Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ. ВСЕ ТРІЩИТЬ

Більшість мешканців П’ятидвір’я вважали Грошопагорб поганим районом. Але ті, хто прибував з інших країв, прагнули потрапити сюди насамперед.

Тоді як на північному березі стояли ледве не палаци з доглянутими газонами, складними лабіринтами живоплоту та мощеними каменем пристанями, де на хвилях ліниво погойдувалися прогулянкові баржі та яхти з білосніжними вітрилами, південний берег більше відповідав очікуванням Клея щодо гавані найбільшого міста Ґрандуалу.

Там були і гральні будинки, і кубла з дряпом, і курильні; жалюгідні забігайлівки, борделі з неймовірними непристойностями, галасливі постоялі двори. Повно тут було також ломбардів, яток перекупників і лихварів, а також огидних театрів, у яких актори зазвичай були вдвічі п’янішими за натовп і бодай вполовину такими, як натовп, дотепними.

А ще на Грошопагорбі бійцівських ям було більше, ніж будь-де на захід від Фантрії. У цих боях, де відчайдушні чоловіки билися проти бридких чудовиськ, гидкі чудовиська проти жорстоких собак, жорстокі собаки проти забіякуватих півнів, втрачалися й набувалися цілі статки, але найбільшою популярністю користувалися напрочуд непередбачувані бої, де відчайдушні чоловіки та жорстокі собаки билися проти бридких чудовиськ і забіякуватих півнів.

— Боги, як же я скучив за цим місцем! — вигукнув Метрік, зіскочивши з карети й розминаючи руки.

— Повернення блудного сина, — іронічно докинув Муґ, який з його сивим волоссям та несвіжою піжамою не відрізнявся від пістрявого натовпу мешканців брудної гавані П’ятидвір’я.

Тут було людно навіть уночі. Вибравшись із карети, Клей ясно згадав свій перший приїзд на Грошопагорб. Келлорек тоді шукав їм з Ґебріелом роботу, а вони вирішили пошукати, де буде жити дешевше. Тоді був ранок, і в порту кипіло життя, всі гасали туди й назад, мов кляті орки. Ґебріел переконував Клея, що з настанням ночі тут стане ще веселіше, бо так, як кляті орки, поводитимуться абсолютно всі.

Наприклад, зразу на розі стояв якийсь дядько у пошарпаній зеленій накидці, котрий благав перехожих покаятися у гріхах біля храму Весняної Діви, тоді як через дорогу від нього стояв бездоганно вдягнений чоловік, який рекламував бордель за два квартали звідси, мовляв, там за срібну монету можна побавитися з самою Ґліф.

— Зажди тут, — сказав кучерові Ґебріел. — Ми ненадовго.

— Залиште заставу і валяйте, — примружив очі той і скривив рота під густими вусами.

Ґебріел розгублено поглянув на нього, але тут Метрік дав кучеру один зі своїх коштовних кинджалів — чи то Роксі, чи то Ґрейс. Клей ніколи їх не розрізняв.

— Якщо ти надумаєш утекти, не віддавши мені кинджал, — попередив Метрік, — я тебе на краю цього довбаного світу відкопаю і язика тобі через задницю дістану. Ми домовились?

«Як добре, що королівське життя йому тільки пузяку роздуло», — з усмішкою подумав Клей.

Раптом на одному з торговельних кораблів неподалік почалась бійка, і запряжені в карету птахи злякалися дзвону сталі та криків. Акри мимоволі міняють колір, якщо їх налякати чи засмутити, — от в одного з них пір’я вже стало рожевим.

Кучер глянув на кинджал, який дав йому Метрік.

— Ясненько, — промовив він. — Але звідси до Перлистих Висот візьму вдвічі більше. Чи, може, ви хочете, аби я повернувся до брами і спитав справжніх «Орлів-Крикунів», чи не треба їх підвезти, — додав чоловік, відчувши на своїй горлянці Метрікову хватку.

