Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ. ЗАКАМ'ЯНІЛА ДУША

— Та начхати мені на Кастію, — збрехав Ґебріел. — Я сюди по Ґенелона прийшов.

Падолист зацікавлено настовбурчив свої довгі вуха.

Муґ поглянув спершу на Падолиста, потім на Ґебріела і нарешті — на Дінантру.

— Я не розумію. То він досі в’язень?

Змії на голові Дінантри зашипіли на Муґа.

— Не в’язень, а власність, — уточнила вона. — І якщо я його відпущу, то ризикую, що Султана... Я й раніше була до цього готова... але останні події роблять це просто неминучим. Так чи інак, на прохання Герцога я зміню умови нашої угоди.

Ґеб із підозрою поглянув на Падолиста, але їхні спільні думки озвучив Клей:

— Ти знав, що ми приїдемо?

Друїн на це тільки криво всміхнувся.

— Він розповів, що бачив вас у Ліндмурі, — пояснила Дінантра, — і захотів знову побачитись із вами. Я припустила, що ви поїдете сюди по Ґенелона, і тому запросила його ще на трохи затриматись у П’ятидвір’ї.

— Дуже люб’язно, — різко сказав Метрік.

— А хіба ні? — зітхнув Падолист. — Гадаю, з неї вийде чудовий екзарх.

Ґебріел люто зарухав щелепою. Всі його сподівання на порятунок Роуз залежали від того, чи вийде звільнити Ґенелона, бо без допомоги цього славетного воїна шансів вижити в Жаских Землях у них було небагато. А те, що з ним була вся «Сага», означало, що Ґенелонові буде не так легко його прикінчити, коли Ґеб запропонує йому вирушити на Кастію.

Втім, які «зміни» в угоді не вигадали б друїн із Дінантрою, Клею з друзями нічого не залишалось, як погодитися.

— То що ти там задумав? — процідив крізь зуби Ґебріел.

Перш ніж промовити наступну фразу, друїн ніби покатав слова на язику, насолоджуючись їхнім смаком.

— Я хотів би, щоб ти дізнався, як воно — йти на смерть заради розваги натовпу, як воно — чути ревіння багатотисячного юрмища, що вимагає твоєї крові. До того ж, зізнаюся, мені буде приємно подивитись, як ти помреш. На наше щастя, у Дінантри є всі можливості організувати і те, й інше.

— Свята Тетреє, — прошепотів Метрік, раптово збліднувши, попри те, що він уже вижлуктив дві чаші вина. — Ти хочеш, аби ми билися на «Максітоні»?

— Так, — відповів Метрікові з широкою посмішкою Падолист, щоправда, не відриваючи погляду своїх дивних очей від Ґебріела. — А що, ви ж так старалися зібрати знову свою маленьку банду! Певно, щось таке запланували... можливо, прощальні гастролі найбільшими аренами Ґрандуалу? У ліс ви в такому віці точно не підете, — виклично докинув він, і вуха друїна з цікавістю подались уперед.

— І з ким це ми, по-твоєму, битися повинні? — спитав Муґ, відвертаючи увагу друїна від справжньої мети їхньої подорожі. — Не з тобою ж? — показав він на Падолиста. — Чи з тобою? Тільки не кажи, що з тобою.

Раптом засміялася Дінантра — з тихим шипінням. Вони з друїном змовницьки перекинулися глузливими посмішками, після чого Горгона сказала:

— Ні, ми задумали щось особливе. Такого це місто ще не бачило. Якщо переможете — Ґенелон буде вільний.

Клей подумав, що вона нічого не сказала про те, що буде, коли вони не переможуть.

— А якщо ми відмовимось? — запитав Метрік. — Що буде з Ґенелоном, коли ми відмовимося битись?

Безжально прекрасним обличчям Дінантри пробіг дріж роздратування. Змії в неї на голові з докором зашипіли.

— Гадаєте, мені в цьому П’ятидвір’ї легко? Так, закон дозволяє мені тут жити, а моє багатство це життя значно полегшує. І все-таки люди мене тут ледве терплять. Куди не вийти — всюди побачиш непристойні малюнки зі мною. На базар я мушу слуг посилати, бо на мене або напасти можуть, або відмовляться продавати. Мені розповідали, що на Грошопагорбі є навіть хвойда, яка взяла собі моє ім’я. Ця дурепа нібито має перуку з різнокольорових мотузок і вдає — або ж дозволяє вдавати чоловікам, — що це вони зі мною кохаються, хоча жодний смертний такого приголомшливого задоволення просто не витримає.

Клей помітив, як смикнулась подушка між ногами у Метріка.

