Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ СОРОК ДЕВ'ЯТИЙ. БЕЗСМЕРТЯ

На вологій землі тріпався русал. Він хапав ротом повітря, дивився в небо і ніяк не міг зрозуміти, де він. Коли Клей та інші зіскочили з корабля, він пробурмотів їм щось, але, оскільки навіть Кіт не знав рідкісної мови русалів, бідолашний так і помер, як і багато з нас, так і не дізнавшись правди про те, чому він опинився там, де опинився.

Хоча яка тут може бути правда... Коли вони підійшли до Муґа, чаклун аж сяяв.

— Я відкрив прохід до Антики! — заявив він.

— Що таке Антика? — поцікавився Свинтус.

Хлопець видобув звідкись із кишені пом’яте тістечко і виколупував з нього пальцями вишневу начинку.

Не встигли Муґ із Кітом розкрити рота і почати розлогі пояснення, їх перебив Ґебріел.

— Ось таких штуковин існує всього три, — пояснив він, показуючи на високу арку з чорного каменю. — Одна — тут, друга — у Каладарі і третя — у місті під назвою Антика, яке покоїться на дні океану.

— Антика? — розгублено спитав Баррет. — А я гадав, це..

— Hi.

— Значить, дракон...

— Для нього було б краще, якби він умів плавати, — відрізав Ґебріел і обернувся до Муґа. — Готово?

— Здається, так.

— Добре. Навчи Тіамакса користуватися. А сам підеш зі мною. І ти, Баррете, також.

Лідер «Авангарду» кивнув похмуро.

— Всі інші повинні захищати Рубіж, чого б це не коштувало. Даю на відсіч голову, що Падолист уже знає про наше прибуття і навіть здогадується, що у нас є тераґотський ключекамінь. Забирати його він прийде з усім своїм військом, і якщо йому це вдасться...

— Не вдасться, — рішуче промовив Ґенелон.

Ґебріел зустрівся з південцем поглядом. Схоже було, що він хотів сказати ще щось, але тільки кивнув.

Вони пішли до східного боку Рубежу. Клей подивився на угіддя, що тягнулися звідси й аж до самої Кастії: знищені господарства, обгорілі кістяки складів, зорані поля, витоптані лапами, копитами й пазурами. До міста було три, можливо, чотири кілометри, і зусібіч воно було оточено ворогами. З місця, де стояв Клей, було видно навіть спалахи вогню та вигнуті дугою блискавки — це захисники Кастії не давали чудовиськам наблизитися до міських мурів.

Муґ уклав ключекамінь Тераґота у виїмку, витесану в чорному камені Рубежу, і показав арахнідові, яка з вигравіюваних рун означає який пункт призначення.

Тіамакс почухав очі під однією зі своїх шкіряних пов’язок.

— А як ти знав, де саме та руна, як відкриває Рубіж у Антиці?

Муґ знизав плечима й надзвичайно простодушно відповів:

— Просто вгадав.

Ґебріел разом із Муґом і Барретом підійшов до Рубежу.

— Який у мене вигляд? — запитав він, пригладивши зачіску і розтерши рукою обличчя.

— Старий, — усміхнувся Баррет.

— Втомлений, — глянув на нього уважно Муґ.

Ґебріел розсміявся:

— А ну вас до біса, хлопці.

Тіамакс повернув ключекамінь, під аркою засяяло яскраве світло, таке, у якому зник дракон.

І ось усього за крок від них з’явилися руїни Каладара, де зібралися всі банди Ґрандуалу, всі досвідчені найманці та воїни-новачки, чоловіки і жінки, які жадали вписати своє ім’я в історію мечем, — усі вони зійшлися на Ярмарок Війни.

Це і була друга частина плану Муґа — після того, як «Сага» з «Авангардом» відберуть в Акатунґа ключекамінь і відкриють Рубіж Тераґота, все залежало від того, на що будуть здатні бійці з іншого боку.

— Клею?

Неквапнорукий закліпав очима і глянув на Ґебріела з приятелями.

— Що? Хочеш, аби я також пішов? — запитав він.

— Гадаю, без тебе не обійтись, — кивнув Ґебріел.

