Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ. СКАРБИ БУВАЮТЬ PІЗНІ

П’ятеро друзів піднімалися східним схилом пагорба, на якому Келлорек звів свою розкішну цитадель. Ранкове сонце гнало їхні тіні перед ними, ніби моторошних привидів чи, точніше, як потім згадуватимуть охоронці, які стежили за їхнім наближенням, провісників злих намірів, що тягнулися до маєтку, ніби пальці, готові стиснутися в кулак.

Був серед них король-вигнанець, що зробив п’ятьох спадкоємців трону, навіть не розстібнувши замка на штанях. Людина, якій життя дало велику мудрість і ще більшу талію, і з чиєю безсумнівною хоробрістю могла змагатися лише його непогамовна спрага.

Поруч із ним ішов чаклун, неймовірний оратор. Ворог невиліковної гнилиці та вічно відсутній на робочому місці декан факультету вибухонебезпечних наук Оддсфордського університету і єдина на весь світ людина віком понад восьми років, яка вірить в існування сововедмедів.

А ось природжений воїн, дитя бідності та влади, якому життя судило і кайдани рвати, і кров’ю монаршою землю кропити, і доводити, що іноді силам добра варто звертатися по допомогу і до справжніх поганців. Вікодавня душа у нього, але він помре молодим.

Пліч-о-пліч з ними йшов тихий, лагідний велетень, що б’ється зі щитом. Він міцний, ніби одвічне дерево, він надійний, ніби зірка, що завжди показує, де північ, і яскраво сяє навіть найтемнішої ночі.

І на крок попереду цієї четвірки йшов він — наш герой. Вигоріла дотла свічка, затуплене від занадто частого використання гостре лезо. Але тільки гляньте на його енергійну ходу. Дивіться, як у його погляді виблискує сталь. Хто наважиться стати між ним та близькою йому людиною? Якщо доведеться її захистити, він уб’є кого завгодно — і помре, якщо буде треба.

— Зганяй по шефа, — сказав один з охоронців іншому. — Ці хлопці мають досить грізний вигляд.

Так і було. Вони справді мали досить грізний вигляд, принаймні до того моменту, поки чаклун не перечепився об край власної накидки. Він з прокляттями полетів на землю, плутаючись під ногами в інших, і впав лицем просто в бруд.

Пробиваючись маєтком Келлорека, вони зламали чимало предметів інтер’єру та кілька рук. В міру просування Муґ жбурляв у кожну кімнату щось схоже на плід авокадо з плетеним ґнотом. Плоди вибухали хмарами жовтого диму, від якого пекло в очах і горлі і який моментально змітав з дороги прислугу й охоронців. Клей відбив своїм щитом кілька ударів, а Ґенелон плазом сокири так вломив одному з Келлорекових вояків, що той пролетів метрів з десять і розбив віконну шибу. Ґеб рішуче прямував уперед із рішучістю батька, який шукає в борделі свою зниклу дочку.

Коли вони знайшли Келлорека, той якраз ніжився у своєму ставку. Двоє голих дівуль, що були з ним, швидко втекли. Звідник накинув на свою тушу халат, але отримав від Ґебріела кулаком просто в ніс і завалився на слизькі від води кахлі.

— Беріть його, — промовив Ґеб, не уповільнюючи кроку.

Ґенелон схопив оглушеного звідника за комір і потягнув за собою.

У каплиці, де Келлорек тримав свою колекцію прекрасних артефактів, Ґебріел пішов просто до статуї Осіннього Сина з мечем у руках. За кільканадцять метрів від неї він зупинився, витягнувши руку до Муґа. Чаклун понишпорив у своїй бездонній торбі, а тоді витягнув щось схоже на коротку, змочену в смолі мотузку.

— Це... — почав Клей.

— Вогнедріт, — кивнув Муґ.

Ґебріелові він передавав цей дріт, ніби живу гадюку.

— Треба дуже обережно, — попередив маг.

«Ти диви, — подумав Клей, — Муґ комусь радить обережніше використовувати алхімію. О, боги Ґрандуалу, як же ми постаріли!»