— Домовились, — кивнув Ґебріел.

Клей навіть гадки не мав, звідки Ґебові було взяти такі гроші — або будь-які гроші, якщо вже на те пішло, — але про всяк випадок вирішив змовчати.

— І ще, мудрагелі, — додав кучер. — Коли наступного разу вам скочить у голову вдавати з себе найманців, то хоча б не обирайте для цього одну з найславетніших банд у всьому Ґрандуалі. От завтра «Орли» битимуться на «Максітоні» — попитайте, може, залишилось кілька дешевих квитків, ходіть і подивіться, як справжні найманці працюють.

Ґебріел розвернувся й пішов у якийсь темний провулок. Муґ і Метрік поквапились за ним, залишивши Клеєві вибір: або поміркувати над іронічністю слів кучера, або бігти за ними.

— Агов, заждіть! — гукнув він.

Ґебріел підвів їх до хитких сходів біля стіни якогось пошарпаного будинку. Під вагою Клея дошки загрозливо зарипіли; чим вище він піднімався, тим гостріше тхнуло застояною сечею. Вони злякали кількох сміттєвих бісів, істоти жалібно запищали і зникли у темряві, але потім знову повернулися і продовжили свою сварку, Клею здалося, що вони воюють за зламаний стільчак.

Ґебріел постукав у перекособочені дерев’яні двері і, коли ніхто йому не відповів, гупнув по них щосили рукою, аж над дверима захиталась табличка на іржавому гачку.

— «Торти й тістечка Фендера», — вголос прочитав Муґ.

— Ти серйозно? — здивовано спитав Метрік. — Де ти тут на Грошопагорбі десерти надибав?

— Фендере! — крикнув Ґеб, знову налякавши сміттєвих бісиків. — Відчиняй!

— Що за Фендер? — запитав Клей.

— Друг, — відповів Ґеб. — Збирає речі, продає речі, зберігає речі...

— То він перекупник?

— Він — кобольд.

Клей вирішив нічого більше не питати, а то туманні відповіді Ґеба породжували ще більше запитань. П’ятидвір’я було одним із нечисленних міст, де всякі нелюди за умови пристойної поведінки могли мати певні громадянські права. Цілком можливо, що кобольди, як і будь-які інші істоти, могли жити поміж людей, хоча Клей бачив їх тільки в печерах та каналізаціях — їх там завжди були сотні, і вони без кінця сердито верещали.

Минуло десь пів хвилини. Над дахами линула мішанина музики з шинків. У провулку з’явилась пара вгашених картейців, що хитались і фальшиво наспівували якусь пісню. На голову Клеєві щось крапнуло, він підвів погляд, бажаючи перевірити, чи не починається дощ (ні, не починався), і ще одна крапля потрапила йому просто в рота.

— Заради довбаного Вейла...

З-за дверей почувся гуркіт — забирали засув, потім іще один, потім іще один. Клей чув дзенькіт ланцюгів, потім скрегіт дерев’яної клямки. І от, нарешті, зсередини хтось тоненьким голоском крикнув:

— Відчинено!

Якби Клей цієї миті не намагався з’ясувати, що це крапнуло йому до рота, він неодмінно відпустив би жартик, мовляв, незлецькі охоронні заходи, як для кондитерської майстерні. Але в Купера в роті ніби опинилася мідна монета, яку дістали з каналізації.

— Обережно, — прошепотів Ґеб, перш ніж відчинити двері.

Перевіривши, чи нічого не нього не звалиться, він переступив поріг — решта помаленьку пішли за ним.

Усередині було темно. Раптом зник запах сечі, натомість різко війнуло пліснявою, пилюкою та іржавим металом. Клей почув у темряві якесь шарудіння і тихеньке, хрипке дихання. Стеля в кімнатці була така низька, що Клей ледве не вдарився в неї головою, але відразу пригнувся.

