Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ СОРОК ТРЕТІЙ. ХОЛОДНИЙ ШЛЯХ

На думку Клея, в того, хто дав ім’я Холодному Шляху, було неймовірно чорне почуття гумору. Ну, або вони всі здуріли — і тому взагалі вирішили йти Холодним Шляхом. Холодним він таки був, але шляхом його назвати було важко. То було що завгодно, але не шлях.

Починався він крутим схилом, засипаним сланцем, який ковзав під ногами, і доводилося спиратися при підйомі на руки. Поки Клей дійшов нагору, його пальці були порізані, а Метрік кульгав — він підвернув щиколотку. Якби не Ґенелон, який устиг впіймати його за комір, король-вигнанець покотився б униз.

Піднявшись на вершину, Метрік поправив жилет і пригладив зачіску.

— Дякую, — промовив він. — Слухай, а що там ваша вчорашня гра в четверицю?

Ґенелон запитально глянув на нього.

— Ти виграв? — простодушно запитав Метрік.

— Усі партії, — задоволено відповів південець.

— Що? — закліпав очима король.

Але південець уже пішов далі — він великодушно (на що було так само мало шансів, як і зустріти сововедмедя) погодився нести стару Ґебову торбу, забравши в Муґа тягар у вигляді осиротілих дитинчат. Чаклун нагодував їх сніданком, і малюки затихли, хоча Клей час від часу відчував, як його тілом пробігають дрижаки, коли згадував, як Муґ випльовує кашу зі свого рота у їхні роззявлені дзьобики.

Далі Холодний Шлях перетворився на стежку, що здіймалася крутою горою. Клей помітив на скелі групу худих на вигляд цапів, і один із них, з бородою аж до землі, замекав, попереджаючи інших. Клей вирішив, що він каже щось на кшталт: «Ви гляньте, які паскудники сюди йдуть!»

Кілька разів дорога перед ними виявлялася засипана лавою, і доводилося зупинятись і розчищати шлях руками — ось тут-то знадобилися еттінові лапи. Ґреґор, хитро підморгнувши супутникам, розповів Дейнові, що вони викопують скарб, і хоча пошуки щоразу виявлялися марними, оптимізм Дейна був непохитний.

— Сподіваюся, ми знайдемо золото, — вигукував він. — Або срібло. Що красивіше, Ґреґоре?

— І те, і те красиве, — відповідав його брат. — Але насправді я сподіваюся, що ми знайдемо дюрамантій — це імператор серед металів!

— Дюрмадантій! — Дейн не зумів навіть вимовити слово правильно, але усміхнувся при цьому на весь рот. — Імператор серед металів!

Вони завернули за виступ скелі і потрапили у страшну бурю. Ґебріел наказав стати на короткий привал, поки Муґ копався у своїй торбі, шукаючи плащі та хутряні шуби, які вони з Кітом купили в Контасі. Видно було, що чарівник підійшов до завдання розважливо — Ґенелонові дісталась велика чорна шкура кабана з гострими іклами, пришитими до хребта, а Метрікові — плащ із лисячого хутра з капюшоном у вигляді голови з вухами та мордою.

— Вона несправжня, — зізнався Муґ. — І я майже певен, що пошита на жінку.

— Все гаразд, мені подобається, — усміхнувся з-під капюшона Метрік.

Накидка Ґеба була пошита майже з цілого білого вовка, а сам Муґ нап’яв на себе важку баранячу шкуру, до якої в комплекті йшов кумедний, оздоблений хутром капелюх.

Клеєві маг простягнув волохату шкуру бурого ведмедя, а потім зніяковіло глянув на Саббату.

— Вибач. Я не знав, що у нас буде компанія.

І перш ніж Клей устиг запропонувати їй ведмежу шкуру, дайва махнула рукою й закуталась у плащ із гладенького чорного пір’я.

— Як твоє крило? — наважився поцікавитись Клей.

— Уже краще, — коротко відповіла вона й відвернулась.

— Чудово, — пробурмотів він їй у спину. — От і поговорили. Його дедалі менше дивувало те, що дайва з Ґенелоном зійшлися. Коли вони рушили далі, Ґебріел пішов поруч із Клеєм, який завжди плівся позаду.

