Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. ДОБРА ЛЮДИНА

— Я на таке не підписуюсь.

Певно, такої відповіді його друг не чекав. Принаймні настільки категоричної. Ґебріел закліпав очима — його внутрішній вогонь згас так само швидко, як і розгорівся. Він розгублено й недовірливо глянув на Клея.

— Але ж...

— Ні — значить ні. Я не збираюся їхати з міста й волочитися за тобою на захід. Я не збираюся полишати Джинні або Таллі. І Муґа, Метріка або Ґенелона — який, найшвидше, досі нас ненавидить — я шукати також не збираюся. І в Жаскі Землі я не попруся! Клянуся цицьками богині Ґліф, та звідси до Кастії більше тисячі миль клятим бездоріжжям.

— Я знаю, — відповів Ґебріел, але Клей перебив його:

— Знаєш? Знаєш, Ґебе? А пам’ятаєш гори? Пам’ятаєш, які велетні живуть у тих горах? А пам’ятаєш птахів? Тих довбаних птахів, Ґебріеле, що хапали цих велетнів кігтями й забирали в небо, наче то були діти?

Ґебріел скривився, пригадавши, як тінь від пташиних крил закривала небо.

— Але ж птахи-рухи давно вже повимирали, — непереконливо заперечив він.

— Еге ж, можливо, — погодився Клей. — А раски? А йєтики? А клани оґрів? А тисяча миль Жаского Лісу? Все це досі на місці, правильно? Ти пам’ятаєш, що робилося в тих Жаских Землях, Ґебе? Дерева вміють ходити, вовки можуть розмовляти... не забувай про зграї кентаврів, яким заблукалого мандрівника зжерти — раз плюнути! Я пам’ятаю, Ґебе, і вони всі нікуди не поділися! Я вже мовчу про криваву гнилицю! І ти просиш мене піти з тобою туди?

— Ну, раніше ж ходили, — нагадав Ґебріел. — Нас називали Королями Жаских Земель, пам’ятаєш?

— Так, називали. Але ми тоді були на двадцять років молодші. У нас тоді не боліла спина після сну, і ми не бігали полюрити по десять разів за ніч. Так чи інакше, а час бере своє. Він нас ламає і перемелює. Ми постарішали, Ґебріеле. Стали занадто старі для речей, до яких звикли, — і байдуже, яких висот ми досягали раніше. Ні, пізнувато нам уже потикатися в Жаскі Землі, нема чого геройствувати.

Про найголовніше Клей уже й не сказав: нехай навіть вони зможуть дістатися Кастії, якось прослизнути повз військо Орди і пробратися до оточеного міста... цілком імовірно, що Роуз уже немає серед живих.

Ґебріел нахилився до нього.

— Вона жива, Клею, — і в його рішучому погляді блиснули сльози. — Я знаю це. Це ж я вчив її битися на мечах — і вона б’ється не гірше за мене, а то й краще. Де ж таке бачено — власноруч завалити циклопа!

Він говорив упевнено, але схоже було, що він більше намагався переконати себе, аніж Клея.

— Кажуть, що в тій битві вижило і відступило до Кастії чотири тисячі воїнів. Чотири тисячі! Звичайно, Роузі серед них.

— Ага, можливо, — сказав Клей.

Бо ж треба було сказати хоч щось.

— Я мушу піти, — сказав Ґебріел. — Я повинен спробувати врятувати її. Я знаю, що вже старий трухля, що я вже не той, що раніше... навіть не тінь самого себе, — похмуро промовив він. — Як і всі ми. Але я її батько — незугарний батько, так, бо хто ж дитину саму відпускає... але не настільки незугарний, щоб сидіти тут і нарікати на хвору спину, поки вона там марніє в облозі на іншому кінці світу. Тільки от сам я їй допомогти не зможу, — він зронив гіркий смішок. — І навіть якби я мав за що найняти банду, сумніваюся, що знайшлись би охочі.

