Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ. КОРИЧНИЙ ДИМ

У житті Клея траплялося немало некомфортних трапез, більшість із яких випали на останні місяці: вечеря з Келлореком і Валері, сніданок із ватагою байстрюків Метріка, холодна яєчня та сосиска того ранку, коли їх удруге пограбувала Джейн, не кажучи вже про бенкет, влаштований людожерами. Однак цей сніданок жодному іншому було не переплюнути.

Їли вони сухе печиво та джем, хоча Клеєві здавалося, що в цьому печиві замість борошна була сіль, а у джемі було повно гірких зерняток, одне з яких намертво застряло в нього між зубами.

Муґ заварив чай і поліз у мішечки Тіні. Ґреґор і Дейн сиділи поруч — хоча в них і вибору не було — й обговорювали дивний сон, що наснився їм минулої ночі. Метрік проковтнув їжу і знову завалився спати, а Ґенелон навіть і вставати не став. Кіт зі схрещеними ногами сидів біля багаття, похмуро дивлячись на розбитий батінгтінг.

Клей дуже співчував втраті ґуля, але на тлі вчорашньої новини про те, що насправді ворогом «Саги», виявляється, був сам Язичник, втрата інструмента, навіть такого рідкісного, здавалася дрібницею.

Ґебріел поховав Тінь на світанку, викопавши йому лезом Веллікора неглибоку могилу на подвір’ї. Клею стало цікаво, що сказав би Веспіан, якби дізнався, що його легендарний меч використали як лопату.

Тепер же Ґеб сидів на тому ж місці, що і вчора, неспішно жував своє печиво й уважно дивився на Саббату крізь вогонь. Дайва цього, здається, не помічала. На її колінах лежала зброя Тіні — коса, яку він називав Умбра. Поводилась Саббата так, ніби ця коса по праву належала їй, і хоча Клея це добряче непокоїло, йому і на думку не спало відібрати в неї зброю.

Всі мовчали — і Клея це абсолютно влаштовувало. Йому було достатньо просто сидіти й насолоджуватися солоним печивом у тривожній тиші, але раптом заговорила Саббата.

— Хто така Живокіст? — запитала вона.

По довгій, апокаліптично ніяковій мовчанці Ґенелон, який усе-таки не спав, відповів нарешті.

— Це ти, — промовив він, перевертаючись на спину й потираючи вуса. — Це твоє прізвисько.

Клей не зводив очей з обличчя дайви, шукаючи якісь зовнішні ознаки недовіри.

— А я-то думаю, — задумливо кивнула вона, — чому мені це ім’я знайомим видалось. Вибач, що вбила друїна, — додала вона через мить, зустрівшись поглядом із Ґебріелом, — я не думала, що він потрібен тобі живим.

— То був не просто друїн, — тихо відповів Ґеб. — Він був одним з останніх зі свого роду. Я теж колись убив такого, пам’ятаєш? Тепер будеш нести цей тягар, а могла б і не поспішати...

— Він був занадто небезпечний, — не вгавала вона. — Відпускати його було не можна — рано чи пізно він би прийшов по нас. Чи ви хотіли його з собою взяти? Розповісти йому про Роуз, сподіваючись розтопити його чорне серце? Перетворювати ворогів на друзів треба обережно, — попередила вона, — щоб вони не згадали, чому вони не любили вас.

Клей вловив у її словах гостру іронію, але Ґебріел спокійно всміхнувся.

— Як скажеш, Саббато, — ніби піддражнюючи, промовив він її ім’я, і Клей помітив, як роздратовано наїжачилося пір’я на спині дайви.

Вона відкрила було рота, аби відповісти, але тут гучно прокашлявся Муґ.

— До речі, Ґебріеле? — запитав чаклун. — А ти не хотів би з дочкою поговорити?

