Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ СОРОК ЧЕТВЕРТИЙ. МОГИЛА У ХМАРАХ

Ґебріел вилаявся. Муґ щось крикнув, але у вухах Клея свистів вітер, і він нічого не зрозумів. Саббата нерухомо застигла посеред мосту, навіть не намагаючись урятувати Метріка від убивчих кігтів раска. А Клей був певен, що тварюка зараз уб’є його друга.

Але раптом з’явився еттін, схопив вожака за руку і підняв його у повітря. Раск вдарив лапою в голову Дейна, але еттін схопив і другу його руку. Два монстри билися між собою, розкинувши руки, ніби прибиті до розп’яття.

Дейн обернувся і спитав щось у Ґреґора, але вони були занадто далеко від Клея, аби він їх почув, до того ж вітер просто шаленів. Раск згорнувся клубком і кинувся пружиною, вдаривши кігтистою лапою по шиї Ґреґора, — і на місці удару зазяяла глибока червона рана.

Еттін захитався на мить, а тоді звалився з мосту в біле провалля.

Серце Клею рухнуло кудись униз, але тужити не було коли. Раск присів і навпочіпки знову почав підбиратися до Метріка, але його відволік голос Саббати.

— Ану, йди сюди.

Тварюка зиркнула на дайву своїми білими очима.

— Іди сюди, — промовила вона настільки тихо, що навіть вітер замовк, аби почути її, настільки переконливо, що і гори ледве не відірвалися від свого коріння і не пішли до неї.

Підкоряючись її потужним чарам, вожак расків підповз до її ніг. Черепи на його намисті з божевільними посмішками стукались один об інший. На обличчі вожака на зміну жаху прийшло благоговіння, ніби Саббата — це Зимова Королева власною особою, похмура і божественна у блідих відблисках півмісяця леза коси.

Умбра різко, ніби гільйотина, рвонула вниз і відтяла раску верхню частину голови. За мить до смерті вожак устиг проскиглити щось і звалився з мосту в хмару під ними.

Клей і незчувся, як опинився за крок від найвужчої ділянки переходу. Його занудило, він намагався не дивитись у порожнечу внизу. Дайва відвернулась від нього. Знову повіяв вітер, від чого пір’я на її спині стало сторчма, а довге чорне волосся Саббати піднялося, ніби знамено.

— Саббато... — ковтнув слину Клей.

— Саббата померла, — відповіла дайва.

Вона рвучко змахнула правим крилом, і в повітрі закружляло чорне пір’я — Клей заціпеніло дивився на нього, аж раптом на його обличчя впала тінь. Він повільно підвів погляд, ніби засуджений до страти, що дивиться на сокиру ката, і побачив, як мисливиця за головами розправляє нібито зламане ліве крило.

«Трясця, — майнуло в нього в голові, — от же халепа».

— Живокіст, — похмуро промовив він. — 3 поверненням.

— Дякую, — обернулась вона до Клея.

Клей відірвав очі від абсолютно здорового крила.

— Давно ти зрозуміла? — запитав він.

Її обличчям розляглася дика, до жаху прекрасна посмішка.

— Раніше, ніж ти думаєш, — почув він страшні слова.

«До одного місця всі ці наші виверти, вся ця брехня, — закипіли в мозку у Клея думки. Він відмовлявся вірити в те, що вона щойно сказала. — Вона весь цей час з нами гралася, ніби хижак, — просто чекала слушної нагоди».

— І що тепер? — запитав знову, хоча і знав відповідь наперед.

Живокіст глянула кудись за його плече. Ґенелон, що залишився біля входу на міст, не тільки затримав расків, а взагалі їх прогнав.

Він прийшов захеканий, хоча і без подряпинки; дайва зустрілась із ним поглядами, і її посмішка стала ще ширшою.

— А тепер я заберу вашого короля, — промовила вона.

Південець нічого на це не відповів. Навіть Ґебу відняло мову, хоча Клей гадав, що він зараз рявкне щось типу: «А я ж казав!»

Раптом його увагу привернув рух за спиною дайви — на виході з мосту з’явився з туману Кіт. Його руки безсило опустились, і хтось — певно, вожак расків — роздер йому горлянку. Однак було ясно, що він більш-менш в порядку. Ревенантові вистачило одного погляду, аби зрозуміти, що тут відбувається, і він пришвидшив крок, піднімаючись на міст.