«Це вже точно», — подумав Клей.

— Ти — моя єдина надія, — промовив Ґебріел. — Без тебе — без банди — мені кінець. І Роузі також.

Після цих його слів запанувала повна очікування мовчанка. А потім він вдався до зовсім уже нечесного прийому.

— А якби таке трапилося з Таллі?

Клей довго мовчав. Слухав, як порипує дошками його будинок, дивився на порожні після їхньої трапези миски та дерев’яні ложки поруч з ними, дивився на стільницю. Зрештою вони обмінялися з Ґебріелом поглядами. Клей бачив, як піднімаються й опускаються груди його старого друга, чув, як їхні серця тихенько стукають у такт, — аж дивно, як настільки простий орган (слизький від крові м’яз завбільшки як кулак) може відчувати те, чого розум іще не усвідомлює.

— Вибач, Ґебе.

Його друг не рухався. Спершу він нахмурився, але потім на його обличчі з’явилася дивна, змучена посмішка.

— Мені дуже прикро, — знову промовив Клей.

Минуло ще кілька секунд, і Ґебріел... просто глянув на нього, трохи нахилив голову і сказав нарешті — немовби після мовчанки завдовжки вічність:

— Я знаю.

Він піднявся, посунувши стілець, — і той озвався звуком, який після довгої тиші здавався голоснішим за соколиний крик.

— Можеш залишитися на ніч, — запропонував Клей, але Ґеб похитав головою.

— Я піду. Торба на порозі. В місті є якийсь шинок?

Клей кивнув.

— Ґебріеле... — почав було намагатися пояснити він.

Але, зрештою, і сам не знав, що саме пояснити. Знову сказати, що йому прикро? Що він не може ризикувати втратити Джинні, не може залишити Таллі без батька, якщо він вирушить на захід і станеться найгірше (а в тому, що це найгірше трапиться, він був точно впевнений)? Що йому і в Ковердейлі непогано? Що він нарешті знайшов спокій по стількох роках поневірянь? Або що від самої лише думки про те, щоб перетнути Жаскі Землі та пробратися в оточену ворогом Кастію, йому достобіса страшно?

«Мені страшно», — хотів сказати він, але так і не зміг.

Та Ґебріел змилостивився над ним і перебив:

— Перекажи Джинні, що печеня вийшла дуже смачною, — промовив він. — І передавай привіт своїй дочці від дядька Ґеба. Одне слово, всім вітання.

«Йому б якесь взуття... або плащ. Води або вина в дорогу», — майнуло в голові у Клея.

Але він так нічого і не сказав, лише знову сів за стіл, коли Ґебріел відчинив двері. Надворі було прохолодно, у кронах дерев гув вітер. У високій траві хором виспівували цвіркуни.

Гриф глянув на господаря зі свого килимка, побачив, що Ґеб виходить, і знову заснув.

Зупинившись на порозі, Ґебріел озирнувся. «Ось воно, — подумав Клей. — Останнє прохання. Зараз видасть щось ущипливе, мовляв, він би для мене був на все готовий...» Окрім Веллікора, найпотужнішою зброєю Ґеба завжди було вміння добирати слова. Колись він був їхнім лідером. Він був голосом їхньої банди. Втім, перш ніж вийти нарешті за поріг і зачинити за собою двері, він промовив лише:

— Ти добра людина, Клею Купере.

Такі прості слова. Навіть гарні. Це не удар ножем, не випад меча. Але все одно боляче.

Щойно його дочка повернулася додому, то влаштувала йому показ упійманих жаб. Просто висипала їх на стіл — мати навіть пискнути не встигла. Одна з чотирьох бранок, величезна жовта жаба з зачатками крилець, спробувала було дати драпака. Вона зіскочила на підлогу, але Гриф загавкав на неї, і вона застигла на місці. Таллі схопила втікачку, легенько ляснула по маківці й посадила поруч із рештою. Цього разу жаба не рухалася — чи то занадто оглушена, чи то занадто налякана.