— Здається, тортами нам тут не поласувати, — пробуркотів Метрік.

Клей помітив у темряві перед собою кілька пар вогників — тьмяних, ніби побиті лампи.

— Хто це? — знову пролунав тоненький голосок. — Назвися вже!

— Фендере... — почав було Ґебріел.

— Фендер — це Фендер.

— Я знаю. Це Ґеб.

— Ґеб? Я знаю Ґеба. Добре, Ґеб добрий.

— Добрий Ґеб — це я. Слухай, а можна трохи світла дати?

Фендер плеснув у долоні й вискнув:

— Курчатка! Світло!

У кімнатці знову щось зашаруділо. На додачу до плісняви та іржі, кисло засмерділо сіркою, й ожили три ліхтарі з риб’ячим жиром. Клей із товаришами опинилися в оточенні кістлявих кобольденят — здається, їх було п’ятеро, — всі в закопчених окулярах, за якими тьмяно виблискували яскраво-жовті оченята. Двоє з них тримали в руках ножі.

Фендер — певно, їхній батько — навпочіпки сидів біля дверей. Заввишки він був ледве до пояса Метрікові й радше нагадував щура, що став на задні лапки. Він також був у захисних окулярах і — дивовижа — в такій самій піжамі, як у Муґа, а ще й у ковпаку з китичкою та гостроносих капцях. У нього в руках був заряджений і знятий із запобіжника арбалет, у напівтемряві виблискували три довгі стріли.

— Заради милосердя Діви, Фендере, — повільно підняв руки Ґеб. — Забери цю штуковину.

— Класна, правда? — кобольд лагідно погладив арбалет, від чого стріли задрижали і скрипнув пусковий гачок.

Клей заціпенів, Ґебріел здригнувся, а Муґ із Метріком намагалися сховатись один в одного за спинами і зрештою застигли у якихось дивних обіймах.

— Фендере! — крикнув Ґебріел.

— Пардончик, пардончик, — кобольд відклав арбалет убік.

На запобіжник він зброю не поставив, і Клей запідозрив, що він навіть не знає про його існування. Фендер підняв окуляри на чоло, і в темряві яскраво засвітилися його жовті очі.

— Чого ти прийшов зараз? Надворі пізня ніч. Фендер з курчатами спати лягли.

Клей примружився, оцінюючи кімнатку. То була справжня халупа, анітрохи не схожа на затишне помешкання, в яких зазвичай животіють поети й письменники — з книжковими полицями, свічками та предметами антикваріату. Та і скромним закутком з подертою ковдрою та напханим соломою матрацом тут не пахло. Ні, це було помешкання кобольда — а значить, повна нірка лайна.

У дальньому кутку кімнати він помітив кілька маленьких гнізд — певно, Фендер із дітьми (курчатами, як він їх називав) використовували їх замість ліжок. У решті приміщення панувало те, що найкраще описували слова «повний бардак». Кімната була завалена різним мотлохом — старий бронзовий шолом із черепом у ньому, чорна срібна рама розбитого дзеркала, скриня з різним столовим причандаллям, десятки глеків і банок, доверху повних мідяками й латунними ґудзиками, а також усім, що тільки могло привернути кобольдову увагу.

Ґеб відкинув з очей брудне пасмо білявого волосся.

— Колись я залишив у тебе гроші. Велику торбу з грошима.

— Блискучки, чи що? — підняв голову кобольд і наморщив рожевий ніс, ріденькі вуса його затремтіли.

— Так, блискучки. Багато таких блискучок, ти мав їх зберігати, поки мене не буде. Пригадуєш?

— Так, так. Фендер пригадує. Фендер сподівався, що Добрий Ґеб гепнеться в яму і здохне. А блискучки залишаться у Фендера.

Попри жорстокий сенс цих слів, кобольд промовив їх без жодної ворожості — лише розповів свої думки.

— Друг твій, кажеш? — скептично глянув на Ґебріела Клей.

