Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТ ПЕРШИЙ. ОСІННІЙ СИН

Клей давно зрозумів, що для людського розуму бійня лише до певної міри залишається бійнею, а потім уже звикаєш. Хоча ти і бачиш її, але реагуєш так само, як на зливу, стоячи біля зачиненого вікна. Здатність розуму сприймати різанину переповнюється, ніби чаша — водою або вином. Або, точніше сказати, кров’ю.

Куди Клей не глянув би — всюди панував хаос. Він бачив, як Моторох Тушіно відбив мечем блискавку і тут же відрубав руку чаклуна, яка її запустила. «Розкрадачі» рубали стовбур похиленого деревія, і з його гілок падали зграї спріґґанів. Не такий уже й Молодий Ніл жбурнув вогняну кулю в роззявлену пащу велетенського хробака. Той вибухнув, але, оскільки значна частина його була схована під землею, не тільки розкидав навсібіч шматки ґрунту, а ще й вивергнув зграю кобольдів. Декарт Чистоводний пробився крізь пів сотні живих мерців і розрубав череп могильному демонові, що керував ними. Тьмяні блакитні вогники в очах потвори миттю згасли, і його неповоротке військо розсипалося на порох.

На інших ділянках битви справи йшли не надто добре. Безжальну Мей Драммонд затоптав кривавий кабан, а «Мрійників» розірвала зграя ґрімлоків у сталевих шоломах. Сліпого Тигра дістала стріла, якої він, найімовірніше, так і не побачив, а оббитий металом віз перекинув, запхавши під нього свою лапу, циклоп. Бойова машина лежала тепер догори дриґом, ніби жук на панцирі, охоплена димом і полум’ям.

Клей поглядом шукав на полі бою Падолиста, але там царював такий хаос, що годі було щось розгледіти. Тоді він підняв погляд у небо — може, десь там віверна літає, — але з такої відстані теж її не бачив.

Над їхніми головами пливла «Темна Зірка», з її приливних двигунів виривалися хмари мряки. Сільфи та кажани налякано розлетілися в різні боки, але кілька з них миттю згоріли, потрапивши під електричні розряди у вітрилах. Обсмолені діжки, за допомогою яких раніше спалили «Плотський Двір», летіли тепер на Жаску Орду, і полем битви тягнулася вервечка гучних вибухів, у яких згоряли по сотні чудовиськ за раз.

Нарешті дайва з її ченцями у червоних рясах перекинули через борти корабля драбини на мотузках і ковзнули ними вниз. Ченців було більше, ніж раніше, і Клей сподівався, що Живокіст не залишила когось із них на борту, бо тепер було видно, куди тримає курс корабель.

— Сподіваюся, ні, — повторив він уголос, коли «Темна Зірка», нафарширована діжками з вибуховою сумішшю, влетіла просто в пику другого велетня. Небо освітив сліпучий спалах, ніби зійшло друге сонце, а тоді пролунав оглушливий вибух такої сили, що у Клея аж зуби захиталися.

На якусь мить, поки охоплені полум’ям уламки летючого корабля посипалися дощем з неба, всі на полі бою завмерли в очікуванні найстрашнішого. Велетень подався вперед, і найманці, на яких падала його тінь, у відчаї глянули вгору, але тоді він раптом захитався на п’ятах, почав хилитися назад, і гора кісток та плоті гепнулася просто на військо Жаскої Орди. Земля здригнулася — і чудовиська, і люди підстрибнули, ніби чашки на столі, по якому Бог ударив кулаком.

Клея збило з ніг, і якусь мить він просто лежав на спині, дивлячись у небо, набагато чистіше після того, як обидва велетні замертво впали на землю, аж раптом у нього перед очима пролетіло блискуче чорне перо. Ставши на коліна, він звівся на ноги, готовий прийняти тягар помсти Живокіст.

