Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ. СЕЛИЩЕ ЛЮДОЖЕРІВ

Вони знову вирушили за дикунами в гущавину лісу і йшли на південь, аж поки не дісталися білої крейдяної скелі. Тут вони стали табором на ніч. Банді запропонували високий шкіряний намет, який, очевидно, належав раніше велетневі Дуку. Прийшов Тереза і запропонував їм вечерю — кілька відрубаних рук, але Ґебріел від такого частування від їхнього імені відмовився, тому Клей другу ніч поспіль із задоволенням повечеряв наїдками з Муґового капелюха.

Вранці вони повернули від скелі на захід, і чим ближчим був полудень, тим вологішим і в’язкішим ставало повітря. Дерева тут росли велетенського розміру — аби оббігти довкола стовбура одного з них, Клею знадобилось би не менше хвилини. З дерев за ними стежила зграя рудих мавп, які за нечутним сигналом почали верещати і закидати мандрівників послідом.

Але те, що Клей спершу прийняв за невинні пустощі, насправді становило страшну небезпеку — на голову Джеремі ляпнув шматок мавпячого лайна, людожер заволав, і шкіра його миттю зашипіла й пішла бульбашками. Його одноплемінці сховалися за стіною плетених щитів — від кожного влучання послідом щити спалахували. А тоді за наказом Терези дикуни дали залп стрілами та дротиками, і примати розбіглись, а один із них з жалібним зойком звалився на землю зі стрілою в грудях.

Муґ тут же підбіг до вбитого звіра.

— Свята Тетреє, та це ж іскромавпа!

Він збуджено глянув на інших, але його друзі дивились на нього з нерозумінням.

— Половина моїх колег у Оддсфорді не вірили, що вони існують. А це значить, що весь рід піроматів також може існувати. Опікаки! Жаронгутани! Боги, це нові відгалуження...

Дикуни Терези швидким кроком рушили далі, поки нападники не встигли перегрупуватись, і Ґебріел повів друзів за ними. Клей, якщо не рахувати Муґа, був останнім, хто залишив це місце, і вдав, ніби не бачить, як чаклун роззирнувся навколо і тихцем запхав мертву мавпу собі в торбу.

Небо почало ставати темно-фіолетовим, коли Тереза оголосив, що вони вже майже на місці. Клей підняв голову і побачив на пагорбі перед ними частокіл з прибитими до нього обезголовленими, роздутими від спеки трупами. Дикун показав вузьку стежку, вони пішли вгору і побачили ще кілька паль з насадженими на них відрубаними головами — висохлими й не дуже. Тереза зупинився біля однієї з них і зігнав ворону, що дзьобала закривавлену очницю.

Селище Костяних Мордяк мало точнісінько такий самий вигляд, як і більшість інших племінних поселень, які довелось відвідати Клеєві за довгі роки своїх мандрів, от тільки тут не було жодної тварини, а частин тіла повсюди було набагато більше. Руки та ноги було складено, ніби дрова для вогнища; на сушилках напнули шматки здертої шкіри. Траплялися клітки з в’язнями — вони просто чекали своєї черги опинитися в казані. Більшість із них були дикунами з ворожих племен, але Клея з друзями попросили почекати біля величезного еттіна, якого прикували за обидві шиї до кам’яної плити. Клей свого часу вже мав справу з еттінами і знав, що, попри розміри та страшний вигляд, ці істоти не надто схильні до насильства. Звичайно, якщо його розізлити, еттін дасть прочуханки, але, як і у випадку з будь-якими дикими звірами, краще ставитися до них по-доброму, а не агресивно.

Але перше, що спадало на думку нещасному, який натрапив на двоголового велетня, було або вбити його, або хутчіш тікати.

Одна з голів монстра помітила, що Клей дивиться на нього, і посміхнулася на весь рот.

— Добрий день!

Клей хотів було щось відповісти, але спромігся лише на хрипке каркання.

— Привіт, — нарешті промовив він.

— Чудова погода сьогодні, чи не так? — продовжував еттін.

Клей подивився на небо. Його затягнули фіолетові хмари, з яких от-от пуститься кислотний дощ.

— Могла бути й гірша, — знизав він плечима.

Монстр кивнув, брязнувши нашийником.

— Справді, могла. Я теж так вважаю.

Раптом прокинулась друга голова, яка досі дрімала. Вона обернулася до Клея обличчям — і ця морда будь-кого могла налякати до гикавки. Все в ній було спотворено: на місці носа — кривава пляма, замість рота — чорна діра з вибитими зубами. З круглого черепа мляво звисало кілька жмутків волосся. Очі ця голова мала жовто-білі, як застояне молоко. Коли голова заговорила, то лише підтвердила те, що підозрював Клей: вона була сліпа.

