Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТ ДРУГИЙ. ЗВИЧАЙНЕ ВЕЗІННЯ

Веллікор вирвав кущик високої — до пояса — трави, що хилилася під поривами вітру, піднявся назустріч співочому мечу друїна, і два леза зустрілися зі звуком, схожим на звук битого кришталю. Клей шмигнув за спину Ґеба, розуміючи, що удари Падолиста падають десь поруч з його плечем. Коли мінотавр, розігнавшись, наблизився до нього, Клей зробив крок назустріч і підставив Чорне Серце так, аби чудовисько перелетіло через нього і впало під ноги друїну.

Язичник відскочив убік, півголосом вилаявшись древньою мовою, і його меч тихим відлунням повторив прокляття. Мінотавр за інерцією покотився простісінько в яму з лавою, але, перш ніж упасти туди, встиг виставити руку, зупинивши свій фатальний політ, кінцівка миттю обгоріла, вогонь перекинувся на гриву, і монстр завив, конаючи від несамовитого болю.

Ґебріел закліпав очима.

— Дякую, — кивнув він Клею.

— Чим зміг — допоміг, — знизав плечима Неквапнорукий.

— А ти знаєш, — безтурботно, ніби вони втрьох мирно сиділи на залитій сонцем терасі, промовив Падолист, — колись батько мені сказав, що померти від леза Веллікора — єдиний спосіб для друїна повернутися до нашого світу.

Клей згадав, що Тінь про щось таке розповідав іще в Жаских Землях.

«Це ключ», — сказав він їм, навіть не підозрюючи, що цей ключ відчиняє лише двері у смерть.

— Скоро сам з’ясуєш, — кинув Ґебріел.

Над полем битви пролунав різкий сміх Язичника.

— Я так не думаю, — відповів він.

Ґеб низько махнув мечем, змусивши Падолиста опустити зброю на рівень колін, але раптом Веллікор ударив високо, і лезо ледве не зачепило обличчя друїна. Тим часом Падолист вивернувся і рубонув збоку — на щастя, Клей устиг підставити Чорне Серце. Мадриґал відрубав кут щита, і Неквапнорукому мимоволі перехопило подих.

— Сучий ти сину, — вилаявся Клей і зойкнув.

Це вже Ґебріел врятував його своїм поштовхом — меч Падолиста вдарив точнісінько в те місце, де якусь частку секунди тому була шия Клея, і якби Купер не завалився зараз на задницю, було б йому непереливки.

Несподівано в голову йому прийшла думка — від неї не було жодної користі, вона просто пояснювала, чому частина найціннішого предмета, який у нього є, лежить зараз на землі: «Його меч свиснув і розтяв повітря...» Наступна думка була вже радше констатацією: «Ґеб щойно врятував тобі життя».

А зараз Ґебріел намагався врятувати життя своє. Тепер, коли йому ніхто більше не заважав, Падолист знову пішов в атаку, застосувавши свій дар передбачення і читаючи наперед кожен рух супротивника. Меч Язичника перетворився на дзвінке розмите марево, яке раз по раз потужно било у лезо Веллікора, тоді як Ґеб лише інстинктивно захищався.

З землі важко було сказати, хто перемагає у битві. Більша частина виводку віверни вже валялися мертві, але Арік Слейк теж був мертвий — його голова лежала далеко від тіла, і Мей Драммонд знову конала на кінчику хвоста віверни.

Палиця-Перекрут мала свій побічний ефект: щойно вона знищувала тих, проти кого її було спрямовано, відразу бралася за того, хто цю палицю тримав, — принаймні поки чари не вщухнуть, — і наразі чаклун бився не на життя, а на смерть із власною зброєю.

Тим часом Метрік якось зумів вилізти на спину Ашатан — усівся на одному з її величезних крил і намагався запхати кинджал під чорну луску. До того ж віверну атакувала Живокіст, вона прорубала їй косою глибоку рану в голові та рвонула в небо. Віверна відповіла на це несамовитим ревінням і піднялася в повітря за нею — Метрікові нічого не залишалось, як міцніше схопитися за шипи, облишивши спроби поранити чудовисько.

Ґенелона Клей не бачив, аж поки поруч із Язичником не блиснула сокира південця. Але Падолист, слухаючись дару передбачення, в останню мить розвернувся і встиг підставити меч під сокиру.

Тільки от вона його таки зачепила.