— І далі що? — тягнув час Клей. — Ти сама потягнеш його до Аґрії? Дорога довга й небезпечна...

— Неквапнорукий, ну, ти ж бачив у небі мій корабель. Справжній мій корабель, — підкреслила вона, — а не ту летючу хвойдарню, яку ви відібрали у Келлорека. До речі, а куди він сам подівся? Його дружина сказала, що ви забрали його з собою. Ви ж не залишили його на борту того спаленого корита?

Клей прокрутив у голові кілька розлогих пояснень, але жодне з них не було схоже на правду, і тому відповів коротко:

— Ні.

Дайва знов усміхнулась, і серце його загупало в грудях. Він збагнув, що Живокіст тамувала свої чари, аби видаватися не настільки загрозливою. Але тепер цей вогонь запалав знову, і Клей був готовий ступити у нього.

— Мої люди мене знайдуть, — промовила вона. — Я вже про це подбаю. А тепер, Неквапнорукий, геть з дороги. Ти подобаєшся мені, але якщо спробуєш завадити — я тебе навпіл розрубаю.

Ґебріел на ці її погрози кисло засміявся:

— Дідько, я не вірю своїм вухам! Ти розрубаєш його навпіл? Саббато, він тобі твоє кляте життя врятував!

— Саббата... — загарчала дайва.

— Та чув я, чув: Саббата померла. Дуже прикро, бо ця Живокіст — іще та скалка в задниці. Ну, тобто, звідки в тобі ця злість? Ми стільки всього пережили разом — і ти після цього просто вбила б Клея? А Метріка за смердючі копійки потягнула б до Ліліт? Вона ж його стратить!

Кіт якраз обходив Метріка, який лежав на дорозі. Клей і гадки не мав, чи зможе ґуль дістатися Живокіст, а коли і вдасться — що він з нею може зробити, але сподівався, що Кіт бодай відволіче її ненадовго.

— Він приречений, — відповіла Живокіст. — Ви всі приречені. І винен у всьому ти, Ґебріеле. Бо ти так нічого і не зрозумів.

— А що я мав зрозуміти? — поцікавився Ґеб.

— Що це вам не казочка якась, — відрізала вона, кинувши погляд на закутані в хмари вершини довкола. — Гепі-енду не буде. І ти — не герой. Ти всього-на-всього безпомічний старий найманець, який...

Цієї миті Кіт штовхнув її ззаду, і Клей кинувся тікати. Живокіст подалась уперед, ледве не впавши з мосту, але єдиним помахом крил відновила рівновагу. Встромивши лезо коси в груди Кіту, вона штовхнула його назад, а тоді ринулась навздогін за Клеєм.

Він став на коліна, відкинувся назад і, широко розвівши руки, ніби на санчатах з’їхав мостом униз — Умбра розтяла повітря біля самого його носа, і Клей відчув, як його спина вкрилася сиротами від страху і миттю кудись зник пронизливий біль. Стрибком піднявшись на ноги, він сильно вдарив дайву щитом, і вона від удару повалилася на спину. Ще крок, і Клей уже навис над нею — Привид у його руці зробився такий холодний, що руку аж пекло. Купер заніс молот...

— Не треба... Будь ласка... — благально промовила Живокіст.

У її голосі не відчувалося ні сили, ні чар — лише страх. Жінка відчайдушно благала про пощаду. Якби молот заніс хтось інший, а не Клей Купер, цього було б недостатньо.

Але Клей мав м’яке серце.

Він на мить завагався, а от Живокіст — ні. Коса дугою розітнула повітря між ними, і Клей з подивом зрозумів, що його рука впала на землю.

Він приголомшено роззявив рота — нижня щелепа відвисла, ніби свинцева. Десь ледве чутно вигукували його ім’я. Клей закліпав очима, намагаючись зосередитись, і побачив кров на блідому обличчі Живокіст, кров на білому снігу, кров, що з кожним ударом його серця пирскала з обрубка його руки.

Руки не було. Молот також зник. Вони перевалилися через край і полетіли вниз.

— Клею...

Він бачив, що говорить Живокіст, але чув голос Джинні.

Вона спробувала встати, він непевно відсахнувся від неї, і одна його нога послизнулась, а інша пірнула в порожнечу.

Клей полетів головою вниз у білу хмару. Холодний Шлях узяв своє.