Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. У ДОРОГУ

З Джинні він попрощався на пагорбі над фермою. Клей гадав було, що вона помахає йому рукою ще біля дверей або повернеться назад на розі, де провулок перетинається з довгим шляхом, і цієї миті він страшенно боявся — ніби засуджений до смерті, що чекає, поки кат у чорнім капюшоні махне йому з плахи, мовляв, ходи сюди, приятелю, твоя черга! Натомість вона пішла з ним далі, на вершину пагорба, тихо розповідаючи про якісь дрібнички та взявши за руку. І ось він уже покірно кивав головою та з чогось хихотів — хоча того ж вечора вже не міг пригадати, з чого саме, — і майже забув, що, можливо, ніколи більше не почує голосу Джинні й не побачить, як спалахує в ранковому сонці її волосся, просто як зараз, коли вони вийшли на самий верх і зелений світ довкола них огорнуло золоте сяйво.

За кілька годин до цього, коли їм досі було не до сну в сірих, досвітанкових сутінках, Джинні сказала йому, що не плакатиме під час прощання, мовляв, це не в її характері, але це не означає, що вона не сумуватиме за ним. Але там — на пагорбі, на сході сонця — вона знову сказала йому, що він добра людина, і не стримавшись, розридалась. Не стримався і Клей. Коли їхні очі висохли від сліз, вона взяла обома руками його обличчя і пильно глянула просто йому в очі.

— Повертайся до мене, додому, Клею Купере, — сказала вона йому.

«Повертайся до мене, додому».

Цього він ніколи не забуде.

* * *

У «Королівській Голові» Ґебріела не виявилось, але шинкар на ім’я Шеп, який, здавалося, ніколи не виходив з-за дерев’яної стійки — Клею іноді було навіть цікаво, чи в нього взагалі є ноги, — пригадав, що він дозволив якомусь старому обшарпаному бардові заночувати у порожній стайні в обмін на кілька історій.

— І, чорт забирай, історії що треба! — додав Шеп, промиваючи глечики в раковині з каламутною водою. — Друзі перетворюються на ворогів, вороги стають друзями. А дракона описав настільки реалістично... можна подумати, він сам із ним воював! Ну, і журби нагнав. Аж за душу взяло. Мене навіть на сльозу пробило кілька разів.

Звичайно, у стайні ночував Ґеб. Славетний колись герой, що випивав із королями (а спав із королевами), згорнувся тепер калачиком на купі просяклого сечею сіна. Коли Клей штовхнув його, намагаючись розбудити, Ґебріел закричав, ніби вирвався з якогось жахіття, — певно, так і було насправді. Клей Купер витягнув свого старого друга в шинок і замовив для них обох сніданок. Ґеб намагався було комизитись, але коли одна з дочок Шепа — скромна і чорнява — принесла замовлення, накинувся на їжу так само жадібно, як увечері перед тим накинувся на печеню від Джинні.

— Я тобі чистого одягу приніс, — сказав Клей. — І нові черевики. Як доїси — попрошу Шепа, щоб організував тобі ванну.

— Що, паршивий маю вигляд? — криво посміхнувся Ґеб.

— Не те слово, — відповів Клей, і Ґебріел поморщився.

Клей колупався в тарілці, розмірковуючи: може, він достатньо вже зробив? Можна було нагодувати Ґеба, вдягти його у нове і повертатися додому. Сказав би Джинні, що не знайшов у місті ані сліду старого приятеля, а вона б на це відповіла: «Принаймні ти спробував», — і він би підтакнув їй, пірнув би знову під ковдру до неї, затишної й теплої, і тоді, може...

Ґебріел дивився на Клея так, ніби у того замість черепа був акваріум, у якому кружляли всі ці думки. Погляд його натрапляв то на важкий на вигляд наплічник, кинутий на лаві навпроти, то на край величезного чорного щита, який Клей прив’язав до спини. Після всього він глянув на свою порожню тарілку, втягнув носом повітря, протер брудним рукавом очі й по довгій мовчанці промовив:

— Дякую.

«Яке там додому», — подумав Клей і зітхнув.

— Нема за що, — промовив він.

Виходячи з Ковердейла, вони зазирнули на вартівню, де Клей повинен був здати свою зелену накидку і попередити Сержанта, що йде з міста.

— А куди це ти зібрався? — запитав Сержант.

Справжнього його імені ніхто не знав, окрім його дружини, яка померла кілька років тому і забрала з собою цю таємницю в могилу. Він був людиною дуже достойною, але майже позбавленою уяви, невизначеного віку, з висушеним сонцем обличчям; його трохи посивілі вуса, товсті, немовби кінські хвости, сягали аж до пояса. Наскільки було відомо, у справжньому війську він ніколи не служив, найманцем теж не був і все життя тільки те й робив, що стояв на варті Ковердейла.

