Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ СОРОК ПЕРШИЙ. ВИЙШОВШИ З ЛІСУ

Старі розвалини вони залишили невдовзі після полудня. Але перед тим, як вирушити в дорогу, Ґебріел дістав з дна своєї торби один із поточених сіллю каменів. Клей згадав, як друг розповідав йому, навіщо він тягне ці камені з собою, — не як подарунок, а як покладання на могилу Роуз, у тому разі, якщо трапиться найгірше. Ґебріел подивився на камінь, поколупався у впадині від якоїсь древньої мушлі, раптом зітхнув і кинув його на землю, а тоді взагалі вивернув свою торбу і викинув собі під ноги решту камінців.

Піднявши очі, Ґеб побачив, що Клей дивиться нього. Він посміхнувся у відповідь — тепер у його погляді читалося значне полегшення.

— Важчі вони, ніж здавалося, — пояснив він, розвернувся і пішов слідом за друзями.

Клей рушив за ними трохи згодом. У нього за спиною, на порожньому подвір’ї старої твердині, на могилі друїна було охайно складено принесене з далеких країв каміння. «Бо навіть згаяне життя слід пам’ятати», — міркував він.

Брукований шлях закінчився, але Ґебріел упевнено вів їх на захід. Якщо дорогою траплялося болото, він, не сповільнюючи темпу, переходив його вбрід. Якщо перед ними з’являлися хащі, він рубав їх мечем і йшов уперед, залишаючи за собою трупи дерев. Привали він робив коротшими, а друзів будив іще до сходу сонця.

Банда наближалась до виходу з лісу, і мешканці Жаских Земель намагались попрощатися з ними у свій особливий спосіб. Наприклад, їх атакував загін войовничих гремлінів, чиєю єдиною метою виявилося вкрасти срібні ґудзики з мантії Муґа. Потім друзі потрапили в засідку зграї старих деревіїв, але Ґенелон з одного удару завалив найбільшого з них, і решта накивали п’ятами. А одного задушливого світанку на них напала якась істота, схожа на криваво-червоного тигра, чиї крила дзижчали, немов у бабки, і, коли вони змусили тварюку тікати, Метрік вигукнув:

— Що це за потвора взагалі була?

Іноді вони чули звук роботи приливних двигунів — це пропливала над ними «Темна Зірка», все ще сподіваючись знайти свою зниклу повелительку.

Нарешті вони вийшли з чорнодеревного лісу. Перед ними розляглися кам’янисті передгір’я, що ніби схилилися перед жахливою славою Мантії Імператора. Подейкують, що чотириста років тому, провівши своїх людей через усі небезпеки Жаских Земель, спадкоємець імператора-вигнанця Ґрандуалу став на узвишші, озирнувся назад і розпачливо зітхнув, поглянувши на втрачені його батьком землі.

Клей витягнув шию, дивлячись на вершини, що тягнулися з півночі на південь. Тоді як більшість гір у світі мали якісь епічні назви, на кшталт Пекельний Кіготь або Душевбивця, тутешні гори називалися Пильність, Терпіння і Довіра, ніби імена їм дала громада якихось Примирників. Клей не знав, де яка гора, в нього завжди була погана пам’ять на імена.

Ґебріел дивився на вершини з роздратованою усмішкою, ніби це банда головорізів, що перестріли його у провулку й намагалися забрати гроші.

— Ми вже близько, — мовив він.

— Ну, звісно, — іронічно відгукнулася Саббата. — Від величезної Орди, здатної стерти на порох ціле місто, нас відділяє лише кілька тисяч метрів снігу та каменю.

Ґенелона перспектива порубатися, здається, лише радувала.

— То як ти плануєш туди дістатися? — запитав він Ґеба. — Можна Нічним Потоком спробувати.

Нічний Потік — то була мілка звивиста річка, що протікала просто через гори.

— На Нічному Потоці гобліни чатують, — підняв руку Кіт. — Як тільки ми засвітимось, не менше тисячі на нас накинеться.

— О, ну то хоч розімнемося, — вишкірився Ґенелон.

Саббата розреготалась. Відколи вона забрала у Тіні косу, то стала набагато впевненішою в собі. Жінка спиралася на Умбру, ніби на костур, але в Клея ця зброя все одно викликала тривогу — він подумки повертався до побаченого після страти друїна: однокрила дайва стояла над трупом Тіні, тримаючи його за вуха своїм закутим у залізо кулаком.

— Можна Ґерріковим Проваллям сунутися, — запропонував Метрік.

— Я чув, що Провалля більше нема — засипало лавою, — почухав бороду Клей.

— До того ж це занадто далеко на південь, — додав Ґенелон. — А як щодо Ущелини?

— Велетні, — хором відповіли Метрік і Муґ.

Ґенелон похитав головою, і намистинки в його косах тихенько дзенькнули.

— Вам ніхто не казав, що ви двоє двадцять років тому були набагато веселішими, хлопці?

— Підемо Холодним Шляхом, — відірвав погляд від гір Ґебріел, йому ніхто не відповів, і він додав: — Це найкоротший шлях.

— Небезпечно, — нагадав йому Ґенелон.

— Занадто небезпечно, — додав Муґ. — Якби зараз була зима, то, може, був би сенс цей варіант розглядати, але зараз... це просто божевілля, Ґебріеле. Ось що я думаю. Послухай мене: я тобі кажу, що це божевілля, — ось наскільки це божевільна ідея.

— Що за Холодний Шлях? — спитала Саббата.

— Це міст, — лаконічно відповів Клей, перш ніж Кіт або чаклун почали розповідати якусь довгу історію. — Крижаний міст. Взимку достатньо широкий, аби по ньому пройти вп’ятьох, але зараз... — він знизав плечима. — А якщо впасти — то вниз летіти дуже довго.