Клей та інші сіли збоку, немов глядачі. Навіть Метрік захотів подивитися, попри те, що знову міг заснути будь-якої миті. Муґ насипав на землі два прямокутники на відстані шести кроків один від одного якоюсь подрібненою травою, знайденою в якомусь із мішків Тіні. В центрі однієї з фігур він поклав плаский камінь і наказав Ґебріелові стати на нього. Сам чаклун, сівши між прямокутниками, надряпав на двох паличках руни, підійшов до багаття і тицьнув ними у вогонь.

— Тінь був магом диму, — пояснив він. — Ілюзіоністом у певному сенсі, й дуже могутнім. Він створив тіні, з якими ми билися, й зачаклував косу, аби ми її не помічали. А ще... ви бачили його обличчя після смерті?

Клей ненадовго встиг побачити. Обличчя мертвого друїна разюче відрізнялося від того, яким воно було при житті: риси його стали різкі, вилиці гостро виступали, шкіра була посічена павутинням блідих шрамів, а під ротом чорніли плями, ніби на сніданок він зжер гниле серце, але не витер підборіддя.

— Магія диму може застосовуватись у безліч способів, — провадив далі Муґ. — Більшість із них нешкідливі, але трапляються прийоми, як ми бачили, справді небезпечні. А деякі — надзвичайно корисні. Колись давно знався я з молодою відьмою, що вміла проходити крізь стіни, але, на жаль, так само могла провалюватися крізь підлогу. Бідна дівчина, вона собі в’язи скрутила, коли...

— Муґу! — нетерпляче урвав його Ґебріел.

— Ой, даруйте, заговорився. Гадаю, вони вже готові...

Вийнявши з вогню палички з рунами, однією він підпалив порожній прямокутник, а іншою — той, у центрі якого стояв Ґебріел. Полум’я хвилькою пробіглося обома фігурами і згасло, лишивши по собі яскраво-червоні жаринки та ледве відчутний аромат...

— Кориця? — запитав Метрік, нюхаючи повітря.

— Так, кориця, — кивнув Муґ. — Для ритуалу це не обов’язково, я просто подумав, що запах приємний.

— Як смачно пахне! — вигукнув Дейн.

Жахлива посмішка пролягла його обличчям від одного вуха до другого, деформованого.

Клей змовчав, але був згоден з Муґом. Цей запах нагадав йому про булочки, які пекла Джинні, а потім поливала солодкою глазур’ю. В животі у Купера забурчало, попри те, що якісь пів години тому він поїв солоного печива.

Навколо Ґебріела почала підніматися пара. Він нервово засовався на камені й відкинув з обличчя пасмо брудного волосся.

— Вона побачить мене? — запитав він.

— Так, побачить, — кивнув маг. — Але не чітко. Ти будеш розмитий, ніби димчастий. Типу тих істот, з якими ми билися вчора.

Ґеб кивнув. Його майже не було видно за туманом довкола нього. Минула хвилина, хоча за відчуттями — ціла година. Голова Метріка безсило опустилася на груди, і Клей штовхнув його ліктем. Вони не відривали очей від порожнього прямокутника і чекали.

Нарешті в диму почала з’являтися фігура, а тоді почувся чоловічий голос, що долинав немовби з-за щільної завіси.

— ...катастрофа, — промовив він. — Дах обвалився, вбивши всіх, хто був усередині. На щастя, тунель засипало, і можна не хвилюватися, що хтось пробереться ним до міста.

— На щастя? Заради клятого Вейлового пеніса, Вільнохмаре, це був найкращий для нас спосіб вибратися з цього пекла!

Клей голосу не впізнав, але впізнав його Ґебріел. Коли примарна фігура дівчини з’явилася над порожнім прямокутником, йому аж подих перехопило.

— Роузі!

— Роузі? — озирнулася фігура. — Хто, чорт забирай...

— Роуз, це я! Це тато!

Попри примарність її подоби, Клей чітко бачив вираз недовіри на її обличчі.

