Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ. ДОРОЖНІ БАЛАЧКИ

Муґ мав рацію: це питання вони розв’язали без кровопролиття, хоча коли переговори добігли кінця, чаклун майже плакав — він віддав свій капелюх Терезі, а той, своєю чергою, передав його вожачці. Вона запустила руку всередину і витягла шматок сирої яловичини.

— Вона його навіть використовує неправильно, — поскаржився він.

Жінка проковтнула м’ясо, майже не розжовуючи, а тоді гучно відригнула.

— Вожак задоволений, — переклав Тереза.

— Ще б вона не була задоволена, — пробуркотів Муґ. — Ця... моржиха отримала щойно дармового м’яса до кінця життя, а ми тут застряли з... застряли з...

Він не договорив і відсторонено погладив бороду.

— Муґу, ти... — спробував утішити його Клей.

— Її пальці... — прошипів він.

— Я бачив.

— Нічого ти не бачив, Клею. Нічого ти не бачив!

З кожним словом чаклун говорив дедалі голосніше. Він схопив Клея за руку, пальці його тремтіли, ніби у дитини, яку щойно витягли з холодної води.

— Клею, вони зцілилися.

Клей похитав головою — що за дурня? Гнилиця невиліковна. Вона поширюється тілом, вона висушує плоть і перетворює органи на потерть. Гнилиця вбиває. Завжди.

Муґ аж підстрибував з нетерплячки. Він усміхався так широко, що обличчя, здавалося, от-от лусне.

— Вона вилікувалась! Клею, поглянь! Вона облизує пальці!

І справді. Але ж всього лише кілька хвилин тому ці пальці були хворі, і надії на те, що вийде їх вилікувати, не було.

Чи таки була?

Муґ проскочив повз Клея і побіг до лежанки вожачки. Охоронці кинулися йому навперейми, але Тереза жестом наказав їм розступитись. Відігнавши слугу, чаклун опустився на коліно біля жінки і розім’яв руки, ніби грабіжник, що готується до зламу особливо складного замка.

— Можна глянути? — запитав він.

Жінка стенула плечима і подала Муґові свою праву руку, а ліву знову занурила в чарівний капелюх, діставши звідти сиру курячу ніжку.

Маг вражено дивився на пухкі рожеві пальці.

— Я просто не можу повірити, — ледве чутно промовив він. — Ну, трохи жорстка шкіра, але все інше... Я просто не можу повірити в це.

Тереза прокашлявся і показав на ступні вожачки.

— Те саме. Кам’яна шкіра. Тепер краще.

І справді, права нога жінки була вкрита чорною шкіркою, але щойно та зарухала пальцями, вона відшарувалась.

— Блискуче! — засміявся, сплеснувши руками, Муґ і глянув на своїх друзів. — Чудово! Це, певно, багнодур. Це повинен бути він! Згадайте, він Метрікові руку лише за ніч вилікував. І кістки у крилі Саббати заживати почали. А у тебе, Клею, був зламаний ніс, правильно? А зараз болить?

— Ні, зовсім, — закліпав очима Клей.

Він і справді навіть не згадував про ніс, відколи прокинувся, а тепер обережно торкнувся його і зрозумів, що болю зовсім нема. Так, ніс був кривий, але носа йому ламали більше разів, ніж йому було років, що вже тут поробиш.

— Але ти... — почав говорити він і сам себе урвав.

А що, як це не багнодур вилікував гнилицю? Навіщо давати Муґові марну надію, адже вона знову може розлетітися в друзки.

— Я теж покурив, — відповів чаклун, скосивши очі на свою ліву ногу. — Беручи до уваги те, що сталось, я не... ну, тобто я не відчуваю цього, але...

Він затих, і Клей збагнув, що його старий добрий друг заспокоює себе, аби не розчаровуватися знову. Ніби перелякане дитя, що стає на коліна, аби перевірити, чи нема під ліжком монстра, чаклун обома руками потягнув свій м’який шкіряний черевик, а тоді повільно й обережно зняв з ноги шкарпетку.

