Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ СОРОК ШОСТИЙ. ВИЗВОЛЕННЯ

Рішучий біг Клея вже давно поступився бігу підтюпцем, а потім повільному чалапанню — чесно сказати, він ледве ноги волочив. Коли раптом земля здригнулася від лунких кроків велетнів, Клей був радий нагоді сховатися за величезною каменюкою й відхекатися.

Згори долинув голос одного з них — низький, мов удар у барабан.

— Не розумію. Якщо я буквально відморозив собі яйця...

— То це означає, що твої яйця справді заледеніли й відвалилися, — гуркотом грому озвався другий голос. — А ти фігурально кажеш, мовляв, яйця собі відморозив.

— То що, я неправильно весь цей час говорив? — запитав перший.

— Так, дослівно! — прогарчав його приятель, і обидва велетні весело розреготалися.

Клей зачекав, поки стихнуть їхні кроки, і рушив далі. Невдовзі після полудня він пройшов широкий вихід з Ущелини й знову почав підніматися південним схилом гори Визволення. Лице його замерзало від поту, ребра з кожним вдихом боліли дедалі сильніше, але він змушував себе крок за кроком долати дорогу, відчайдушно прагнучи дістатися стовпа диму до прибуття небесного корабля Живокіст.

* * *

Але «Темна Зірка» все-таки трохи випередила його. Клей був уже достатньо близько, аби побачити, як корабель сідає, — вітрилами його бігали з тріском електричні розряди, двигуни працювали дедалі повільніше, поки в кожному з них не залишилося в роботі по одному гіроскопу, достатньо, щоб корабель завис над скелею. З одного борту спустили мотузяну драбину, і вниз кинулась група ченців у червоних рясах, що тріпалися на вітрі.

Клей лежав, сховавшись за виступом неподалік, спершись на лікоть здорової руки. Він бачив, як Живокіст пішла схилом униз, залишивши біля багаття свого зв’язаного бранця, вочевидь, непритомного. Якби Клеєві вдалося звільнити Метріка, то, може, вони могли б утекти до Ущелини, куди небесний корабель не проліз би і де Живокіст з її крилами була б легкою мішенню для велетнів.

«Ох і невдалий же у тебе план, — гірко засміявся він подумки, — але іншого нема. А тепер — уставай...»

Він хотів було ривком підвестися, але рука під ним підвернулась, і Клей щелепою вдарився об камені, а ребра його обурено застогнали. Він знову спробував піднятися — з ніздрів, ніби хмари диму, виривалася пара. Ноги його були важкі, ніби камінь, а серце панічно закалатало від думки про те, що сили от-от покинуть його.

«Не примушуй мене, — ніби благало його тіло. — Ти не можеш мене примусити!»

— Чорта з два, можу, — прошипів Клей.

Він підтягнув під себе коліно й використав його як опору. Він піднявся, на мить хитнувся, але потім все-таки виструнчився. Першим кроком він став на виступ скелі, другим — перейшов його, а тоді вже попрямував до Метріка всипаним галькою схилом. Він кинув погляд праворуч — ченці схилилися до ніг Живокіст, уткнувшись обличчям у землю. Призахідне сонце кинуло його довгу тінь ледве не на спину дайві.

Клей опустився на коліна між вогнищем і Метріком, сподіваючись, що дим сховає їх. Король-вигнанець підвів на нього затуманений погляд. Пригоди останніх тижнів змусили його трохи схуднути, і зараз це добряче впадало в очі. Вигляд він мав виснажений, щоки з сивим заростом обвисли.

— Клею?

— Єдиний і неповторний.

— А вона сказала, що ти мертвий. Що ти упав з мосту.

— Так, упав, — кивнув Клей. — Але не помер. Поки що, — вичавив він із себе натягнуту посмішку.

Метрік нахмурився.

— А де Ґебріел? Він з тобою? А інші де?

— Їх нема, — відповів Клей, але побачив, як раптово зблід Метрік, і швидко додав: — Ну, тобто пішли вперед. Зараз тут тільки ми.

Метрік застогнав.

— Не треба було... Я їй потрібен живим, а тебе вона точно вб’є.

— Ага, дякую, що попередив, — пробурмотів Клей.

— Боги, що з твоєю рукою?! — вказав Метрік на обрубок, поки Клей намагався намацати мотузки під лисячою накидкою.

— А що з нею?

— Де вона?

— Вже нема.

— Ти втратив руку? Як це ти її втратив? Як...

— Метті, не зараз. Ти взагалі зв’язаний чи ні?

— Що? Ні.

Клей роздратовано відкинув з очей пасмо волосся.

— Де твої кинджали?

Метрік намацав піхви у себе за спиною.

— Осьдечки. А що?

