Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ. КРІЗЬ ДЗЕРКАЛО

— Слухай, ти не... — забелькотів Клей. — Якщо ти... — і сам себе знову урвав. — Що? Ні, просто... — повторював він як ідіот.

Ґебріел узагалі приголомшено застиг, ніби невдаха, який зопалу наскочив на спис кентавра.

Тим часом чарівник підняв свою ліву ногу і зняв капця, щоб Клей побачив чорну шкірку на двох найменших пальцях.

— Не переживайте, — заспокійливо сказав він, — вона не заразна. Взагалі, єдиний спосіб підхопити Дотик Язичника — бути настільки відбитим, аби вирушити у Жаский Ліс.

У Клея в голові промайнуло кілька варіантів наступної репліки, у більшості з них він називав Муґа «бісовим йолопом», але зрештою Купер просто спитав:

— Навіщо?

— Навіщо себе на небезпеку наражати? — перепитав Муґ, знову взуваючи капець і вмощуючись у кріслі. — Бо мені потрібні були такі екземпляри, як Тюринґ, — безнадійно заражені. Щоб я міг з’ясувати, які методи зовсім не годяться, які бодай трошки працюють, а потім розібратися, як це відбувається.

— А чого б не спитати... — Клей ледь не сказав «гнилюків», — людей, які вже заражені? Ми одного такого бачили у Контасі.

— А чим я їх годуватиму? — знизав кістлявими плечима чарівник. — До того ж з людьми... емоційно важко. Ну, тобто, я навіть через Тюринґа так засмутився, а він же всього лише дерево! Одного разу він намагався задушити мене, поки я спав, — сумно всміхнувся Муґ. — Бракуватиме мені цього нахабного негідника.

— А якщо ліків взагалі не існує? — припустив Клей. — Що, коли ти просто марнуєш свій час і виявиться, що ти витратив своє життя даремно?

З обличчя чарівника не сходила меланхолійна усмішка.

— Все так, але який у мене є вибір? Я поклав майже половину свого життя на пошук ліків проти цієї триклятої хвороби, і зараз я ні на волосинку не ближче до мети, ніж у той день, коли тільки взявся до справи. Неодружений, дітей нема. У тебе ж маленька дочка, правильно?

— Так, але...

— У вас обох дочки, — сказав Муґ. — А у Метті тепер, певно, п’ятеро або шестеро дітей. До того ж він король Аґрії, улюбленець богині Ґліф! Ну, а Ґенелон — він довбаний Ґенелон, у своєму репертуарі. Але я? Що зостанеться по мені? Родини у мене немає, друзів — окрім вас — катма. Що я зробив вартого уваги за своє життя?

— Ну, наприклад... — Клей кинув розпачливий косий погляд на коробку, з якої їм підморгувало обличчя Чарівного Муґа.

— А, ну, так, імпотенцію я прям за горлянку схопив!

Він обхопив пальцями уявне чоловіче хазяйство й пирснув зо сміху. Клей спробував моментально забути це видовище.

— Ні, — промовив нарешті Муґ. — Гнилиця так довго визначала повороти мого життєвого шляху... Може, і доконає мене теж вона. Якщо я, звісно, не знайду ліків. Хтось хоче гарячого шоколаду?

Клей відкрив було рота, але тут же змусив себе промовчати. Вони могли сперечатися годинами, не з’їжджаючи з колій заяложених у попередніх суперечках аргументів, але він розумів, що все марно. Муґ, вбивши собі щось у голову, міг бути впертим, як баґбер у свій день народження, — історія з гнилицею зайвий раз це доводила, — і завжди долав свою журбу у власний, незвичний спосіб.

Та ще і Ґебріел озвався.

— Я б випив шоколаду, — промовив він.

Муґ тут же зірвався з місця. Він набрав води з глечика в мідний чайник і прилаштував його над вогнищем, після чого підійшов до шафи і вийняв звідти загорнуту в шматок тканини плитку чорного шоколаду.

— То яким вітром вас сюди занесло? — поцікавився він через плече. — Тільки не кажіть, що Метрік запросив вас на Раду Дворів, а мене не запросив.