Його обличчя миттю зморщилось — і тут же розгладилося знову, ніби маска зібралася з уламків. Він відкрив рота, але не міг вимовити ані слова.

— Нема, — сказав замість нього Клей.

— Зникла! — підтвердив Муґ.

Він заплющив очі і протяжно зітхнув.

Якийсь час чаклун сидів, тримаючи черевик на колінах. На його обличчі, залитому червонястими відблисками тліючих жаринок, міняли одне одного вирази полегшення, недовіри й чорної туги.

— Стільки років, — простогнав він нарешті. — Стільки зусиль коту під хвіст. Стільки разів я заходив у кут. Але я знав. Я знав, що повинні бути ліки, — і ось, я їх знайшов. Ліки проти гнилиці, — загадково засміявся він. — Тепер не треба чекати смерті. Не треба дивитися на страждання інших. Ми можемо тепер рятувати людей.

Він засміявся знову, але тепер у його голосі відчувалася гірка нота. Він криво всміхнувся, а далі його обличчя ніби звела судома і посмішка перетворилася на вишкір, а в очах Муґа заблищали сльози.

— Я міг би врятувати його, — схлипнув він, затулив обличчя тонкими руками і заридав.

Клей точно знав, кого він має на увазі. Фредріка не було на цьому світі вже дев’ятнадцять років, а для Муґа його смерть досі була болем, що його він притлумив, але якому так і не дав утамуватися.

Всі стояли мовчки, а чаклун плакав, скидаючи з себе багаторічний тягар тихого горя. Лише вожачці все було до шмиги — вона гучно обсмоктувала м’ясо з курячої ніжки.

«Таке воно, життя, — подумав Клей. — Смішне, мінливе, нерідко жорстоке. Іноді негідники живуть, а ті, хто заслуговував на краще, — помирають. Але насправді не помирають, бо залишаються у серцях тих, хто їх любив, хто досі їх любить, хто плекає пам’ять про них, мовби зелену гілочку у пустелі душі. Свого роду безсмертя...»

Того вечора плем’я Кістяних Мордяк влаштувало на честь «Саги» справжній бенкет, що, на думку Клея, було з їхнього боку дуже люб’язно, особливо якщо взяти до уваги, що Ґенелон напередодні вбив їхнього найкрутішого бійця, а разом із ним — іще кілька десятків воїнів.

Вожачка залишилась у наметі, а Тереза віддав чарівний капелюх Муґа іншим дикунам, які без питань їли те, що можна було звідти витягнути. Що стосується кухні, то людожери виявилися народом дуже авантюрним.

Муґ, наплакавшись уранці, був тепер у порівняно доброму гуморі — свою журбу він сховав кудись глибоко. Де там зазвичай чаклуни ховають такі речі? Десь у далеких закамарках пам’яті, але не в серці. Зараз він демонстрував натовпу вражених дикунів, на що здатен чарівний капелюх.

Він виймав звідти шматочки смаженої оленини, солоні стейки, приправлену прянощами курку, свинячу вирізку, загорнуту в бекон і нафаршировану грибами. Дітлашню маг порадував бананами, солодкою полуницею, гронами великого фіолетового винограду та величезним кавуном, який вони розтрощили з неприхованим задоволенням, ніби то була ворожа голова. На десерт знайшлися заварні тістечка, торти й пироги. Дістав він з капелюха навіть ароматне морозиво, яке обожнювали в Нармерії і якого Ґенелон особисто з’їв три миски.

За миски, ясна річ, слугували порожні людські черепи.

Метрік після того, як дізнався про одужання Муґа, був просто щасливий, але Кіт зумів іще більше покращити настрій аґрійського короля-вигнанця. Коли дикуни виводили ревенанта з «Плотського Двору», він потайки зумів прихопити з собою, окрім свого батінгтінга, ще дві речі — пляшку шістдесятирічного таріндійського рому, а також Ґрейс, кинджал, який Метрік загубив на палубі корабля. Король Аґрії за це розцілував ґуля.

