Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ. ПАРАД МОНСТРІВ

Як той, хто колись заробляв собі на життя нишпоренням стародавніми руїнами з наміром убити все, що може ховатися всередині, Клей знав про Старий Домініон більше за багатьох інших. Імперія друїнів охоплювала колись увесь відомий світ, від Ґрандуалу на сході до Окрайни на заході, і, звичайно, велетенський Жаский Ліс, що лежав між ними. Друїни були чудовими ремісниками та могутніми чаклунами, які волею богів правили дикими тоді племенами й чудовиськами. Проте, як і все інше, що сягає занадто великих розмірів — як величезна павутина або гігантський пізній гарбуз, — ця імперія сама перетворилася на щось монструозне і завалилась під власною вагою.

Екзархи, що правили містами Домініону, повстали проти архонта, який тоді правив, — так спалахнула громадянська війна. Попри те, що вони були безсмертними, друїнів налічувалось відносно небагато (Муґ якось розповідав Клеєві, що друїнки можуть народити лише одну дитину), тому вони вирішили зміцнити свої війська чудовиськами, яких екзархи вирощували протягом багатьох поколінь і які були лютими та дикими, як ніколи раніше. Проте ці істоти виявилися занадто непокірними, аби можна було їх контролювати, — так з’явилась перша велика Орда, яка безперешкодно пронеслася Старим Домініоном і перетворила його на руїну.

Екзарх на ім’я Конта створив армію з велетенських кам’яних големів, якими він керував за допомогою рун... хоча, сказати по правді, Клей і гадки не мав, як працюють ті руни, а більшість големів, яких він зустрічав у своєму житті, були безконтрольними та несамовитими руйнівниками. Так чи інак, військо големів Конти нестримні орди рознесли до камінчика, екзархові довелося тікати зі своєї фортеці й ховатися в підземеллях — більше його ніхто не бачив і ніхто про нього не чув.

Хтось стверджував, що безсмертний Конта звідтоді так і блукає між руїн фортеці, оплакуючи загибель свого улюбленого Домініону, тоді як інші припускали, що він залишився у підземеллях, перетворившись на божевільного самітника, що мешкає у в’язкій повнісінькій темряві.

А от Клей був упевнений, що він просто помер. Друїни жили так довго, що і справді здавалися безсмертними, але їх можна було вбити — Клей бачив, як було вбито одного з них, — а в тій темряві було повно небезпечних створінь.

В часи Війни за Відродження у руїнах фортеці Конти влаштували пункт збору союзницьких армій. Саме під стінами фортеці Конти Військо Королів відігнало в Жаский Ліс рештки останньої Орди. Згодом довкола фортеці утворилося поселення — місце, куди сходились і де споряджувались до виправи в Жаскі Землі сміливці, а також місце для тих, хто звідти повернувся і кому кортить витратити щойно отримані статки або втопити у хмелі пам’ять про страхіття, від яких вони ледве втекли.

Уже невдовзі Табір Конти перетворився на справжнє містечко. Хтось поставив стіну, а коли містечко роздулося у велике місто, хтось побудував стіну більшу. Тим часом назву з «Табір Конти» скоротили до «Конта», а там уже і «Контас» прижився, а іноді його називали Вільним Містом, бо, хоча воно взагалі-то належало до Аґрії, король (а то був їхній старий друзяка з банди, Метрік) особливо землями біля кордону з диким світом не цікавився. В місті не було податків, мита на товари, що ввозилися, також не брали. Контас перетворився на осердя підприємництва та можливостей — це було одне з останніх місць у дедалі цивілізованішому світі, куди не дотягувалась рука держави.

І все одно Контас був справжньою глушиною, тому Клей вважав, що чим швидше вони його пройдуть, тим краще.