— Ні, Фендере, у яму я не гепнувся. Даруй.

— Шкода, — засопів носом кобольд.

— Ага. Але ні, — затнувся Ґебріел. — Слухай, мені потрібні мої блискучки, ясно? Всі блискучки. Можеш їх знайти для мене? Будь ласка.

— Так, так. Зажди.

Кобольд кинувся кудись убік, перестрибнувши через арбалет, зі страшенною спритністю видерся потрісканою гіпсовою стіною і шмигнув у дірку в стелі.

Поки його не було, Клей вирішив роздивитися захаращене кобольдове помешкання детальніше. Він обережно, обходячи купи мотлоху, пішов у кінець кімнати. Там він натрапив на іржаву жаровню з обвугленою металевою решіткою — вона виконувала подвійну функцію: і їжу готувати, й оселю зігрівати. Було там два жерстяних відра, в одному зберігалися кістки і тельбухи, але в порівнянні зі вмістом другого відра це мало ще більш-менш апетитний вигляд. Чи то вікно, чи то величезна дірка в стіні була завішана обривком ганчірки, що тріпотіла на протязі. Клей знову глянув на гнізда в кутку. Всі вони були з соломи та шматків тканини, але кожне було прикрашено по-різному, вочевидь, на смак його власника. Як не дивно, одне із гнізд було оздоблено погнутими ножами та зламаними наконечниками стріл. Клей було нахилився, щоб роздивитися ближче, але одне з курчат Фендера заверещало і кинулось у гніздечко, а тоді вишкірилось і зашипіло на незваного гостя.

— Його звати Коротконожик, — пояснив Ґебріел. — Він трохи... дивний.

Клей піднявся і повільно відійшов.

— Ти що, по іменах їх знаєш? — здивувався він.

— Чубчик, Кісткотрус і Дотепник, — кивнув Ґебріел, показуючи на кожного по черзі, а тоді глянув на того, що обнюхував його ноги. — А це Соромко.

— Відколи це ти з кобольдами братаєшся? — поцікавився Метрік.

— І як ти міг йому довірити свої блис... — Клей ледве не сказав «блискучки». — Свої монети? — закінчив він.

— Ви ж бачили лігва кобольдів, — пояснив Ґебріел. — Вони гребуть усе, що тільки блищить, і ніколи нічого не викидають.

Клею й заперечити не було що. Звичайно, кобольди були брудними істотами. Але й багатства у них було як бруду, хоча вони не усвідомлювали цінності монет. Для них усе, що не сяяло, не блищало чи не виблискувало, мало цінність лише в тому разі, якщо це можна було поміняти на щось блискуче. Наприклад, у кобольда можна було виміняти добрячого коня на мідний перстень — і кобольд вважатиме це вигідним обміном.

— Я з Фендером познайомився кілька років тому, — пояснив Ґебріел. — Перепала мені якось робота, треба було вигнати клан урскінів з каналізації, але виявилося, що їх більше, ніж вважав мій працедавець. Набагато більше. Словом, якийсь час я відсиджувався у Фендера й Оозілк. Вони мене навіть лікували від отрути, якою ці жаболюди змащують свої стріли.

— Що за Оозілк? — поцікавився Муґ.

— Дружина його, — пояснив Ґебріел, а тоді роззирнувся довкола, ніби лише тепер помітивши, що її тут немає.

Клей почув тупіт у себе над головою. Зі стелі посипалися шматки штукатурки та тріски зогнилого дерева. А тоді почувся звук, ніби по підлозі над ними тягнуть щось важке.

— Так чи інак, я зрештою розібрався з урскінами, а потім поручився за Фендера та Оозілк, коли вони надумали перебратися до міста з каналізації, тому, гадаю, можна сказати, що ми один одному довіряємо. Перш ніж вирушити в Ковердейл, усе зароблене за останні роки я залишив у Фендера.