Ґеб підійшов до статуї. У пластинах його обладунків відбивалися лампи, і коли він піднімався сходинками, то здавалося, що і сам випромінює світло. Він опустився на коліна біля статуї, обережно обмотавши мотузкою одну з її ніг.

— Усі назад! — кинув він через плече, а тоді звів разом потерті кінці вогнедроту.

Вони з шипінням з’єдналися, дріт став розплавлено-червоним і волокна почали стягуватися, твердішаючи, мовби сталь. Кам’яна нога тріснула, і вже за мить уся статуя завалилась уперед, розбившись на друзки. Голова статуї, яку свого часу підрихтували, аби риси її нагадували обличчя Келлорека, покотилася, зупинившись біля ніг Ґенелона. Ґебріел хутко злетів униз сходинками й почав розгрібати уламки, аж поки не знайшов те, що шукав. Він вирвав Веллікор із кам’яної хватки розбитого боввана й по-хлоп’ячому всміхнувся.

То був двосічний меч, завдовжки майже як зріст Ґеба. Колись він належав Веспіанові, Архонту друїнів, і вважався найбільш священною та другою за небезпечністю реліквією Старого Домініону. Лезо меча було сріблясто-зелене, а на його поверхні можна було іноді побачити то спалахи сутінкового неба, то величні дерева прадавнього лісу, немовби цей меч був ключем до дверей у зовсім іншу, стародавню епоху.

Втім, найнезвичайнішою рисою Веллікора був, певно, його запах. Як правило, мечі гостро пахнуть металом або мастилом, а то й узагалі не мають запаху, але від Веллікора линув аромат весняного вітерця з нотками квітучого бузку та свіжої зеленої трави.

Ґебріел із заплющеними очима стояв у хмарах піднятої в повітря пилюки. Спершу він прошепотів своє питання занадто тихо, але потім розплющив очі й, поглянувши на Келлорека, повторив:

— Піхви. Де вони?

Звідник у відповідь закашлявся і плюнув собі під ноги.

Ґеб подивився на Ґенелона, і той, миттю все зрозумівши, всандалив звідникові в пику своїм підкованим сталлю чоботом.

— Там! — заскавучав Келлорек, показуючи в куток каплиці. — Десь там стоїть скриня. Бери свої піхви і вшивайся з мого дому!

З обличчя Ґебріела не сходила широка посмішка.

— О, так, піхви я заберу. І зачісці твоїй, — він кинув погляд на масні зачесані пасма Келлорека, — скоро ми загрожувати вже не будемо. Але ти сам знаєш, Келе, що Жаскі Землі — збіса небезпечне місце. І, певно, краще нам взяти у тебе ще всякої всячини, ти не проти?

У звідника на обличчі був такий вираз, ніби він от-от або знову почне плюватися, або закричить, або кинеться на Ґебріела і спробує його задушити, але раптом він згадав, який на смак Ґенелонів чобіт, і всім тілом здригнувся. Келлорек кивнув неохоче і прогарчав:

— Звісно. Звісно. Беріть, що треба.

Ґеб товариськи поплескав Келлорека по щоках, випрямився, видихнув і глянув на своїх друзів поглядом людини, яка щойно прокинулася, добряче виспавшись.

— Готуймося, хлопці. Якщо вже ми приміряємо на себе роль героїв, треба відповідно вдягнутися.

Муґ пішов копирсатися в рештках розтрощеної книжкової шафи, а Метрік схопив зі столу біля себе пару розкішних шкіряних чобіт. Ґенелон наблизився до скляної вітрини з кованими наручнями, розбив скло рукою і дістав їх.

Клей повільно ходив залою, то розглядаючи страшний на вигляд ятаган — він міг присягнутися, що, коли підійшов ближче, лезо прошепотіло його ім’я, — то молот з оздобленим слоновою кісткою держаком, надзвичайно холодним на дотик. Він побачив знаменитий шолом Ліака Арахніда, який Келлорек показував їм минулого разу, а під ним — багряну кольчугу під назвою «Воєшкіра», яку, за словами звідника, не міг пробити ані спис, ані меч.