Було вже пів на першу третього дня, відколи вони вийшли з Ковердейла. Вони були виснажені дорогою, брудні від пилюки та настільки голодні, що коли якийсь чоловік біля брами запропонував їм щось, схоже на обвугленого щура на паличці, у Клея потекла слина. Востаннє вони бодай щось їли ще два дні тому, коли якийсь старий фермер-садист дав їм по яблуку за те, що вони для нього повідтискалися від землі посеред дороги. Вчора Клей побачив черепаху, що дерлася багнистим схилом у річищі струмка, але, поки він розводив вогнище, Ґеб пішов і відпустив черепаху на волю. Клей обурився, але Ґеб заспокоював його, мовляв, коли вони доберуться до міста, Келлорек влаштує їм королівський бенкет; Клей спробував нагодувати цими запевненнями свій нещасний живіт, але той обізвався на це бурчанням. На жаль, його шлунок на таке лайно вівся набагато важче, ніж голова.

Контас був точнісінько таким, як він його пам’ятав, — той самий цирк із конями. Нема короля — нема закону; ніяких вартових, які б підтримували спокій або перешкоджали насильству, поки воно не вийшло з-під контролю. Нема податків — значить, нема кому чистити водогони або класти бруківку, тож Клей із Ґебріелем похлюпали до міста багнюкою (принаймні вони сподівалися, що це багнюка) через широко відчинену браму. Складалося враження, ніби Контас — це дитя, якому батьки покликали нянькою досвідчену хвойду, а самі назавжди накивали п’ятами з дому.

Головна дорога проходила поміж двох пагорбів. Обабіч на схилах мов пліснява ліпилося вкрите сірим димом місто. Клеєві в око впали кілька пожеж, але всім, здається, було начхати, і, звісно, годі було і мріяти про те, щоб якась пожежна команда вирушила на приборкання вогню. На півночі, осяяна яскравим сонцем, височіла зачинена фортеця, що виглядом своїм нагадувала стиснутий кулак у металевій лицарській рукавиці. На південному пагорбі під будівельними риштуваннями стояв якийсь незакінчений храм.

Звичайно, Вільне Місто приваблювало різних людей, але здебільшого — всяких поганців. З усього Ґрандуалу до Контаса з’їжджалися відбірні авантюристи — всі вони мріяли доєднатися до банди і влаштувати собі гастролі Жаскими Землями, і ці мрії неодмінно спотворювалися, ніби відбиток у кривому дзеркалі. А бувало й так, що дзеркало їм просто розбивали об голову.

Тут і кроку не можна було ступити, не натрапивши на авантюриста, крадія, ловця крадіїв, мисливця за головами, димового чаклуна, мандрівного барда, торговця кігтями, відьом, які віщують бурі, торговців мечами — або тих, хто прийшов, щоб нажитися на всіх перелічених вище: зброярів та ковалів, повій та ворожбитів на нутрощах тварин, шахраїв із кубиками та картами. У провулках ховалися торговці дряпом, а їхні клієнти з блаженними усмішками на виснажених обличчях валялися у багнюці з кривавими ранами на руках. На кожному розі стирчав як не торговець, що продавав чарівні мечі та непробивні обладунки, так алхімік, який міг намішати чар-зілля для дихання під водою або невидимості. Раптом Клей помітив склянку з написом «БезсМеРТя».

— Скільки коштує? — запитав він стару продавчиню.

— Сто одна марка, — відповіла вона. — Гроші не повертаю.

Клей нахмурився і подивився на пляшечку.

— Якась трава у воді.

Жінка вп’ялася в нього поглядом, поки він не пішов далі.

На Вулиці Храмів їхній шлях пролягав повз храми, присвячені кожній із сонму Святої Тетреї. Клей чув крики, що долинали з-поза взятих у ґрати вікон суворого святилища Зимової Королеви, чув він і стогони задоволення за шовковими завісами святилища Весняної Діви. Біля храму Вейла Язичника стояла черга. Клей вирішив, що це фермери, які прийшли молитися за рясний врожай. Багато хто з них ніс у руках телят або ягнят — ті виривалися та ячали, — аби принести їх у жертву Осінньому Синові. Якийсь чоловік із написаним на обличчі розпачем тримав у руках облізлого кота. Певно, тварина вже здогадалась, яку долю приготував їй фермер, тому його руки та обличчя вкривала сітка відчайдушних червоних подряпин.