Її ченці в розтріпаних червоних шатах опустилися на землю першими, просто на плем’я диких орків, і, не гаючи часу, вступили в бій, розмахуючи руками й ногами та розчищаючи місце, де мала приземлитися їхня повелителька.

Розвівши крила, дайва спускалась на землю. Її металеві пальці цілилися в землю, ніби цвяхи, в руках тьмяно виблискувала біла, ніби зимове небо, коса, і нова рука Клея засвербіла. Якщо стріла з Барретового арбалета її тоді й поранила, то зараз це було абсолютно непомітно. Живокіст приземлилась, склала крила й попрямувала до Ґенелона.

— Щось ти довго, — промовив воїн.

— Пішов ти, — огризнулась дайва і стукнула по землі руків’ям коси, ніби завойовник, що зійшов на незайманий берег.

Їхній поцілунок був раптовий, мов блискавка, лютий, ніби морська буря. Вона схопила його за шию своїми залізними кігтями, він вчепився їй у волосся, і Клей побачив, як вона прикусила його губу.

Коли вони нарешті відірвалися одне від одного, Ґебріел зітхнув голосно:

— Заради Весняної Діви, а я гадав, що це я драматизую. Ну що, ви закінчили?

— Поки що, — відповіла Живокіст, зиркнувши на Ґенелона поглядом ката, що відкладає вбік закривавлені інструменти катування.

Ґенелон усміхнувся, на його губах були сліди крові.

— Поки що, — погодився він.

Ґебріел підняв свій меч.

— Гаразд, тепер ми мусимо знайти...

Він збирався сказати «Падолиста», принаймні Клей був упевнений в цьому. Але Падолист знайшов їх першим.

Віверна, ніби кинутий на мілині якір, ударилась об землю, розбризкуючи в усі боки кров і розкидаючи частини тіл. Ашатан широко вимахувала крилами, шипи й кігті розривали найманців, ніби це були набиті соломою опудала. Кінчиком хвоста вона простромила груди одному з ченців Живокіст і відірвала його від землі — бідолашний кричав, поки ротом йому не пішла гаряча червона піна, і тоді віверна недбалим рухом струсила його на землю. Ще одного ченця дайви вона притиснула пикою до землі, і Клей з огидою побачив, як вона вп’ялася щелепою в його кишки, а потім підняла голову від його вже мертвого тіла, витягуючи з розпеченої грудної клітки нутрощі.

Слід відзначити, що решта ченців, підкоряючись потужним чарам Живокіст, стали між віверною та своєю повелителькою. Місце, яке вони розчистили для дайви раніше, було порожнє, адже найманці Ґрандуалу воліли рубатися деінде, а підопічні Падолиста інстинктивно побоювались і велетенської чорної віверни, і її вершника.

Падолист, Осінній Син.

Герцог Окрайни зняв свій пошарпаний довгий плащ. На цей бій він убрався у сріблясто-зелену кольчугу. Ліва його рука була закрита пластинами з червоного металу, які плавно з’єднувалися з наплічником, і, крім того, на його голові був шолом сталево-зеленого кольору, в тон обладункам, з широкими розтрубами для загнутих назад вух. Від маківки до потилиці шолома спускався гребінь, що нагадував смугу з червоно-помаранчевих листочків.

Сказати по правді, Клей бачив і гірші шоломи, а цей би пасував якомусь принцу лісового народу.

— Ґебріеле! — гукнув зі спини віверни Падолист, показуючи жестом на битву, що точилася довкола них. — Гадаю, це твоїх рук справа?

Ґеб похитав головою.

— Це не я зібрав військо, — промовив він. — Не я взяв Кастію в облогу і не я погрожував знищити всі Двори, якщо хтось насмілиться втрутитись. Це все твоїх рук справа, Падолисте. Чи краще називати тебе Язичником?