Удар вийшов несильний, але і від нього друїнові перехопило подих, а Мадриґал випав із його пальців. Падолиста відкинуло на кілька метрів, утім, друїн примудрився приземлитись на ноги. Шолом з’їхав йому на очі, і Язичник зірвав його й кинув кудись подалі.

Провівши шолом поглядом, Клей з подивом помітив, що мінотавр, який напав на нього перед цим, знову піднімається. Його грива повністю обгоріла, ліва рука згоріла до ліктя, але чудовисько, здається, збиралося знову вступити в бій.

Проте, саме зараз Клея більше турбувало те, що Падолист через голову зняв паски з усіма трьома піхвами. Скинувши на землю двоє порожніх, він обхопив довгими пальцями руків’я останнього меча.

— Горгона розповіла мені, чого ти сюди приперся, — сказав він Ґебріелові, який під час короткої перерви намагався відхекатись. — Якщо я тебе прикінчу, то обов’язково знайду твою дочку. І ти вже мені повір — я подбаю про те, щоб вона страждала.

— Якщо, — коротко відповів за Ґебріела Ґенелон, зиркнувши зеленими очима з-за вістря Сирінкса.

Язичник перестав посміхатись, але, наскільки розумів Клей, не через знущальницький тон південця, а через необхідність дістати Тамарат. Руки Падолиста, його білі вушка притиснулися до голови. Схоже було, що він не хотів діставати лезо, і Клей зрозумів, що він не робив цього з того самого дня, коли мусив захиститися від свого ще грізнішого батька.

Але Ґенелон зробив крок до нього, і Падолистові нічого більше не залишалося — він мусив вийняти меча з піхов і явити його світові.

Тільки от Клей його не побачив.

Розумом він усвідомлював, що це лезо — чорне, мов порожнеча, мов небо без зірок. Але меч був невидимий. Тоді як Веллікор слугував виходом в інший світ, Тамарат був уламком абсолютного небуття.

Клею залишалося сподіватись, що бодай Ґенелон його побачить, бо Язичник, зробивши два невпевнених кроки, з гарчанням кинувся раптом на південця, і його лезо перетворилося на чорну пляму в небі. Ґебріел зайшов з лівого боку від Ґенелона, атакуючи Веллікором і змушуючи Падолиста рубатися водночас із двома.

«Де двоє — там і третій», — вирішив Клей.

Він підвівся, збираючись бодай якось допомогти друзям. Клей підняв щит...

Аж раптом на нього налетів, ніби навантажений каменюками віз, пущений з пагорба вниз, мінотавр. У Клея попливло перед очима, і вже наступної миті він завалився на землю. У вухах дзвеніло, щелепа пульсувала болем, і Клей ніяк не міг зрозуміти, чи вдарився він головою, але оскільки він цього не пам’ятав — певно, що так.

— От покидьок, — встиг прокректати він, аж тут мінотавр атакував його вдруге.

Тварюка, як для істоти набагато нижчої за людину, та ще й без половини руки, була напрочуд масивна. Закривавлена, заслинена морда чудовиська впритул наблизилась до обличчя Клея, і він відчув гострий запах паленого хутра й перевареної капусти.

Зібравши всі сили, він з гарчанням відкинув мінотавра вбік Чорним Серцем, а тоді навалився на нього і гамселив щитом доти, поки не перестали смикатися навіть його ратиці.

Розібравшись із супротивником, він сів, дезорієнтований.

Ґеб і Ґенелон завдавали ударів Осінньому Синові, що відбивався своїм майже невидимим мечем, занадто швидко, аби Клей міг це бачити. Муґ, тримаючи Палицю-Перекрут, товк банду живих скелетів, Баррет стрибав на голові якогось бідолашного орка, тоді як арахнід Тіамакс розривав пащу віверні всіма своїми шістьма руками.

Шви на обличчі Клея розійшлися, на лівій щоці з’явилася свіжа рана. Він невпевнено звівся на рівні ноги і спробував уявити, як розповідатиме Таллі про свої пригоди, якщо взагалі виживе.

«Звідки подряпина, люба? Що я робив, поки дядько Ґеб бився із всесильною істотою, а на кону була доля всього людства? Я боровся в багнюці з одним, надзвичайно живучим і впертим биком».

Він знову підняв свій щит і поплентався в серце найважливішої битви. Як не дивно, вона досі тривала, попри те, що Ґебріел був одним із найспритніших і найвправніших бійців, яких колись зустрічав Клей, а Ґенелон колись був взагалі найсильнішим і найзавзятішим воїном у світі.