Убрані в червоно-золоті ризи жерці Літнього Повелителя проганяли зі сходів свого храму жебрака. Бідака був у брудному сірому лахмітті, а коли Клей побачив чорні, мовби вугілля, руки жебрака, одна з яких більше нагадувала рухливий обрубок, то ледве не зойкнув. Гнилиця. Він скривився і здригнувся. На додачу до наочніших жахіть, якими повняться отруйні Жаскі Ліси, кожен, хто входить у чорні хащі, ризикує пізнати Дотик Язичника, відомий більше під назвою «гнилиця». Спершу з’являється темна пляма на шкірі, а потім на цьому місці утворюється тверда чорна скоринка, яка в’їдається у м’ясо, ніби молюски у корпус човна. Віддерти цю гидоту, не відірвавши шматок плоті, було неможливо, хоча і це не допомагало — скоринка невдовзі з’являлася знову. Пляма неодмінно збільшувалась або з’являлась на іншій частині тіла. Вражені кінцівки гнили, поки не відвалювались, — і так тривало, поки хвороба не захопить горлянку жертви або якийсь життєво важливий орган. Якщо це трапиться раніше — вважай, пощастило. Клей чув про хворих на гнилицю, які жили у нескінченній агонії роками, аж поки смерть нарешті їх не забирала.

Подейкували, що існує багато способів запобігти хворобі — від пиття чаю, завареного на віях дріади, до відвідин оракула, що мешкав десь в Іній-Горах, але, попри зусилля найкращих умів Ґрандуалу, зцілення не існувало. Гнилиця — то був смертний вирок, простий і зрозумілий.

— Клею, поглянь. Це Муґ, — смикнув його за рукав Ґебріел, показуючи на обклеєну афішами стіну.

На деяких із них красувався поганенько намальований, але все-таки миттю впізнаваний чарівник. Він підморгував, примруживши одне око, і всміхався на весь рот.

Клей придивився, читаючи нашкрябані під малюнком слова: «Неймовірна Фалічна Філактерія Чарівного Муґа. З нуля в Короля за єдиний ковток. Задоволення гарантовано!»

Клей проглянув інші оголошення на стіні. В одному з них пропонували винагороду за пляшечку отруйного подиху гнилого сильфа, в іншому шукали банди, аби піти й убити Павучу Королеву — Гектру. Щойно Клей замислився, чи Гектра була справжньою павучихою, а чи просто жінкою, яка назвала себе Павучою Королевою, його думки перебив галас.

Вулицею, у три ряди по четверо, йшли озброєні палицями й овальними щитами чоловіки. Насильства вони поки що не вчиняли, але змогли звільнити значну частину вулиці за допомогою холодних поглядів і грізної зброї. За ними йшов чолов’яга у брудних шкіряних обладунках і накинутою на голову вовчою шкурою. Піднявши руки, він звертався до юрми:

— Добрі люди Контаса! Почуйте мене!

Клей озирнувся, шукаючи поглядом добрих людей поруч себе, але не знайшов. Вовкоголовий, утім, продовжував.

— Дайте дорогу «Вершникам Бурі», які щойно повернулися з відчайдушної вилазки у Жаскі Землі!

Він почекав, поки вщухнуть вигуки, а тоді продовжив:

— Але спершу вітайте «Сталевих Сестер», які перемогли гоблінів з Кобальтових Печер, а також їхнього грізного Вождя Хворлунґа!

Вовкоголовий із головорізами, що тримали перед собою щити, торували шлях далі, відганяючи роззяв.

Нижче вулицею почувся галас. Клей повернув голову на захід і побачив колону, що врочисто хляпала брудною вулицею. Клей зрозумів, що це і мають бути «Вершники Бурі» — хоча ніколи й не чув про цю банду; вони, певно, виклали кругленьку суму з власної кишені за право пройтися парадом через увесь Контас. Процесія підійшла ближче, і стало ясно, що кишені у них і справді дуже глибокі.