Як уже казав Баррет, Ярмарок Війни був найбільшою подією в усьому Ґрандуалі. Раз на три роки на пагорбах довкола старовинної столиці Домініону Каладара на три дні збиралася ледь не половина воїнів з усього світу. Приходили туди закутані у важке хутро каскарські берсерки, вправні фехтувальники із південної Нармерії у шовкових шатах, розцяцьковані татуюваннями пихаті фантранські пірати, обвішані золотом, а також кривоногі мешканці картейських рівнин — і все це товариство знайомилося, реготало, різалося в азартні ігри, галасувало і влаштовувало бійки. Старі найманці та відомі банди з’являлися туди, аби послухати історій і самим щось розповісти, а молоді шукачі пригод насамперед прагнули зробити собі ім’я й отримати першу вигідну пропозицію.

Руїни велетенського театру переробили під арену, хоча були в Каладарі і набагато менш славні місця, де молоді воїни могли позмагатися один з одним або вступити в бій зі спеціально привезеною для цього полоненою потворою. Також був там імпровізований лабіринт, у якому безробітні злодії могли продемонструвати свої вміння, зламуючи складні замки й уникаючи зазвичай безпечних пасток, а неподалік, у кар’єрі, де видобували колись місячний камінь, могли попрактикуватися грозові відьми або чаклуни-алхіміки.

Ясна річ, на Ярмарку не обходилось і без жертв, але що це за вечірка, коли кілька чоловік не простягли ноги? До того ж, туди, де збирається стільки войовничих осіб, ніби ворони на трупи, стікалися представники численних мерзенних професій: сміттярі та продавці зілля, торговці зброєю й обладунками. Бардів було зазвичай стільки, що і за день не перелічити, а звідники нишпорили Ярмарком, вишукуючи в натовпі нових героїв, бо хтозна, можливо, сюди вже прибула банда, яка колись перевершить «Сагу», і її треба було відсіяти, як крупинку золота від піску?

Вийшовши з Рубежу під пронизливий дощ, Клей подумав, що Ярмарок Війни дуже нагадує Контас, тільки темніший і мокріший.

Рубіж у Каладарі містився в гаю чорних сосон і кленів, поруділих від дотику Осіннього Сина. Біля арки зібрався натовп, люди витріщалися крізь прохід на те, що було видно з іншого боку, і коли Клей з друзями вийшов назовні, звідусіль зібралися сотні людей, аби побачити все на власні очі.

І ось Ґебріел уже говорив зі знайомими, що стояли в перших рядах, — Клей цих людей не бачив багато років. Були тут Ґеральт Водозмій, і Безжальна Мей Драммонд, і Рудий Боб, чиї славнозвісні кучері давно випали, і тепер він ходив геть голомозий.

Баррет тим часом підкликав з натовпу кількох юнаків і представив їх Клею.

— Сини мої, Роґан і Сід. Хлопці, це — Клей Купер.

— Приємно познайомитися, — промовив Роґан.

Він із двох синів Баррета був старшим, вищим і мов дві краплі води схожим на свого батька, тоді як другий статури був худорлявої і мав блакитні очі й усмішку Ейворі. Очі вони підводили ретельніше за будь-якого нармерійського жиголо, а волосся пофарбували в білий колір платинового відтінку.

— Мама багато нам про вас розповідала, — сказав молодший. — Щоразу, як ми щось утнемо, вона бідкається, що ліпше б вийшла за Клея Купера, ніж за нашого старого.

— Нормально, — всміхнувся Баррет. — Що, Неквапнорукий, поміняємося жінками?

Клей хотів було ввічливо відмовитись, аж раптом його гукнув знайомий голос.

— Клею Купере? Ану, лясни мене по дупі і назви своєю сестричкою! Що це ти робиш по цей бік Жаского Лісу?

З юрми виринула Джейн, а за нею намалювалася її банда, яка, здається, від часу їхньої останньої зустрічі в Контасі виросла вдвічі. Всі розбійниці були замотані в шовки й хутра, і нікого з них не хвилювало, що дорогі речі можуть під дощем зіпсуватися.

Клей усміхнувся. «Дівчину з Картеї забрати можна, а от Картею з дівчини...»

Джейн широким жестом показала на ватагу в себе за спиною.

— Мої «Шовкові Стріли»! — сказала вона. — Як бачиш, назбирала повен сагайдак. А ти, до слова, маєш поганий вигляд. Що це в тебе з пикою?

— З такою народився, — знизав плечима Клей.

— Ага, видно, мамка твоя сокиру в утробі носила? Може, й мені таке спробувати, аби дядьки не лізли?

Баррет знову засміявся.

— А вона мені подобається, — сказав він.

Клей бачив, як Ґебріел палко про щось сперечається з одним із братів Скалків. Потім, відійшовши від нього, він відтягнув від Мей Драммонд Муґа.

— Боягузи смердючі, — пробурмотів він на ходу.