— Що? — здивувався Клей.

Відрізавши шматок шоколаду, чарівник за допомогою ступки й товкачика почав розтирати його в порошок.

— Ну, збирають Раду Дворів через те, що Орда взяла в облогу Кастію. Кажуть, там якийсь друїн усіх монстрів надраконив. Мовляв, він кілька тижнів тому заявився до П’ятидвір’я й вимагав зустрічі з правителями Ґрандуалу.

— Друїн? — перепитав Клей.

— А де та Рада буде? — поцікавився Ґебріел.

Муґ перевів погляд з одного на другого.

— Так, друїн. Називає себе Герцогом Окрайни.

Клей виштовхав язиком зернятко помідора, що застряло в нього між передніми зубами.

— А відколи це в Республіці є герцоги?

— Таж нема, — відмахнувся Муґ. — Я взагалі сумніваюсь, що цей друїн має якийсь стосунок до Республіки. Я б навіть сказав, що він її дуже не любить. І взагалі, «герцогом» назвався, аби з ним у П’ятидвір’ї бодай говорити почали. Це ж високий титул, достатньо аристократичний, аби привернути увагу, але не настільки відверто претензійний, як, до прикладу, Верховний Бог-Імператор Міста, що Йменувалося Раніше Кастія.

— І не посперечаєшся, — знизав плечима Клей.

— А може, він просто засранець, — припустив Ґебріел.

— Не виключено, — з усмішкою погодився Муґ. — А Раду збираються провести тут, в Аґрії.

— І туди з’їдуться всі правителі Ґрандуалу? — спитав Клей.

Чарівник ствердно кивнув.

— Хто зможе — приїде, хто не зможе — відправить замість себе своїх послів. Чи він справжній герцог, а чи ні, — коли в нього під командуванням сто тисяч монстрів, з ним неможливо не рахуватися. Та й не щодня побачиш справжнього, живого друїна.

«Правильно», — подумав Клей. Він зустрів за своє життя кількох друїнів, але всі вони ховалися у Жаских Землях.

Хоча друїнів лишилося занадто мало, щоб вважатися небезпечними, вони й так воліли триматися якомога далі від людських поселень, оскільки більшість людей недолюблювали безсмертних істот, які свого часу ставилися до їхнього виду як до свого майна.

Ще більше ускладнювала життя друїнів віра в те, що коли натерти їхньою кров’ю лису голову, то знову з’явиться волосся, — через це на них влаштували полювання по всьому світу.

— Як гадаєте, вони відправлять військо на допомогу? — з надією спитав Ґеб, і у Клея аж нутрощі стисло.

Якщо правителі Ґрандуалу постановлять відправити проти Жаскої Орди професійне військо, то в нього буде шанс повернутися додому.

«І думати про це забудь, Купере, — майнуло йому в голові. — Скільки часу треба, аби зібрати таке величезне військо? А скільки воно буде йти через Жаскі Землі та гори за ними? Кілька місяців, щонайменше. А якщо напевне — то з пів року. А Кастія скільки протримається?»

— Та хто ж його зна, — відповів водночас на запитання Ґебріела та мовчазне запитання Клея Муґ. — Аґрія з Картеєю зараз страшенно ворогують. Нармерія як завжди — сама по собі, а в північних володарів вічна гризня, їм і діла нема до інших.

Він висипав шоколадний порошок у кілька чашок.

— А щодо фантранців — то їм до Жаского Лісу треба весь Ґрандуал пройти, до того ж ходять чутки, ніби на їхні узбережжя почали навідуватися риболюди.

— Тобто сейґи?

— Як на мене, то «риболюди» крутіше звучить, — знизав плечима чарівник.

— Анітрохи, — заперечив Клей.

Засвистів чайник, Муґ зняв його з вогню, розлив по чашках окріп і почав розмішувати.

— Ви, до речі, так і не відповіли на моє питання... Яким вітром вас занесло до моєї скромної вежі?

