починати гру заново.

— Неквапнорукий Клею Купере!

Це Нік Влад — менш вродлива половина дуету найманців, що складався з чоловіка і дружини та мав назву «Влад і Глорія», — схопив Клея за плечі та шалено потрусив його.

— Кривавий Пенісе Язичника, друже, це справді ти!

— Так, це справді я, — відповів Клей. — Як Глорія?

— Мертва, — відсторонено сказав Нік. — Років десять тому від гнилиці сконала.

Клей важко ковтнув слину і промовив:

— Співчуваю тобі.

— Таке буває, — знизав плечима старий найманець. — Але я знову в грі! Завтра мав розігрівати «Максітон» для «Орлів-Крикунів», але, кажуть, Горгона нових гравців знайшла, — штовхнув він ліктем Клея і підморгнув йому. — Щасливий ти виродку, Купере. Лише на день з пенсії повернувся — і от ти вже найбільша новина у місті. Але ж це «Сага»! Всім іншим до вас повзти й повзти.

Клей усміхнувся, наче переможець конкурсу «Найбільш відстійне життя».

— І я тебе радий бачити, Ніку, — промовив він і почав пробиватися до шинквасу.

Метрік уже сидів там. Якийсь довбень дав йому в руки пляшку і навіть дозволив самому собі наливати. У пляшці майже нічого не залишилось.

— Ти подиви, хто тут! — перекрикуючи галас, загорлав старий шахрай, показуючи на когось біля нього.

— Піте? — не вірячи своїм очам, закліпав Клей.

— Здоров був, Неквапнорукий. Давненько я тебе не бачив.

І справді, давненько.

— Це точно. А ти... зовсім не змінився, — відповів Клей, і то була чиста правда.

Піт був давнім завсідником «Погрому». Він жив у кімнаті на першому поверсі й мав особисте місце за барною стійкою. Щоранку він допомагав привести шинок до ладу, а за це його тричі на день годували, та ще й пива наливали досхочу. Чорні патли він заплітав у косу, а вдягнений був у звичну чорну куртку на короткий рукав, і Клей здавна підозрював, що це взагалі єдина Пітова куртка.

— Метрік мені втирає, що він був королем, — навіть без подиву сказав Піт. — Звучить як напружена робота — і заради чого? Що чоловікові треба? Аби було що пожерти, що випити й куди випорожнитись. Ну, скажи, що такого король має, чого нема у мене?

Клей хотів було відповісти, що, наприклад, цілого королівства у своєму розпорядженні, але до них підійшов шинкар — той іще релікт. Урік був мінотавром, бійцем із ям, який здобув собі свободу задовго до того, як у кожному місті з’явились арени на кшталт «Максітона». Колись шикарна його борода порідшала й посивіла, роги пожовкли від диму, а голос нагадував скрегіт неякісної кольчуги.

— Що п’ємо? — поцікавився він.

— Пиво, — відповів Піт.

— Віскі, — сказав Метрік.

— Мені нічого не треба, — підняв долоню Клей.

— Ясно. Три пива, — прогарчав Урік і пішов.

Піт уважно подивився на залишки пива в своєму кухлі.

— Кажуть, ви на Раффа Холуя напоролися?

— Було діло, — невпевнено глянув на Метріка Клей.

Піт на це лише кивнув.

— Що ж, помолюся за нього нині. Я казав, щоб він за жодні гроші не підписувався битись із Клеєм Купером.

— Я не хотів... — почав було пояснювати Клей.

Але що тут скажеш? Я, мовляв, йому отруйну змію приставив до горла, але ж я не думав, що його це вб’є?

— Якось не стримався, — незграбно закінчив він.

— Буває, Неквапнорукий. Так буває...

Прийшов Урік з пивом, і Клей, скориставшись моментом, рушив від шинквасу. Метрік ішов за ним аж до ігрових столів, аж раптом помітив компанію, якій бракувало четвертого для партії в доміно, і його радо посадили на вільне місце.

Ґеб із Ґенелоном сиділи в одній із кабінок. Найзапекліші фанати «Саги» вже сказали все, що хотіли, а тих, хто був іще достатньо тверезий, аби посміти підійти до них, відлякував гострий погляд південця. Клей сів біля Ґебріела.

Чи то через те, що Ґенелон мав неймовірно молодий вигляд, чи то через те, що сиділи вони в такій кабінці, як у старі добрі часи, Клею пригадався день, коли вони познайомилися з Ґенелоном. Ґеб тоді під якимось вигаданим приводом заманив Клея до Контаса, бажаючи познайомити його з одним головорізом, який потім стане звідником на ім’я Келлорек. Вони сиділи в шинку «Розпусна Лосиця», і Орк (як тоді всі називали Кела) познайомив їх з молодим злодюжкою на ім’я Метті та бардом, імені якого Клей уже не згадав би за жодні бурульки Пекла.

