Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ. ДОТИК ЯЗИЧНИКА

Наступного полудня Клей і Ґеб натрапили на фермера, чий віз розвалився під вагою величезних тюків сіна. Від нього вони дізналися, що один із синів фермера влітку вступив у банду. А другий пішов у Контас подивитися парад, але повертатися не поспішав. Клей подарував роботязі медальйон Келлорека і пояснив — наскільки сам знав — принцип його роботи.

— На вашому місці я б не використовував їх до темряви, — попередив він, показавши пальцем на велетенських істот. — Протягом кількох наступних тижнів їх шукатиме один дуже потворний, дуже злий і дуже небезпечний чоловік.

Фермер був їм страшенно вдячний. Перший наказ, який він віддав големам, — помахати Клею та Ґебу на прощання. Дивина, та й годі.

— Дійшли, — показав Ґеб на зруйновану вежу, що височіла на тлі білого осіннього неба на лісистому пагорбі.

Клею вона нагадала своїм виглядом зігнутий палець або зламане ікло, але потім на думку йому спали афіші «Неймовірної Фалічної Філактерії Чарівного Муґа», і вежа миттю стала йому схожа на дещо зовсім інше.

— Схоже, він удома, — сказав Клей, кивнувши на синьо-зелений дим, що клубочився через діру в розваленому даху.

Здається, з усієї будівлі лише двері були в прийнятному стані. Їх було зроблено з міцної дубової дошки, а за дверний молоток слугувала зморшкувата мордяка сатира з кільцем у роті.

Ґеб неквапно постукав, і сатир ожив.

— Ге?

— Га? — почухав потилицю Ґеб.

— Яґа важа дзіль бідзіду? — промовив молоток.

— Що?

— На-ві-що прийш-ли? — інакше сформулював питання сатир, ретельно вимовляючи кожне слово крізь кільце у роті.

Ґебріел озирнувся на Клея, але той лише звично знизав плечима.

— Ем-м-м... побачити Муґа.

— До Муґа! — передражнила його мордяка. — А хто, бибаджде, бидає?

— Ґебріел. І Клей Купер.

— Джюдово. Будь лазка, заджеґайде дуд. Гадзяїн до баз би...

Раптом двері відчинились, і з’явився Муґ. Клею здалося, що він у якійсь піжамі в крихітні місяці та зірки на темно-синьому небі. Він був такий само худий, тільки борода стала біла, ніби ватяна. Муґ полисів, але голова його була прикрашена бахромою довгого й тонкого волосся. А от блакитні очі з-під густих білих брів дивилися так само уважно.

— Ґебріеле! Клею! — радісно розреготався чарівник і навіть затанцював, що вкупі з одягом додало його поведінці ще більшої дитинності, а потім водночас обійняв обох старих друзів худорлявими руками. — Клянусь цицьками Ґліф і Крихітними Богами, це ж скільки часу минуло? Стіве, — скривився він на мідний молоток, — я тобі тисячу разів казав, ми друзів на вулиці чекати не залишаємо!

— Вибаджде, гадзяїне. Але дзе бержі друдзі, яґі до баз брийжли.

— Перші? Ну, припустімо, так і є, але, — погрозив він пальцем мордяці на дверях. — Невдалий початок, Стіве. Дуже невдалий.

Сатир, попри кільце у нього в зубах, нахмурився.

— Яґ зґажеде, гадзяїне.

— Добре, годі вже. Заходьте хутчій! — запросив він гостей усередину.

Як і підозрював Клей, ззаду на піжамі чарівника був відстібний клапан на ґудзику.

— Ви дуже вчасно зазирнули.

Житло Муґа виявилося саме таким, як і уявляв Клей. Більша частина нижнього поверху була заставлена шафами з різними алхімічними кулями та склянками без етикеток. На всю довжину однієї зі стін стояли полиці, напхані книжками й типовою колекцією магічних реактивів: усміхнені черепи, жмутки висушених трав і банки, в яких плавало все що завгодно, від очей до чогось середнього між молочно-білим ембріоном дракона та скам’янілим бататом.

Біля стіни навпроти було, певно, з десяток поставлених одна на одну кліток різного розміру, і в кожній з них сиділа якась істота. Кількох із них Клей навіть упізнав — в одній із кліток був борсук, в іншій — скунс, але були там тварини дуже незвичні, як-от слон завбільшки як собака або те, що видалося Клею восьминогим тхором із головами по обидва кінці гнучкого тіла.