Клей глянув на Ґебріела, але той не відривав очей від сузір’їв, які було видно крізь дірки у даху другого поверху. «Ага, тобто на мене все звалив», — подумки зітхнув Клей.

— Ми прямуємо до Кастії.

Дзень-дзень-дзень. Ложка в чашці зупинилась і замовкла.

— Що? До Кастії? Але, заради Морозного Пекла, навіщо? Ось-ось від цього місця каменя на камені не залишить Орда, якої світ не бачив з часів Війни за Відродження!

— Ми розуміємо це. Але там в облозі — дочка Ґеба.

— Он воно що, — спохмурнів Чарівник.

— І тому ми... — проковтнув слину Клей.

«Просто скажи це, Купере».

— Ми знову збираємо банду. Принаймні сподіваємося зібрати.

Запала тиша, і Клей очікував, що Муґ урве її своїми відмовками. В нього, мовляв, філактерія, ліки проти гнилиці треба знайти. А хто його тварин доглядатиме? Він так утомився, так постарішав. Краще вже поволі здихати кілька років, аніж поткнутися до Жаского Лісу, де тебе розірвуть чудовиська. З усіх аргументів, які міг назвати Муґ, відмовляючись від їхньої пропозиції, цей аргумент видавався найбільш переконливим. І якби Муґ до цього аргументу вдався, то Клей би навіть словом йому не дорікнув.

— Фантастика! Ні, я не про Роуз, — зразу пояснив Чарівник. — Ґебе, це жахливо. Просто жах. Але — так! Так! Знову зібрати «Сагу» та возз’єднати старих добрих друзів? Ви ж не жартуєте?

— То... ти з нами? — уточнив Клей.

— Звичайно! Який же з мене був би друг, коли б я відмовився?

Клею зробилося ніяково, він згадав, з якою рішучістю він спочатку відмовився у відповідь на прохання Ґебріела.

— А твої експерименти?

— Та куди вони подінуться. Тут же про Роузі мова! До того ж, я можу не переживати, що підхоплю в лісі гнилицю.

Він дивився то на Ґеба, то на Клея — вони обоє мали однаково приголомшений вираз.

— Що, швидко здався? — промовив він. — Швидко. Але байдуже. Так чи інакше, я тільки за!

Підійшовши до Ґебріела, він подав йому одну з чашок. Клей відчув запах гарячого шоколаду й пошкодував, що не погодився, коли пропонували.

— За «Сагу», — сказав Муґ, цокаючись кружками з Ґебріелом.

Щойно він збирався зробити ковток, як пролунав важкий стукіт у двері, і Стів прошепелявив:

— Яґа важа дзіль бідзіду?

Почулося гудіння низьких голосів, після чого озвався знайомий.

— Аркандій! Муґу, друже, ти вдома? Це Кел.

Клей і Ґебріел в паніці глянули один на одного.

— Келлореку? Здоров! Я зараз... — попрямував до дверей Муґ.

Але договорити він не встиг, бо Клей затулив чарівникові рота рукою.

— Ми пішли до Кела і спробували повернути меч Ґеба, — промовив Клей якомога швидше й тихше. — А він погрожував нас убити.

— Ти маєш на увазі Веллікор? Навіщо Келлорекові Веллікор? — запитав Муґ.

— Пізніше розповімо, — промовив Клей, не давши Ґебу пуститись у пояснення.

— О, то у тебе там компанія, Муґу? — сказав Келлорек голосом настільки приязним, наскільки міг. — Може, це наші старі друзі Неквапнорукий і Ґеб? Може, відчиниш двері? Обговоримо разом одну справу.

— Зер, будзь лазка, яґа важа дзіль бідзіду? — знову завів своєї Стів.

У відповідь двері загриміли, ніби їх ударили чимось важким.

— Ди б’єж мене? — миттю випарувався ввічливий тон сатира. — Аг ди ж!

Іще один удар у двері — тепер сильніший. Стів замовк.

— Муґу? — з голосу Келлорека приязнь витікала швидше, ніж вино з продірявленого міха. — Відчиняй.