— Я роками живу серед цих людей, — провадила далі Горгона, — і все-таки мушу невпинно дбати про те, аби вони були до мене доброзичливо налаштовані. Як мені не соромно, але заради цього доводиться часто організовувати бої на арені, — Падолист запевнив, що коли в Кастії буде створено Новий Домініон, це буде заборонено. Але я обіцяла місту видовище, і місто його отримає — з вами чи без вас. Якщо ви відмовитеся від бою, Ґенелон помре сам. А він точно помре — це я вам гарантую. «Максітон» без крові не залишиться. А тепер — вибір за вами.

Ґебріел відкрив було рота, аби заперечити.

— Ми зробимо це, — випередив його Клей.

Усі повернули до нього голови. Муґ напружено всміхнувся. Метрік знизав плечима. Ґебріел тільки кивнув — у погляді його читалися жаль і полегшення.

— Прекрасно, — зашипіла Дінантра. — Бій завтра. У мене на думці була інша банда, але я впевнена, що заради «Саги» хазяїн арени зробить виняток. Нічого собі — повернення Королів Жаских Земель.

— Хай буде завтра, — сказав Клей, перш ніж хтось устиг заперечити.

Муґ штурхнув короля поруч із собою кістлявим плечем.

— Чим швидше з цим розберемось, тим швидше вирушимо на захід, правильно?

Клей зауважив, як наставив вуха Падолист, але ніщо інше не натякало на те, що друїн зрозумів прозорий натяк у словах чарівника.

Перш ніж мовчанка потягла за собою наступні розпитування, Ґебріел запитав:

— Можна зараз із Ґенелоном побачитись?

Горгона забряжчала хвостом, і на цей звук з кінця кімнати до неї підійшли слуги. Вона віддала свою чашу, злізла з канапи й уп’ялася у Ґебріела рубіновим поглядом.

— Торбу тут залиш, — наказала вона. — І ходімо зі мною.

Ґебріел залишив торбу з монетами на місці, піднявся і пішов слідом за Горгоною.

Падолист знову поглянув на картину в себе за спиною.

— Я б вам побажав удачі завтра, — кинув він через плече, — але самі розумієте...

Дінантра повела їх повз завішений портик до внутрішнього подвір’я. Вони йшли за нею викладеною з різнокольорових — рожевих, білих, зелених — камінців стежкою, що була освітлена невеликими гронами низьких свічок. Праворуч від них був доглянутий сад. Одягнений у саму лише пов’язку на стегні слуга у світлі смолоскипів підстригав живопліт у формі двох чоловіків, які б’ються між собою. Принаймні Клей вирішив, що вони б’ються, — у темряві важко було зрозуміти напевне. Коли Дінантра проходила повз нього, чоловік опустився на коліна і торкнувся чолом трави. Ліворуч був ставок — схожий вони бачили у маєтку Келлорека. Клеєві майнула в голові думка — а чи вміють горгони плавати?

«Певно, вміють», — відповів він сам собі.

— Нащо ти його взагалі викупила з Кар’єру? — запитав Метрік.

— Бо він небезпечний, — відповіла Дінантра, не зупиняючись, — а я колекціоную всілякі небезпечні штуки.

У задній частині саду стояла невелика будівля з каменю. Дінантра зупинилася трохи осторонь входу і склала свій хвіст зелено-золотими кільцями.

— Сьогодні ввечері Ґенелон ваш. Я знайду вам якесь житло у місті. Обіцяю, що пристойне підшукаю. А ще — приставлю до вас охорону, аби бути певною, що ви дотримуєтесь нашої домовленості. А тепер — уперед, — сказала вона. — Він усередині.

Першим пішов Ґебріел — він штовхнув важкі двері й ступив у темний будиночок. Муґ із Метріком пірнули за ним слідом. Клей іще кілька секунд постояв надворі. Йому всередині все аж похололо від страху. Він уявляв, наскільки ображений на так званих друзів Ґенелон, — вони ж бо його покинули тоді, коли він їх потребував як ніколи; він уявляв, що відчув його старий друг, коли Горгона його викупила з Кар’єру лише для того, щоб перетворити на свого раба. Понад усе на світі Клей боявся, що замість великого воїна побачить його зламану в’язницею і десятиліттям кабальної праці жалюгідну тінь. Чи, може, вони побачать його на колінах, у самій лише розшитій монетами пов’язці, що прикриває його причинне місце? Чи Дінантра тримає його в цій темній хижі на ланцюгах, немовби звіра в клітці?

Горгона з ледве помітною посмішкою спостерігала за Клеєм.