— Тату? Що ти тут робиш? — вона зробила два кроки вперед, зупинилась і простягла до Ґеба руку.

— Не торкайся! — крикнув Муґ, і Роуз відсахнулася.

— Хто це? — спитала вона.

— Це дядько Муґ, люба. Пам’ятаєш мене?

— Дядько Муґ? Я... звісно, пам’ятаю. Ти приносив мені тихцем печиво після того, як мама лягала спати.

Чаклун сплеснув руками.

— Так, так! Я геть про це забув! Боги, але ж Валері тиранкою була, коли йшлося про...

— Муґу! — перебив його Ґебріел. — Будь ласка. Ти ж казав, що у нас небагато часу.

— Все так, вибач.

Муґ жестом показав, мовляв, закриваю рот на замок, і Ґеб заговорив знову.

— Роуз, ти в порядку? Ти в безпеці?

— Тату... — нахилила голову його дочка.

Востаннє Клей бачив Роуз, коли вона йому ще до пояса не діставала, але мала була балакуча, жвава й до всього цікава. Загалом дуже схожа на Таллі, от тільки куди неслухняніша. Тоді він гадав, що це через те, що вона — єдина дитина в сім’ї, але з часом зрозумів, що виною всьому те, що з Вел і Ґеба недолугі були батьки.

— Я в Кастії, — сказала нарешті Роуз.

— Я в курсі, — ковтнув слину Ґеб.

Вона глянула на нього.

— Тут справжнє пекло. Місто в облозі, прорватися ми не можемо. Гадали, виберемося тунелем, але... Словом, тату, ми в пастці. Їжа в нас майже скінчилася, і, здається, щось не так із водою — ледь не пів міста злягло від якоїсь хвороби.

— Ми бачили, — відповів Ґебріел. — Вони отруїли річку.

— Як ти?.. — почала було вона, але раптом обернулась до когось невидимого. — Я ж казала! Скажи Аріку, хай поставлять охорону біля водойми.

— А що ми будемо пити? — запитав голос.

— Якщо треба буде — власну сечу! — різко відповіла Роуз. — Вино, ель — та що завгодно, тільки не воду. Пам’ятаєш той апельсиновий сад, який ми вчора бачили? Так? Ну то пензлюй, соку начави.

— Роуз, а хто у вас за головного? — втрутився Ґебріел.

— Ніхто, — роздратовано промовила дочка, а потім похмуро захихотіла. — Я. Ми з Вільнохмаром керуємо залишками найманців, але люди ображаються, мовляв, іще зайві роти годувати, та й гвардія нам дошкуляє. В них у всіх є якісь запаси. А у нас більшість поранених померли, бо ми не могли їх нормально лікувати. Боюсь, скоро нас просто виріжуть, мов свиней.

— Хто такий Вільнохмар? — поцікавився Ґеб.

Клей, якщо чесно, теж про це подумав. Цікаво все-таки, як батьківство впливає на чоловіків.

— Це мій... — Роуз глянула ліворуч. — Це чоловік, якого я зустріла дорогою сюди. Він добра людина, тату. І чудовий воїн. Він би тобі сподобався.

— Слухай, Роуз, я... — зітхнув Ґебріел.

— Я знаю, — перебила його вона. — Слід було послухатися тебе. Ти був правий — я до цього не готова. Ніхто з нас до цього не був готовий.

Роуз глибоко зітхнула і відкинула з чола пасмо волосся точнісінько таким рухом, як це робив і сам Ґеб.

— Вибач, тату, але, боюся, нам звідси не вибратися. Гадаю, — знову глянула вона ліворуч, певно, на Вільнохмара, — ми тут помремо.

— Ні, не помрете, — відповів Ґеб твердим, мов камінь, голосом. — Я йду тобі на допомогу.

Запала недовірлива мовчанка.

— Ти — що? — запитала вона нарешті. — Ти йдеш сюди? До Кастії?