— А що? — процідив крізь зуби Клей, ледве стримавшись, аби не закричати. — То якого біса ти досі тут? Чому ти не тікав? Чому не бився?

— А який сенс? — безсило стенув плечима Метрік. — Вона трахнула нас, Клею. Вона нас просто трахнула, буквально кажучи.

— Фігурально висловлюючись.

— Що?

— Нічого. Не звертай уваги.

— Ми від неї не втечемо, — зітхнув Метрік.

Він ледве не плакав і видавався страшенно втомленим. Клей почувався так само.

— Ми її не переможемо. І не обманемо теж. Згадай, як вона Саббату грала. Стільки часу прикидалася! Біс із нею — хай везе мене, куди хоче, і закінчимо з цим.

Клей просто не вірив своїм вухам. Він сюди цілий день добирався. Він дійшов до межі своїх фізичних можливостей, а потім іще кілька годин ішов на морально-вольових зусиллях. Він життям ризикував, аби врятувати Метріка, а той тепер каже, що йому цей порятунок не потрібен? Це вже занадто. Справді, занадто. Клей заплющив очі, важко ковтнув слину, тамуючи гнів, і якомога спокійніше промовив:

— Піднімайся.

— Клею!

— Піднімайся! — повторив він і раптом зрозумів, що Метрік намагається його попередити.

Але було вже пізно — Клей обернувся і побачив, як із завіси диму вилетів чернець і вломив йому ногою, довкола якої вирували хвилі диму. Удар зламав йому носа ще раз і розірвав незагоєну рану на обличчі, голова Купера різко відкинулась назад, і порснула свіжа кров. Клей завалився на камені, в голові аж задзвеніло, ніби там занадто голосно і на неналаштованих інструментах заграли якусь дику пісню. Хтось схопив його за ноги й поволік по камінню, Клей несамовито дряпав пальцями по землі й намагався сфокусувати погляд.

Він побачив на помаранчевому небі темні, мов гематоми, хмари і вихор червоних ряс, ніби кров у воді, коли ченці накинулись на нього.

Клей відчував, як його лупцюють ногами й кулаками. Воєшкіра брала на себе більшість ударів, але ребра все одно озивалися страшенним болем. Хтось поцілив йому в ногу, хтось заїхав кулаком у шию, і не встиг він зрозуміти, який удар був болючішим (у шию, точно в шию!), аж раптом закричав Метрік:

— Саббато! Накажи їм зупинитися! Тобі потрібен я! Він просто хотів допомогти! Хай іде собі. Відпусти його — я не буду опиратися.

Дайва промовчала, і ченці вдарили Клея ще кілька разів. Клей згорнувся калачиком, підтягнувши під себе обрубок руки, а здорову руку викинувши вгору і намагаючись захистити голову.

— Зупини їх!

Від удару Клей перекотився на інший бік і побачив, що Метрік уже стоїть на ногах.

— Зупини їх, негайно! — рявкнув він, але уваги на його тон звернули не більше, ніж на лопотіння якогось білченяти.

Клей отримував удари один за одним, і вираз на обличчі Метріка швидко змінювався — від безпорадності до розчарування, від розчарування до щирого гніву. Він поліз під накидку...

«Давай, давай, діставай кинджали».

...і дістав флягу. Витягнув корок, викинув його й підніс флягу до губ. Поки Метрік пив, борлак у нього ритмічно рухався, після чого він відкинув порожню флягу, скинув лисячу накидку й витер рота тильним боком долоні.

— Ох, добре пішло! — гаркнув він і нарешті вийняв кинджали.

Ґебріел убивав ворогів блискавично та зі смаком, Ґенелон — завдяки інстинкту природженого хижака. Клей, якщо вже доходило до битви, прагнув лише захистити життя собі та друзям. А що ж до Муґа... у чаклуна в запасі було повно див, але більшість із них могли хіба що відволікти, але не вбити.

А от Метрік був жорстоким воїном. Поки Ґеб награється з суперником, а Ґенелон вирве свою закривавлену сокиру з трупа ворога, Метрік насадить на кинджали з пів дюжини нападників. Він бився з якоюсь виваженою люттю, насильство виривалося з нього короткими, шаленої сили спалахами. Одного разу Клей бачив, як король-вигнанець вступив у бій одразу з шістьма бійцями — і переміг їх. Щоправда, він тоді був набагато молодшим, набагато швидшим, та й до того ж не настільки гладким.

Кинувшись на допомогу Клеєві, він не вбив жодного з ченців, але кожному з них завдав принаймні по одному удару. Ті розбіглися, ніби вовки від запаленого смолоскипа, але, знову-таки як вовки, зібралися довкола, прагнучи крові.