— Як тут у тебе справи? — запитав він.

— Та потихеньку, — відповів Клей і видихнув хмарку пари, яку миттю підхопив і поніс геть холодний вітер.

— Я просто хотів подякувати тобі.

— За що?

Ґеб хотів відповісти, але розсміявся. Муґ, що йшов попереду них, злякано озирнувся, а потім нахмурився, ніби людина, що не зрозуміла дотепу.

— З чого б оце почати? — взявся перелічувати вголос Ґебріел. — Ти разом зі мною пішов з Ковердейла. Ти не дав мені опустити руки того першого вечора у маєтку Кела, а потім — біля Брайкліффа. Ти за мене бився з химерою.

— Вона мені задницю надерла, коли що, — пробурмотів Клей.

У морозному повітрі з’явилася біла хмарка — і вибухнула сміхом.

— Вона всім нам надерла.

— Крім Ґенелона.

— Крім Ґенелона, — погодився Ґеб. — А ще ти викинув нового чоловіка моєї колишньої дружини з небесного корабля.

Клей під важким плащем з ведмежої шкури знизав плечима.

— Адже друзі саме для цього і потрібні, чи не так?

— Правильно, — знову розреготався Ґебріел.

Він наблизився ще на крок і пішов з другом плече у плече — так вітер не заважав їм говорити.

— Клею, я знаю, що ти не хотів нікуди йти. Ти спокійно собі жив у своєму домі. І коли я попросив про допомогу, ти мав тисячу причин відмовити мені.

«Всього дві насправді», — подумав Клей, але нічого не сказав.

Ґебріел напружено всміхнувся.

— Але ти все одно пішов. Ти тут, зі мною. І це завдяки тобі ми вп’ятьох знову зібралися разом. Це завдяки тобі у мене є шанс, яким би мізерним він не був, повернути свою дочку. Вчора... — Ґебріел похитав головою і глянув на свої ноги. — Інші б нізащо не пішли Холодним Шляхом, якби не ти. І тоді зараз ми або Ущелиною пробирались би, або брели по коліна в Нічному Потоці — а до Кастії залишалось би кілька тижнів дороги.

— Вони пішли б за тобою, — промовив Клей із впевненістю грішника. — Адже вони так далеко з тобою вже зайшли.

Ґебріел озирнувся і подивився, примружившись, на завірюху.

— Зі мною зайшли? Ти що, справді в це віриш?

— Ну, так, — відповів Клей, намагаючись не гепнутись.

Ліворуч від них був крутий схил: один невдалий крок — і полетиш униз.

— Ти — лідер, — нагадав він.

— Я — обличчя банди, — заперечив Ґеб.

Клей пригадав раптом, як вони років тридцять тому сиділи за тісним столом у Контасі з Ґебріелем, Метріком і Келлореком, мріючи про славу й розподіляючи ролі в банді, якої тоді навіть іще не існувало. Ґебріел мав стати її обличчям, Метті — руками. Клеєві десь на пів години, поки не з’явився Ґенелон, випало бути м’язами «Саги».

— Обличчя, лідер... яка різниця, — відмахнувся Клей.

— Та невже?

Клей відкрив було рота, потім замислився, чи варто сказати те, що він збирався, і зрештою вичавив з себе коротке:

— А що?

— Припустімо, ми врятуємо Роуз, — почав Ґебріел, і Клей відчув себе старим сліпим псом, що шкутильгає у ніжні обійми господаря, а потім — до сокири та нашвидкуруч викопаної могили.

Ґеб щось хотів сказати, але вирішив зайти дуже здалеку.

— Припустімо, ми цілими і здоровими повернемося до Ґрандуалу, а тоді я запропоную хлопцям — Муґу, Метті, Ґенелону — залишитись у банді. Може, взяти кілька незначних замовлень чи навіть битися на арені, а тоді піти у справжню виправу в Жаскі Землі або в Пустелю на північ.

— Ну, успіху вам, — сказав Клей, хоча розумів, що Ґебріел жартує.

Принаймні, Клей не вірив, що він серйозно про таке говорить. Іноді було важко зрозуміти — жартує Ґеб чи ні.

