РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ. П'ЯТИДВІР'Я

З усієї пістрявої команди Раффа вижило тільки двоє: нібито-Ґліф і той гнилозубий, якого раніше оглушив Ґеб. Жінка була бліда як смерть і марила; Клей подумав, що це однаково могло бути наслідком укусу отруйної змії в ногу або гнійної виразки у кишківнику, хоча він би поставив усі гроші (якби Джейн бодай щось йому залишила) на укус. Чоловік був у трохи кращому стані, хоча й залишився без половини зубів і, без сумніву, до кінця життя шкутильгатиме. Ці двоє, хитаючись на ходу, почалапали у бік П’ятидвір’я, а Клей із друзями мусили зайнятися трупами їхніх товаришів.

Для початку треба було розчистити місце від змій — іще та морока, бо ж Муґ перетворив на змію кожну придатну для цього паличку, — а тоді почали ховати мертвих. Попри те, що зараз Рафф був їхнім ворогом, колись то був добрий чолов’яга і заслуговував на гідну могилу. Муґ виконав Ритуали Ґліф та окропив водою кожну з могил, благаючи про Милосердя Весняної Діви. А Метрік, проводжаючи душі полеглих до Літнього Повелителя, сказав кілька слів.

— Суди їх за те, ким вони бажали бути, — просив він Батька Богів, — а не за те, ким їх зробив світ.

Яскраві, рухливі промені післяобіднього сонця списами проштрикували затягнуте хмарами небо, але Клея від слів Метріка на мить пройняло холодом.

Він пригадав себе в часи повернення до Ковердейла після розпаду «Саги» — по суті, то був той самий хлопчисько, що за десять років до цього пішов із Ґебріелом тинятися світами, от тільки багатший і відоміший.

Гроші в нього закінчилися швидко, слава протрималась довше. Здебільшого вона приносила йому хіба що участь у бійках, адже багатьом найманцям-початківцям кортіло помірятися силами зі славетним Неквапноруким, та й сам Клей був ох як не проти показати їм їхнє місце, розламавши об чиюсь голову стілець або протягнувши когось мордякою по підлозі через увесь шинок. По десяти роках пригод і подвигів він тільки й шукав нагоди виплеснути свою кипучу лють на голову якомусь довбневі.

За час гастролей із «Сагою» Клей устиг зробити чимало корисних речей, але робив і погані, а ще він бачив забагато бардівських найрізноманітніших смертей, щоб уночі спокійно спати. Його мучили жахіття, і навіть наяву його жорстоке минуле переслідувало його. У кожному коні на скаку він бачив нестримного кентавра, а в кожному дзвінкому ударі молота коваля він чув далекий ляскіт зброї. Там, де був дим, Клей Купер бачив вогонь.

А тоді він познайомився з Джинні. Вона була донькою Джайлза Лока, головного конюха у конюшні на задвірках «Королівської Голови», і Клей провалився в почуття до неї, ніби викинутий за борт якір. І справа не тільки у тім, що дівчина була вродлива (хоча таки була) або надзвичайно розумна (і це також правда), а у тім, що Джинні роздивилася в ньому за образом воїна те, що мало хто бачив, — тиху доброту, та й Джинні викликала у Клеї те, чого він не відчував, відколи пішов із банди, розлучившись з єдиними у своєму житті друзями: люту і глибоку — аж до кісток — потребу захищати когось.

Клею Куперові доводилось бачити розлюченого дракона. Зустрічав він і легіони верескливих ґрімлоків і дивився просто в холодні очі королів нежиті. І навіть попри це все, найстрашнішою миттю його життя була мить, коли він робив Джинні пропозицію. Вона сказала «так», і невдовзі вони перебрались у власний будинок біля болота. Якийсь час усе було гаразд, але якось увечері, незадовго до весілля, він накульгуючи зайшов до шинку після бійки з браконьєрами з Білолісу, і хтось не подумав і кинув, мовляв, Клей дуже схожий на свого батька.