— Поки не відмиєш стіл, спати не ляжеш, — попередила її Джинні.

— Ага, — знизала плечима дівчина. — Тату, нізащо не вгадаєш, скільки я жаб упіймала!

— Ну, скільки? — спитав Клей.

— Ні, ти вгадай!

Він кинув оком на стіл.

— Ем-м... одну?

— Ні! Більше!

— Гм... п’ятдесят?

Таллі захихотіла, зупиняючи одну з жаб рукою на краю столу.

— Не п’ятдесят! Дурненький, чотири штуки зловила, ти що, рахувати не вмієш?

І, сяючи від гордості, немовби торговець кіньми у стайні, повній призерів перегонів, вона почала по черзі представляти батькові своїх земноводних в’язнів, називаючи кожну з жаб на ім’я та розповідаючи про їхні особливості. Велику жовту жабу вона схопила обома руками і пхнула Клеєві ледве не в обличчя.

— Це — Берт. Він жовтий, і мама каже, що, коли він виросте, в нього будуть крила. Ця для дядька Ґебріела.

Таллі озирнулася, ніби тільки тепер збагнула, що дядька Ґебріела ніде не видно.

— А де він? Уже спить?

Клей швидко перезирнувся з Джинні.

— Ні, він пішов. Передавав вам вітання.

— А він повернеться? — нахмурилася донька.

— Сподіваюся, — відповів Клей, хоча подумки промовив: «Певно, ніколи».

Таллі якусь мить мовчала, дивлячись на величезну жабу у своїх долонях, але потім широко всміхнулася.

— У Берта якраз крила відростуть, — заявила вона, і, ніби на підтвердження цього, кісточки на спині жаби зарухалися.

Підійшла Джинні, погладила волосся Таллі, так само як зовсім недавно гладила волосся її батька.

— Гаразд, люба, час лягати. А твої приятелі почекають тебе надворі.

— Але, мамо, вони ж повтікають, — запротестувала Таллі.

— І ти знову знайдеш їх завтра, навіть не сумнівайся, — відповіла мати. — Я впевнена, вони будуть тобі дуже раді.

Клей засміявся, і Джинні розпливлася в усмішці.

— Будуть, будуть, — запевнила їх донька.

Вона по одній винесла жаб надвір, прощаючись із кожною та цілуючи в лоба перед тим, як відпустити на волю. Джинні від кожного такого поцілунку аж пересмикувало; Клей же тішився, що жодна з цих жаб після поцілунку не перетворилася на принца. Йому вже було досить товариства на сьогодні, та й печені не залишилося.

Відмивши стіл, Таллі пішла вмиватись і сама. Гриф пішов за нею слідом. Джинні сіла за стіл, взяла велику Клеєву руку своїми двома і стиснула її.

— Ну, розповідай, — сказала вона.

І він розповів.

Таллі вже спала. Біля її ліжка стояв нічний ліхтар під металевим ковпаком із вирізаними на ньому зірочками, і від нього на стіни падало мерехтливе сяйво. У м’якому світлі блищали успадковані від матері золоті пасма у звичайному, як у батька, каштановому волоссі. Вона наполягла, аби їй розповіли на ніч казку. Хотіла про драконів, але дракони на ніч — ризикована тема, від них могли наснитися жахіття. Але Таллі, звичайно, все одно просила — дівча було не з легкодухих. Клей запропонував їй казку про русалок та гідрака і лише потім збагнув, що це все одно, що історія про сімох драконів одразу... Залишалося сподіватись, що дівчинка не прокинеться вночі з криком.

Здебільшого це була правдива історія, хоча не обійшлося і без прикрашання (наприклад, Клей сказав, що це він завдав гід-ракові смертельного удару, тоді як насправді це зробив Ґенелон), а крім того, він замовчав кілька подробиць, про які його дев’ятирічній доньці — або радше її матері — знати було не обов’язково. Достатньо було сказати, що русалки після всього виявилися доволі люб’язними, тому Клей добре знався на їхній славетній таємничій анатомії. Хоча, сказати по правді, до кінця він її так і не зрозумів.