Клей не мав жодної охоти пояснювати всі деталі їхньої подорожі, тому відповів просто:

— Кастія.

Вартові, що стояли обабіч брами, аж зойкнули від несподіванки, але Сержант лише погладив свої довжелезні вуса та пильно глянув на Клея крізь шпаринки, що слугували йому очима.

— М-м-м, — промугикав він. — Далеченько.

«Далеченько» ? Та це те саме, що сказати, ніби сонце піднялося високо.

— Ага, — відповів Клей.

— Ну, то я тоді твою накидку візьму.

Сержант витягнув свою мозолясту руку, і Клей віддав йому накидку Доглядача. Хотів віддати ще й меча, але старий похитав головою:

— Це краще залиш собі.

— Південніше від нас на шляху пограбували когось, — докинув один із вартових.

— А біля Тесселевої ферми бачили кентавра, — додав другий.

— Ось, — Сержант сунув щось Клеєві в руки.

То був мідний шолом, схожий на миску для супу, з широкою носовою пластиною та шкіряною підкладкою. Клей до глибини душі ненавидів шоломи, тим більше такі потворні.

— Дякую, — сказав він і взяв подарунок під пахву.

— Може, вдягни? — запропонував Ґебріел.

Клей розлючено зиркнув на нього, теж мені друг, мовляв. Той, здавалося, говорив цілком щиро, але Клей помітив, як іронічно тремтів куточок його рота. Ґебріел чудово знав, що Клей ненавидить шоломи.

— Що-що? — перепитав він, вдаючи, ніби не почув.

— Ти маєш приміряти його просто зараз, — наполягав Ґеб, і хоча він намагався зберігати спокійний вираз обличчя, було явно чути насмішкуватий тон.

Клей безпорадно роззирнувся довкіл, але, крім них із Ґебом, ніхто не розумів, що це жарт. Вартові біля брами дивились на нього вичікувально. Сержант кивнув.

Клей напнув на себе шолом, здригнувся, відчувши дотик шкіряної підкладки до голови. Пластина боляче здавила ніс, а щоб очі звикли до чорної смуги між ними, Клею довелося покліпати.

— О, як гарно, — промовив Ґебріел і почухав носа, ховаючи посмішку.

Сержант промовчав, але щось — якийсь блиск у його уважних, ніби у ворона, очах — натякав Клеєві, що старий просто знущається з нього.

Клей Купер ледве помітно всміхнувся Ґебріелу.

— Ходімо? — запитав.

Вони вийшли за браму. Метрах у сорока від неї стежка звертала на південь, ховаючись за щільним ялинником. По той бік дороги був невеликий байрак, і, зайшовши за ріг, Клей зірвав з голови шолом і жбурнув його в небо. Той двічі підстрибнув на схилі пагорба і зробив довгу дугу, перш ніж зупинитись у яру. Там валялося багато інших шоломів — іржавих від дощів, порослих мохом або наполовину занурених у багно. В кількох із них жили якісь тваринки, і, щойно мідна миска спинилась на слизькій від бруду траві, на її широкий край миттю сів дрібний птах, який вирішив, що тут ідеальне місце для його гнізда.

Клей із Ґебом ішли пліч-о-пліч ґрунтівкою. Обабіч неї височіли зарості білих беріз і приземкуватого вільшаника. Спершу вони мовчали — кожен із них намагався вибратись із похмурого лабіринту власних думок. У Ґебріела не було зброї, лише порожній на вигляд мішок. Наплічник Клея, навпаки, був повний: зміна одягу, теплий плащ, харчі, замотані в тканину, яких мало вистачити на кілька днів, а також купа шкарпеток — стало б зігріти цілу армію. Меч Доглядача висів на стегні, а через праве плече був перекинутий щит на ймення Чорне Серце.

Цей щит було названо на честь несамовитого деревія, котрий підняв до бою живий ліс і влаштував різанину тривалістю в цілий місяць на півдні Аґрії. Перед тим, як взяти в облогу Порожній Пагорб, Чорне Серце з його деревіями-вояками зрівняли з землею кілька поселень. І хоча частка відважних оборонців залишилась, аби захищати свої домівки, Клей і його товариші по банді фактично були в місті єдиними справжніми бійцями. Битва, що почалася після цього і тривала майже тиждень, забрала життя одного з нещасних бардів «Саги» й була оспівана у стількох піснях, що їх усі за день не переспівати.

Чорне Серце здолав сам Клей, і з його стовбура вирубав дошки, з яких потім зробив собі щит. Згодом він не раз рятував життя Клеєві Куперу — частіше, ніж усі товариші по банді разом узяті, — і нічого ціннішого у Клея просто не було. Поверхня щита могла розповісти історію нескінченних битв: ось подряпини, які залишила своїми гострими, ніби лезо, кігтями гарпія-матка, оці плями — від кислотного подиху механічного бика. На вагу цей щит був звично зручний, хоча ремінь іноді натирав, верхній край боляче бив у потилицю, а плечі боліли, ніби у тяглової коняки, яку змусили перти віз із гранітними брилами.