— Не погодяться вони, — сказав Ґеб. — Нізащо не погодяться. І після цієї нашої подорожі вони зі мною на одному полі до вітру не сядуть. А от якщо ти їх попросиш... Якщо Клей Купер сам-один збереться у Жаскі Землі, у Північну Пустелю або навіть в Пекло Морозної Матері — вони підуть за тобою. Ти знаєш, що підуть. І я знаю.

Клей ніколи не вважав себе лідером «Саги», і тим більше зараз — що б там не казав Ґебріел. Скільки він був найманцем, то йшов туди, куди скаже Ґеб, убивав тих, кого накаже Ґеб, витрачав гроші, які йому давав Ґеб, і взагалі кружляв безвольним листочком у мінливій течії Ґебріелових прагнень.

Ясна річ, іноді він допомагав своїм товаришам по банді вийти з якоїсь складної в моральному плані ситуації, а іноді робив перший крок там, де інші його робити не хотіли. Але траплялося й так, що він діяв на власний розсуд, убиваючи тих, кого треба було вбити, взагалі не питаючи думки Ґебріела. От як з Келлореком вийшло, наприклад.

Клей ішов, обмірковуючи слова Ґебріела, аж раптом на їхньому шляху знову опинилася купа валунів. І цього разу Дейн знайшов серед каменів скарб.

— Дюрдамантій! — закричав він, вимахуючи обледенілим черепом якогось бідолашного мандрівника.

— Справді, брате! — вміло втрутився Ґреґор. — Давай пізніше його роздивимось як слід!

Він забрав у Дейна череп, тицьнув його Ґебріелові, той віддав Муґу, а чаклун кинув його на сніг позаду них.

Дорога ставала дедалі важчою. Стежка стрімко бігла вгору, вона була розбита й слизька від снігу та криги. Вітер став ще злішим — він смикав і штовхав мандрівників, ніби забіяка, що підбиває тебе стрибнути з висоти, інакше на все життя залишишся боягузом. Праворуч від них у хмарах височіла вершина Визволення. Ліворуч обривався вниз каньйон — та сама Ущелина. Каньйон вузькою та схожою на лабіринт стежкою прорізував гірський хребет, і Клей, який, попри важку ведмежу шкуру, накинуту на плечі, тремтів від холоду, почав уже шкодувати, що не пристав на пропозицію Метріка йти Ущелиною. Там було значно тепліше, а ймовірність розбитися на смерть була порівняно невеликою.

«Але не забувай про велетнів, — нагадав він собі. — Велетні — от проблема». Ця думка трохи його трохи зігріла — принаймні достатньо, аби ноги рухались.

Але потім снігова завіса перед ними розійшлась, і Клей побачив арку з прозорого льоду, що перекинулась через прірву. Останній, смертоносний відрізок Холодного Шляху.

І велетні знову видались йому не такими вже й небезпечними. Але перш ніж вони встигли дійти до мосту, на них напали раски. Клей ішов уперед, намагаючись не дивитися на провалля ліворуч, коли раптом з крутої скелі по праву руку зірвалося чудовисько. Він кинувся істоті назустріч, сподіваючись вступити в бій якомога далі від краю прірви, і притиснув монстра до каменів, поки всі інші поспішно пробралися повз них.

Клею ніколи раніше не випадало роздивитися раска зблизька, і тепер, коли один із них ревів просто йому в обличчя, він не міг сказати, що радий цій нагоді. Створіння було завбільшки як сам Клей, мало розпатлане синьо-зелене волосся, що, ніби мокрі водорості, налипало на худі плечі. Очі чудовиська були кольору молока, а від подиху гостро відгонило кров’ю та м’ятою. Ніс у раска був гострий і довгий, ніби бурулька, — він рішуче намагався вдарити ним Клея в обличчя. Довгі руки істоти Клей завів їй за спину, але відчував, як кігтями вона дряпає його Воєшкіру, — без неї раск би його просто випатрав.

Він упер край Чорного Серця в шию істоти і натиснув — почувся тріск, але чудовисько не піддавалося. Коли повз них проходив Муґ, Клей запитав чаклуна:

— Слухай, а як мені його вбити?

Муґ обернувся, піднявши однією рукою з очей свою хутряну шапку.

— Тю, та я звідки знаю?!