— Ми майже на місці, люба. На схід від гір. Будемо тижнів за два, а як пощастить — і раніше. Але мені треба, аби протягом цього часу ти залишалась у безпеці, добре?

— Ти серйозно? — з відчутним хвилюванням вигукнула Роуз. — Ти чув це? Вони йдуть нам на допомогу! Двори послали військо, щоб зняти облогу.

— Зажди, Роуз, зажди, — втрутився у хор випадкових вигуків Ґебріел. — Двори ніякого війська не посилали.

— Що? З ким ти тоді йдеш?

— Я, ну... — заломив руки Ґеб. — Ідемо лише я і моя банда.

— В сенсі — твоя банда? — помітно засмутилася димна постать Роуз. — «Сага»? Ти що, жартуєш?

— Ну... ні. Але, Роуз, ми знову всі в зборі! Навіть Ґенелон.

— Навіть Ґенелон? — глузливо повторила вона. — От лайно. Чого ти зразу про це не сказав? Усім привіт, усе буде добре! Довбаний Ґенелон поспішає знімати облогу!

Радісних вигуків тепер не було чути, тільки Ґенелон пробурмотів тихенько:

— Ну, взагалі-то так і є.

Роуз розвернулася до батька.

— То що? Ти і четверо твоїх друзяк збираєтесь пробитися до Кастії? А ти в курсі, що нас тут в облогу мерзенна Орда взяла? Ви навіть до міських мурів не доберетесь. Дідько, та я взагалі в шоці, що ти так далеко зайшов!

Клей хотів було додати, що їм на допомогу поспішає не тільки «Сага», а ще й вічно нажлуктаний вином ревенант, хвора на амнезію дайва та напівсліпий еттін. Але змовчав — якщо навіть від думки про щось смішно стає, навряд чи цю думку слід озвучувати.

Ґебріел підшуковував слова для відповіді, але Роуз встигла випередити його.

— Тату, серйозно, не йдіть сюди. Добре? Просто... не треба. Ви тут нічим не допоможете. Я ... — вона затнулась, а потім заговорила м’якше. — Я вдячна вам, що ви так далеко зайшли. Справді. Це дуже сміливий вчинок. Але я не хочу, щоб ти помер через мене.

— Роуз, я... — вийшов із заціпеніння Ґеб.

— Тату, повертайся додому.

Від цих слів Клей захитався, ніби пропустив потужний удар. Йому зробилося млосно, а що відчував зараз Ґеб, він міг лише уявити. Він так далеко зайшов тільки заради того, аби почути, як людина, задля якої він усе це робив, вимагає залишити її. Поруч із Клеєм зітхнула Саббата, а Муґ, що сидів навпочіпки між Ґебом та його дочкою, мав точнісінько такий вигляд, як у наметі ватажки людожерів, — ніби його серце знову розбилося.

— Часу залишилось небагато, — тихо промовив чаклун. — Скоро заклинання перестане діяти.

Ґебріел виструнчився.

— Роуз, послухай, — сказав він. — Пам’ятаєш казки, які я тобі розповідав, коли ти була маленькою?

— Звісно, — глянула собі під ноги Роуз.

— Ти ніколи не питала мене, чи це правда. Ти вірила всьому, що я кажу, які б неймовірні історії я не розповідав.

Світло під Роуз почало згасати.

— Я тоді була маленьким дівчам, — промовила вона, і її постать замерехтіла.

— А тепер ти доросла. Я це знаю. Але мені треба, щоб ти повірила у ще одну казку, Роуз.

Якщо раніше голос Ґеба був кам’яним, то тепер він став іще твердішим та холоднішим, ніби крижана маска на обвітреній скелі.

— Я йду до Кастії, — промовив він. — І врятую тебе.

Дочка глянула на нього, набрала повітря, ніби хотіла щось відповісти... і зникла.

Під Ґебріелем світло також загасло. Він залишився, де стояв, — примара у хмарі коричного диму.