Йолопа, котрий бовкнув цю дурницю, невдовзі доправили возом до лікаря в Оддсфорді, де він три місяці провалявся без свідомості, а коли отямився нарешті, то навіть власних дітей не впізнавав.

Після такого Джинні скасувала весілля, і Клей, наслухавшись Келлорека, почав серйозно задумуватися про сольну кар’єру. Він повернувся додому, аби зібрати речі, але Джинні його зупинила біля дверей і запитала вголос те, про що він сам себе запитував звідтоді, як повернувся до Ковердейла.

— Хто ти — чудовисько чи людина?

Ні, його зворушили не її слова, а погляд її очей — зелених, ніби залите сонячним світлом море. Вона пропонувала йому відпущення гріхів, вирішальний життєвий вибір — або пан, або пропав. Він чудово знав: правда в тому, що світові потрібне чудовисько, яким він був. Світ — жорстоке і несправедливе місце. А Клей Купер за своєю суттю був необхідним злом.

Але Джинні потрібна була людина. Людина, якою намагалася виховати Клея його мати, а не чудовисько, яким зробив його мамин убивця.

— Людина, — промовив він.

— Так? — з надією спитала вона.

— Так. Гадаю, у світі й без мене повно чудовиськ.

Вона на це всміхнулась, і він зрозумів, що відповів правильно. Але нині вранці, коли на кону було життя його друзів, Клей відчув, що в ньому знову закипає давня лють, ніби кров, що забруднює чистий потічок. У передсмертному погляді Раффа він побачив віддзеркалення монстра.

З лісу вони вийшли незадовго до настання темряви. На рівнині під ними сяяли, ніби розкидані вітром жаринки з багаття, незліченні вогні найвеличнішого міста Ґрандуалу.

— Ну, нарешті, — переможно здійняв руки Муґ, — П’ятидвір’я! Справжнє серце цивілізації! Ох, як давно ми тут не були, друзі! Дуже давно!

Ґебріел, який протягом останніх кількох годин знову посмутнішав, поглянув униз на неосяжне місто, що колом розкинулось перед ними, а Метрік пригладив рукою рідкі пасма й зітхнув.

— Зараз би хряпнути, — сказав він. — І гарячого поїсти. І у ванні теплій повалятися. А потім — у м’яке ліжечко. А ще б жінку, — покрутив він плечима, скривившись, ніби від нав’язливого болю, — теж було б незле. Як гадаєте, що буде, коли я їм скажу, що я король?

Клей на його балаканину не звертав ніякої уваги й милувався величчю П’ятидвір’я з такою самою приголомшеною побожністю, з якою дивляться на всипане зорями небо. Навіть коли «Сага» була найславетнішою бандою у світі, під час кожного приїзду до П’ятидвір’я Клей почувався жалюгідно маленьким. А як інакше, завжди питав він себе, якщо довкола тебе вирує життя пів мільйона душ? Як для калюжки Ковердейла, він був великою рибою, але тут...

«Ти й тут велика риба, — подумав він. — Але П’ятидвір’я — це океан».

Перед міською брамою відбувалась якась колотнеча. Дорогу перекривав восьмиколісний критий тарантас, на одному боці якого неохайно було накарлякано синіми літерами «Орли-Крикуни». Всередині було чути фальшиву гучну музику. З прочинених дверей долинав жіночий сміх і валив тютюновий дим. На складаних східцях, що вели в темне нутро тарантаса, сидів якийсь молодик. Хлопчина був без сорочки, худорлявий; його блідий торс був розписаний брутальними кольоровими татуюваннями. Довгі, фарбовані в платиновий колір патли закривали йому очі, і коли Клей з товаришами проходили повз нього, він відкинув пасма і грубо спитав:

— Якої холери ти вирячився?

— Та на одного бевзя й вирячився, — жваво відказав Клей і пішов далі, перш ніж молодик докумекав, що б такого відповісти.