— Муґу, я серйозно питаю!

— Я теж серйозно! Може, вогнем, але де його тут добудеш... о, стривай!

Чаклун опустився на коліна, несамовито копирсаючись у своїй бездонній торбі. Витягши звідти сувій мотузки, він радісно всміхнувся — і Клей спершу не зрозумів, чого він так тішиться, але тоді второпав, що це не мотузка. То був вогнедріт.

Клей помітив якийсь рух праворуч від себе. Зі скелі зірвався до них іще один раск.

— Швидше, Муґу, — загарчав він.

Чаклун відірвав від сувою шматок вогнедроту. Підскочивши до Клея, він звів його кінці — почулося шипіння, і Муґ тицьнув дріт, що миттю розжарився, у пащу монстра. Той заверещав — спершу від люті, потім від болю, і голова його розтанула, ніби свічка у полум’ї дракона.

«Ага, отак, значить, їх треба вбивати», — подумав Клей.

Вогнедріт, який тепер перетворився на кільце з розжареного золота, впав на землю біля його ніг. Він відскочив назад і обернувся — на нього мчав другий раск, із кігтями та зубами напоготові. Клей зробив крок убік, закинув на плече Чорне Серце і штовхнув чудовисько у бездонну прірву.

Вони з Муґом поспішили за іншими. Увійшли в довгий коридор — востаннє Клей був тут узимку, і це місце нагадувало радше тунель, а не відкриту терасу. Тепер раски намагалися дістати їх згори, шниряючи шпаринами в кризі. Ще більше цих потвор було попереду — Ґебріел з Веллікором рвонувся крізь них, навіть не сповільнюючи кроку, Метрік на ходу добивав кинджалами тих, хто досі тримався на ногах, а Ґенелон із Саббатою взяли на себе зовнішніх нападників. Він із сокирою, вона — з косою... не було наразі у світі місця небезпечнішого, ніж у межах їхньої досяжності.

Ліворуч від Клея почулося пронизливе гарчання — він розвернувся на звук, і цієї миті раск кинувся на нього. Купер підняв свій щит всього на мить пізніше, ніж слід було, — істота кігтями дотяглася до його обличчя. Клея пройняло болем, але страх і адреналін зробили свою справу — вже за мить він забув про біль. Кров залила йому очі, він кліпнув — і червона рідина застигла на його обледенілих віях, засліпивши його. Але все-таки Клей встиг побачити, що раск знову кинувся на нього, і сховався за щитом. Від удару його відкинуло назад, він вдарився головою об холодну кам’яну стіну.

Клей протер очі від крові, але бачив усе одно погано. То четверо расків, то дванадцятеро, то знову один кидались на нього своїми гострими кігтями.

Раптом майнуло щось яскраве, і просто на коліна Клею впала голова раска. Тіло рухнуло перед ним, ніби благаючи про щось, і він помітив, що на місці шиї в істоти — припечений обрубок. Недалеко на снігу шипіло ще одне кільце розжареного вогнедроту.

— Ти бачив цей кидок? — Муґ був точнісінько як благородний дідусь, який пішов у парк покидати підкови на штирі разом зі своїми онуками. — Заради Милосердя Весняної Діви, з тобою все гаразд? — похопився чаклун, уважніше глянувши на Клея.

Купер звівся на рівні ноги. У вухах дзвеніло, рани на обличчі холодно пульсували від вітру.

— Звичайно, а що таке?

Муґ нахмурив брови, намагаючись збагнути, якої шкоди раскові кігті могли завдати обличчю Клея.

— Нічого. Треба поквапитись.

Вони побігли за друзями і нарешті вийшли просто до скелі, під якою глибочіла прірва. Буря вщухла, але пластівці снігу досі кружляли в повітрі, ніби весняний цвіт.

Міст був просто перед ними — жахливо яскраве втілення всіх страхів Клея. В основі широкий, у найвищій своїй точці він звужувався настільки, що перетинати цей відрізок доведеться вервечкою. Вершина навпроти, назвою якої Клей навіть не поцікавився, була оповита білим туманом.

— От думаю, чи не нагадати тобі, що це була твоя ідея? — запитав Муґ, коли вони наздогнали решту.