І раптом усе зароблене з важким звуком впало через дірку в стелі — на щастя, торба була міцно зав’язана. Слідом за ним до друзів спустився Фендер — на мить він завис над ними, вчепившись кігтями за стелю, а тоді легко опустився на торбу. Після цього кобольд зіскочив з неї і, схопивши двома руками, потягнув брудною підлогою. Курчатко на ім’я Коротконожик дивилось на нього жадібно, як дивилось би людське дитя на вишуканий десерт, який виносять після вечері.

— Блискучки тут, — пробуркотів Фендер, кинувши торбу біля ніг Ґебріела.

— Дякую, Фендере, — натягнуто всміхнувся Ґеб. — Слухай, а де Оозілк?

— Не тут, — моментально відповів кобольд. — Зникла.

— Зникла? — сховав усмішку Ґеб. — Куди вона зникла?

У відповідь Фендер застогнав, і той стогін був дуже схожий на звук, що його видавав Гриф щоразу, як Клей наказував йому злізти з ліжка. Кобольд заговорив далі, і його яскраві, мов смолоскипи, очі ніби згасли.

— Оозілк зникла в бійці на дай-бери.

— Дай-бери? — не зрозумів Муґ.

— На базарі, — розгублено пояснив Ґебріел. — Влізла в бійку на базарі. Продовжуй, Фендере. Коли це сталося?

— А, ще рік тому, ще рік тому. Оозілк зуб-кусай купець-людина, купець-людина кликав палиці, палиці взяли Оозілк. Фендер намагався бороти палиці, але вони сказали: заберу Оозілк або курчат. Ну, Оозілк забрали.

— Куди забрали? — спитав Ґебріел. — Куди вони її забрали? Назад, у каналізацію?

— Не каналізацію, — відповів Фендер, показавши кривим пальцем на південну стіну, за якою була річка, а на її хвилях трималась велетенська арена. — До галас-миски.

Коли Клей із друзями вийшли нарешті з провулка від кобольда, Клей навіть здивувався, що карета досі чекає на них. Водій теж зітхнув із полегшенням, побачивши пасажирів, бо його акри дедалі сильніше нервувалися. Вони обоє були тепер яскраво-червоні та скімлили, ніби пташенята, які чекають на хробачка.

Судно, на якому спалахнула бійка, тепер насправді горіло. Ті, що зовсім недавно завзято мутузили одне одного, тепер разом дивилися на пожежу.

Метрік важко вліз у карету і коротко кивнув кучерові, коли той повернув йому кинджал. Король похмуро поцілував лезо ножа, перш ніж закласти його в піхви. Після нього в карету поліз Муґ і тут же скривився від болю в нозі.

«Ліва, — подумав Клей. — Заражена».

— Ти в порядку? — запитав Метрік.

Муґ досі не розповів Метрікові про свою хворобу.

— В порядку! — з награною переконливістю відповів чарівник. — Але я не такий уже вправний, як раніше.

Метрік засміявся, поклавши руку на своє величезне черево.

— Це ти мені кажеш? Знаєш, Ґебе, коли наступного разу тобі стукне в голову тягнути мою гладку задницю через усі Жаскі Землі, ти бодай за пару місяців до того попередь, добре? Я б хоч довкола замка почав бігати й не жер би по пирогу щодня.

— Ти щодня з’їдав по пирогу? — з сумнівом подивився на нього Муґ.

— Дідько, та звичайно! Навіщо ж тоді взагалі королем ставати? — знизав плечима Метрік.

Тим часом Ґебріел і досі стояв біля входу в провулок. Клеєві спершу здалося, що він втупився в охоплений вогнем корабель, але потім він збагнув, що його друг дивиться повз вогонь, заціпенівши перед лячною неосяжністю «Максітона».

— Ґебе! — гукнув його Клей, і вже за мить той відірвав погляд від арени й поліз до карети.

