Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ. В ГОСТЯХ У ГОРГОНИ

Ґебріел пояснив, що ці гроші призначаються для жінки на ім’я Дінантра — вони всією бандою чекали на неї у почекальні, куди їх провів напівголий прислужник. Як і у випадку з Келлореком, якого позаочі називали «орком», Дінантра теж заробила собі не менш неприємне прізвисько — Горгона. Але тоді як Келлорек такій славі завдячував своєю жорстокістю та щелепою, Дінантру так назвали через те, що вона і справді була горгоною.

Втім, коли вона нарешті вийшла до них, Клей упіймав себе на думці, що, як для жінки з кублом змій на голові, вона була приголомшливо вродлива. Луска її змієподібного хвоста відливала зеленим, а на шиї та внутрішньому боці рук — кремовим кольором. На ній був тугий корсет, з якого випирали груди, ніби дині на базарній ятці, але Клей не міг відірвати погляду від її очей — багряних, ніби м’яті яблука у тьмяному світлі лампи. Такого ж кольору було і кубло змій довкола її лиця. Коли вона говорила, змії тихо шипіли, і це шипіння супроводжувало кожне її слово.

— Дорогий Ґебріеле, — промовила вона, — я рада знову тебе зустріти. Зізнатися, я не чекала, що ти так скоро повернешся, якщо повернешся взагалі.

— Я приніс твої гроші, — сказав Ґебріел.

— І друзів привів, — окинула вона млосним поглядом кімнатку, в якій раптом зробилося тісно.

Уздовж стін тут стояли бюсти — певно, славетних предків Горгони.

— Люблю компанії, — промуркотіла Дінантра. — От у мене якраз гості.

Ґебріел ковтнув слину. Він ніяково поворухнувся, і в торбі дзенькнули монети.

— Може, ми завтра тоді зайдемо? — сказав він. — Тільки не пізніше. Мені треба...

— Ну, що за дурниці, — відповіла Дінантра, і Клею від її голосу зробилося лоскотно у вусі. — Ви стільки проїхали! До того ж, гадаю, мій гість вам, як і мені, також сподобається.

Ґебріел не встиг навіть заперечити, як вона розвернулася і зникла в глибині будинку. Ґеб зітхнув і рушив за нею. Муґ торкнувся рукою змієподібного волосся одного з бюстів предків, а Метрік побачив у дзеркалі своє відображення і спробував пригладити скуйовджені пасма.

— Гадаю, те, що горгони людей на камінь можуть перетворювати, — це казочки, — стиха промовив він, — але от стояк у мене зараз реально кам’яний.

Клей глянув на чоловіка, який іще якийсь тиждень тому був його королем.

— Ти це серйозно зараз?

Метрік у відповідь лише підморгнув йому із дзеркала.

Почувся глухий тріск. Клей обернувся і побачив, що Муґ тримає в руці уламок кам’яної змії; вигляд він мав винуватий, ніби дитина, яку впіймали на гарячому з банкою печива в руках.

— А що я? — сказав чарівник. — Я нічого не робив, усе так і було.

Він відкрив свою бездонну сумку і жбурнув уламок туди, а потім показав жестом у напрямку, де зникли Ґеб і Горгона.

— Ходімо?

Клей свого часу був знайомий з кількома горгонами, тому трохи підозрював, що на них чекає в глибині помешкання. Зазвичай ці створіння завзято колекціонували предмети мистецтва, і цікавило їх буквально все — від картин у шикарних рамах до елегантних меблів. Але найбільше вони любили статуї, і в кімнаті, куди повела їх Дінантра, також стояло кілька скульптур. Обабіч приміщення було зроблено широкі похилі пандуси, і Клей уперше збагнув, що ніколи досі не замислювався про те, наскільки незручно горгоні пересуватися звичайними сходами.

Протилежний кінець приміщення закінчувався відкритим портиком з тоненькими завісками, що похитувались на прохолодному бризі. Кімнату наповнювало м’яке світло свічок, і Клей милувався силуетом Дінантри, дивуючись тому, що жінка, яка нижче пояса була змією, вміє так привабливо погойдувати стегнами. Від неї долинали аромати кориці й троянд, а у десь углибині було чути нармерійську музику, почувши яку, Клей одразу згадав ночі в пустелі.

Гість Горгони стояв у кінці кімнати, дивлячись у темряву міста. На ньому був пошарпаний червоний плащ, а на спині висіло троє піхов для мечів...