Крім того, певну тривогу викликав довгий дерев’яний стіл, що стояв, освітлений слабким світильником, у цьому ж приміщенні і на якому лежало накрите білим покривалом людиноподібне тіло.

Чарівник наблизився до столу, на ходу жестом показуючи в бік оповитого парою казана над вогнищем.

— Голодні, друзі?

Клей згадав про синьо-зелений дим, який вони помітили ще з дороги. Вміст горщика на вигляд був схожий на суп, хоча і тхнув паленим волоссям.

— Та ні, ми щойно поїли. А чого вчасно?

— Що? — озирнувся Муґ, нахмурившись.

— Вчасно для чого? — пояснив Клей.

Чарівник раптом обернувся, видавши друзям подобу посмішки.

— Вчасно, аби стати свідками дива, — відповів Муґ і потягнув покривало.

— Аби тільки не труп, — благально пробурмотів собі під носа Клей. — Будь ласка, аби тільки не труп.

Муґ протягом усього свого життя на дух не виносив некромантів, але якщо надовго залишити самотнього старого чарівника у давній вежі, то рано чи пізно він почне практикуватися у чорній магії.

Муґ драматичним рухом зірвав зі столу покривало. На щастя, під ним опинився не труп. Та й не людина взагалі. То був деревій — Клей схожого вбив і настругав з нього дощок собі на щит, ну, хіба що Чорне Серце був старим дубом, на зріст удесятеро вищим за людину, і сили мав стільки, що міг розірвати навпіл бика. Істота на столі виявилась худим і кволим ясенем. Та ще й живим.

Живим і страшенно лютим, варто зазначити. Побачивши Муґа, деревій почав щосили пручатися, намагаючись розірвати мотузки, якими його було прив’язано до столу. Гілки істоти, занадто малі, аби слугувати кінцівками, тягнулися до чарівника, намагаючись його схопити. Попри те, що чудовисько було на вигляд надто слабким, аби завдати шкоди дорослому чоловікові, Клей згадав побоїще на Порожньому Пагорбі. Тамтешні деревії були справжніми гігантами, які могли людину заковтнути цілком або поламати — що за іронія долі! — як тоненьку гілочку.

Але було в цьому полоненому ясеневі дещо дивне. Його плоть, чи кору, чи як там можна назвати шкіру дерева, яке насправді деревом не є, вкривали темні плями лишайника. Грибок завоював значну частину його обличчя й тулуба. Кінцівок ця доля також не оминула; листочки, що з них пробивалися, були сіро-бурими і зморщеними, ніби пергамент, який не встигли вчасно врятувати з полум’я.

— Навіщо тобі... — почав було Ґеб, але деревій обірвав питання, кинувшись у його бік тим, що було в нього замість обличчя, і видавши звук, що нагадував одночасно булькання і хропіння.

Муґ заспокійливо поклав руку на стовбур деревія, відвертаючи його увагу на себе. Чудовисько у відповідь спробувало подряпати його руку своїми кострубатими гілочками.

— Чш-ш-ш. Все добре, Тюринґу. Все в порядку. Це мої друзі. Ґебріел і Клей. Пам’ятаєш, я розповідав тобі про них? Вони прийшли подивитись, як я тебе вилікую.

Втім, Тюринґові це, здавалося, було зовсім байдуже. Він спробував однією зі своїх почорнілих гілок вибити Муґові око, але той лише відмахнувся.

— Вилікуєш від чого? — спитав Ґебріел, а Клей навіть припустив, що деревій на ім’я Тюринґ прийшов до Чарівного Муґа по «неймовірний ефект» його філактерії.

Чарівник поглянув на них. Кудись випарувалась із його світло-блакитних очей уся радість, тепер його погляд був твердий і холодний, ніби неглибока, промерзла до дна водойма.

— Гнилиця, — пояснив Муґ.

Чарівники — зазвичай від природи одержимі особи, і Муґ не був винятком. Скільки Клей його знав, той був схиблений на двох речах.

Перша — сововедмідь, легендарна істота, яку ніхто з живих людей ніколи не бачив, але в існуванні якої Муґ (разом із жалюгідно маленькою компанією однодумців) був свято переконаний.

Друга річ — гнилиця, яка вбила багатьох шукачів пригод, серед яких був і той, кого Муґ кохав понад усе на світі, його чоловік — Фредрік. Взагалі-то Муґ зацікавився методами лікування жахливої невиліковної хвороби ще до того, як Фредріка спіткав Дотик Язичника. Після цього — що цілком зрозуміло — його інтерес тільки посилився. Коли «Сага» почала розвалюватись, чарівник зі спокійною совістю скористався можливістю піти від них і цілком присвятити себе боротьбі з недугою.