Очолювали ходу барабанщики. Вбрані вони були в довжелезні костюми, пошиті зі смужок деревної кори, а на голові в них були капелюхи, з яких стирчали зелені гілки. Поміж ними бігали дітлахи в костюмах духів лісу, і у них за спиною тріпотіли тоненькі, прозорі крильця. За ними йшов важкою ходою якийсь величезний дядько. Половина його лиця була помальована синім, як у дикунів, що називали Чорний Ліс своїм домом і харчувалися лише кров’ю і плоттю, — принаймні так розповідали легенди. Клей за своє життя бачив чимало канібалів, які радше би поласували смаженою куркою, аніж сирим м’ясцем якогось мандрівника-невдахи, але курей (на відміну від невдах-авантюристів) у Жаских Землях, як відомо, знайти було важко.

Здоровань був закутаний у шкуру невідомої тварини, а через плече у нього висів ріг — певно, видлубаний зсередини драконячий зуб. Велетень корчив гримаси, доводячи натовп до шаленства, після чого засурмив у свій ріг — голосно і довго. Цей звук нагадав Клею стогін вітру у верхів’ях гір або крики пораненого чудовиська у темряві.

За здоровилом слідували гобліни. Два ряди по шестеро, всі зі зв’язаними руками та прикуті одне до одного ланцюгами, що звивались у багні, мовби металеві змії. На вигляд гобліни були хворобливі й сухорляві, як жебраки, але йшли доволі жваво. Вони огризалися і рявкали на роззяв, що закидали їх гнилими помідорами або тухлою рибою.

«Певно, голодні, — подумалося Клею. — Ну-ну, чекайте, ви ще не нюхали смажених щурів».

За ними шкандибав у кайданах їхній воєначальник Хворлунґ, його мордяка була побита настільки безжально, що він узяв би перше місце на конкурсі потвор навіть серед гоблінів, які й так не вирізняються красою.

«Сталеві Сестри» виявилися геть не такими, як він очікував. Свого часу Клеєві довелося повоювати пліч-о-пліч із багатьма воїтельками, але ці троє — то було щось зовсім інше. Їхнє волосся було укладено в кучері та гарно перев’язано яскравими стрічками. Очі — наведені вугіллям, вуста — червоні, немовби троянди. А лати! Так подивишся — ніби крихкі, як порцеляна, начебто створені спеціально для того, щоб оголювати шкіру, а не захищати її від леза меча або наконечника стріли. Вони мчали на трійці білих кобил у начищених до дзеркального блиску срібних кінських обладунках.

Якийсь чолов’яга масно присвиснув одній із Сестер, коли вона проїжджала повз нього. Ой-йой... Клей аж здригнувся, гадаючи, що зараз цього сміливця просто втопчуть у багнюку. Натомість Сестра всміхнулась і послала йому повітряний поцілунок.

— Якого біса? — не стримався Клей.

— Ну, так воно зараз заведено, друже, — знизав плечима Ґебріел. — Я казав же тобі. Блиску — аж осліпнути можна, а змісту бракує.

Він гмукнув, киваючи на гоблінів.

— А цих бідолах вони, певно, на аукціоні купили.

Колона рухалась далі. Тепер пішли трофеї, взяті «Вершниками Бурі» під час вилазки до Жаских Земель. Маршував загін вартових із реліквіями Домініону: тупі мечі та проіржавілі обладунки, знайдені на полях давніх битв.

За ними котився запряжений волами віз, завалений рештками одного з големів Конти. Всі ці уламки було зібрано докупи, аби кожен міг побачити, наскільки масивним був цей голем за життя.

— А це потужно, — промовив Клей. — Такого монстра просто так не здолати.

Далі четверо вбраних у міцні лати воїнів вели закутого у важкі кайдани худорлявого троля. Монстру відрубали лапи аж по лікті й накрили срібними заклепками, аби він не відростив собі нові кінцівки. Двоє воїнів тримали в руках смолоскипи і щоразу, коли чорні як вугілля очі троля затримувалися на якомусь апетитному роззяві, підганяли чудовисько вперед.

За тролем ішла величезна, смугаста як тигр мавпа. Мавпу вела на повідку усміхнена жінка, вона махала всім руками і час від часу тягнулася погладити мавпяче хутро. Мавпа на це радісно шкірилась.