Але Падолист прожив уже понад тисячу років і більшу частину свого життя переховувався у Жаских Землях від свого батька та нав’язував свою волю потворам, від зустрічі з якими навіть найхоробріші герої світу надовго перестали б спати. Такого легко не здолати. «Такого можна і взагалі не здолати», — подумав Клей, аж раптом знову почув у себе за спиною важке сопіння.

Він обернувся і побачив, що найупертіший в історії мінотавр знову намагається піднятись.

— Та годі тобі, — простогнав він. — Лежи собі. Будь ласка, просто... просто не лізь до мене.

Він мимохіть зробив крок до потвори, мінотавр з готовністю вирячився на нього налитими кров’ю очима і знову засопів — тепер голосніше та ще загрозливіше. За інших обставин Клей поставив би йому кухоль пива і запропонував нічию, але цей упертюх затупав ногою й покрутив обпаленою головою, так що нічого не залишалось, як зітхнути і приготуватися до нової битви.

Він згадав раптом про те, що Ґенелон сотворив з тими людьми в Мазалі; про те, як Живокіст помстилася дітлахам, що перетворили на пекло її дитинство; про те, що Падолист розв’язав війну проти Республіки, яку звели на кістках так званих монстрів; і про себе самого, який би точно давно перетворився на чудовисько та сконав, якби не любов однієї жінки.

А насправді — двох жінок.

— А знаєш, що? — промовив Клей. — Давай уже. Нападай, раз тобі без цього ніяк.

Невідомо, чи зрозумів мінотавр його слова, але він копнув копитом просочену кров’ю землю й кинувся на Клея — зі зламаним рогом, обпалений, однорукий і беззбройний.

За кілька секунд Клеєві спало на думку, що битви, які здавалися найважливішими, не завжди мали якесь значення, і що іноді доля всього світу вирішується завдяки простому, непередбачуваному везінню.

Коли мінотавр щосили влетів головою у Чорне Серце, Клей не втримався на ногах, потім упав на спину, за інерцією перекинув монстра через себе в повітря, той абсолютно випадково налетів на Падолиста, і вони обоє впали в озеро кипучої лави.

Клей перевернувся на живіт — друїн заволав не своїм голосом, але наступної секунди труп Ашатан, ніби молот велетня, вдарився об землю неподалік. На місці падіння здійнялася хмара пилюки, Клей примружився, піднявся і пошкутильгав туди, де стояли Ґеб і Ґенелон.

Південець витягував шию, намагаючись побачити щось у небі крізь куряву, і раптом його обличчям пролягла широка усмішка — до землі опускалась, широко вимахуючи крилами, Живокіст, тримаючи в одній руці блідого Метріка, а в іншій — закривавлену Умбру.

Поки вони приземлилися, підійшов і Муґ. Палиця-Перекрут заспокоїлась, і чаклун знову запхав її у свою торбу.

— Оце ви дали! — радісно глянув він на короля-вигнанця.

Метрік у відповідь мляво посміхнувся, і Клей зрозумів, що старий страшенно переляканий.

— Молодець, — похвалив дайву Ґенелон, коли Ґебріел відійшов до озера лави.

— Ти теж, — відповіла вона, роздивляючись гори трупів найманців та віверн довкола них.

Клей поправив пов’язку на руці.

— Якщо ви шукаєте Падолиста...

— Він загинув.

«Ага, аякже», — подумав Клей.

Йому не вірилось, що друїн помер так легко.

І, звісно, коли він підійшов до Ґебріела, що стояв на краю озера киплячої лави, і зазирнув усередину, єдиний труп, який там був, належав найбільш впертому і живучому мінотавру, з яким колись зводило життя Клея.

Муґ торкнувся багряного синця під оком.

— Ви його часом не запитали, що за касійли такі? Мене це ще у Горгони зацікавило.

— Він не міг утекти далеко, — проігнорував чаклуна Ґеб. — Давайте вже прорвемо облогу, гаразд?

— Гадаю, облогу вже прорвано, — показав Ґенелон сокирою за плече Ґебріела.

Клей подивився туди, де закінчувалося військо Жаскої Орди, — брами Кастії повільно відчинялися. З-за мурів з’явилися кілька небесних кораблів, ніби ситі бджоли, що піднялися із зів’ялої квітки.

Облогу і справді прорвали. Ті, хто так довго жив без надії, нарешті її отримали.