Він увійшов. У приміщенні було темно. Через тісні ґрати на вікні, яке виходило на захід, пробивалися смуги блідого зоряного світла. Повітря всередині було затхле. Увійшовши, гості підняли хмару пилюки, і вона тепер, мов сніжинки, кружляла кімнатою навколо її скам’янілого мешканця.

— Це він, — промовив побожно і скорботно Муґ, м’яко торкнувшись пальцями базальтового обличчя. — Це Ґенелон.

Була на півночі така приказка: монета, що спину дракону зламала. Мовляв, дракон, який жадібно збирає всілякий мотлох, зрештою може бути розчавлений під вагою власної жадібності, і Клей розумів це так: навіть для наймогутніших істот (наприклад, драконів) може настати мить, коли найменша деталь може визначити їхню долю.

На півдні була подібна приказка: соломинка верблюдові спину зламала, — хоча Клей ніколи не міг збагнути, навіщо на верблюда складати солому. Але люди з півдня — ще ті диваки.

І хоча вбивство Ґенелоном сина Султани було далеко не єдиною причиною розвалу «Саги», але, якщо поміркувати, це була саме та монета, що зламала спину драконові.

Звичайно, Клей його в цьому не міг звинувачувати. Принц Нармерії під час свого візиту до міста Мазала зґвалтував жінку, яка надзвичайно подобалась Ґенелонові, а Ґенелон у відповідь на це вирізав увесь нармерійський гарнізон. Принц на це наказав спалити жінку живцем на міській площі, і Ґенелон відплатив йому тією ж монетою — але для початку сотворив з ним таке, що спалення живцем було радше актом милосердя.

Звичайно, Султана справедливо розгнівалась, а кожен із друзів Ґенелона знайшов свою причину не підставлятися під її лють.

За кілька місяців до того Валері зізналася Ґебріелові, що носить під серцем його дитину. Віщуни їй сказали, що в них буде дівчинка, на що Ґебріел легковажно кинув, мовляв, вона стане справжнім героєм, як її батько. Вбивча іронія взагалі-то — якщо врахувати, як усе потім склалося.

Фредрік, чоловік Муґа, який і сам був знаменитим найманцем, за рік до того підхопив гнилицю у Жаскому Лісі. Чарівник був рішуче налаштований знайти ліки проти хвороби і вже порушував питання виходу з банди. Коли Муґ дізнався про арешт Ґенелона, він був занадто зайнятий порятунком Фредді, аби допомагати другові. Але Фредді все одно помер через кілька місяців.

Метрік же ледве не щодня отримував листи від Ліліт, яка тоді ще не перетворилась на безжальну, схиблену на сексі королеву-гарпію, якою стала потім. Молода принцеса без тями запала на шахрая з «Саги». Вона писала, що, мовляв, її батько тяжко хворіє і Метрік повинен залишитись в Аґрії, одружитися з нею і стати королем, коли старий бабій (як вона з любов’ю називала батька) помре.

А як щодо Клея Купера? Він ніколи не прагнув бути в банді і слави, яку йому це принесло, також не хотів. Для нього ці хлопці були ніби брати — навіть Ґенелон, але, попри те, що Клей був спеціалістом у вбивствах, йому зовсім не хотілося продовжувати кар’єру найманця, до того ж наступні десять років тинятися світами, уникаючи гніву мстивої Султани. Все, чого він хотів, — повернутися додому, забути про насильство і спробувати жити згідно зі словами, які він видряпав на стовбурі берези над маминою могилою багато кривавих років тому.

Отже, Ґенелон мусив відповідати сам. Ні, це і зрадою не назвати, адже він і справді був винен у вбивстві принца та ще кількох «безневинних» людей, але Клей усе одно почувався зрадником і покірно ніс тягар свого вибору. І тепер він думав, чи те, що вони намагаються визволити Ґенелона тільки тому, що їм потрібна його допомога, не стане тією соломинкою, яка зламає верблюдові...

«Ага, — сказав про себе Клей, збагнувши нарешті сенс цієї метафори, — тепер зрозуміло».

Відчайдушний план Ґебріела ніби спрацював. Попри всі перешкоди, банда знову була разом.

Все як у старі добрі часи, от тільки Муґ конає від невиліковної хвороби, Метрік дуже не в формі, їхній гордий і безстрашний ватажок Ґебріел став лагідним, ніби кошеня, а Клей хотів лише повернутися додому, обійняти дружину і розповідати своїй любій доньці про грандіозні пригоди, які, на щастя, давно вже скінчилися.

Ґенелон майже не змінився і був таким самим могутнім здоровилом, як і того дня, коли Султанині маги перетворили його на кам’яне одоробло майже двадцять років тому.