Гвардієць у смугастій накидці міської сторожі сперечався перед тарантасом зі спітнілим звідником.

— Та мені байдуже, хто там усередині, — казав охоронець, — далі ця штуковина не проїде. Цей шлях призначений для руху пішоходів та невеликих візків, а не для подібного лайна, — показав він жестом на пошарпаний тарантас перед брамою. — Доведеться вам розвернутися й об’їхати через Браму Арени. Або хай виходять і ніжками чалапають.

— «Ніжками»? Пішки!? — розчервонілий звідник від люті аж застрибав на місці, з рота його летіла слина. — «Орли-Крикуни» пішки ніде не ходять, синку.

— Можете карету собі викликати, — запропонував гвардієць.

— Я за нею ще пів години тому послав, а її досі нема! Слухай сюди, якщо я до темряви не довезу цих хлопців до шинку «Погром», мені задниця.

— Якщо ти не забереш з дороги цю тарадайку, твоя задниця вже скоро поїде на тюрягу.

— Дивись, щоб тобі задницю на вуха не натягнули, коли сам знаєш хто дізнається, що ти не пустив до міста славетну банду.

— По-перше, мені до шмиги, про кого ти там говориш. А по-друге, нічого з моєю задницею не станеться, — відповів охоронець.

Він помахав Клеєві з товаришами, мовляв, проходьте, і нічого навіть не питав.

— Ти вже повір, якщо мене за задницю візьмуть — і твоїй несолодко буде.

Вони все обмінювалися погрозами щодо задниць один одного, коли раптом з натовпу з’явилася карета, в яку було запряжено двійко білоперих акрів, що мекали, наче вівці. Цих довгошиїх птахів нечасто можна було зустріти поза містом, але брукованим вулицям ці птахи з їхнім сухим і дрібним послідом пасували краще за коней. Кучер глянув на масивний тарантас, що заблокував браму, похитав головою й хотів уже дати сигнал, але Клей його зупинив.

— Ти спізнився.

Кучер поглянув на них, особливо довго зупинившись очима на розмальованій сонцем і зірками Муґовій піжамі.

— Це ви «Орли-Крикуни»? — засумнівався він.

— Ага, — без вагань відповів Клей. — Ми поспішаємо.

Сказавши це, він застрибнув у карету, ніби вона належала йому. Водій глянув на затор перед міською брамою.

— Ясно. Завтра в «Максітоні» бій буде, у місті людей як у борделі на розпродажу, але я постараюся якомога швидше довезти і нікого дорогою не вбити. Куди їдемо?

Клей розкрив рота, але тієї ж миті збагнув, що він і гадки не має, куди вони прямують.

— Два місця, — виручив його Ґебріел. — Спершу на Грошопагорб, а далі — у район Нармерія.

— Нармерія здоровенна, — сказав кучер. — Куди конкретно?

— Перлисті Висоти.

— До Горгони? — здивовано озирнувся через плече чоловік.

Ґеб кивнув, і карета рушила з місця.

— До Горгони? — пробурмотів Клей.

Він запитально зиркнув на Ґебріела, але той не відривав очей від міста, уникаючи погляду Клея.

П’ятидвір’я частенько називали «містом у центрі світу», але місцеві картографи, заклавши за комір, мали нав’язливу звичку наголошувати на тому, що це дуже далеко від істини. Втім, місто було розташоване приблизно в центрі Ґрандуалу, і керувала ним Рада, до якої входили представники всіх п’ятьох королівств, а патрулювало його невелике військо гвардійців, що підпорядковувалось лише П’ятидвір’ю. Землі на багато кілометрів навсібіч від міста вважалися його суверенною територією. Проте, на відміну від Вільного міста Контас, що існувало поза юрисдикцією будь-якого з правителів Ґрандуалу, П’ятидвір’я належало їм усім. Місто як у географічному, так і в метафоричному сенсі було центром, довкола якого оберталося колесо Ґрандуалу.