Ґебріел мовчки сів, поклавши торбу на коліна. До нього знову повернувся похмурий настрій, як це нерідко бувало останнім часом — і то не без причин. Адже він поручився за Фендера та його дружину, щоб вони перебралися з брудного рівчака в місто, де смороду трохи менше. Звичайно, він відчував власну відповідальність за те, що забрали Оозілк. І її смерть — а Клей навіть не уявляв, щоб кобольдиха довго протрималась на арені, — ляже на плечі лідера банди ще одним тягарем, на додачу до того, що він дозволив розвалитися банді, що дозволив розвалитися своєму шлюбу і що дозволив доньці повторити безглузді батькові помилки.

Кучер ляснув віжками, підганяючи своїх червоноперих акрів людними вуличками Грошопагорба, пробиваючись крізь натовп п’яничок, дряпоманів, дряпоторговців, гвардійців у смугастих накидках і галасливих човнярів, які шукали, де б роздобути за кілька срібних монет міцного пійла, легкої на підйом жінки та червоної сверблячки на ранок.

Тут навіть саме повітря являло собою шалену бійку ароматів і звуків: удар смороду немитого тіла, вереск мандоліни, ще удар — тхне тютюновим димом, веселий свист, випадковий удар у голову аромату затхлої сечі, жалісливий спів лютні. І все це змішувалося з голосами людей — вони співали, сміялись, кричали, лаялись і стогнали.

Коли вони проїздили повз одну з чотирьох квадратних веж, на яких масивними ланцюгами був закріплений «Максітон», то Клей собі ледве шию не скрутив. Фундамент вежі був розмальований написами, більшість із них були нерозбірливі, але Клею в око впали написані білою фарбою три слова: «Хай живе Герцог!»

Вони повернули праворуч, поторохтіли вгору — і незабаром Грошопагорб залишився далеко позаду. Акри заспокоїлися, їхнє пір’я знову змінило колір. Один із птахів знову став білим, другий — темно-синім. Метрік запитав кучера, що означає синій колір пір’я акрів, але той озирнувся через плече і гаркнув:

— Я тобі так скажу: коли вони сині, біля них краще не нахилятися.

Після цього карета звернула ліворуч, на головну вулицю міста — широкий шлях під назвою «Кільце Сінтри», — яка проходила через кожен район П’ятидвір’я, і вже невдовзі проїхала під великою аркою, що слугувала за вхід до району, що звався Нармерія. Над аркою в камені було вибито напис «НЕ ТЕРПІТЬ ТИРАНІВ», про який Муґ розповідав друзям щоразу, коли «Сага» приїздила до міста. Клей уроків історії не любив — йому навіть тексти пісень було тяжко запам’ятати, — але коли тобі щось утовкмачують в голову по п’ять разів на рік десять років поспіль, тут мимоволі запам’ятаєш.

Наприкінці Війни за Відродження, коли вже розігнали останню Орду, Військо Королів вирішило об’єднати Ґрандуал у єдину величезну імперію на кшталт зруйнованого друїнського Домініону. Одного з королів вони зробили імператором, а П’ятидвір’я назвали столицею імперії.

Але навіть року не минуло — хіба що фундамент великого імператорського палацу встигли закласти, — як новий повелитель видав два злощасних едикти, які, на одностайну думку істориків, його і згубили. Суть першого з них була, як це яскраво описував Муґ, розповідаючи цю історію, у тому, щоб «за допомогою податків витиснути з підданих усе, що можна». А суть другого едикту полягала в тому, що імператор наказував кожну першу дочку знатних сімей відправити до свого двору. Коли вони прибули, імператор оголосив, що всі вони тепер мають щастя бути в його гаремі.

Дочкам ґрандуальських вельмож цей наказ припав не до душі, і перший імператор Ґрандуалу невдовзі помер від того, що Муґ називав «тестикулярною ядухою», — тобто вони відтяли імператорові яйця і запхали їх йому в горлянку.