О боги...

Клей заціпенів. Ґебріел заціпенів також. Муґ і Метрік, які балакали, входячи до кімнати, також затихли.

Герцог Окрайни обернувся до них і ошкірився фірмовою друїнською посмішкою.

— Привіт, Ґебріеле! — сказав він таким тоном, ніби це був кіт, який щойно розбудив мишку. — А це з тобою Старий Король Метрік? Я чув, ти ніби помер.

Метрік хотів було якось віджартуватись, але нічого так і не вигадав — лише стояв і роззявляв рота, ніби риба, яку кинули помирати на дні човна.

Різні очі Падолиста ковзнули по Муґу, після чого на мить затримались на Клеї.

— Вибачай, не впізнав тебе в Ліндмурі. Я мав тоді повно іншого клопоту, та й ти, щиро кажучи, від нашої останньої зустрічі добряче постарів.

Клей лише тепер помітив по всій кімнаті з десяток м’язистих чоловіків. У кожного з них на лікті висів дзеркальний щит, на головах вони мали закриті шоломи, а на стегнах — розшиті золотими монетами пов’язки. Всі вони стояли напоготові, стискаючи обома руками довгі списи. І Клей ніяк не міг зрозуміти, чи його їхня присутність заспокоює, а чи радше тривожить.

— Що він тут робить? — запитав Горгону Ґебріел, не відриваючи погляду від Падолиста.

Дінантра прослизнула на низьку канапу і, звиваючи свого хвоста кільцями, промовила:

— Мені випала честь приймати Герцога під час його візиту до Ґрандуалу. Він — мій почесний гість, як і ви.

Вона зробила жест рукою, і вдягнений у білі штани до колін молодик миттю вклав у її руку витончену чашу.

— Сідай, Ґебріеле. Пригощайтесь вином.

— Ми зайдемо завтра, — похитав головою Ґеб, зробивши крок назад. — Клею, ходімо.

— Якщо хочеш іти — іди, — сказала на це Дінантра.

В голосі її з’явилася нова нотка — нетерплячості.

— Але тоді не повертайся, — продовжила вона. — А з Ґенелоном хай усе буде як є. Насправді він мені таким навіть більше подобається.

Ґебріел зупинився, і Клей помітив хижий вишкір Падолиста з-поза наповненої вином чаші.

Клей із друзями розсілися хто де побажав. Ґебріел, не відриваючи погляду від друїна, вмостився на краєчку крісла з високою спинкою — біля його ніг лежала торба з золотом. Метті з Муґом упхалися на маленьку канапу. Причому Метрік не знав, куди подіти шовкову, циліндричної форми подушку, яку він зняв з канапи, і мусив затиснути її між ногами. Клей же вирішив усістися на якусь штуковину, схожу на м’якеньку підставку для ніг, від чого в нього моментально заболіла спина.

— Можна й тут сісти, — поплескала Горгона по вільному місці біля себе.

— І так зійде, — напружено всміхнувся у відповідь Клей.

Всім їм налили в чаші вина. Коли слуги пішли, Дінантра, згідно з нармерійськими традиціями, які вона, здається, повністю перейняла, підняла чашу і зробила ковток, демонструючи, що вино не отруєне. Змії на її голові подалися вперед.

— Наскільки я розумію, ви вже знайомі, — не без задоволення промовила вона, переводячи погляд з Падолиста на Ґебріела, ніби спраглий крові роззява, що спостерігає бій двох запеклих ворогів на арені.

— Знайомі, — відповів Падолист.

— Він нам засідку в Жаских Землях влаштував, — пояснив Ґебріел.

— А він мені на пам’ять оце залишив, — торкнувся шраму під темним оком друїн.

— Він намагався вкрасти мого меча.

— Він убив мого батька.

Запала незручна мовчанка — і Метрік кількома довгими ковтками гучно випив своє вино, після чого прицмокнув, утамував відрижку і запитав:

— А можна... можна ще?

Єдиний жест Горгони — і королю знову наповнили чашу. Коли слуга пішов, Клей потайки зиркнув на троє піхов на спині друїна. Всі три мечі мали різну довжину і розмір. На Острові в Ліндмурі Падолист показав усім перший меч — він був короткий та клиноподібний, випромінював тепло і був укритий полум’яними тріщинами, ніби за чорното металевою решіткою палав вогонь. Середні піхви були довгі та вузькі, трохи вигнутої форми. Нижні були ще довші, і колір мали випаленої сонцем кістки. Руків’я третього меча було обгорнуто чорното тканиною.