Обравши з усієї зграї першого суперника, Метрік кинувся на нього, вправно ухилився від удару в голову і встромив чоловікові в груди обидва кинджали. Висмикнувши леза з його тіла, він обернувся, побачив, що нападники наближаються, і, щоб зрівняти шанси, використав один зі своїх улюблених прийомів: вдав, що метнув у лице найближчого до себе ченця кинджал.

Насправді він його не кинув, але кров з леза бризнула тому на обличчя, на якусь мить засліпивши його.

Але цієї миті виявилося цілком достатньо. Метрік перерізав йому горло, а потім одним ударом відтяв три пальці наступному ченцеві, що намагався дотягнутися до нього, а тоді всадив йому лезо під підборіддя, і нещасний навіть зойкнути не встиг.

«Четверо, — порахував Клей, лежачи на землі. — Один проти чотирьох».

Метріка підсікли ногою, і він завалився набік, вправно ухиляючись на землі від ударів ногами одного ченця та підрізавши жили другому. Піднявшись, він замахав кинджалами, відбиваючись від шквалу ударів. Глянувши через плече одного з нападників, він посміхнувся.

Той миттю обернувся — хто ж не обернеться, адже не стане людина просто так під час бою посміхатися тобі за спину...

Якщо тільки це не пастка.

«Один проти трьох», — подумав Клей, коли чернець упав. Метрік бився, ніби танцював, стрибаючи на пальцях ніг і звиваючись, мов змія. Він щиро всміхався — бій явно був йому в радість, а коли до нього наблизився наступний нападник, королю-вигнанцеві варто було лише клацнути зубами, як той перелякано відскочив убік.

— Ха! — Метрік став на повний зріст, покрутив у руках кинджали й раптом упустив їх обидва.

Саме так. Обидва.

Що сталося далі, Клей не бачив — його увагу відволік жіночий сміх. Над ним стояла Живокіст з Умброю на плечі і дивилася на нього косим та оцінювальним — виразно пташиним — поглядом.

— Але ж важко тебе вбити, Клею Купере.

Попри нестерпний біль у ногах, спині, ступнях, шиї, голові та руках, попри відчуття нездоланної безнадії, що розпустилося чорною квіткою у його нутрощах, Клей вичавив із себе тужливу посмішку.

— Але поранити легко, — промовив він.

Її обличчя раптом нахмурилося, погляд мимоволі зупинився на обрубку лівої руки. Живокіст відкрила рота, але миттю стулила губи, аби не вирвалися з нього непрохані слова вибачення. Він бачив, як рухаються м’язи її щелепи, й уявляв, як розгнівано побіліли її пальці під кованими рукавицями. На якусь мить вона стала схожа на жінку, з якою вони стільки всього пережили разом протягом останніх тижнів, і Клей мимохіть замислився, хто приваблює його сильніше — допитлива та співчутлива Саббата чи жорстока й холоднокровна вбивця Живокіст.

«Хто ти такий, — зашепотів у його голові голос Джинні, — чудовисько чи людина?»

Піднявши погляд на дайву, Клей зрозумів, що її мучить те саме питання, той самий визначальний вибір. Він міг сказати щось, він знав відповідь. Він міг спробувати переконати її пощадити його і зберегти в собі те, що залишилося в ній від дівчинки, якою вона колись була. Але водночас він добре розумів, що одне неточне слово — і вона або прийме рішення занадто швидко, або дійде хибного висновку про те, що вибору в неї взагалі немає.

Однією рукою вона замислено пестила руків’я коси з таким звуком, ніби крук кігтем дряпає надгробок. Блиск у її очах згас, і Клей зрозумів, що треба вже щось казати.

— Я... — промовив він, і цієї миті в груди їй влучила стріла.

Дайва аж відлетіла назад на кілька метрів і нерухомо впала на землю. Клей тупо дивився на місце, де лише секунду тому стояла Живокіст, — тепер там лише пір’я кружляло.

З неба спускався ще один корабель.

Клей затулив очі від золотих променів сонця. Примружившись, він озирнувся і побачив, що Метрік розбирається з останнім ченцем. На мить вони зупинилися, коли на них лягла тінь нового небесного корабля, але Метрік швидко зорієнтувався, вирвав у суперника один зі своїх кинджалів і оглушив ченця його руків’ям.

— Що там, хлопці, підкинути вас кудись? — почувся знайомий низький голос.

Клей придивився уважніше і зрозумів, кому він належить.

Спершись на поручні «Старославного», стояв Баррет. У руках він тримав арбалет, стріла з якого щойно вбила Живокіст.

— Залежить від того, куди прямуєте, — гукнув Клей. — Може, на захід?

Лідер «Авангарду» озирнувся на Еш і Тіамакса, які стояли в нього за спиною. Арахнід замахав усіма чотирма руками, і Клей на знак привітання теж підняв руку.

— Боюся, що так, — відповів Баррет.