І так сталося (Клеєві хотілося вірити, що це випадок і в богів є справи важливіші, ніж збирати банди найманців), що Ґенелон того вечора теж зазирнув у «Лосицю». Якісь нещасні пияки, побачивши зелені очі та бронзову шкіру південця, взялися жартувати про смаки його матері щодо чоловіків.

Одного з жартунів Ґенелон миттю проштрикнув ножем, після чого на нього відразу накинулася половина відвідувачів шинку. Ґебріел наполягав, що вони з Клеєм повинні вступитися за південця, бо це щонайменше був нечесний бій. Метрік теж до них приєднався, і ще до кінця вечора «Сага» виграла першу битву і втратила — випадково, звичайно — першого з багатьох своїх бардів.

Занурившись у спогади, Клей посміхнувся.

— Що таке? — здивовано глянув на нього Ґебріел.

— Нічого.

— Я ввів Ґенелона у курс справи, — сказав Ґеб. — Розповів про Падолиста, Кастію, Роуз. Він сказав, що допоможе.

Клей кинув погляд через стіл. Дивно було бачити там Ґенелона, та ще й на двадцять років молодшого, ніж він мав би бути. Воїн почухав шрам під лівим оком.

— А що? — похмуро спитав він. — Гадав, я відмовлюся?

— Ні, — почав було Клей, — я просто боявся...

— Що я буду трохи злий? — підказав Ґенелон. — Що я запитаю, куди поділися мої друзяки, коли по мене прийшли люди Султани? Що я обурюватимуся тим, що мене перетворили на камінь, відправили в Кар’єр, а потім ще й продали Горгоні, яка задумала мене вбити на арені?

— Саме так, — зробив ковток пива Клей.

Ґенелон скривився і знизав плечима.

— Ні, я не злюся. І не дуже ображаюсь. Як на мене, то все справедливо вийшло. Хто заслуговував на смерть — помер, а я перечекав у камені двадцять років усякої дурні.

— Ну, я б не сказав...

— Ти знаєш, про що я, Неквапнорукий, — перебив його Ґенелон. — Дружини. Діти. Будинок свій. Це все не для мене.

Він відпив з кухля і витер губи.

— Але ось я повернувся, всі в зборі, треба врятувати Ґебову дочку — ну, то погнали. І Падолиста я не проти зустріти. Здається, хтось повинен йому знову задницю надерти.

Ось так, значить. Без образ, без ворожнечі. На думку Ґенелона — все як має бути. Південця назвати простою людиною було важко, це зовсім не так, але його прагматизм вражав навіть неймовірно прагматичного Клея.

Пояснивши все Клеєві, Ґенелон обернувся до якогось молодика за сусіднім столиком.

— Якісь проблеми?

Клей теж обернувся — і впізнав хлопця, він його вже бачив сьогодні, тоді цей юнак із платиновим волоссям сидів на сходинках візка, який заблокував міську браму.

— Ні-і, — відповів молодик, передражнюючи протяжний південний акцент. — Я просто ніяк не зрозумію, чого від вас усі з глузду з’їхали.

Ґебріел зіщулився у кутку кабінки, а Ґенелон у відповідь змовчав, тому пояснювати довелося Клею.

— Ми — звичайна банда, — сказав він.

— Звичайна банда? — вишкірився молодик, перекинувшись глузливими поглядами з двома самовдоволеного вигляду молодиками та жінкою з оздобленою діамантами пов’язкою на оці, що сиділи з ним за одним столом. — А якого ж дідька ви тоді завтра будете замість нас хедлайнерами на «Максітоні»?

— А ми повинні знати, хто ви такі? — поцікавився Ґенелон.

— А ви не знаєте? — щиро здивувався білявий найманець.

Ґенелон заперечно похитав головою.

— Хлопче, ми — «Орли-Крикуни»! Ми — найвідоміша банда на схід від Жаских Земель.

— Тобто — найвідоміша у світі, — пояснив один із хлопців за столом.

— Ясно, — промовив Клей.

Сухоребрий лідер «Орлів» подався до них разом зі стільцем.

— Ви що, з печери якоїсь виповзли?

— Щось типу того, — без тіні посмішки відповів Ґенелон.