До Живокіст вишикувалась ціла черга залицяльників — вони сподівалися, що їхні дарунки можуть переконати дайву покинути своїх супутників і залишитись у селищі, виховувати маленьких людожерчиків. Серед найцікавіших дарів було торохкотливе намисто зі щурячих черепів, а також сплетена з людського волосся шаль. Якийсь із дикунів простягнув їй маленький мішечок, в якому вона знайшла сухий клаптик шкіри.

— Що це? — з ввічливою посмішкою запитала вона.

— Це його крайня плоть, — пояснив Муґ, прожовуючи шматок торта.

Її усмішка миттю випарувалась, ніби снігова кулька, що полетіла у жерло вулкана. Не приховуючи гніву, Живокіст кинула крайню плоть назад у мішечок, після чого жбурнула його у вогонь. Людожер похмуро дивився, як горить його подарунок, — без сумніву, він шкодував тепер, що не приберіг його для тієї, яка змогла б оцінити його належним чином.

Ґебріел сидів окремо від усіх; він майже не їв, постійно думав про Роуз і дивився на захід, де за далекі гори сідало сонце.

* * *

На світанку їх проводжало все селище. Чарівний капелюх досі ходив по руках; куди Клей не дивився, всюди бачив дикунів, які безтурботно гризли качині крильця, відкушували від буханців теплого хліба, просто з рук їли сіль і цукор. Якась стара жінка тримала рибину завдовжки як рука, час від часу підносила її до рота і лизала луску.

Клей хотів щось сказати їй, але вирішив не лізти.

«Самі розберуться, — вирішив він, дивлячись, як інший дикун з’їдає банан, навіть не знявши шкірку. — Колись. Напевно».

В Муґа знову зіпсувався настрій — він раз по раз повертався поглядом до еттіна, біля якого їх посадили вчора. Попри те, що Ґреґор був за шию прикутий до скелі, він усміхався і махав друзям рукою. Потім він прошепотів щось на вухо своєму брату, і Дейн зробив те саме. Чаклун помахав їм у відповідь, а потім похмуро подивився на Ґебріела.

— Що таке? — озирнувся на нього Ґеб.

Чаклун нічого не відповів.

— Що сталося?

І знову мовчок. Муґ надув нижню губу. Ґебріел подивився на Клея, той знизав плечима.

— Гаразд, — зітхнув він, обертаючись до Муґа. — Ходи скажи Терезі, що умови міняються. Еттіна ми теж заберемо.

Наостанок Кістяні Мордяки приготували банді ще один приголомшливий подарунок. Проживши, і навіть досить успішно, в Жаских Землях протягом багатьох поколінь, вони дуже добре вивчили місцеву географію. Син Терези — молодий людожер Джеремі, в якого на голові досі були рожеві плями від посліду іскромавп, — зголосився протягом кількох днів супроводити мандрівників на захід і показати їм секретні стежки, відомі лише його племені. Коли дозволяла дорога, вони йшли дуже швидко і завдяки Джеремі зуміли проскочити найпідступніші ділянки лісу.

Настрій Ґебріела, який вийшов із селища чорний, мов хмара, з наближенням хребта Мантії Імператора, який з розмитого марева на видноколі перетворився спершу на високу стіну з білою сніговою шапкою, а потім розділився на окремі вершини, з дня у день ставав дедалі кращим. Клей також перестав шкодувати про втрату небесного корабля. І хоча початок їхнього польоту минув відносно безпроблемно, перша ж буря їм продемонструвала, хто тут справжній хазяїн і що все може покотитися в пекло дуже швидко. На землі їх принаймні не було так добре видно, і коли хтось або щось вирішить їх убити, то доведеться зробити це як за діда-прадіда. Нарешті Джеремі зупинився на вершині пагорба, стрімкий західний схил якого зникав у морі темних дерев.

— Тіку пада па ка! — крикнув людожер, показавши спочатку на ліс перед ними, а потім — назад, туди, звідки вони прийшли.

— Все; він повертається, — здогадався Клей.

— Бачу, ти мову їхню підучив, — підморгнув Муґ.

— Та потихеньку-помаленьку, — збрехав Клей, а Метрік прикрив долонею посмішку.

