Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ. ПРОГУЛЯНКИ ЖАСКИМИ ЗЕМЛЯМИ

Коли Клею розвиднілось в очах, а у вухах ущух дзвін, він побачив Ґебріела — той завалився на борт корабля, тримаючись однією рукою за поручні з місячного каменю. Лише кілька хвилин тому, коли він бився з Живокіст на охопленій бурею палубі «Плотського Двору», він видавався напрочуд грізним: жива легенда, переможець, що зійшов просто зі сторінок героїчного оповідання. Але тепер він мав вигляд простого смертного: старий, вимоклий і виснажений.

Ґеб озирнувся, і Клей помітив на його обличчі вагання: чи то перервати їхню подорож і ризикнути приземлитись, аби пошукати Метріка (який, цілком можливо, вже мертвий), чи то продовжувати подорож без нього і назавжди віддати себе на поталу мукам сумління, що прирекли друга на вірну загибель. До честі Ґебріела, міркував він не надто довго.

— Скажи Муґові, хай сідає, — хрипко скомандував він. — Опускаємось.

Клей чув колись приказку, мовляв, якщо вже зайшов у Жаскі Землі, то ніколи звідти не виберешся. В основному ця приказка стосувалася тих, хто заразився гнилицею, бо ліс заражав їх поголовно, але для Клея ці слова мали не такий драматичний, хоч і все одно болісний сенс.

Жаскі Землі снилися йому. Нечасто, на щастя, але іноді його сонний розум губився у страшних лабіринтах, в’язнув у кипучих болотах або перелякано тікав від якоїсь із численних смертоносних істот. Він прокидався задиханий, іноді зі схлипом, і Джинні цілувала його у спітніле чоло. Вона заспокійливо шепотіла, гладила його обличчя, поки жахіття не відступало. Дружина ніколи не розпитувала його про ці сни, а він ніколи про них не казав уголос. Такими речами не обтяжують тих, кого любиш.

От тільки тепер це жахіття було справжнім, сон проявився в листі кольору обгорілого пергаменту й жахливих, вологих ранах на стовбурах прокажених дерев. У повітрі панував морок, подекуди жахливу тишу пронизували скрики мисливців та їхньої здобичі — вони вбивали і вмирали у цій темряві.

Команда розбилась на пари. Кіт погодився залишитися приглянути за кораблем, який вони посадили в широкому виярку, аби не так було помітно згори. Ґебріел, засмучений, ніби хлопчик, якому наказали йти поруч із батьками, стояв біля Муґа. Чаклун вийняв з торби довгий дерев’яний костур із кришталевим глобусом, затисненим у срібних змієподібних пальцях на одному кінці.

— Це такий пристрій для спостереження, типу тієї старої кришталевої кулі, яку Ґеб... — затнувся він. — Ем-м-м. Якої мене позбавив Ґеб. Дуже люб’язно з його боку. В річці.

Ґебріел схвильовано махнув рукою.

— Ця штука працює тільки на близькій відстані, — пояснив він, заломив на потилицю капелюха і ледве не носом вперся у кулю.

Його густі брови нахмурились, і Клей побачив, що всередині кулі клубочиться фіолетовий дим. Але невдовзі цей туман розвіявся, і Муґ розчаровано вдарив костуром об землю.

— А, пропади пропадом цей богом забутий ліс! — вилаявся він. — Тут ніколи нормально не ловить сигнал. Але Метрік у тому боці, — показав він рукою на схід.

— Звідки ти знаєш? — пожвавився Ґебріел.

— Бо гепнулися вони саме туди, — відповів Муґ і енергійно рушив у вказаному напрямку, а Ґеб почалапав за ним.

Клей із Ґенелоном пішли на південний схід, тримаючись ближче до друзів, аби можна було докричатися в разі потреби. Клей помітив кількох живих створінь — і вони викликали в нього неабияку тривогу. В дуплах дерев сиділи сови-привиди, що стежили за непроханими гостями блискучими, ніби вуглинки, очима. На покручених гілках сиділи птахи завбільшки як круки, з довгими гачкуватими дзьобами. Раптом чкурнула в нірку в землі якась тварючка, що нагадувала брудну дитину з довгим, як у щура, хвостом.