Поки Муґ копирсався у торбі, шукаючи засіб, який може зняти закляття зі скам’яніння, накладеного південними чаклунами, Клей намагався уявити, як розгортатимуться події після того, як Ґенелон оживе. Варіантів було багато, і майже кожен з них закінчувався тим, що Клей із друзями мертві лежать біля ніг воїна. Ґенелон був найкращим бійцем у «Сазі»; він би їх усіх прикінчив так само легко, як орел може вбити своїх пташенят.

Ґенелон був із тих людей, що зачаті, народжені й виховані у насильстві та задля насильства. Вже в одинадцять років він став сиротою, в чотирнадцять пішов у найманці. Воїн з півдня до того, як приєднатися до «Саги», мав стільки диких пригод, скільки випало їм п’ятьом на десять років діяльності банди. Ґенелон стверджував, що про його подвиги співає пісні якийсь бард, але Клей ніяких пісень чи легенд про юні роки воїна не чув — за винятком тих, що сам Ґенелон і співав.

Його долю сильніше, ніж у більшості людей, включно з самим Клеєм, визначало його походження. Матір Ґенелона ще дитиною продали до борделю в Ксансесі. Батько його був одним зі славетних гвардійців Султани в Каскарі, і союз цих двох дуже різних душ не мав у собі ані сліду романтики, пристрасті чи навіть згоди, як припускав Клей, оскільки нармерійська повія за першої ж нагоди вбила каскарського велетня уві сні.

Від батька Ґенелон успадкував зелені очі північанина і неймовірний зріст, вибуховий характер і вроджену здатність до кровопролиття. Мати передала синові лють, твердість духу і тихий внутрішній голос, який іноді — коли воїн його дослухався — слугував йому за сумління.

— Знайшов, — Муґ обережно дістав із бездонної торби кактус у горщику. — Потримай, — передав він торбу Метрікові.

Після цього чаклун став на коліна, поставив кактус на підлогу, дуже обережно відірвав одну з його колючок і затис її в зубах. Тоді взяв назад свою торбу й накрив нею кактус, ніби це був дряпучий дикий кіт. Проробивши всі ці маніпуляції, Муґ вийняв з рота колючку і вколов нею ступню кам’яного одоробла.

— Треба трохи почекати, — промовив чарівник, піднімаючись і відкидаючи колючку вбік.

Час пішов — і Клеєві стало цікаво, як саме скам’янілі люди повертаються до життя. Може, воїн лютуватиме і кидатиметься на них, іще не усвідомлюючи, що його звільняють з кам’яної пастки? Він передбачливо відійшов на крок і приготував праву руку, щоб у разі потреби захиститися Чорним Серцем.

Чекаючи, поки розвіються чари, він розглядав скам’янілого південця. На зріст Ґенелон був нижчим за Клея. Руки його були не такі м’язисті, плечі — не такі широкі. Але, на думку Клея, Ґенелон все одно видавався грізнішим. Клей Купер нагадував здоровенного ведмедя, який і битися вмів, і цілу зиму міг проспати в затишному барлозі, тоді як Ґенелон був сухорлявий, ніби вовк, витончений, ніби пантера: здавалося, природа створила його лише для того, аби він ніс смерть.

Клей зачаровано спостерігав, як почало розвіюватись закляття. Бездушний камінь перетворився на чорні пасма зі вплетеними в них намистинками зі слонової кістки. Проступила смаглява, вкрита блідими шрамами шкіра і м’язи під нею. Високе чоло, широкий ніс, чорний заріст...

Ґенелон кліпнув, з вій посипався порох, і після миті дезорієнтації збагнув, що він не сам. Воїн по черзі подивився на кожного з товаришів зеленими очима. Його ніздрі гнівно роздулися, і Клей почав рахувати секунди до різанини.

Так тривало кілька митей, але зрештою Ґенелон відкашлявся, повернувся до Ґебріела і запитав тріскучим, немовби старий пергамент, голосом:

— Скільки?

— Дев’ятнадцять років, — відповів Ґебріел.

Воїн заплющив очі, люто рухаючи щелепою. Його груди напиналися, ніби він намагався надихатись за марно проведені десятиліття. Аж ось він протяжно зітхнув, розім’яв плечі й нахилив голову вбік — при цьому шия його захрускотіла так гучно, що Муґ підскочив, ніби наполоханий заєць. Ґенелон глянув на чарівника і зареготав. Потім повільно оглянув усіх по черзі — Метріка, Ґебріела, Клея. І знову запала мовчанка, від пилюки було важко навіть дихати.

— Ох і паскудний же у вас вигляд, — промовив нарешті Ґенелон.