Пихатий вираз обличчя друїна миттю зник, ніби у короля-боржника, що наскочив раптом на своїх кредиторів. Він відкрив було рота, аби щось сказати, але потім його здивований погляд упав на косу, яку Живокіст встромила у просочену кров’ю землю, ніби знамено. Клей бачив, як під маскою байдужості на обличчі Язичника вирують емоції, ніби акули, що плавають на мілководді.

— Ашатан, — промовив він, і віверна нахилила голову.

Друїн скочив на землю, пірнув під вигнутим шкіряним крилом, потягнувся рукою до піхов у себе на спині і вийняв найдовший меч. Клей уже бачив його раніше, в Ліндмурі. Тінь казав, що цей меч називається Зневага: по його поверхні з чорного обсидіану проходили ніби розплавлені тріщини, такі гарячі, аж повітря навколо починало тремтіти від жару. Віверна тієї ж миті пронизливо заревла, з пащі її війнуло застояною кров’ю, і шкіра Клея вкрилася сиротами первісного жаху.

Коли її ченці кинулися на Падолиста, Живокіст глянула на небо, і Клей зрозумів, що зараз на них щось нападе.

З сірих хмар стрімко рвонув на них виводок чорних віверн — верескливий вихор крил, кігтів і щелеп. Дайва відскочила вбік, але одна з них рухнула на Ґенелона. Воїн випустив з рук сокиру і закричав не своїм голосом, тоді як чудовисько кігтистою лапою стискало його тіло. Живокіст перекотилась, вихопила з землі косу й кинулась на допомогу Ґенелонові.

На щастя, на це видовище позбігалося повно найманців. Були там і «Авангард», і сини Баррета з «Віхтями Ночі». Арік Слейк, якого Клей востаннє бачив за грою в карти у «Погромі», чимдуж ударив своїм списом — Яструбиним Вітром — у груди віверни. Джорма Копняк, у якого тепер замість правого ока була кривава діра, теж кинувся в бій, а поруч із ним шкутильгала Мей Драммонд, яку, очевидно, не зміг затоптати навіть кривавий кабан.

Клей знов обернувся до Падолиста — і якраз вчасно. Друїн устромив Зневагу в ґрунт, розпалені тріщини на лезі почорніли, і земля під ченцями, що бігли на нього, вибухнула. Тіла в червоних рясах і кам’яні брили полетіли навсібіч, підкинуті бризками гарячої магми. Ті, кого не відкинуло відразу, захитались і гепнулись у калюжі розплавленої породи. Один із ченців марно намагався скинути з себе охоплену полум’ям рясу, а інший безпорадно борсався у мілкому озерці лави. Клей важко ковтнув слину, дивлячись, як людина заживо згоряє у нього на очах.

Падолист залишив Зневагу в землі і потягнувся до піхов по Мадриґал, аж раптом один із найспритніших ченців Живокіст підібрався достатньо близько, аби спробувати вдарити друїна в горло. Пролунав мелодійний звук, змахнув другий меч — і без проблем відрубав ченцю руку.

Той захитався, але не падав, і тоді Язичник штовхнув його спиною у калюжу лави.

Метріка повалила на спину інша віверна, він щосили звивався, уникаючи її кігтів і шипастого хвоста, за кожної нагоди б’ючи її кинджалами в черево.

На Муґа наступала трійця жовтооких орків. Клей хотів уже було кинутися йому на поміч, аж тут раптом чаклун дістав із торби Палицю-Перекрут — можна уявити, що вона з’явилась на світ після того, як синю та білу палиці замкнули в шафі й вимкнули світло. То був один із небагатьох чарівних предметів, які Муґ створив власними руками, і оркам можна було лише поспівчувати. Чаклун схопив палицю обома руками і прокричав якесь заклинання, після чого Перекрут почав лупашити нещасних орків.

Тим часом Живокіст відтяла голову віверни, що напала на Ґенелона, лезом Умбри. Приголомшений, але нібито не поранений південець вирвався з кігтів тварюки і потягнувся по сокиру.