Джеремі пішов додому, а Ґебріел повів їх у ліс — і цей ліс був зовсім не такий, яким описував його Дейнові брат. Коли вони переступали калюжі з отруйним слизом, Ґреґор казав про озерця з кришталево чистою водою. Коли вони проходили під вузлуватим гіллям, з листочків якого сочилась отрута, Дейну було сказано, що вони йдуть під кроною величних дубів. За словами Ґреґора, вони з Дейном ішли не під вугільно-чорним небом, а під блакитним, попеляста трава була зеленою та свіжою, а сморід спотвореної туші, на яку вони натрапили дорогою, насправді був ароматом екзотичних квітів.

Навіть комах Ґреґор умів описати так, що серце билося швидше. Якось у сутінках, коли вся банда проходила крізь рій оркомух (свою назву вони отримали через те, що зблизька були страшенно огидні), Дейн гадав, що вони йдуть через хмару блискучих місячних жуків.

— Bay! — радів він. — От би їх побачити!

— Еге ж, от би їх побачити, — пробурмотів Клей, прибиваючи щось у себе на потилиці.

Коли вони вперлися в болото, Ґеб повів їх навпростець. Вони йшли по пояс у воді, маршрут був дуже підступний. Клей не раз наступав на щось — хотілося вірити, що це якась колода, але то радше була чиясь зогнила туша. Саббата (він нарешті почав її називати так навіть подумки) йшла трясовинням з огидою, намагаючись тримати крила над водою, а Кіт боявся намочити свій дорогоцінний музичний інструмент.

Одного разу бідний Метрік перечепився і пішов під воду. Він випірнув з болота, плюючись на всі боки.

— Трясця, я цієї гидоти повний рот набрав!

Вони йшли в густій імлі, і кожна гілочка, що стирчала з лісу, видавалася Клеєві мацаками якоїсь жахливої істоти, тому коли на Ґенелона і справді кинулась якась гидота, він навіть відчув полегшення. Але що б там його не атакувало, воїн з ним швидко розібрався. Сирінкс відтяв чудовиську кілька звивистих кінцівок, і воно втекло.

Вони все йшли і йшли, і Клею почало здаватися, ніби вони знову повернулися в старі добрі часи: Ґебріел веде їх уперед; Муґ із Метріком жартують і сваряться, нерідко водночас; Ґенелон невтомно простує, тримаючи в руках сокиру, завжди готовий до бою; а Клей іде позаду, відчайдушно намагаючись уникати будь-яких конфліктів. Але, піддавшись ностальгійним думкам, він зрозумів, що страшенно скучив за домом. Він сумував за дружиною, за донькою і за собакою. Йому шалено бракувало запахів його будинку, м’якості його ліжка. Він зловив себе на тому, що скучив навіть за роботою, коли цілими днями стирчиш на стіні і дивишся на північ, на гори, які він ніколи в житті й не збирався переходити.

Від болота пряма дорога вела до Старого Домініону. Шлях був рівний і широкий, і попри те, що його вкривав товстий шар багнюки, бруківка була на місці. Після кількох годин чалапання по пояс у болоті йти цим шляхом було за справжнє щастя.

— Треба кроликам віддати належне, — сказав Ґенелон, — дороги вони будувати вміли.

Саббата, яка йшла за ним, мимоволі здивовано змахнула пораненим крилом і покривилась від болю.

— Які ще кролики? — запитала вона.

— Це так друїнів називають, — пояснив їй Кіт. — Як на мене, дурне прізвисько. Але ти б чула, як друїни південців обзивали!.. — вигукнув він, та, помітивши косий погляд Ґенелона, знітився. — На жаль, я забув, як саме.

Дайва сховала зламане крило за спину.

— Дивовижна історія, — сказала вона. — То скільки цій дорозі років? Кілька сотень?

— Та, певно, тисяча! — відгукнувся Муґ. — Цілком може бути, що про неї забули задовго до падіння Домініону, а коли вигнанець імператор чотириста років тому проходив цим шляхом зі своїми прибічниками, вони випадково натрапили на руїни колись могутнього міста.

— Ти маєш на увазі Кастію? — запитала вона.

Чаклун розсміявся.