Саме місто мало форму неглибокої чаші. Заможніші мешканці жили в маєтках зверху, тоді як біднота мешкала на самому дні. Місто, ніби пиріг, було поділено на шість районів — по одному на кожне королівство Ґрандуалу, а шостий район ділився на адміністративну частину вгорі й злочинну частину внизу, хоча Клей не раз чув жарти, мовляв, їх можна переставити місцями — й нічого не зміниться. А ще місто ділила на дві частини широка річка, якою стрімко ходили човни і через яку було перекинуто з пів десятка мостів.

У самісінькому центрі — що за диво — трималась на плаву колосальних розмірів арена, яку було причеплено до веж на обох берегах річки чотирма грубезними залізними ланцюгами.

Спускаючись схилом до Грошопагорба, вони дивилися на цю страшну арену.

— Вони її називають «Максітон», — відкашлявся Метрік, простеживши за захопленим поглядом Клея. — Кажуть, це найбільша рукотворна арена в усьому Ґрандуалі, — додав він.

— А є ще? — недовірливо поцікавився Клей.

— Ну, не зовсім. Арена в Брайкліффі — разів у чотири менша, а «Яр» біля Ардбурґа більший, але, по суті, це просто природний каньйон підхожої форми. На узбережжі Фантрії ще є арена, називається «Велетнева Колиска».

— Крута назва, — визнав Клей.

— Теж так думаю, — посміхнувся Метрік. — Вона довга й вузька, ніби човен, і може пройти затоку між Альдеєю та Ешером. Теж вражає, але не така велика, як «Максітон».

— Повірю на слово, — з пересторогою сказав Клей.

Він узагалі не розумів, навіщо комусь будувати щось настільки велике, як арени — чи то просто плавучі, чи то з вітрилами, для виходу в море.

Метрік наче прочитав його думки:

— Світ міняється, друже. Раніше повсюди були чудовиська. У кожному лісі, в кожній печері і в кожному болоті було лігво якоїсь страшної істоти. Не можна було й валуна посунути, щоб під ним не знайти якогось клятого мурлоґа. Королівства не мали стільки грошей, аби платити цілим арміям за винищення монстрів, — та й вони б навряд чи впорались, — і всім здавалося, що Жаскі Землі — це чужа проблема, і справи йшли дедалі гірше, аж доки...

— ...не з’явилися ми.

— Саме так, — кивнув Метрік. — Банди все змінили. Ми повиганяли гоблінів з усіх каналізацій, убили всіх велетнів по цей бік Жаских Земель.

— Ми поперевертали валуни та повбивали всіх мурлоґів, — додав Клей.

— Це точно, — штурхнув його ліктем Метрік. — Ну, і що залишилось? Як тепер банді прославитись?

— Так у Жаскі Землі ніхто іти не забороняє, — заперечив Клей.

— Звичайно, але там гнилиця... мало хто наважиться так ризикувати. Ну от, тому вони зводять такі арени, — показав Метрік на «Максітон», що маячив перед ними, — і тягнуть туди всяку всячину з Жаских Земель. Більшість нинішніх банд до лісу і палицею не заженеш. Вони просто їздять від міста до міста і б’ються з тим, що зможуть їм дати місцеві приборкувачі.

— А хіба приборкувачі тягнуть чудовиськ не з Жаских Земель?

— Вони їх розводять, — втрутився в розмову Муґ із заднього сидіння.

Клей нахмурився, щоб ніхто не зрозумів, що Муґ його страшенно налякав.

— Кого вони розводять? Монстрів?

Чарівник ствердно кивнув.

— Дурниця якась, — пробурмотів Клей, дивлячись на освітлений вогнями смолоскипів «Максітон».

Карета під’їхала до причалу й різко повернула праворуч.

«Цікаво, — міркував Клей, — що за тварюки сидять там у темряві, нетерпляче очікуючи на нагоду когось убити або бути вбитим на очах багатотисячного натовпу?»

«Цивілізація, значить...» — сумно подумав він.

Загрузка...