Виводок чорних віверн напав на них лише кілька секунд тому, а Клей почувався абсолютно зайвим у цьому бою, тому навіть відчув полегшення, коли почув голос Падолиста.

— Що ще розповів тобі Тінь?

Язичник повільно обходив залиту лавою вибоїну між ними. Він не відривав погляду від Ґебріела — навіть тоді, коли раптом нізвідки з’явився Декарт Чистоводний і замахнувся своїм дворучним молотом, цілячись у голову друїна.

« А раптом він зможе», — подумав Клей. Так, друїни могли бачити все наперед, але і їх можна заскочити зненацька. Втім, Падолист плавним рухом розвернувся, довге лезо задзвеніло в повітрі, і Декарта розрубало навпіл.

На якусь мить здалося, що зараз слушний момент для Ґеба несподівано атакувати, але Падолист був занадто далеко, а Ґебріел ніколи не гребував нагодою подражнити супротивника перед двобоєм, якщо можна вивести його з рівноваги. Клей не був певен, що це саме той випадок, але можна було і спробувати.

— Про твою матір він мені розповів, — промовив Ґебріел. — Про меч, який викував твій батько, аби воскресити її з мертвих. Тінь сказав, що ти його вкрав.

Клей перевів погляд на білі, ніби кістка, піхви на спині друїна. «Тамарат».

— Я ледве не прикінчив його цим мечем, — промовив Падолист. — Я гадав, він буде радий віддати власне життя, аби воскресити жінку, яку він нібито кохав. А він утік і знайшов тебе.

Почулося якесь сопіння, і Клей зазирнув за плече Ґебу. З гущавини бою вилетів на порожню галявину мінотавр. На картинах цих чудовиськ зазвичай зображують у вигляді величезних незграбних тварюк, але в житті вони нижчі на голову за людей, чим, певно, і можна пояснити їхній запальний характер. А ще вони з невідомих навіть обізнаному у всякій всячині Муґові причин ненавиділи червоний колір — от халепа, саме такого кольору був обладунок Клея.

Ріг у мінотавра був зламаний, у животі в нього зяяла рана, від якої чудовисько, очевидно, мало простягнути ноги протягом кількох годин, але його це, певно, не хвилювало — він оцінювально дивився на Клея і примірявся, як би краще на нього напасти. Оскільки зі зброї Клей мав лише щит, то йому не залишалося нічого, крім як прикрити друга зі спини й не спускати очей з монстра.

— А насправді, — промовив Падолист, підходячи на небезпечно близьку відстань, — Веспіан цей меч викував не заради моєї матері. Він викував його для себе самого. Він не хотів бути сам. Тоді йому не довелось би...

— Стулися, — навмисне грубо перебив його Ґебріел.

Ліву ногу він виставив уперед, а праву ногу трохи розвернув. Його пальці, що стискали руків’я Веллікора, напружено побіліли.

Язичник зупинився за кілька кроків від Ґеба.

— Мій батько шукав не Тамарат, — з раптовим роздратуванням промовив він. — Він шукав мене. Якби він відібрав у мене меч...

— Стулися ти, — повторив Ґебріел, тепер з усмішкою.

— Він би мене вбив ним, — прошепотів друїн, — аби тільки повернути її.

— Та всім на це начхати, — відповів Ґебріел, який як ніхто інший умів драконити супротивників.

Підкреслена холоднокровність Падолиста миттю розвіялась.

Клей знову спробував осягнути своїм розумом той факт, що Зимова Королева існувала насправді і що вона б воскресла, якби Веспіан зумів убити свого сина мечем Тамарат, — аж раптом друїн кинувся на Ґебріела і почався нарешті двобій, який мав вирішити долю всієї битви, а заодно і долю всього людства.

Звісно, мінотавр не міг обрати кращого моменту, аби опустити голову й помчати на Клея.