Вони обережно пробиралися крізь гущавину дерев, на чиїх гілках звивалися білі змії. Коли мандрівники проходили повз них, змії голосно шипіли й тягнулися до них, деякі навіть намагалися кинутись, сподіваючись захопити їх зненацька або злякати, аби вони відсахнулися до іншого дерева, де стануть зовсім легкою здобиччю. Клей цей трюк бачив раніше — саме так загинув один з незліченних бардів «Саги».

Раптом Клей почув у себе за спиною, як хруснула гілка, а коли обернувся, то побачив на відстані витягнутої руки величезного чорного варга — він аж відчув гарячий подих істоти на своєму обличчі. Варг був завбільшки як тягловий каскарський кінь, і Клей уже уявляв собі свій передсмертний крик (він вагався між чимось пронизливим, на кшталт вереску, з яким падають з великої висоти, і переляканим зойком, з яким пудять у штани, а також для різноманітності — виском маленької дівчинки), аж раптом почув позаду себе утробне гарчання.

«Два варга, — зрозумів він. — Треба таки кричати, Купере».

Але раптом з-за його плеча виник Ґенелон. Воїн вишкірив зуби і страшно загарчав, наступаючи на варга, аж поки його ніс упритул не наблизився до широкого вологого вовчого рила. Гарчання Ґенелона перетворилося спершу на гортанний звук, а тоді — на крик, від якого в жилах холола кров. Звір притиснув вуха до голови, відступив на крок, потім — іще на один, а тоді розвернувся і кинувся навтьоки, підібгавши хвіст.

Клей роззявив рота з подиву, але Ґенелон мовчки пройшов повз нього, ніби нічого й не трапилось.

Як не дивно, але після цього випадку вони від Ґеба і Муґа жодного звуку не почули — тобто вони або не чули, що тут відбулося, або не могли говорити. Так чи інакше, це був недобрий знак. На зміну задушливому лісу прийшли багновища, і йти по них доводилося дуже обережно. Тут і там булькали калюжі смердючого слизу; один крок ступиш не туди — і тут же без черевика залишишся, а якщо не витягнеш ногу достатньо швидко — то й без ступні. Клей пречудово пам’ятав, що за проява водиться в таких місцях: драглистий слиз, який миттю пожирає плоть, а обладунки проймає іржею, жуки-в’юнки, які вибухають, якщо випадково на них наступити. Він чув, як один дуже розумний бард розповідав, мовляв, якщо почнеш рахувати те, що може тебе вбити у Жаских Землях, помреш від старості, не закінчивши підрахунку.

Найбільше він терпіти не міг хижий кущ із чіпким чорним язиком, що імітував перелякані крики попередніх жертв.

— Допоможименігосподибудьласкадопоможимені! — зойкнула рослина, коли вони проходили повз, а тоді крикнула наляканим голосом молодої жінки: — Будьласкадоситьболячеболячедопоможіть!

А тоді, коли Клей уже гадав, що страшніше не буде, з’явився скелет, що стояв по коліно в багнюці у брудній весільній сукні. Він притискав до кістлявих грудей вінок із засохлих квітів і сумно дивився на Клея порожніми очницями.

Той силою волі прогнав дрижаки. Як же він ненавидів цей ліс!

— Та ну, не так уже й погано, — відповів Ґенелон, і Клей збагнув, що останню фразу він, і сам того не відаючи, промовив уголос.

— Не так уже й погано? — передражнив він. — Та це... найгірше місце у світі. Ну, давай, назви бодай іще одне місце, де настільки ж паскудно, як тут.

— Кар’єр, — моментально зорієнтувався Ґенелон.

Клей на це нічого не відповів, бо що тут ще скажеш. Якийсь час вони йшли в ніяковій тиші, а потім знову зайшли у густий ліс. Дерева тут росли кострубаті, вузлуваті й приземкуваті, ніби хворі на гнилицю під попелястими плащами. З тріщин у їхніх вузлуватих стовбурах сочилося щось схоже на кров, і Клей міг присягнутися, що чув у сутінках плач і стогони.

— Тут можна бодай бачити, — промовив зрештою Ґенелон. — Тут можна чути, запах відчувати — хай це навіть і сморід. Тут можна відчувати щось.

Він потягнувся, зірвав з дерева над головою листочок, той миттю розсипався у його руці, і Ґенелон викинув потерть на гнилий вітер.