— А Джинні нівроку, — промовив Ґебріел, урвавши довгу мовчанку.

— М-м-м, — якомога ввічливіше мугикнув Клей.

— А скільки зараз років Таллі? — продовжував Ґеб. — Сім?

— Дев’ять.

— Дев’ять! — похитав головою Ґебріел. — Куди цей час так поспішає...

— На південь, із птахами, — відповів Клей.

Вони ще протягом якогось часу йшли мовчки, хоча Клей і бачив, що його другові свербить язик. Ґебріел ніколи не вмів помовчати, власне, через це вони з Клеєм і подружились.

— А ти, значить, досі у П’ятидвір’ї живеш?

Якщо вже їм доведеться говорити, вирішив Клей, то можна принаймні говорити не про його дружину та дочку, за якими він уже починав сумувати з такою силою, що й уявити собі ніколи не міг.

— Жив, — сказав Ґебріел. — Але ти знаєш, як воно.

Клей насправді не знав, але зрозумів, що подробиць Ґеб розкривати не збирається.

— Я з міста пішов років, певно, зо два тому. Після цього якийсь час прожив у Дощовому Струмку, було в мене кілька сольних концертів — щоб за помешкання заплатити і їжі добути.

— Сольні концерти? — перепитав Клей, подавшись убік, аби оминути вибоїну на шляху.

Всю весну і літо навантажені свіжозрубаною деревиною вози тягнулися на південь, до Контаса, залишаючи по собі глибочезні колії та великі діри, які ніхто й не збирався засипати.

— Нічого такого, із чим би я не впорався, — пояснив Ґеб. — Парочка огрів, баргест, зграя вовкулаків, яким, як виявилось, у людській подобі по сімдесят років, так що... здолав я їх досить легко.

Клею стало водночас жаско, весело та по-справжньому дивно. Взагалі-то чим ближче ти підходив до П’ятидвір’я, розташованого в самісінькому центрі Ґрандуалу, тим меншою була ймовірність зустріти монстра.

— Не знав, що Дощовому Струмку надокучають чудовиська, — сказав він.

— Уже не докучають, — розтягнув вуста в усмішці Ґебріел.

«Сам нарвався», — подумав Клей, закотивши очі. Втім, приємно було знову за обшарпаним виглядом Ґеба розгледіти його стару добру хвалькуватість. Що ж, якщо відчистити іржу, то і лезо можна нагострити.

— Там я востаннє бачив Роуз, — сказав Ґебріел, і обличчя його знову зробилося похмурим. — Вона заскочила до мене в гості, перш ніж вирушити на захід. Я намагався відмовити її від подорожі, і зрештою ми страшенно через це посварились. Пів ночі кричали одне на одного, а коли я прокинувся, її вже не було.

Він покрутив головою, прикусив нижню губу і примружився.

— Хотів би я... — почав було він, але сам себе обірвав. — А ти що? — трохи згодом запитав. — Які у тебе були плани, поки я не з’явився і все не перепаскудив?

— Ну, Таллі сподіваємось до школи в Оддсфорді віддати, — знизав плечима Клей, — коли підросте. А потім... думали з Джинні продати будинок та й відкрити щось своє.

— В сенсі шинок? — уточнив Ґебріел.

Клей кивнув.

— На два поверхи, задній двір під стайню, може, кузню поставити, щоб можна було і коня підкувати, і поремонтувати інструменти...

— Школа в Оддсфорді, власний шинок... незле, виходить, платять за стирчання під стіною? Може, як повернемося, і я до Сержанта напрошуся. Завжди думав, що шолом мені дуже пасує...

— Це все Джинні, вона конями торгує, — зізнався Клей. — І заробляє уп’ятеро більше за мене.

— Ох і щасливчик ти, — озирнувся Ґеб. — Боги, власний шинок! Я вже уявляю: на стіні висить Чорне Серце, Джинні за стійкою наливає випивку, а старий Клей Купер сидить біля вогню і розповідає кожному зустрічному, як ми в старі добрі часи дерлися на засніжені гори, аби розібратися з якимось драконом.

Клей реготнув, відганяючи від очей осу. Що ж, більшість драконів, про яких він колись чув, якраз і мешкали високо в горах, тож дертися на засніжені вершини, аби вбити дракона, — ну, а чого ще ви чекали? Він задумався про це, аж раптом Ґебріел зупинився настільки різко, що Клей мало не збив його з ніг. Щойно він хотів спитати, в чому річ, як побачив, де вони опинились.