— Я маю на увазі Тераґот — друїнське місто, набагато старіше за Кастію, дорогенька. Насправді Республіку заснував син першого імператора Грандуалу. Він і його предки побудували Кастію на порожньому місці, подейкують, що з її мурів можна побачити руїни древнього Тераґота.

— Можна, — підтвердив Кіт.

— Ти ніколи там не був? — запитала Муґа дайва, і той у відповідь похитав головою.

— Гори були занадто далеко на захід, ми ніколи туди не ходили. До того ж ми на чудовиськ полювали, а в Окрайні Республіка з ними давно вже розібралася.

— Але як?

— Різанина, — знизав плечима Муґ, — рабство, громадянство другого сорту. Нічого нового.

— А проте, — сказав Кіт, — це місто дуже відрізняється від тих, що на сході. Не так-то й багато фортець Ґрандуалу могли б витримати таку облогу, яку зараз тримає Кастія. Її мури — це диво інженерної думки, так само як і мости. А кастійська арена — «Горнило» — не така велика, як «Максітон» або «Колиска Велетня», але це справжній архітектурний шедевр, хоча і використовується для рідкісної дурні. Але ви вже мені повірте на слово: яка Кастія не прекрасна, або радше була прекрасна, Тераґот був іще кращим.

— Принаймні так ти читав у книжках, — промовила Саббата.

Ревенант засміявся, і його сміх нагадував звук, з яким рвуть пергамент.

— Ні, я бачив, — сказав він їй. — Я там народився.

— Що? Скільки ж тобі років?

— Що я чую? — трохи ображеним голосом відповів Кіт. — Скільки мені років?! А тобі скільки?

— Я перестала рахувати після шістнадцятиріччя, — просто сказала Саббата.

— Ясно. А я — після шістсот шістнадцятиріччя.

— Що, справді? — запитала вона.

— Справді.

Вони пройшли ще трохи, і Саббата знову не змогла стримати своєї цікавості.

— То як ти став зом...

Вона замовкла, не договоривши слово «зомбі», але Кіт фиркнув, ніби вона все-таки вимовила його вголос.

— Вона має на увазі мертвим, — сказав Метрік.

— Тобто нежиттю, — уточнив Муґ.

— Ревенантом, — озвався Ґенелон, усі повернулися в його бік, і воїн знизав плечима. — Не так уже й важко запам’ятати.

— От власне! — промовив Кіт, смикаючи шарф на шиї. — Дякую тобі. А я... це довга історія.

— І що? — не зрозуміла дайва. — Йти нам іще довго.

— Ну, гаразд, — прокашлявся Кіт і почав розповідати. — Я народився у Тераґоті, яким тоді правив друїнський екзарх на ім’я...

— А що таке екзарх? — поцікавилась Саббата.

— Ем-м-м... це щось на кшталт герцога або губернатора... ну, тільки друїн.

— Зрозуміло.

— На чому я зупинився? — почухав рану на черепі ґуль. — А, так. Фіраґа, наш могутній екзарх, нащадок Тамарат...

— Кого?

— Тамарат, — повторив Кіт, і, коли Саббата розвела руками, мовляв, не чула, він важко зітхнув. — Ну, богиня друїнів. Боги, ти з якого такого задуп’я прибула, що тебе нічого не навчили?

Пір’я на крилах Саббати роздратовано затремтіло.

— Мене багато чого навчили, — грізно відповіла вона пошепки, і Клей, який також ніколи не чув про Тамарат, подумки помолився тому з ґрандуальських богів, який відповідає за захист телепнів-ревенантів від розгніваних дайв.

На щастя, Кіт уже розповідав далі.

— Словом, мої батьки були рабами...

— Рабами?!

Тепер уже ґуль не на жарт розізлився.

— Ти хочеш почути історію чи ні?

— Так, хочу, — відповіла Саббата. — Вибач. Обіцяю, я більше не перебиватиму.

Кіт смикнув повіками, Клею здалося, що зі скепсисом.