— Тут хтось є, братику?

— Так, Дейне, — відповіла перша голова. — У нас тут шановні гості! Банда, судячи з усього. Перепрошую, я не почув вашу назву.

— Клей. Купер, — представився він, намагаючись не дивитись на спотворену морду еттіна.

Після цього він представив усіх інших, обачно назвавши Живокіст її новим іменем. Ґебріел замість привітання пробурмотів щось собі під носа, не відриваючи погляду від гірського кряжу, що тягнувся на західному горизонті. Ґенелон мовчки кивнув, Метрік коротко помахав, а завжди люб’язний Муґ підскочив до них і потиснув еттінові руку.

— Аркандіус Муґ, — представився чаклун. — Архімаг і ентузіаст алхімії.

— Приємно познайомитись, Аркандію, — промовила перша голова. — Мене звати Ґреґор, а цей гарний джентльмен — мій брат Дейн. Привітайся, братику.

— Вітаю, — сказав Дейн.

Клей ніяк не міг збагнути, чи оце «гарний джентльмен» стосується мерзенної пики, яку він бачив перед собою, і вдячно зітхнув, коли Муґ узяв на себе ініціативу в розмові.

— Приємно з вами обома познайомитися, — вигукнув чаклун.

Він замовк, проводячи поглядом двох брудних дітей, що пробігали повз них. Один гнався за іншим, вимахуючи, ніби палицею, відрубаною рукою.

— Шкода, що не за інших обставин, — додав він.

Перша голова — Ґреґор — смикнула плечем.

— Кращих обставин і бути не може, — заперечив він. — Ми з братом уже кілька місяців почесні гості у племені Кістяних Мордяк. Вони подарували нам ці чудові золоті нашийні прикраси. Щовечора нас частують смаженими фазанами й нагрітим вином, а ми їм за це допомогли звести міцну та надійну стіну довкола їхнього прекрасного селища.

«Міцна та надійна стіна?» — Клей похмуро глянув на грубо тесаний частокіл довкола так званого прекрасного селища людожерів. На гострі кінці паль дикуни настромили тіла вбитих ворогів, а на самому частоколі накалякали кров’ю вульгарні малюнки.

Муґ теж мав збентежений вигляд.

— Нашийні прикраси? Це ж...

— Гарні, правда? — змовницьки підморгнув магу Ґреґор. — От би Дейн міг побачити, як вони виблискують. На жаль, мій бідний брат сліпий від народження, і тому все, що я можу, — докладно описувати те, що нас оточує.

Дейн жахливо посміхнувся і помацав рукою свій нашийник.

— На дотик — неймовірний, — сказав він.

— Так і є! — погодився його брат. — Не здивуюсь, якщо його ще друїни зробили.

Клей би не здивувався, якби дізнався, що цю штуковину зняли з шиї дохлого вола, але змовчав. Муґ також нічого не сказав.

— Може, ти й правий, — відповів чаклун.

Він криво посміхнувся, і в очах старого мага Клей помітив вологий блиск.

— Ти точно правий. Це робота друїнів — жодного сумніву.

Дейн усміхнувся ще радісніше, Ґреґор вдячно кивнув Муґові.

Вони чекали далі, і тим часом повз них пройшло ще троє дикунів із сіткою, набитою тілами вбитих, яких прикінчили в лісі Ґенелон та інші (але переважно Ґенелон). Клей на якусь мить вирішив, що полеглих у бою вирішили поховати з почестями, але швидко згадав, куди він потрапив. Кілька дикунів із поселення жадібно дивились на тіла, вже мріючи про те, як завтра жертимуть тих, кого сьогодні називали друзями. А коли в селище притягнули Дука, то багато в кого аж слина потекла.

Ґреґор на свій лад описав братові цю жахливу процесію.

— Повернулися відважні мисливці! — сказав він. — Ох, яка багата здобич, Дейне, ти б тільки бачив. Плямистий олень, великий білий олень — у нього роги такі великі, що залишають за собою борозни на землі. А ще — п’ять, ні, навіть шість рябчиків і кілька жирних індиків. О, а от і фазани! Сподіваюся, фазани тобі ще не остогидли, Дейне?

— Аж ніяк! — крикнув Дейн.

Мисливці вже пішли, але Ґреґор іще довго описував урочисту процесію — настільки витончено й докладно, що Клей ледве не піддався спокусі заплющити очі і просто слухати, не даючи поглядові себе збити. Натомість він дивився, як спотворене обличчя Дейна сяє подивом, і йому так тепло зробилося на серці, ніби він почув давно знайому пісню або на коліна йому стрибнула муркотлива киця.