— Не допоможуть? — поцікавився Клей.

— Вони хочуть, аби ми закрили Рубіж, — сказав він. — А ще вони впевнені, що нам слід покинути Кастію напризволяще й забути про тридцять тисяч чоловік, які опинилися там у пастці! Це мені Ґеральт Водозмій сказав, уявляєш?! Той самий, що колись скельного галка голими руками ухайдокав. А брати Скалки — вони ж колись навіть дракона вбили, правильно?

— Невеликого, щоправда, — жестом показав Муґ. — Ясно все, нікуди вони не підуть. Бояться.

— То поговори з ними, — наполягав Клей.

— Я намагався! — в розпачі розвів руками Ґебріел. — Гадав, що коли когось одного переконаю, інші теж, може, приєднаються, але...

— Ні, — махнув рукою Клей, показуючи на пагорби довкола. — З ними поговори, Ґебе. З усіма. Біс із тим Ґеральтом Водозмієм. Тобі ці трухляві герої не потрібні, друже. Тобі потрібні герої нові.

— Дідько, це точно! — гаркнув Роґан.

Його молодший брат усміхнувся, погоджуючись.

Джейн розправила плечі й постукала кінцем лука об землю.

— А цікаво звучить, — сказала вона.

Але Ґебріел досі сумнівався.

— Коли тебе бачать Мей Драммонд або брати Скалки, — продовжив Клей, — вони бачать свого старого дружбана. Вони бачать того Ґебріела, який верхи на коні ганяв сходами «Погрому», або того, який так упився під час облоги Кастадара, що звалився з оборонної вежі.

— Це було незабутньо! — розреготався Баррет. — Ми вийшли рятувати тебе через головну браму і заодно вирішили прорвати облогу, щоб двічі не бігати.

— Або, можливо, вони бачать конкурента, — вів далі Неквапнорукий. — Можливо, вони вирішили, що ти замахнувся занадто круто, — хоча так і є. Або що ти поводишся як скандальний, упертий негідник, — і це теж правда.

Ґеб роззявив було рота, аби докинути пару слів на свій захист, але Клей не дав себе перебити.

— Але коли на тебе дивиться цей молодняк, вони бачать легенду. Вони бачать Золотого Ґеба, який убив Королеву Крипти й рубався на мосту в Толтоллі з легіоном людоящірок.

Ґебріел прокашлявся.

— Це взагалі-то Ґенелон тоді...

— Та байдуже, — відрізав Клей. — Не має значення. Всі ці люди, всі ці старі імена і назви... — він замовк, добираючи слова, — ...це лише тьмяні свічки, Ґебе, а ти — довбане сонце!

Він показав на постамент недалеко від них.

— Хоч зараз залазь і сяй!

Ґебріел якусь мить стояв ошелешений, але потім закліпав очима, ніби розвіюючи чари закляття.

— Все так, — кивнув він самому собі. — Я — Сонце. Муґу...

— Одну секунду! — процвірінькав чаклун.

Він підбіг до найближчої сосни, знайшов щось біля її підніжжя й повернувся до Ґебріела, тицьнувши йому в руку щось темне і вологе.

— Це що, шишка?

— Ха! Ти чого? Такий важливий момент, а я тобі шишку пхатиму? — зареготав Муґ, але його сміх утонув у напруженій тиші, тому він продовжив: — Ну, гаразд, це і справді соснова шишка. Але чарівна. Ось так тримай.

Він підніс руку Ґебріела йому до губ.

Ґеб скептично глянув на нього, але виліз на постамент біля Рубежу і закричав:

— Слухайте мене, воїни!!!

Його голос залунав з усіх дерев навколо так голосно, аж сосни задрижали, а клени скинули половину свого листя. У сіре небо пурхнули зграї переляканих птахів.

— Я — Золотий Ґеб, — заявив він. — Ви мене знаєте — або чули про мене — з якогось вірша, якоїсь пісні чи легенди. Може, ви чули, що колись я вбив у двобої Королеву Крипти Назалін або що я першим вийшов за мури Кастадара під час облоги міста, — він підморгнув Барретові. — Це правда. Ваш батько, може, розповідав колись, що бився пліч-о-пліч зі мною, а мати казала, що років із двадцять тому якось зустріла мене в якомусь шинку. Скажімо так... якщо у вас блакитні очі, а мізків, мов у бика, — це може виявитися правдою.

Він помовчав, поки пагорбами котилася хвиля сміху, а тоді тривожно поглянув на Рубіж і продовжив:

— Я був членом банди — про неї ви також чули. Метрік Черепотроща. Аркандіус Муґ. Неквапнорукий Клей Купер. І Ґенелон.