— У Кар’єрі нічого цього нема.

Клей пригнувся і обережно, аби не зачепити павутиння, ступив під нього, намагаючись не розбудити його мешканця.

— Не сумніваюся, — сказав він. — Але ж ти був просто статуєю, правильно? Ти принаймні не розумів, що втратив.

— Гадаєш? — засумнівався Ґенелон.

Промовив він це таким тоном, що Клей аж зупинився. Якби він не знав південця, то подумав би, що той образився.

— В сенсі — «гадаєш»? Ти був скам’янілий. Я ж бачив.

Ґенелон пішов повільніше, а потім і зовсім став. Він збентежено потер потилицю, ніби шкодуючи, що згадав про той Кар’єр.

— Камінь — це камінь, — загадково озвався він. — Але коли кам’янієш... Не знаю. Не можу пояснити. Ну, тобто, це магія... можливо, Муґ про це знає більше.

Клей відчув, як у нього всередині розпускається квітка страху.

— Тобто?.. Ти був статуєю... але не був каменем?

— Не зовсім, ні. Я не міг бачити. Не відчував нічого. Я не знав голоду та спраги. Я просто був там, усередині.

«Усередині?»

— Це... ні... — похитав головою Клей.

— Це правда, Неквапнорукий, — гірко засміявся Ґенелон, розвернувся і пішов далі.

Клей стояв остовпілий іще так довго, що йому довелося потім наздоганяти південця бігом.

— Хочеш сказати, що ти там живий сидів? Ти був при тямі? Всі дев’ятнадцять років?

— Довгенько, — навіть не озирнувся Ґенелон. — Ну, іноді я спав, або принаймні розум вимикався. Але здебільшого я був при тямі, так.

Клей просто не міг повірити в почуте. Він-то вважав, що коли хтось перетворюється на камінь, то і стає каменем. Тому він гадав, що насправді в’язням Кар’єру в якомусь сенсі навіть пощастило, бо для них увесь термін покарання — чи то десять років, чи то тисяча — минає в одну мить. Але от Ґенелон каже, що всі ці статуї, ці люди, що мовчки нидіють у темряві цього жахливого місця, перебувають при свідомості.

Що станеться з розумом, який маринуватимуть у такий спосіб тисячу років? Чи бодай десять?

А якщо дев’ятнадцять? Клею раптом зробилося млосно.

— Ґенелоне, — покликав він друга, але південець ішов, не вповільнюючи кроку. — Ґенелоне, зажди!

— Що, Неквапнорукий? — озирнувся через плече воїн.

— Я... я... — підбирав слова Клей.

— Просиш пробачення? — глянув на нього Ґенелон. — Не варто. Нічого твої вибачення не поміняють.

— Ти, певно, нас зненавидів, — промовив Клей, але не наважився сказати: «Ти, певно, і досі ненавидиш нас».

— Можливо, так і було, — знизав плечима Ґенелон. — Якийсь час.

— Якийсь час?

Ґенелон нарешті зупинився.

— Ну, так, років з десять. Я Метріка ненавидів — він хотів одружитися з тією нарваною принцесою. Я Муґа ненавидів — він витрачав час на пошуки ліків від гнилиці замість того, аби проводити час з людиною, яку він намагався врятувати. Знаєш, до речі, що добре допомагає проти гнилиці? Не пхатися в ці ліси! Ніколи. Я й Ґеба ненавидів за те, що він повівся на ці теревені Валері про любов до монстрів. Але знаєш що? Тебе я ніколи не ненавидів, Неквапнорукий.

— Ні? — ковтнув слину Клей.

— Ні. Але мені було дивно, що ти кудись подівся і тебе не було поруч, коли по мене прийшли люди Султани. У мене в цім світі друзів було менше, ніж пальців на руках, — і я тебе до них зараховував. Ти — чесний, ти — сміливий, ти — відданий. Чорт забирай, ти, певно, найкращий з людей, яких я зустрів у житті, і тому я подумав: «Що я за чудовисько, якщо навіть Клей Купер від мене відмовився?»