Ґреґор так старався, описуючи своєму братові набагато привабливіший світ, аніж той, у якому вони справді перебували... Клей вирішив, що в цієї проклятої світом істоти справжній дар.

Це було збіса благородно.

Невдовзі з намету вожака вийшов Тереза.

— Вожак хоче бачити вас, — сказав він, показавши три пальці. — Всередину тільки двоє.

— Двоє? Чи троє? — смикнув головою Ґебріел.

— Двоє, — повторив Тереза, знову тицьнувши три пальці.

— Я не... — похитав головою Ґеб. — Гаразд, байдуже. Клею, Муґу, ходімо.

Вони втрьох пішли до намету — Тереза не заперечував.

Намет вожака був конусоподібним, його високий дерев’яний каркас був обтягнутий невідомо чиєю шкурою. З отвору вгорі намета струмував дим, і коли вони увійшли всередину, то побачили, що там темно і на диво знайомо пахне.

Опустивши погляд, Клей побачив, що стоїть на килимку з плоті з вирізаними на ньому словами «Ласкаво просимо».

— Я... — почав було він, але Муґ його урвав.

— Кіте!

У дверях, в оточенні кількох охоронців-дикунів, стояв ґуль, про якого Клей чомусь зовсім забув. Він досі був убраний у своє простирадло, а жахливу рану на горлі сховав під червоним шовковим шарфом.

— Вітаю, джентльмени. Дуже перепрошую, що залишив корабель без нагляду, але господарі свята наполягли на тому, що я мушу прийти з ними сюди.

— Корабля вже нема, — відповів Ґеб. — Він згорів.

Кіт нахмурився, але не встиг нічого відповісти — Муґ підбіг до нього і міцно обійняв.

— Я гадав, ти загинув!

— Я і так мертвий, — пробурмотів ревенант.

Тереза тим часом запропонував кожному по мисці, вміст якої страшенно нагадував вино. Клей з тривогою поглянув на свою миску, Кіт зробив невеликий ковток.

— Це кров, — попередив він друзів.

— Людська? — запитав Муґ.

Клей здивовано глянув на нього.

— А це має значення?

Чаклун нахмурився і мовчки вп’явся поглядом у свою чашу.

— Ідіть! — крикнув Тереза, запрошуючи їх до намету.

По центру тліло вогнище; серед розпечених вуглинок лежало кілька черепів, напханих чимось, що на запах нагадувало багнодур Таїно. З порожніх очниць валив дим. По інший бік вогнища на лежанці з чорного хутра розлігся вожак Кістяних Мордяк. Вони були готові побачити кого завгодно, але точно не велику голу жінку.

Клей аж здригнувся, уявивши, скільки ж це треба з’їсти людей, аби так розжертися. Все її тіло було пофарбовано в біле, а масивні кінцівки жінки були схожі на бліді сосиски, що лопнули на зап’ястках і щиколотках. Її обвислі груди лежали мов подушки, а пухке підборіддя покоїлося на кількох інших, не менш пухких підборіддях. На голові в неї була намітка, схожа на риштування, зібрана з дрібних кісточок, чорне волосся обплело її, ніби плющ — решітку саду. В одній зі своїх м’ясистих рук вона тримала відполірований до блиску червоний череп, а друга лежала на колінах слуги — він масажував долоню вожачки.

— Боги Ґрандуалу... — вирвалось у Муґа. — Погляньте на її пальці.

Клей придивився уважніше і побачив, що пальці її чорні й по-корчені, ніби обвуглена гілка. Він здригнувся ще раз — тепер від жаху — і зумів примусити себе не вимовити слова, яке прокляттям лунало йому в голові.

«Гнилиця».

Отже, вона не була хворою, як стверджували дикуни. Вона була мертва — це залежало тільки від часу. Клей помітив, як заціпенів Муґ, побачивши її заражені пальці, ніби людина, що уздріла свого заклятого ворога.

Тереза опустився на коліна і тихо щось забурмотів на вухо вожачці. Вона йому нічого не відповіла — лише простягнула відполірований череп. Тереза підійшов до вогню, відкрив кришку черепа і напхав його липкими коричневими грудками багнодуру, а тоді поклав до інших, що лежали на розжареному вугіллі. Щойно з черепа повалив дим, Тереза схопив його і повернувся до вожачки. Вона прийняла його своєю пухкою рукою і притулилась до черепа обличчям, вдихаючи дим, що струменів з його рота.