За це дочок вельмож стратили, самі вельможі повстали, а син і спадкоємець імператора втік через Жаскі Землі та гори на захід, в Окрайну.

— До речі, — озвався Муґ, усіх перелякавши. — Я вам розповідав, чому над брамою Нармерії написано «НЕ ТЕРПІТЬ ТИРАНІВ»?

— Так, — відповів Ґебріел.

— Розповідав, — підтакнув Клей.

— Приблизно сто мільйонів разів, — уточнив Метрік, і чарівник знов опустився на сидіння.

Вони в’їхали в Нармерію, і коли б не арена на річці, то Клей подумав би, що вони каретою доїхали до якогось південного султанату. Вулички були тут вузькі й покручені, бліде місячне світло пробивалося крізь смуги червоної та золотої тканини, натягнуті над їхніми головами. Досвідчений кучер не поїхав через нічний базар, але Клей чув його відгомони, що долинали з серця району. Не по сезону теплий вітер розносив навсібіч аромати прянощів і кальянного диму, а також цілі хмари піску.

Вони проторохтіли повз кілька святилищ Літнього Повелителя, якого південці називали Візаном і якому вони поклонялися з таким побожним страхом, з яким усі інші поклонялися Зимовій Королеві, й нарешті проїхали через іще одну браму, що вела на найвищий ярус міста. Тут містилися маєтки нармерійських аристократів і навіть невеликий палац, у якому зупинялася сама Султана, коли відвідувала П’ятидвір’я. Її створений друїнами небесний корабель «Друге Сонце» стояв пришвартований біля палацу, його вітрила потріскували статичними розрядами.

Клей вирішив, що Ґебріелові досить уже мовчати. Здається, вони наближалися до місця свого призначення, а Купер так досі й гадки не мав, куди й навіщо вони прямують.

— Для чого ці гроші? — спитав він.

Ґебріел поглянув на нього, ледве розплющивши свої блакитні очі, і порухав щелепою, ніби щось жував.

— Для Ґенелона, — нарешті відповів він.

— А коли це він з в’язниці вийшов? — нахмурився Метрік, подавшись уперед. — Я гадав, що коли хтось опиняється в Кар’єрі, його звідти вже не випускають.

Клей теж таке чув. Він намагався випитати це у Ґебріела ще до того, як їх біля самого Ковердейла вперше пограбували Джейн і «Шовкові Стріли».

Бо Ґенелон, зрештою, прикінчив самого принца Нармерії — старшого сина Султани, — але ні слава учасника «Саги», ні той факт, що на вбивство він пішов з дуже поважної причини, не захистили його від її гніву. Султанині маги почали на Ґенелона справжнє полювання, а його друзі по банді — кожен з власної причини — не прийшли йому на допомогу тоді, коли він цього так відчайдушно потребував.

Словом, Ґенелона схопили та запроторили до Кар’єру — в’язниці, з якої неможливо втекти і куди відправляли найнебезпечніших злодіїв Ґрандуалу, перетворюючи їх там на камінь. Клей чув, що Кар’єр охороняють Доглядачі, від народження сліпі й вирощені спеціально, аби знали кожен сантиметр в’язниці на дотик, а пильнують там усе василіски, які вміють поглядом перетворювати плоть на камінь.

— Він вийшов з Кар’єру, — відповів Ґебріел.

— І працює найманцем? — допитувався Муґ. — Працює сам? Ну, тобто, я розумію, що він, може, ображений на нас, але... Для Ґенелона гроші ніколи не були чимось особливим, пам’ятаєте? Йому завжди більше хотілося... гм...

— Убивати, — підказав йому Метрік.

— Ну, власне. Дивно буде, якщо він відмовиться допомогти врятувати Роуз без добрячого гонорару.

— Гроші потрібні не для того, щоб Ґенелонові заплатити, — промовив Ґебріел, не відриваючи погляду від торби з монетами у себе на колінах. — Це щоб його звільнити.