Чарівник вирвався з рук Клея і прожогом кинувся до стільниці поруч, де на шматку темного оксамиту лежала кришталева куля. Всередині неї був лише якийсь сіро-білий пух, але щойно Муґ відставив свою чашку вбік і торкнувся пальцями поверхні кулі, в ній завихрився фіолетовий дим, у якому з’явилася картинка. Але вже за мить картинка зникла, і замість неї знову осів пух.

— Я купив цю кулю у відьми, що тут жила до мене, — квапливо промовив чарівник, іще кілька разів марно торкнувшись кулі. — Бісова штука в половині випадків не працює. Вона мене доведе до того, що я читати почну.

Муґ притиснувся носом до скла і майже нечутно пробурмотів заклинання. Нічого не відбулося — і він ляснув по кулі долонею й вилаявся.

— Клятий мотлох...

Раптом картинка стала чіткою, і Клею всередині все обірвалось, як у людини, на яку кинувся ведмідь. В кулі він побачив Келлорека у повних обладунках під плащем, оздобленим чорним хутром. Оточували його не менш як шістнадцять до зубів озброєних охоронців. Один із них — особливо видатного зросту й брутальної зовнішності — визирав з-за дверей, тримаючи в одній руці запалений смолоскип, а в іншій — важкий молот. Від мідного молотка на дверях майже нічого не залишилось.

— Бідний Стів, — застогнав Муґ. — А відколи це Кел став такий навіжений?

Клей підозрював, що звідник діставав уже навіть повитуху, яка його виймала з утроби матері, але зараз було не до того.

— Треба негайно вшиватися звідси, — сказав він. — Маєш задній вихід? Чи тунель якийсь?

Він озирнувся, шукаючи якісь ознаки запасного виходу.

— Ми можемо звідси вибратись?

Чарівник на секунду замислився, а потім повільно закивав.

— Ну, є спосіб. Але це ризиковано.

«Ризиковано». Клей чув подібне від Муґа з пів сотні разів. І найчастіше це передувало жахливому провалу, але часом чарівник і справді мав добрі ідеї.

— Ну, кажи, — зітхнув Клей.

— Нагору, — вказав Муґ на те, що залишилося від другого поверху. — А я спершу дещо заберу.

Насамперед він схопив кришталеву кулю, квапливо загорнув її в оксамитову тканину, після чого закинув у торбу. Тоді згріб кілька пляшечок і жбурнув їх туди ж, навіть не замислившись над тим, чи вони не розіб’ються.

— Ідіть! — крикнув він. — Я за вами.

Клей побіг до сходів, слідом за ним вирушив Ґебріел. Піднявшись на другий поверх, він відчайдушно роззирнувся в пошуках виходу. Дах вежі розвалився, над ним розкинулося всипане ясними зірками небо. У їхньому світлі Клей побачив попід стіною односпальне ліжко, ще одну книжкову полицю, тумбочку... але виходу — не побачив. Навіть до вікон було не дотягнутися — занадто високо розташовані.

Ґебріел тим часом приголомшено дивився на нічне небо.

— Що таке? — запитав Клей.

Він підняв погляд, але нічого незвичайного не побачив.

— На що ти дивишся? На небо? На зірки? — знову запитав він Ґебріела.

— Це не зірки, — прошепотів Ґеб.

— Ти про що?

І раптом Клей зрозумів — це справді були не зірки. Павуки! Багато тисяч, цілі сузір’я павуків тьмяно світилися у невидимому павутинні, що розкинулося небосхилом. Вони з Ґебріелом на якусь мить застигли на місці, ніби вросли в підлогу, паралізовані первісним жахом.

«Ти лише поглянь на нас, — уїдливо подумав Клей. — Ми — ті, що колись драконів перемагали, та ще й випитували в них, як їм краще задницю надерти, — тепер боїмося павучків, які світяться в темряві!»

Кілька істот опустились до них, аби роздивитися їх краще. Клей щосили намагався не звертати на них уваги і крикнув униз:

— Муґу?!

— Йду!