Після цього вона відкинулась на хутро, видихнула і сказала щось — занадто тихо, аби можна було розібрати.

Тереза опустився біля неї на коліна.

— Вожак радий, що ви прийшли. Хоче міняти.

— Що міняти? — спитав Ґебріел.

— Цього, — показав на Кіта Тереза. — Мертвий. Погане м’ясо, їсти не можна.

Ґуль ніяково поправив червоний шарф на шиї.

— Свята правда. На смак я жахливий.

— Хоче міняти на іншого, — оголосив Тереза. — Один на один.

— Ви хочете виміняти у нас Кіта на... — скривився Ґеб, — ...на когось іншого?

— Міняти на жінку з крилами, так, — ствердно кивнув Тереза.

— Їм потрібна Саббата, — сказав Клей.

— Живокіст, — виправив його Ґеб. — Як на мене — непогано. Тереза радісно побіг до вожачки — розповідати добру новину.

— Що? — відірвав погляд від уражених гнилицею пальців вожачки Муґ. — Ми не можемо просто віддати їм Саббату!

— А що ще за Саббата? — поцікавився Кіт.

— Чому б і ні? — обернувся до чаклуна Ґебріел. — Вона не з нашої команди. А ще вона намагалася нас убити, пригадуєш?

— Так, але...

— Але вона змінилася? А що, як вона знову зміниться?

— Таке відчуття, що я щось важливе пропустив, — пробурмотів Кіт.

— А може і не змінитися, — з тону Муґа було незрозуміло, кого саме він намагається переконати — себе чи Ґебріела. — Таїно сказав, що вона такою може назавжди залишитись.

— А може стати такою, як була, вже завтра, — заперечив Ґеб. — Так чи інак, Муґу, вибору в нас немає. Або вона, або зомбі.

— Ревенант, — утрутився Кіт, але ні Ґеб, ані чаклун на його коментар не звернули уваги.

— То що? — крикнув Муґ. — Ми її просто віддамо? Вони зжеруть її, Ґебріеле.

— Не будемо жерти! — заперечив Тереза. — Не будемо жерти жінку з крилами.

Почувши це, Муґ трохи заспокоївся, і Ґеб відчув полегшення, а тоді Тереза радісно всміхнувся.

— Використаємо для народження дітей.

Муґ на це у відчаї розвів руками.

— Дітей! Вони збираються її для розмноження використовувати, Ґебріеле. Як тобі таке?

— Вона небезпечна, — вже не так упевнено пробурмотів Ґеб.

— Це ти небезпечний, — ткнув пальцем Муґ у пластинку на обладунках Ґебріела. — Я небезпечний, клянуся геніталіями Язичника. А Ґенелон — узагалі стихійне лихо! Перепрошую за грубість, — промовив він до вожачки, але та якщо і зрозуміла його, то нічого не сказала. — Ну і що, що в Саббати бурхливе минуле? А у нас всіх що, краще? Ми всі такого за життя наробили, що онукам не розповіси.

Клей подумав про Ґенелона, який опинився в Кар’єрі в’язнем власного тіла.

— Ми не можемо віддати їй Живокіст, — сказав він. — Або Саббату... ким би вона не була. Просто не можемо.

— Гаразд, — покірно зітхнув Ґебріел. — Добре, то Кіт залишиться тут?

— Як на мене, таке й обговорювати не можна, — відгукнувся ґуль. — Крім того, і народжувати їм дітей я не зможу.

— Ніхто тут не залишиться, — відрізав Клей.

— Тоді зараз будемо махатися, — стиснув зуби Ґебріел.

Він роздивився довкола, намагаючись порахувати охоронців у задимленому наметі.

Але Клей їх уже порахував — усього шестеро, причому один із них був старий і тримав спис догори ногами.

— Ми з цими розберемося, — сказав він Ґебріелові. — Муґу, а ти виходь і попередь інших. Більше вогню запаліть, може, клітки повідчиняйте. Ми з Ґебом скоро вискочимо. Ясно?

— Ні, — заплющив очі Муґ.

— Гаразд, а тепер... стривай — ні?

— Є інший спосіб, — пояснив маг. — Кращий спосіб. І не доведеться нікого вбивати або залишати тут.

Клей поглянув через Ґебріелове плече. Вожачка дивилась на них, ніби чекаючи, коли вони помруть, аби поласувати їхніми трупами.

— Муґу, якщо ти хочеш знов імітувати нашу смерть... гадаю, цього разу таке не спрацює.

— Не спрацює, я знаю, — відповів Муґ, знявши з голови капелюха. — А оце спрацює.