«Чого ж ти баришся?» — подумав Клей. Ґеб і справді тягнув час — аж раптом, ніби за командою, з Рубежу, шалено б’ючи крилами й виблискуючи червоною лускою, з вереском пораненого орла з’явилася віверна. Натовп воїнів відсахнувся — чудовисько загальмувало. За довгу звивисту шию створіння міцно тримався Ґенелон. Він різко крутонув руками, м’язи напнулися, почувся гучний хрускіт, і потвора затихла.

Близько шістдесяти тисяч присутніх захоплено мовчали, а Ґенелон спокійно піднявся, розім’яв шию, нахиливши голову до кожного з плечей по черзі, і зайшов назад у Рубіж.

— Допомога потрібна? — запитав Баррет південця, коли той проходив повз нього.

Ґенелон зняв зі спини сокиру — на чорній сталі рівно, мов серцебиття, пульсували руни.

— Ні, ми в порядку.

Ґеб продовжив:

— Деякі з вас, та де там, більшість із вас — занадто молоді, аби пам’ятати, що нас прославило, тому дозвольте я вам перелічу кілька останніх наших подвигів. Ми врятували короля Аґрії від мисливиці за головами, яку послала за ним його дружина. Ми перетворили на попіл «Погром». Ми перемогли химеру й зірвали з місця «Максітон».

Він почекав, поки вгамується легкий сміх у натовпі.

— Ми перетнули Жаскі Землі, хоча це й було нелегко. Ми пройшли Холодним Шляхом і заплатили за прохід високу ціну.

Пальці на новій руці Клея смикнулись, і в коридорах його пам’яті залунала колискова еттіна.

— Ми знайшли ключекамінь друїнів, — провадив далі Ґеб, — і відкрили Рубіж, що зараз позаду мене. А, і ще: ми вбили дракона. Акатунґ — мертвий!

Слухачі зустріли ці останні слова з недовірою, а присутніх тепер був цілий Ярмарок Війни, бо дерева розносили голос Ґеба все далі й далі пагорбами. З кожним його подихом листя тремтіло, ніби сам вітер гойдав гілки своїми холодними пальцями.

— Але я тут не для того, аби вихвалятися! — промовив він.

— Ага, заливай нам! — крикнув Рудий Боб.

Він видавався напрочуд самовдоволеним, утім, цей вираз швидко зник з його обличчя, коли хтось із натовпу крикнув, аби він «завалив свій писок», і пагорби озвалися лунким реготом.

Ґеб на це не звертав уваги.

— Гаразд, дайте-но я спочатку почну. Мене звати Ґебріел, і мені потрібна ваша допомога. Там — Кастія, — показав він на Рубіж.

Натовп похмуро зашепотів. Якщо досі хтось і здогадувався, що саме вони бачать у арці, то тепер зникли останні сумніви.

— За мурами міста опинилися в пастці близько тридцяти тисяч чоловіків і жінок, — пояснив Ґебріел. — Був час, колись вони сподівалися на порятунок, але тепер молять про смерть. Одна з тих, хто вижив, — моя дочка Роуз. А ця темрява між нами та ними... це Жаска Орда.

Перешіптування перетворилися на перелякане бурмотіння. Людська ковдра, що вкривала пагорби, зникала, ніби трава під час пожежі. Торговець мечами, що стояв неподалік, згорнув свій килим з непроданими лезами і розчинився в натовпі.

— Кожне жахіття, яке колись являлося вам у сні, — провадив далі Ґебріел, — кожен монстр, на якого ви боялися натрапити, зазирнувши під ліжко, — всі вони тут. І вони привели з собою тисячі своїх друзів. Одну армію вони вже розгромили, і рано чи пізно Кастія також упаде. Орда голодна. Орда жорстока. Ті, хто сховався за мурами, пошкодують, що вони не загинули на полі битви раніше.

Баррет зробив несміливий жест, ніби остерігаючись, що Ґеб зараз зіпсує все враження, створене тим, що він казав раніше, але Клей був спокійний. Він дружив з Ґебріелом уже тридцять п’ять років, і Ґеб міг умовити його на найбожевільніші вчинки. Золотий Ґеб був збіса харизматичним оратором, він кожне серце вмів перетворити на плавильну пічку, а кожну душу — на безпощадне лезо.

«І зараз він ударить по ковадлу», — подумав Клей.

Принаймні він сподівався, що Ґеб знає, що робить, бо навіть обличчя синів Баррета недовірливо нахмурились, як небо над Ярмарком Війни.

