Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ СОРОК П'ЯТИЙ. ПІСЕНЬКА ДЛЯ ЗАСНУЛОГО

Дитинство Клея закінчилося раптово — лісова пожежа перетворила крихкий ліс його юності на попіл. Почалась вона так, як зазвичай і починаються подібні пожежі, — зі, здавалось би, цілком нешкідливої іскорки.

Якось під час сніданку Клей випадково розбив батькову чашку. Чашка навіть рано-вранці була повна вина, і це вино забризкало Лейфу коліна. Клей навіть не встиг рота розтулити, аби вибачитись, як потужний удар повалив його на підлогу. У вухах гучно гупало, а в роті з’явився смак крові. Його очі наповнилися сльозами, і Клей був готовий від сорому крізь землю провалитися.

— Ніколи більше не смій навіть торкатися його, — промовила мати тихо, але розлючено.

Клей ніколи досі не чув, щоб вона говорила таким голосом. Спершу навіть Лейф розгубився, але потім посміхнувся і навіть розреготався.

— А то що? — з викликом запитав він.

— А то я від тебе піду. І Клея заберу з собою — ти ніколи більше нас не побачиш.

Батькова огидна посмішка залишилась на місці, але задерикуватий вогник в очах загас. Він нічого на це не відповів — лише встав і вийшов за двері. Тоді його не було цілий день, і Клей, лягаючи спати, подумав, чи, бува, батько і сам не вирішив піти від них. Як не дивно, думка про життя без Лейфа видалась йому приємною.

Раптом він прокинувся від голосного звуку — це грюкнули вхідні двері. Батько повернувся, він був п’яний у дим. Клей чув його уривчасте дихання, чув, як важко він ступає на свою хвору ногу, проходячи будинком. Потім запала тиша, і Клей чув у суцільній темряві тільки повільне биття власного серця.

А тоді почалось.

Крики. Приглушені удари кулаків. Клей сховався під ковдрою, намагаючись не слухати, як крики спершу перетворилися на ридання, а потім — на тихе скімління. Малий хотів закричати, кинутися на захист матері, але не смів навіть слова всупереч батькові сказати, настільки боявся розділити з мамою тягар Лейфового гніву. Тому він, ніби паралізований, лише згорнувся калачиком у ліжку, картаючи себе за боягузтво.

— Ну, то йдіть від мене, чого ти? — почув він голос батька.

— Не треба, будь ласка, — благала мати.

Ці слова потім зупинять її сина через багато років.

— Хочеш забрати мого хлопчика? — загарчав Лейф, і Клей зненацька виявив, що цей докірливий голос у його голові належить не йому.

Він належав його батькові.

Пролунав мокрий хрускіт — від цього звуку Клея занудило, — а після цього настала жахлива тиша. Хлопчик напружив слух і почув тихий плач батька, а тоді в його голові заговорив інший голос. Цей голос був незнайомий, тихий і зловісний — він нагадував Клею засипаний глибоким снігом ліс. Цей голос, як він одразу збагнув, належав йому самому. Або принаймні частині його.

— Встань, — наказав голос.

І він устав.

Коли Лейф із червоними від крові руками з’явився у нього в дверях, син уже чекав на нього. Клей зайняв позицію — поставив ноги й розправив плечі, як його вчили. Сокира була важка, він ледве її тримав, але замахнувся щосили.

Лейф колись сказав йому: «Бий завжди з усієї ненависті».

Ця порада, як виявилось, добряче допомогла йому у вбивстві батька.

* * *

«Повертайся до мене додому, Клею Купере».

Здається, він не помер. Але якби й помер — Клей точно знав, що ці слова можуть повернути його до життя. Через вершини та багновиська, через поля та ліси, через океан, якщо треба, але — до неї. Бо дім у розумінні Клея Купера не був чимось фізичним. Дім для нього — це не Ковердейл, не будинок у кінці довгої дороги. Дім там, де Джинні, і межі цього дому закінчувались, де закінчувались її обійми. Вона була невгасним вогнищем, у якому горіла його душа. Вона — це єдина причина, через яку він досі був живий.