Він глянув на нижній поверх — там чарівник поспіхом пхав у свою, певно, чарівну торбу всяку всячину: костур, чарівну паличку, жезл, оздоблений коштовним камінням кинджал, статую кота з оніксу, з пів дюжини капелюхів, кілька книжок, люльку, дві плящини бренді, пару затяганих капців...

Пролунав голосний хрускіт — звук, із яким ламається стовбур дерева, — і двері вежі прогнулися всередину.

Тієї самої секунди на звук метушні почали опускатися сотні інших павуків. Частина свідомості Клея досі сприймала цих павуків за зірки, тому ефект вийшов приголомшливий — він скрикнув, подумавши, ніби небо валиться йому на голову. Втамувавши нудоту, Клей на все горло закричав:

— Муґу!

— Вже йду! — озвався чарівник.

Він якраз випускав на волю свій заражений гнилицею звіринець. Щойно до дверей побіг слон завбільшки як собака, Муґ єдиним словом і жестом розпалив вогонь під найбільшим тиглем. Перш ніж кинутися вгору, перестрибуючи по кілька сходинок, він жбурнув у нього пляшечку з червоною рідиною. Піднявшись нарешті на другий поверх і побачивши настраханий вираз обличчя Ґебріела, чарівник підвів погляд.

— О, ви познайомились із моїми домашніми улюбленцями!

— Домашніми улюбленцями? — з недовірою промовив Ґеб. — Муґу, це ж павуки.

Чарівник лише відмахнувся.

— Та вони не шкідливі! Ну, здебільшого. Один якось мене вкусив, і я на тиждень став невидимим. Справжнє диво, але купити продукти в такому вигляді важкувато! А, ну, і харчуються вони кажанами.

Він вручив Клеєві свою торбу.

— Ось, тримай.

Промовивши це, Муґ став навколішки біля ліжка, понишпорив під ним і витягнув звідти величезне дзеркало, на повен Клеїв зріст.

— Це що?.. — показав на дзеркало Ґебріел.

— Воно, воно, — підтакнув Муґ, не давши йому договорити. — Сподіваюся тільки, воно ще працює.

Він легенько занурив у дзеркальну поверхню палець, ніби перевіряючи гарячий обід у казанку. Від його дотику, спотворюючи відбитки Клея та Ґебріела, що тривожно дивились униз, дзеркалом побігли брижі.

Це дзеркало мало двійника — обидва були зачаровані, — й, увійшовши в одне з них, можна було вийти через інше, байдуже як далеко одне від одного вони містились. Одного разу банда використала це дзеркало, щоб урятувати Ліліт — дружину Метріка, — яка тоді була принцесою Аґрії. Коли їй виповнилося вісімнадцять, її викрав залицяльник — якийсь збіднілий лорд, якому страшенно кортіло посісти королівський трон. Тоді вони увійшли в дзеркало у кімнаті служниці Ліліт і вийшли у королівській спальні якраз вчасно, аби не дати лорду позбавити юну принцесу її дорогоцінної цноти.

Дуже вчасно, треба сказати, інакше б вона не змогла пізніше тієї ж ночі віддати свою цноту Метрікові.

Від чергового удару двері розсипались на тріски, і всередину увірвалась Келлорекова ватага, очолювана здоровилом із молотом у руці.

— От лайно... я гадав... — похитав головою Муґ.

Раптом перший поверх залило світлом, і тигель вибухнув хмарою насичено-помаранчевого диму.

— Лізьте! Всередину! — несамовито замахав чарівник у бік дзеркала.

— Що це було? — спитав Ґеб, прикриваючи рот від диму.

Йому пекло в очах, а ніздрі наповнювались нудотною солодкавістю, наче від підгнилих фруктів.

— Моя філактерія! Пішли! — пояснив Муґ, перекрикуючи надривний кашель і звуки розбитого скла, що долинали знизу.

Оскільки в дзеркало ніхто йти не поспішав, першим туди пішов Клей. Він похитав головою, вилаявся і скочив у дзеркальну поверхню, ніби виконуючи смертельний стрибок з високої скелі.