Клей роззявив рота — він не міг вимовити жодного слова і з соромом та провиною дивився на чорну землю в себе під ногами. Звісно, можна було сказати: «Я втомився воювати, втомився вбивати, втомився від жадібності Келлорека, пиятик Метті, витівок Муґа та нестерпної пихатості Ґебріела. Я хотів залишити все це позаду. А до того ж ти на це заслужив. Ти угробив принца, а з ним разом — багатьох безвинних людей. Я десять років намагався зробити цей світ безпечнішим і подумав, що він буде безпечнішим без тебе».

Він міг це все сказати, але натомість змовчав.

— Проїхали, — Ґенелон пішов далі.

Клей похмуро поплентався за ним. Незабаром вони почули над головами глухий гуркіт і сховалися під деревами. Це була «Темна Зірка».

Ченці Живокіст перехилялися через поручні, визираючи свою зниклу повелительку. Клей спіймав себе на думці, що їхні пошуки даремні. Він на власні очі бачив, як у Живокіст ударила блискавка, бачив, що Метріка спіткала та сама доля, але все одно блукав Жаскими Землями в пошуках тіла свого друга.

Він пригадав, як нещодавно сидів за кухонним столом і казав Ґебріелові, що за жодні коржики не поїде в Кастію і більше ноги його не буде в Жаскому Лісі... А тоді заспана дев’ятирічна дівчинка поставила йому однісіньке запитання, переконавши у зворотному...

Через кілька хвилин вони почули голос жінки — вона кричала від болю. Звук долинав із гущавини лісу перед ними, і поки Клей зробив три кроки, Ґенелон на повній швидкості рвонувся в зарості і зник з виду. Пробравшись нарешті крізь сплутане гілля, Клей натрапив на галявину, де побачив південця, який наступав на хирлявого троля у м’ятому капелюсі, що сидів перед Метріком і Живокіст, — обоє були, треба сказати, цілком собі живі.

— Стривай! — крикнув Метрік.

Троль підняв руку, Клей із запізненням збагнув, що це товариське привітання. Однак Ґенелон думати довго не став і миттю відрубав істоті руку по саме плече. Троль завалився на спину. Ґенелон знову замахнувся сокирою, але між ним і тролем став Метрік.

— Зажди! Чекай! Він з нами!

— Він — що? — завмер Ґенелон.

Метрік не встиг відкрити рота, аби пояснити, як на галявину ввірвався Муґ і, розмахуючи кришталевою кулею, загорлав:

— Спалимо монстра!

— Ні! — вигукнув Метрік, знову наражаючи себе на небезпеку. — Не ображайте його! Друзі, це Таїно. Він допомагає нам. Він — лікар.

— Ворожбит я, — відповів троль, якого щойно відрубана Ґенелоном рука, здається, зовсім не хвилювала.

Кров з рани майже не йшла, а завдяки регенераційній природі тролів кінцівка мала відрости протягом години. Він підвівся, обтер зі спини бруд цілою рукою, поправив капелюха й поплескав Метріка по плечі, ніби вони були старими друзями.

— Я лише хотів глянути, чи твої друзі в порядку. Він і вона добряче тут гепнулися.

Ґебріел, який вийшов на галявину слідом за чаклуном, жестом попросив Ґенелона прибрати сокиру.

— Ми знаємо, — промовив він. — Метті, ти в порядку?

Якщо не брати до уваги кількох подряпин на щоці, Метрік мав вигляд навіть кращий, ніж тоді, як вони знайшли його на скелях під Зубами Адраґоса після його фальшивого похорону.

— Та нічого собі, — сміючись розвів руками король і показав пальцем на дайву. — Більшу частину дороги вниз вона пролетіла. А я просто тримався міцніше.

— Ай, як добре, — вишкірив бурі зуби троль. — Він залізний просто!

Він помахав Живокіст рукою — мисливиця за головами сиділа, розставивши ноги й опустивши голову на груди.

— А оцій так не пощастило. Сильно вдарилась головою і, здається, зламала крило, бачите?

Клей бачив. Живокіст склала праве крило за спиною, а інше криво стирчало за лівим плечем. Він озирнувся, шукаючи поглядом її мечі, і відчув полегшення, не побачивши їх.

— А, щодо цього удару головою... — прокашлявся Метрік.

Живокіст заворушилась і закліпала очима. Подивившись на кожного по черзі, вона зупинила погляд на Ґенелоні.

— Привіт! — весело промовила вона, і Клей з подивом відзначив, що в її посмішці немає і сліду люті. — Мене звати Саббата.