Ну, і надзвичайно міцний обладунок.

Клей збився з ліку, рахуючи, скільки разів він ударився об камені під час падіння, поки не втратив свідомість. Перший удар, який стався через кілька секунд після падіння з мосту, зламав йому руку — і це би його стривожило, коли б це не був уже понівечений обрубок. Удруге він щосили гепнувся об скелю, але Воєшкіра недарма славилася своєю міцністю, тому Клей, ніби яйце у металевій шкаралупі, то ковзав, то котився довгим, стрімким схилом, аж поки не перечепився об якийсь виступ і не влетів головою у валун, провалившись у морок.

Але навіть такі карколомні падіння не змусили б його вдягнути шолом. Якось Ґенелон сказав йому: «Або людина дотримується своїх переконань, або їх у неї просто немає».

Він прийшов до тями у глибокому сніговому заметі і ледве вибрався з нього — на правій руці міцно сидів Чорне Серце, а від лівої лишився обрубок, і лопата з неї була кепська. Ну, але принаймні холод майже зупинив кровотечу — кров тепер ледве сочилася з рани, ніби сік із дерева взимку. Вибравшись із замету, Клей закинув щит на плече й відірвав від своєї накидки смужку шкіри. На те, аби перев’язати рану, пішла, здається, ціла вічність — зуби страшенно цокотіли, а змерзла права рука майже не слухалась.

Після цього він зачаровано і з відразою кілька хвилин дивився на свій обрубок, жахливо сюрреалістичний, — ну як він міг не знати, що в передпліччі дві кістки? Він ніяк не міг позбутися цієї думки, аж раптом до його вух долинув ледве чутний спів.

«Приїхали, це струс мозку, — подумав він. — Ти мариш, Купере».

Але співак кашлянув, замовк на мить, а потім знову затягнув мелодію. Клеєві вона видалася зовсім незнайомою.

Він піднявся, завалився набік, а тоді знову встав. Спробував змахнути з очей пасмо волосся, але вдарив себе по обличчю обрубком руки. Удар вийшов збіса болючий — добре принаймні, що ніхто цього не бачив.

Клей пішов на звук. Зробивши п’ять або шість кроків, він спинився, правою рукою поліз у штани і полюрив на сніг. «Крові нема, — подумав він, милуючись струменем сечі. — Це добре».

Він глянув на стіну Ущелини над собою, верхню половину якої червоно освітлювало призахідне сонце. Або світанкове. Сказати щиро, Клей і гадки не мав, як довго він пролежав без тями, але, судячи з того, наскільки повний був його сечовий міхур, щонайменше кілька тисяч років. Доробивши свої справи, він пішов на звуки пісні темним проходом.

Серед каменів лежав еттін. Кінцівки його були вивернуті, голова Ґреґора під божевільним кутом закинута назад. Рана на його горлі під час падіння розійшлася, і кров залила груди чудовиська.

Але Дейн, як не дивно, залишився живий. Він тихенько мугикав собі під ніс і, почувши, як наближається Клей, утомлено витягнув шию.

— Агов?

— Привіт, Дейне.

— Клею? Ти теж тут літав?

Якби Куперу так сильно не боліли ребра, він би точно розреготався.

— Аякже, — нарешті відповів він. — От тільки трохи жорстко приземлився.

Дейн захихотів, але потім підніс до губ пальця.

— Ґреґор заснув, — пояснив він. — Я йому колискову співав — нам мама таку співала, коли ми були малі. Я її не пам’ятаю, але Ґреґор розповідав, що вона була дуже вродлива.

Клей ніколи не бачив вродливих еттінів. Якщо чесно, він сумнівався, що такі існують, але вирішив повірити Дейнові.