Кіт волого, з бульканням закашляв.

— А ще там раски водяться, — додав Клей. — Льодові тролі, — пояснив він, помітивши нерозуміння у погляді Саббати.

— Такі як Таїно? — з надією спитала дайва.

Клей похитав головою.

— Мабуть, іншого такого Таїно у світі нема.

— Раски не говорять, не читають і на барабанах не грають, — пояснив їй Муґ. — Вони вбивають. А потім їдять тих, кого вбили. Майже нічого більше вони не роблять.

— Тобто йти цим мостом — погана ідея? — нахмурилась Саббата.

— Навіть жахлива, — відповів маг.

— Нерозважлива, я б сказав, — промовив Кіт. — Холодний Шлях своє візьме. Завжди.

Метрік застогнав і розтер обличчя.

— Отже, що залишається? Ущелина? — насторожено подивився він на еттіна. — Поняття не маю, як ми цих двох проведемо повз велетнів.

— Я голосую за Нічний Потік, — рішуче сказав Ґенелон і тут же відповів на кислий погляд Кіта. — А що такого? Це ж просто гобліни.

— Ми не голосуємо взагалі-то, — спокійно мовив Ґебріел.

Муґ обернувся до Клея і кивнув головою на Ґебріела, ніби благав: «Ну, скажи йому щось, — і підняв брови: — Будь ласка».

Ґебріел на нього теж дивився, і в його погляді Клей помітив проблиск невпевненості. Ґебріел чудово знав, що йти мостом — кепська ідея. Водночас він чудово розумів, що коли Клей відмовиться йти з ним, інші також відмовляться.

Ущелина здавалася вибором розумнішим. Звісно, велетні — це небезпечно, але від них досить легко втекти, особливо вночі. До того ж не кожен велетень по суті є жорстоким убивцею, за винятком їхніх дітей. Діти велетнів — це справжній жах. Але загалом вони ставилися до людей так само, як люди до павуків, — тобто могли або взяти в долоню й віднести в безпечне місце, або заверещати й розчавити.

Нічний Потік теж був не найгіршим вибором — звичайно, довелось би з тиждень іти, але це була фактично пряма дорога на той бік, а гобліни — хай би скільки їх там не було — не такі небезпечні, як раски. До того ж краще кілька днів іти у темряві, ніж проходити вузьку смугу криги на висоті кілька тисяч метрів.

Звісно, були безпечніші способи перейти гори, але швидшого — якщо тільки припустити, що міст вийде перетнути без пригод, — не було. За інших обставин Клей би все добре зважив, вислухав заперечення інших, але зараз мало значення тільки одне.

«Ти пішов би і врятував мене, тату?»

Клеєві так заболіло в грудях, що він аж очі заплющив. Стиснувши пальці, він уявив, що тримає у своїй долоні тендітну ручку Таллі. Чого б він тільки не віддав, аби побачити її зараз, аби взяти її на руки та вдихнути її запах? На що пішов би він, аби врятувати її від зла? На що б наважився він, якби її життя було в небезпеці?

На все, що завгодно.

— Підемо Холодним Шляхом, — розплющив очі Клей.

— Ні... — ледве чутно зашепотів чаклун.

— Муґу, послухай, це...

— Неможливо, — видихнув чарівник.

— Слухай, ну я б так не сказав...

Він замовк, бо Муґ явно не збирався його слухати.

Раптом вираз обличчя чаклуна змінився — спершу це був шок, на зміну якому швидко прийшла недовіра — ніби у приголомшеної дитини, яка на день народження просила конячку, а отримала цілий табун. Він підняв руку і тремтячим пальцем показав за спину Клея.

Клей Купер обернувся. Спочатку він нічого не помітив — лише всипаний бурими каменюками схил, але потім щось на схилі пагорба поворухнулося, і він побачив... побачив...

— Це те, що я думаю? — не стримався Метрік.

Клей примружився від сонця. Істота, яку він побачив, дуже нагадувала ведмедя, хоча й була більшою за будь-якого ведмедя, котрий йому колись траплявся. Замість хутра у цього ведмедя було сіре пір’я, пара великих очей, а над чорним дзьобом стирчали вуха з китицями. Насправді очі були комічно великі, але саме завдяки їм Клей нарешті збагнув, що саме він бачить.

— СОВОВЕДМІДЬ! — аж затанцював на місці Муґ. — Це сововедмідь! Я ж казав вам! Я ж казав! Я знав, що вони існують!

— Чого ти тоді так дивуєшся? — всміхнувся Ґенелон.

— Це неймовірно! — проігнорував його чаклун. — Ніхто не бачив сововедмедя зблизька чи не виживав після зустрічі з ним, щоб про це комусь розповісти. О, боги Ґрандуалу, от якби той старий виродок Катамус це побачив!

— Що ти сказав? — запитав Метрік.

— Катамус — мій професор з кафедри Неможливої Біології в Оддсфорді. Він не...

— Ні, — перебив його король-вигнанець. — Ніхто не бачив сововедмедя зблизька або не виживав після зустрічі з ним?

— Ну, це ж очевидно, — відповів Муґ таким тоном, ніби це і справді була очевидність. — Інакше їх би не вважали міфічними істотами, правильно? Крім того, ти його кігті бачив? Та він одним ударом дерево розтрощить!

Він захоплено заговорив далі, але раптом його слова заглушило ревіння істоти, на чию територію вдерлися чужаки.

— Уа-а-а-а!

Клей сподівався, що ніхто не помітив, як він смикнувся. Ґенелон потягнувся до Сирінкса. Руни на сокирі засяяли, і зброя забурмотіла сонним голосом.

— Готується нападати, — пояснив південець.