При дорозі стояли порослі жовтою травою до пояса та заплутаними чагарями руїни скромного будинку. Просто з цих руїн ріс розлогий дуб, з гілок якого яскравим помаранчевим дощем осипалося листя. Чіпке коріння дерева звивалося довкіл почорнілих від сажі каменів, буцімто намагалося їх поволі затягнути у землю.

Клей уже кілька років не бачив того, що залишилось від будинку, де минуло його дитинство. Він узагалі рідко мав причини їздити на південь від міста, але якщо і випадала така нагода, про рідний дім не згадував або ж його уникав. А тепер, стоячи тут, Клей намагався переконати себе, що не чує ані запаху попелу, який несе вітер, ані відчуває на своєму обличчі жару полум’я. Намагався переконати себе, що він не чує криків чи глухих ударів кулаків, — але ні, ці спогади були ніби живі. І спогади ці обплітали його, мовби ті корені, погрожуючи зрештою затягнути під землю.

Раптом Ґеб поклав йому руку на плече, і він ледве не підскочив з несподіванки.

— Вибач, — розгублено пробурмотів Клей, — я...

— Тобі слід сходити до неї, — сказав Ґебріел.

Клей зітхнув і знову глянув на руїни. Його очі стежили за танком листя, що кружляло, падаючи, ніби іскри, на землю. Біля його голови тепер гула інша оса — чи та сама...

— Я ненадовго, — нарешті сказав він.

На обличчі Ґебріела з’явилася і тут же зникла, ніби вітром її звіяло, усмішка заохочення.

— Я тут почекаю.

Батько Клея був лісорубом, хоча й любив похизуватися своїми подвигами в часи недовгого перебування у ватазі найманців. «Лейф і Лісовики» були бандою маловідомою, аж поки не здолали бандергобба, що занадився красти дітей біля Вербової Сторожі. На жаль, це створіння своєю кислотною жовчю покалічило ноги вожакові банди, і Лейф після цього кульгав до кінця життя. А його банда, що стала відома потім під назвою просто «Лісовики», прославилась уже без нього. Мати Клея — Талія — керувала кухнею у «Королівській Голові». Вона мала справжній хист до куховарства, але її чоловік нарікав, що вона чужих людей годує краще, ніж свою родину. Талія на це відповіла одного разу, що Лейф більше часу проводить за випивкою в шинку, аніж із власним сином. Це так вона натякнула, що Лейф — іще той п’яниця, прямо цього не сказавши, і хоча Лейф натяку не вловив, але її тон здався чоловікові образливим, і він її вдарив.

Проте слова дружини Лейфа зачепили, і наступного дня він узяв сина з собою до лісу. Погода видалась ясна і холодна — з гір повіяв зимовий вітер і підморозив листя, і воно хрускотіло у Клея під ногами, коли він намагався встигнути за батьком.

Клей пам’ятав, як він запитав:

— Що ми шукаємо?

А Лейф, котрий ніс у руках сокиру, яку він щовечора перед сном ретельно гострив, зупинився раптом і оглянув дерева довкола них: білу березу, червоний клен, сосну, ще вкриту зеленню.

— Щось слабеньке. Таке, що не опиратиметься.

Клей розсміявся. Пізніше він зненавидів себе за це.

Вони знайшли тоненьку берізку, Лейф уклав синові в руки сокиру. Він показав Клею, як треба поставити ноги, як розвести плечі, де схопити сокиру за держак і як вкласти в удар усю свою силу. Перший удар Клея вийшов слабким. Від віддачі руки млосно затерпли, заболів лікоть. А березу ледве подряпало.

— Ще раз, хлопче, — фиркнув батько. — Так удар, ніби ти її ненавидиш.

Коли дерево нарешті впало, батько схвально і грубувато поплескав сина по спині. Тоді Лейф повів Клея додому, а береза лишилась там, де й упала.

Так вона й лежала, хоча минуло з того холодного осіннього дня майже сорок суворих аґрійських зим. Дерево виблискувало під яскравим сонячним світлом кістяною білістю. Клей опустився на коліна, відклавши вбік свою торбу і Чорне Серце. Затишний запах лісу наповнював його легені. Він простягнув і поклав на стовбур долоню, розгублено перебираючи покручену кору і торкаючись кінчиками пальців грубих вузлів і складок дерева.

Ніхто, крім Ґебріела та Джинні, не знав, що тут Клей поховав свою матір. Недавно він хотів було привести сюди Таллі, але досі не наважувався. Донька почала б неодмінно розпитувати, як померла її бабуся, але про деякі речі дев’ятирічній дівчинці знати було ще занадто рано.

На могилі не було ніяких знаків, навіть надгробка, на який самотній скорботник Талії Купер міг би покласти вінок або поставити свічку. Були там лише вирізьблені на крихкій шкірі берези чи то дорослим, чи то дитиною слова «будь добрим».