Ґреґор народився в жахливому світі, та ще й чудовиськом, — але зумів знаходити в цьому світі красу. Він умів вичавити з навіть з гнилого апельсина солодкий сік, старий будинок був для нього палацом з рожевого мармуру. А ще — він усе це вмів подарувати своєму братові.

— Він бачить сон, — прошепотів Дейн.

Клей глянув на розірвану шию Ґреґора. Він згадав, що еттіни можуть ділитися снами одне з одним.

— А ти його бачиш?

Дейн кивнув.

— Це гарний і спокійний сон. Я його бачу у своїй голові, ми там разом.

«Так і має бути, — подумав Клей. — Еттіни й у снах залишаються еттінами».

Дейн заплющив свої запалені очі і замовк так надовго, що Клей уже вирішив, що він помер від ран, але раптом чудовисько всміхнулося — і його зуби, ніби обламані шипи, заблищали у сутінках.

— Такий гарний сон, Клею. Шкода, що ти не можеш його побачити.

Клей страшенно змерз. Він був виснажений, поранений і дуже голодний. Живокіст його зрадила — вона всіх їх зрадила, і Метрікові, певно, кінець. Вона відвезе його на схід, а Ґебріел усе-таки піде до Кастії, він зайшов занадто далеко, аби повертати назад. Ґенелон піде з ним. Муґ заламуватиме руки і смикатиме себе за бороду, але також піде — бо що йому ще залишається? Піти назад — роздеруть раски. Банді кінець. У них була слабка надія на успіх, але й вона розтанула. Роуз, за її власними словами, була приречена, і темінь протягом наступних днів проковтне їх усіх по черзі. «За винятком, хіба що, мене», — подумав Клей. Він тут сам-один ніби у чистилищі застряг, поміж життям і смертю. Він стояв перед самісінькими дверима раю — але постукати не міг, адже залишився без руки.

Він став на коліна і спробував обійняти себе, намагаючись зігрітися.

— Розкажи мені цей сон, — попросив Клей.

* * *

Коли Клей прокинувся, був уже ранок. Він так і заснув, стоячи на колінах і опустивши підборіддя на холодні кільця Воєшкіри. Падав легкий сніг, м’яко, ніби благословення, лягаючи йому на плечі. Еттін був мертвий.

Затуманеним зором Клей побачив, що Дейн помер так само, як і жив, — з широкою, потворною усмішкою на обличчі.

Встав він ледве-ледве. Спина стогнала від болю, ребра пульсували, коліна аж кричали, протестуючи, але Клей таки піднявся і тепер стояв, оглядаючи Ущелину. Ніяких велетнів там не було — тільки тиша та снігопад. На якусь мить Клей навіть пошкодував, що не наполіг на тому, аби вони пішли сюди, а не Холодним Шляхом. Але тут же відігнав від себе цю думку: жалкувати про щось — те саме, що носити в кишенях жаринки. Сенсу в цьому нема, та ще й боляче собі зробиш. Здається, ці слова він колись почув від Джинні.

На сході він побачив стовп диму на тлі блакитно-білого неба.

«Це сигнал», — одразу збагнув він.

«Мої люди знайдуть мене, — пообіцяла йому Живокіст на мосту. — Я вже про це подбаю».

Клей закусив губу, не відриваючи очей від стовпа диму. Коли з «Темної Зірки» його побачать? «Якщо пощастить — то за кілька днів, — сказав собі Клей. — А як не пощастить — то за кілька годин».

«Агов, Купере! — втрутився інший голос у його думки. — Ти руку втратив, упав у прірву, а потім іще й бачив, як помирає на морозі твій друг! То що, пощастило тобі чи ні?»

— І правда, — пробурмотів Клей.

Що б там далі не відбувалося в Кастії, Клей уже вибув із гри. Дайва про це подбала. Він нізащо не встигне допомогти Ґебріелу. А от врятувати Метріка до прибуття людей Живокіст можна було спробувати — якщо припустити, що він без руки та зі зламаними ребрами здолає холоднокровну мисливицю за головами, озброєну смертоносною косою.

І все одно — побіг.