— Навіщо ви прийшли до Каладара? — запитав Ґеб. — Розмальованими пиками похизуватися? Останнім татуюванням? Чи, може, кольором волосся? Чи ви тут по щось серйозніше? Банду собі шукаєте чи звідника? Чи хочете ім’я собі зробити? А може, прагнете слави?

І раптом Клей відчув, що це останнє слово роздмухало жаринки в його душі. Байдуже, що він був старий і втомлений, що він і так тієї слави повні торби мав — до кінця життя вистачило б... Сказати воїну про славу — все одно, що пса покликати гуляти, секунди не мине, а він уже біля дверей хвостом мотиляє.

— Бо на Ярмарку ви слави не знайдете. Ця пташка просто так вам на долоню не сяде. На неї треба полювати, її впіймати треба. Заради неї треба всім ризикувати!

В арці Рубежу здійнявся вихор. Еш та Свинтус рубалися з парою гарпій, Ґенелон бився з істотою, що нагадувала багатоніжку з крихітними крильцями вздовж тіла.

— Але в наші часи славу важко заслужити. Вона не блукає лісами і не ховається по печерах. Її треба виплекати, виростити в клітці й розділити, аби всім вистачило. Я чув — і тут, від вас, також чув, — що великих банд не буде більше!

Слухачі захвилювалися раптом, і Ґеб продовжив:

— Люди впевнені, що світ уже врятовано і що найманці цьому світу більше не потрібні. Мовляв, герої дрібні якісь стали!

Ці слова зачепили натовп.

— Це правда! Годі базікати! — почулися глузливі вигуки.

— Він має рацію, — почув Клей, як молодший син Баррета каже це старшому.

— І яка ваша доля? — запитав Ґеб. — Будете їздити з міста до міста, б’ючись на аренах з жалюгідними потворами, яких піджене вам місцевий звідник? Будете вбиратися в театральні костюми й танцювати під їхню дудочку, поки якийсь блазень, нажлуктавшись пива, сподіватиметься, що йому пощастить, і гоблін переріже вам горлянку, аби побачити нарешті справжню кров?!

Муґ розреготався, як і більшість найманців старої школи, тоді як молодші мовчки кивали, і було видно, що їх така кар’єра цілком влаштовує.

— Хто згадає про вас? — запитав Ґеб. — Що ви по собі залишите?

Він махнув рукою в бік Орди, яка взяла місто в облогу.

— Чесно скажіть: вам цей світ видається безпечним?

Натовп глухо зарокотав, а тоді пролунав самотній голос:

— Ні!

І одразу за ним, мов лава, зірвалися в небо сотні таких голосів, і присутні затупали ногами.

— Кастія потребує воїнів! — перекрикував Ґебріел гуркіт. — Вона потребує великих, славетних банд! — заглушував він стукіт мечів об щити. — Кастія потребує героїв! — заревів він, і Ярмарок Війни відповів йому схвальним ревінням.

Барретові хлопці шкірились, немов шакали. Розбійниці Джейн завивали вовчицями.

— Чи є тут герої? — запитав він.

— Так! — відгукнулися десять тисяч голосів.

А то і двадцять.

— Я питаю, дідько забирай, чи є серед вас герої?!

— Так! — проревло тисяч тридцять голосів.

А то і сорок.

Пагорби довкола заворушилися, мов спини зачаклованих левіафанів. Небом перелякано кружляло птаство, зігнане з дерев.

Муґ збуджено пританцьовував навшпиньки, а Кіт, який вискочив з арки просто посеред Ґебової промови, зачаровано дивився на це видовище, ніби хотів закарбувати його в своїй пам’яті.

Клей згадав, як ґуль розповідав їм під час ночівлі у гірській печері про дива та жахи, які він бачив протягом свого незвичайного життя, і йому стало цікаво, чи їхній бард бачив колись щось подібне.

— Цього дня, — промовив Ґебріел, — цієї миті ви вийдете з тіні минулого! Сьогодні ви заслужите собі ім’я! Сьогодні народиться ваша легенда! І вже завтра кожна історія, яку переповідатимуть барди, належатиме вам, бо сьогодні ми врятуємо світ!

Клей зітхнув з полегшенням. Оце так вгатив по ковадлу!

Ґебріел дістав із піхов Веллікор і показав ним у бік Орди.

— Це вибір не між смертю і життям, це вибір між життям і безсмертям! Залишайтесь тут — і помріть невідомими, або йдіть за мною — і житимете вічно!