— Це нам Горгона завтра влаштувала бій на «Максітоні», — втрутилась дівчина з діамантовою пов’язкою на оці, і Клей одразу зрозумів, що це не дівчина. — Ми сюди приперлися з Барабанової Фортеці, а тепер маємо сидіти й м’яти піструни, поки якісь трухляві пердуни своєю кровичкою пісок поливатимуть?

— Та зажди, Парисе, — промовив його приятель. — Може, ці діди сто років тому вбили якогось дракона уві сні? Май трохи поваги!

Компанія вибухнула глузливим сміхом.

Клей крадькома глянув на Ґенелона, боячись, що той зараз миттю закипить, але воїн сидів, спокійно тримаючи в руках кухоль із пивом, — добрий знак.

«Поки він пиво не відставив, рано панікувати», — подумав Клей.

Він посміхнувся, намагаючись розрядити напругу, поки всі не наговорили зайвого.

— Якщо тобі від цього стане легше, нічого доброго нам завтра від Дінантри не чекати.

Білявчик підкреслено байдуже схрестив на грудях покриті татуюваннями руки:

— І що ж вона може приготувати для таких трухлявих пнів? Якихось кобольдів-калік? Сліпого циклопа? Чи, може, вона хоче, аби ми просто дивилися, поки один із вас не скопититься від старості?

Вони знову розреготалися. Клей приклався до пива.

— Може бути, — промовив він.

Але Білявий не вгавав.

— Королі Жаских Земель — це ж так вас колись називали? Де Горгона вас узагалі відкопала? Останнє, що я про вас чув, — що ви розбіглися хто куди.

— А я чув, що один із вас взагалі здох, — додав той, що з пов’язкою на оці.

— А ще один із вас, кажуть, по мужиках був! — закричав інший. — Хто з вас любить мечі більше за піхви? Певно, той білявий — він найкрасивіший.

Клей потер підборіддя, посміхатися вже не хотілось.

— Слухайте, друзі, мені дуже прикро, що ми вкрали ваше шоу. Справді прикро. Впевнений, що «Орли-Пискуни» — це...

— Крикуни, — загарчав Білявий.

— Що — крикуни?

— «Орли-Крикуни»! Не «Орли-Пискуни».

— Ти впевнений? — нахмурився Клей. — Бо орли ж не кричать, а...

Хлопчина раптом скочив і вихопив меча.

— Я знаю, що роблять ті срані орли! — закричав він, і на них вирячились з усіх столиків поблизу.

Запала тиша, і Клей почув тихий, зловісний звук — Ґенелон поставив на стіл кухоль.

Історію про те, як до бісової мами згорів «Погром», співали потім кілька бардів, що справді були присутні тієї ночі в шинку. Проте навіть тих небагатьох очевидців звинувачували у перекручуванні та вигадуванні фактів, а також у намаганнях нав’язати свою версію подій, результатом яких стала катастрофічна пожежа. Достеменно відомо лише те, що сутичка між «Орлами-Крикунами» та «Сагою» вилилась у справжню битву.

Двопала Таніс у своїй баладі «Охоплений полум’ям дім» розповідає, що кілька членів «Міської Варти», яких було відправлено для наведення порядку в шинку, виконували свою роботу з таким завзяттям і люттю, що на них моментально вийшов звідник, і пізніше вони прославились, щоправда, під дуже банальною назвою — «Міська Варта». Поема «Вогонь і пір’я», написана знаменитим поетом Джамідором, детально розповідає про бій подушками, який точився між п’ятим і шостим поверхами нещасного шинку після полуночі.

Чи правда те, що головний винуватець пожежі — колишній король Аґрії Метрік Черепотроща? У пісні «Пійло і Дракони» стверджується, що він випив таку кількість алкоголю, яка могла б звалити з ніг невеликого велетня, після чого блювонув на запалену свічку, і вогонь перекинувся на весь стіл. Інші наполягають, що винен Аркандіус Муґ. Славетний чарівник і алхімік буцімто викликав іфрита, аби з’ясувати, чи демони вилуплюються з яєць, а чи народжуються природним шляхом, — марна втрата часу, адже всім відомо, що демони вилуплюються.

Так чи інак, пожежа забрала з собою цілу епоху. Після такого «Погром» так і не відбудували — і в горах попелу, що були тепер на його місці, залишилося єдине свідчення цілих десятиліть розпусти, яка панувала тут: невеликий і непримітний надгробок на могилі єдиної (як не дивно) жертви подій тієї ночі, відомої під простим іменем Піт.

На надгробку було написано: «Коли ми прагнемо правити тільки собою — кожен із нас король».

Загрузка...