Розповідь свою він обірвав тоді, коли дихання Таллі зробилося розміреним і глибоким і він збагнув, що говорить сам із собою. Він сидів і дивився на її обличчя — на крихітний рот, рум’яні щоки та маленький, гладенький, мов порцеляна, носик — і не міг повірити, що він, Клей Купер, звичайно, не без допомоги Джинні, зумів створити щось настільки прекрасне. Не здатний опиратися своїм почуттям, він узяв її за руку. Її пальці інстинктивно стиснули його палець, і він усміхнувся.

— Тату? — раптом розплющила очі Таллі.

— Так, янголе мій?

— З Роузі все буде гаразд?

Його серце завмерло. Клей лише беззвучно відкривав і закривав рота, намагаючись вигадати якусь пристойну відповідь.

— Ти все чула? — запитав він.

Та звичайно, чула... Відколи Таллі одного разу підслухала, як вони із Джинні шепотілися, що подарують малій на день народження поні, підслуховування стало її улюбленою звичкою.

Його дочка заспано кивнула.

— Вона в халепі, так? З нею все буде гаразд?

— Не знаю, — відповів Клей.

Звичайно, слід було сказати, що все буде в порядку. Задля добра і дитині можна збрехати, хіба ж ні?

— Але дядько Ґеб її врятує... — пробурмотіла Таллі.

Вона заплющила очі, і Клей на мить завагався з відповіддю, сподіваючись, що дівчинка нарешті заснула.

— Правда ж? — спитала вона, знову розплющивши очі.

— Правда, сонечко, — цього разу з готовністю збрехав Клей.

— Добре, — промовила вона. — Але ти з ним не підеш?

— Ні, — тихо відповів він. — Не піду.

— Але якби це була я, татку, ти б пішов? Якби мені загрожували якісь зарізяки далеко від дому? Ти б пішов і врятував мене?

Він відчув, як у його грудях закипає гнилий біль — чи то сором, чи то смуток, чи то огидні докори сумління... а то і все разом. Він згадав змучений усміх Ґебріела, згадав слова, які сказав його давній друг, перш ніж вийти у ніч.

«Ти добра людина, Клею Купере».

— Якби на її місці була ти, — промовив він розлючено через те, що змушений говорити так тихо, — мене б ніщо у світі не зупинило.

Таллі всміхнулася і сильніше стиснула його руку.

— Значить, і Роузі ти повинен допомогти врятувати, — сказала вона.

І це його добило. Він міцно стиснув зуби, намагаючись угамувати напад задушливого ридання, заплющив очі, аби не розплакатись, але було вже пізно.

Не сказати, що Клей завжди був доброю людиною, — але принаймні прагнув цього. Він зумів приборкати свою схильність до насильства, ставши до лав Доглядачів і спрямувавши свої скромні навички на добрі справи. Він щосили намагався стати чоловіком, вартим такої жінки, як Джинні, та їхньої коханої доньки — його найдорожчої людини у світі, зернятка золота, вимитого із мулистої річки його душі.

«Але ж існують межі доброти», — міркував він. Якщо порівняти дві добрі справи, то та з них, що на вагу пір’їнки, бува, й переважить іншу. І в цьому вся річ. Цей вибір — правильний вибір — це тягар, який мало кому до снаги.

І що б там не було, але сидіти, склавши руки, поки його давній та відданий друг втрачає єдину людину, яку він по-справжньому любить, — це не діло. І Клей добре це розумів.

Як і його дочка.

— Тату, — запитала вона, нахмуривши брови, — чому ти плачеш?

Він відчув, що всміхається, так само, як на прощання усміхнувся Ґеб — змучено, сумно й розбито.

— Тому що я дуже за тобою сумуватиму, — відповів він.