«І всі ці штуки — відмінної якості, — підсумував Клей, — треба брати».

Обладунки сіли прекрасно, ніби під нього їх і робили, — з шовковою підбійкою, щоб метал не натирав у згинах, з окремими сталевими стрічками над і під ліктями, які значно полегшували рухи, із наплічниками, які переходили у високий металевий комір для захисту горла. Сама кольчуга сягала майже до колін і на поясі перетягувалася металевою стрічкою, кінці якої з’єднувалися ніби за допомогою якоїсь магічної сили.

— О, це магніти! — промовив Муґ, помітивши, як Клей із подивом застібає і розстібає пасок.

— Магніти?

Чаклун глянув на нього, як учитель, що насолоджується неуцтвом учня.

— Насправді це неймовірно... — почав він, але Клей його не дослухав.

— Не сумніваюся навіть, — пробурмотів Купер і пішов далі.

Дорогою він схопив той молот із холодним руків’ям.

«Назву його “Привид”», — майнуло в голові у Неквапнорукого.

Ідучи до Ґебріела, він помітив саркофаг, об який минулого разу перечіплялися і Ґеб, і Келлорек. Він стояв порожній, важку кришку було відсунуто вбік, і Клей мимоволі жахнувся тому, що саме вони випустили на білий світ.

Решта банди теж обирала собі спорядження. Ґенелон відкопав десь костюм із чорної драконячої луски, який дуже пасував до щойно знайдених південцем блискучих рукавиць, а Метрік повісив на стегно вигнутий ріг. Помітивши, що Клей здивовано дивиться на нього, колишній король промовив:

— Дивися! — і коротко дмухнув у мундштук.

Ні, не пролунало протяжного ревіння чи іншого звуку, але з іншого кінця рога вилетіла невелика хмарка крилатих комах.

— Це... ріг, який бджолами плює? — Клей відігнав від очей осу.

— Круто, скажи? — захоплено вигукнув Метрік.

Клей нахмурився з огидою.

— Та щось не дуже.

Цієї миті з-поміж двох манекенів в обладунках вистрибнув Муґ. — А в мене є щось краще! Це справжній успіх! — закричав він. Але, незграбно зачепивши й ледве не заваливши один із манекенів, він спершу зупинився, аби вибачитись, але потім, зрозумівши, що до чого, пішов далі. У нього на голові сидів широкополий капелюх, із тих, які у казках носять чаклуни і яких у реальному житті вони майже ніколи не одягають, бо вигляд ці головні убори мають надзвичайно кумедний.

— Аякже, успіх, — не став заперечувати Метрік. — На турнірі «Пришелепкуваті Ґрандуалу».

— Не буває такого турніру, — незлостиво відмахнувся Муґ. — Погляньте!

Він зняв капелюха і запхав у нього руку по самий лікоть.

— Схоже на мою торбу, тільки принцип роботи інший. Капелюх із секретом! Туди нічого не покладеш, але можна діставати. І не що попало... ось, дивіться.

Клей, не вірячи своїм очам, дивився, як маг дістає з капелюха курку — не живу, а обскубану й обсмажену, з рум’яною та хрусткою шкоринкою. Він одного аромату слиною вдавитися можна.

— Як ти?..

Муґ віджбурнув курку вбік, але Метрік підхопив її і здоровою рукою притиснув до грудей.

— Що за... — почав було він, але Муґ знову занурив руку в капелюх.

Він витягнув іще одну курку, яку кинув Клеєві, а потім іще одну — для Ґенелона, але той відійшов подалі, насторожено поглядаючи на смаженого птаха на підлозі.

— Курча капелюшне, — з огидою пробурмотів він.

— Страшенно смачно, — запевнив його Муґ. — Але це не все, — додав він, витягаючи з капелюха буханці хліба, качани кукурудзи, стиглі помідори, а також глазуровані тістечка з фруктовою начинкою.

Метрік нагріб стільки їжі, що вже в руки не вміщалося.

— Це навіть краще, ніж ріг, який плюється бджолами, — захоплено сказав він Клеєві.

Купер лише знизав плечима. З цим сперечатися було важко.