На жаль, гнилиця як для Муґа, так і для його чоловіка виявилася нездоланним суперником. Уже за кілька місяців після того, як розвалилась «Сага», Фредрік помер, але Муґ досі не відмовився від наміру перемогти свого старого ворога, який забрав у чарівника все, що той мав, але нічого, крім горя, не приніс.

Невдовзі Тюринґ помер.

Настала ніч, і крізь розвалений дах на другому поверсі Клей бачив зірки. Ґебріел зняв з вогнища казан і розпалив багаття як слід, а Клей, пошукавши в коморі вежі, знайшов буханець черствого хліба, кошик перезрілих томатів і шматок сиру, твердий, мов цеглина. Довелося робити бутерброди.

Муґ упав у меланхолію і протягом цілого дня не міг знайти собі місця: то нидів біля трупа деревія, то копирсався у своєму алхімічному причандаллі, потім сидів на сходах, що вели на другий поверх. Нарешті він похмуро згорнувся калачиком, обійнявши себе за коліна, у величезному кріслі.

— Безнадійно, — пробурмотів він, як і кожні кілька хвилин до цього протягом останніх двох годин.

Його кістляві пальці смикали довгу білу бороду, а погляд неспокійно бігав з боку в бік, як у чоловіка, який щойно отруїв дружину й очікує, що ось-ось перед ним з’явиться її привид і пошле його під три чорти.

— Ти зробив, що міг, — промовив Ґебріел, хоча ця банальщина не переконала навіть його самого.

Муґ не завдав собі клопоту відповісти, а лише вкотре пробурмотів собі під ніс:

— Безнадійно.

Клей довго розжовував свій бутерброд і міркував, що б сказати ще. Втішати в такій ситуації — марна справа, та й сам Клей ніколи втішати не вмів. Натомість він вдався до іншої тактики, яку іноді застосовував з Таллі, коли та поводилась занадто вперто, — відволікання.

— А це що, у всіх звірюк у клітках гнилиця?

Муґ відповів задумливим кивком голови.

— І ти їх сам ловив?

Чарівник обернувся, похмуро кинув оком на складені купою клітки й кивнув.

— Ну, більшість із них.

— Хіба ж це розумно? — не вгавав Клей. — Жаскі Землі — місце небезпечне.

Муґ потер очі тильною стороною долоні. У цій кумедній піжамі він і справді нагадував дитину.

— Кількох із них, як Тюринґа, наприклад, я купив у найманців. Але зараз уже не так багато найманців набираються сміливості, аби йти у Жаскі Землі. «Ренегати» ось ходять. А ще, я чув, «Вершники Бурі» щойно повернулися з успішної вилазки. О, згадав: у них завтра в Контасі парад.

— Був учора, — виправив Ґебріел.

Муґ лише закліпав очима.

— Он воно що...

Клей змахнув з сорочки крихти.

— Ти собі хоча б охоронців береш на лови?

Чарівник жестом показав на своє скромне помешкання й посміхнувся.

— Навряд чи я можу собі дозволити наймати охорону щоразу, як мені знадобиться новий екземпляр, — сказав він. — Алхімія — хобі не з дешевих. Я і так кінці з кінцями зводжу лише завдяки своїй філактерії. Морозне пекло, та якби у Контасі не було стільки імпотентів, я прогорів би! Ну, а до лісу я ходжу дуже обережно. Та і, зрештою, я ж довбаний маг, а не якийсь там вуличний фокусник, який продає за срібляки різну муть! Кілька чудовиськ мені точно під силу!

Гарний настрій Муґа поволі повертався, але Клеєві ставало дедалі тривожніше.

— Та що мені ті чудовиська, — сказав він. — А раптом ти...

Цієї миті він побачив вираз обличчя Муґа і відчув себе справжнім йолопом. Чарівник і так весь вечір сумував, то навіщо йому зайвий раз нагадувати про смерть Тюринґа і Фредріка — це жорстоко і взагалі ні до чого. Однак Муґ лише всміхнувся з ледве помітною гіркотою.

— Як я раптом що, Клею? Якщо я гнилицю підхоплю? Ти це мав на увазі?

— Ну, так. Саме це.

— Я її вже підхопив.