— Краще б тобі цього не робити, — відповів Клей.

Першим пішов Кіт — він рухався дуже обережно, хоча навіть падіння з висоти в кілька тисяч метрів не завдало б йому ніякої шкоди. Ґеб із Ґенелоном стали спинами до мосту на випадок нової атаки расків.

Ґебріел жестом показав собі за спину.

— Вперед, погнали. Швидко, але обережно. Дуже обережно, — додав він, подивившись на Ґреґора та Дейна.

Ґреґор похмуро кивнув, а Дейн захихотів — певно, гадав, що вони граються в якусь дитячу гру.

— Я тебе пережену, Ґреґоре! — закричав він.

— А я вас обох пережену! — вигукнув Метрік і побіг угору.

Муґ і Саббата чимдуж рвонули за ними, сповільнившись тільки в тому місці, де міст звузився і де треба було обмірковувати кожен наступний крок.

— Клею... — почав Ґеб. — Боги, що в тебе з обличчям?

Клей торкнувся рани на носі двома пальцями і здригнувся від болю — пальці були в крові.

— Що, зовсім кепсько?

Але Ґеб не встиг відповісти — Ґенелон міцніше схопив руків’я сокири.

— Вони йдуть.

З виходу тунелю вирвалися раски, вони верещали, засмучені тим, що більша частина їхньої здобичі вже втекла, але раді тому, що трьох іще можна дістати.

Першого раска Ґенелон убив на місці боковим ударом. Ґеб рубонув Веллікором, у повітрі різко запахло бузком — і впало ще двоє. Клей став плечем до плеча з другом, штовхнув Чорним Серцем одну з потвор і зламав пальці на її лапі, а голову їй проломив удар молота. Майнуло синьо-зелене лезо меча, і Ґебріел відтяв голову ще одному раску, а тоді в раж увійшов Ґенелон. Одного він простромив, іншого відкинув ударом ноги, третьому вломив прямісінько в мордяку наручнями у вигляді драконячої луски. Ґеб тим часом одного раска розрубав навпіл Веллікором, а коли на нього кинувся другий, то він ухилився, штовхнувши тварюку до Клея. Той присів, сховавшись за Чорне Серце, а тоді підхопив її на щит і, відчуваючи біль у кожному м’язі спини, підвівся й викинув потвору в прірву у себе за спиною. Ґенелон подивився за нього з мимовільною повагою — і це було варто перенесеного болю, принаймні зараз.

«Пізніше я тобі про це нагадаю, — ніби сказав Клеєві поперек. — Ох, як нагадаю».

Наступна група расків не так уже і прагнула вступати в бій — жерти хотілось, але інстинкт самозбереження переважав.

— Ви йдіть, — сказав друзям Ґенелон. — А я їх затримаю.

Якби ці слова сказав хтось інший, вони б могли здатися виявом відчайдушної самопожертви. Але з вуст Ґенелона це була всього лише констатація факту. З такою самою невимушеністю він міг сказати, мовляв, ви йдіть, а я чайник поставлю.

Ґеб вагався, але розум узяв гору над гнівом, і він кивнув. Вони з Клеєм побігли мостом угору — ноги пульсували від болю, а з рота виривалися клуби білої пари. Метрік уже пройшов найнебезпечнішу ділянку і тепер чекав на Ґреґора та Дейна, які якраз минали найтоншу смугу льоду. Клею залишалося тільки молитись, щоб крига під еттіном не проломилась, але він вирішив, що боги вже спостерігають за їхніми пригодами і зробили свою ставку на те, хто впаде першим. Звичайно, найбільше шансів було у незграбного еттіна.

Раптом хтось вискочив з туману з-поза Метрікової спини, і почулося гарчання — набагато голосніше, ніж вони чули досі. Клей зрозумів, що це вожак, бо на його шиї висіло намисто з розбитих черепів. Смужка волосся на виголеній голові істоти була вкрита інеєм. Тварюка налетіла на Метріка, навалилася на нього всім тілом і притиснула до криги кігтем, занісши для удару другу лапу з розтчепіреними, мов віяло з ножів, кігтями, і Клей почув, як у його голові відлунюють слова Кіта:

«Холодний Шлях своє візьме. Завжди».