— Ну-ну, — насторожено промовив він. — Тут я повинен уточнити: в ті часи як люди, так і чудовиська були рабами друїнів. Люди — і мої батьки також — зазвичай були слугами, тоді як наші брати-монстри виконували важчі завдання, наприклад, працювали в каменярнях та на будівництві. Втім, попри те, що жили ми в рабстві, ми були відносно вільними, принаймні доти, поки екзархи не почали посилати один на одного армії розлючених чудовиськ. Тільки не питай: «Яка ще війна?!» — попередив він дайву. — Бачу, що тобі кортить запитати. Але зажди, зараз розповім.

— А чому б тобі відразу не перейти до тієї частини, де ти став безсмертним? — запропонувала вона.

— Ти ж контексту не зрозумієш, — засмутився Кіт.

— Нам уже не так довго йти лишилося, — зауважив Клей.

— Гаразд, — зітхнув ґуль. — Аби скоротити оповідь, я пропущу блискучі історії моєї юності, не розповім, як я відкрив для себе батінгтінг і як учився на ньому грати, проігнорую свої музичні подвиги в часи війни з Контасом та його легіонами невблаганних големів...

— Музичні подвиги? — пробурмотів собі під ніс Клей.

— ...і перейду відразу до того, — продовжував Кіт, — як мене призначили придворним музикою самого Фіраґи. І ось, перш ніж ви встигнете накрутити собі в голові якийсь божевільний сценарій, у якому я за безсмертя або продаю душу некромантові, або їм зачарований сніг з гірської вершини, мушу попередити, що все сталося набагато тупіше. Соромно навіть сказати. Словом, мене дзьобнув павич.

На це навіть Ґебріел зацікавлено хитнув головою. Дейн захихотів і тихенько прошепотів братові на вухо щось типу: «Який же йолоп».

— Бачите? Я ж казав, що тупо. Звичайно, насправді це був не павич, але доглядач екзархового особистого звіринця прийняв цю істоту за павича, ну, і я теж. Розумієте, ночами я прокрадався до палацу... побавитись із чарівною дружиною Фіраґи. Я їй співав, грав на батінгтінгу солодкі мелодії й доволі часто розважав її ще... особистим моїм інструментом, гадаю, ви зрозуміли, що я маю на увазі.

— Нарешті щось цікаве почалося! — вигукнув Метрік.

Клеєві його реакція здалася дивною, бо ж королю роги щонайменше п’ять разів наставили, — і це тільки ті, про кого він точно знає.

— Коли до неї приходив чоловік, вона виводила мене через задні двері в сад, і одного разу, ховаючись поміж штучних дерев екзархового лісу, я натрапив на цього «павича». Слід зазначити, що я того вечора вижлуктив море вина і на той момент був п’яний в дримбу. Одне слово, я послухався першої з двох ідіотських думок, що спали мені до голови того вечора: я спробував погладити павича, а він мене дзьобнув.

— А яка друга ідіотська ідея? — поцікавилась Саббата.

— Вбити його, — відповів Кіт. — Я цю срану пташку до смерті затовк своїм улюбленим батінгтінгом, який, так уже сталося, був подарунком самого екзарха. Але радів я недовго — виявилося, що той птах був не павичем, а феніксом.

— Що? — пирхнув сміхом Метрік.

— То був дуже, дуже старий фенікс. Присягаюся кожним оком Тамарат, на вигляд він зовсім не нагадував фенікса.

— Неймовірно, — промовив Муґ.

— Фенікси — це ті, що з попелу відроджуються? — спитала Саббата.

— Технічно кажучи, так, — відповів ґуль. — Хоча якби мене хто спитав, я спосіб їхнього відродження описав би як «вибухати з попелу». Ця довбана курка миттю підпалила весь сад, а потім злетіла у повітря, немов комета. Я був змушений тікати через потаємні двері до спальні Фіраґи.

— Отакої, — свиснув Метрік.

— Весела історія, — прошепотів Муґ.

— І що сказав Фіраґа, коли ти йому все розповів? — поцікавилась Саббата.

— Екзарх? — Кіт показав сіро-зеленими пальцями на рану на шиї, сховану під шовковим червоним шарфом. — Звичайно, він мене вбив.