Раптом натовп замовк. Клей поглянув праворуч і побачив іще один віз. Завширшки він був на всю дорогу, мав десять кам’яних коліс, і тягнуло його шестеро волів. Сталеві прути клітки, що стояла на возі, завтовшки були як нога людини, а всередині, у темряві, було щось... майнуло жорстке хутро, металево виблиснула луска...

— Ох ти ж, Пекло Морозної Матері... — поклав Ґеб руку на плече Клея.

Тоді вже і Клей побачив, що саме «Вершники Бурі» привезли з Жаских Земель. Химеру. І до того — живу.

Він важко сковтнув. У животі заболіло — чи то від страху, чи то від захвату, а то й від першого і другого разом. Нічого подібного він давно вже не відчував. Одного разу він від когось почув (певно, від Ґеба), що більшість істот народжуються, аби жити, і лише деякі — аби вбивати. От химери були з цих останніх.

Упіймане чудовисько явно було чимось одурманене. Рухи химери були мляві й повільні. Змієподібний хвіст безвольно вивалювався між ґратами тісної клітки. Величезні крила, які могли б легко накрити цілий будинок, були покірно складені на спині. З трьох голів монстра — лев’ячої, драконячої та баранячої — здавалося, лише драконяча голова цікавилась тим, що відбувається навколо. Щелепи її були закуті в металевий намордник, із ніздрів виривався дим, а жовті очі зі смужками зіниць зиркали крізь ґрати з такою люттю, ніби ззовні, а не зсередини клітки.

— Чого вони її не прикінчили? — поцікавився Ґебріел.

Клеєві не давала спокою та сама думка, і він лише похитав головою.

— Заради видовища, певно, — відповів він.

Нарешті з’явилися «Вершники Бурі». П’ятеро учасників банди стояли на прикрашеній платформі, заваленій здобиччю. Біля їхніх ніг стояли розкриті скрині, повні коштовного каміння і прикрас, лежали гори блискучих монет. На той випадок, якщо сама озброєна до зубів банда не відіб’є у натовпу охоту кинутися на грабунок скарбів, тут же йшов конвой пікінерів — важкі погляди та довгі списи не викликали в натовпу анінайменшого бажання підходити ближче. Було там і кілька жінок у костюмах німф — тобто майже голих, — які жменями нагрібали бронзові монети на краю платформи й кидали їх на узбіччя. Клей зауважив, що золоті та срібні монети були дбайливо складені ближче до центру.

Спершу йому здалося, що учасники банди якісь занадто молоді, але потім він пригадав, що коли вони з Ґебом уперше вирушили у вилазку, йому самому ледве виповнилося вісімнадцять. Що ж, принаймні їхні обладунки були на вигляд цілком притомні, хоча й занадто урочисті, до того ж Клею здалося, що макіяжу на хлопцях було навіть більше, ніж на «Сталевих Сестрах». І, звісно, важко було не помітити цілі юрмища молодих дівчат, які зібралися по узбіччях і супроводжували ходу героїв істеричним вереском.

Клей зрозумів раптом, що він усміхається, згадуючи, як вони з товаришами по банді на цій же вулиці вперше демонстрували власні трофеї після виправи у Жаскі Землі, — хоча, сказати по правді, багато і не згадаєш, бо всі вони були тоді п’яні як чіп. Муґ більшу частину свята тоді взагалі проспав; Метрік же вивалився з платформи та зник безвісти на цілих три дні.

— Добре, досить, — промовив Ґебріел.

Раптом на його обличчі з’явився вираз роздратування, і Клей подумав, що це просто заздрощі.

— Ходімо звідси, поки нас натовп не зім’яв. Ідемо в гості до Келлорека.

Клей розтер шию, яка затерпла після півгодинного спостерігання врочистої ходи.

— Звичайно. Куди йдемо?

Ґеб кивнув у бік південного пагорба, на храм, що будували на його вершині. Раптом він спохмурнів, ніби той, хто дивиться на зашморг, у якому його от-от мають повісити.

— Туди.