Клей сподівався — хоча й без оптимізму, — що йому ніколи не доведеться побачити зброю, яка ховається у цих піхвах.

Ґебріел було розкрив рота, аби щось сказати, але герцог, скориставшись умінням друїнів бачити наперед, перебив його.

— Я знаю, що Веспіан попросив тебе його вбити, — білі хутряні вуха Падолиста притиснулися до маківки. — Мені відомо також, що ти скористався для цього Веллікором. Мій батько такої милості не заслуговував.

Клей навряд чи назвав би милістю ситуацію, коли твій власний меч проштрикує тобі серце, але вирішив ліпше змовчати і скуштувати вино. Напій був дуже смачним, у ньому відчувалася п’янка суміш перцю, прянощів і диму. Не дивно, адже він іще ніколи не зустрічав лиходія (чи лиходійку, як тепер), які б не розбиралися бездоганно у винах. Як на Клея, то це було першим кроком як до багатства, так і до злодійства.

— Де він, до речі? — примружив очі друїн. — Де та дорогоцінна реліквія, яку мій батько-боягуз довірив людині?

Клей здригнувся. Падолист вимовив слово «людина» таким тоном, яким людина зазвичай говорить про купу лайна.

— Веллікор надійно схований, — виструнчився Ґебріел, — тобі його не знайти.

Звісно, він брехав, але сказати правду, мовляв, він продав легендарну зброю Архонта якомусь паскудному звідникові, аби виплатити борги та заспокоїти свою дружину-дряпоманку, переконану противницю насильства... Ґеб собі тільки гірше зробив би.

— Я прийшов по Ґенелона, — спробував переключити увагу лідер банди з Падолиста на Горгону. — Ми домовлялися. Шість сотень марок...

Муґ аж вином подавився, і воно полилося з його рота назад у чашу.

— Марок? — вигукнув він. — То у тебе там золото? Ти колись бачив стільки грошей, друже? — обійняв він за плечі Метріка.

— Я колись і цілий замок мав, — нагадав йому Метрік.

— А, точно, — ляснув себе долонею по лобі Муґ.

Він тихенько прокашлявся і кивнув Ґебріелові.

— Пардон, я вас перебив.

Клея слова Ґебріела також приголомшили. Він гадав, що в Ґебо вій торбі срібні крони, ще купа мідяків і серед усього цього, можливо, трохи марок. Але шістсот золотих монет — то цілий статок, особливо коли згадати, що на його порозі Ґеб з’явився в дірявих чоботах і лахмітті замість одягу.

— Шістсот марок, — повторив Ґебріел, нахиляючись уперед на стільці. — Це вдвічі більше, ніж ти заплатила доглядачам, аби забрати його з Кар’єру, і на сотню більше, ніж я обіцяв тобі. Віддай нам Ґенелона — і гроші твої.

Дінантра дивилась на Ґебову торбу захопленим поглядом.

— Оце так щедрість, — затуркотіла вона, але раптом нахмурилась. — Як прикро... якби ти прийшов на кілька тижнів раніше, я б радо дотрималась нашої маленької угоди. Але добрий Герцог напоумив мене внести корективи в цю угоду, а до того ж запропонував дещо спокусливіше за золото.

Клей зиркнув на Падолиста — той самовдоволено крутив у довгих пальцях чашу з вином.

— І що він запропонував? — рішуче поцікавився Ґеб.

Груди Горгони зробилися ще більшими, і Клей зніяковіло змусив себе дивитися на щось інше — й нарешті втупився у хвіст. На самісінькому його кінці було брязкальце, розписане вихилястими нармерійськими літерами. Подейкували, що за кількістю кілець на брязкальці можна зрозуміти, скільки разів змія линяла. Клей почав було рахувати, але його відірвала від цього заняття відповідь Горгони.

— Стати мені Екзархом Нового Домініону, — промовила вона.

— Нового Домініону? — закліпав очима Муґ. — Ви маєте на увазі Старий Домініон? Адже не... його не... не можна просто... — чарівник іще кілька разів кліпнув очима. — Заждіть, я заплутався. Я геть заплутався.

— Це жарт такий? — затамував подих Ґебріел.

— Аж ніяк, — вишкірився на весь рот Падолист. — І невдовзі мені стануть у пригоді ті, хто звик до влади.

Він обернувся до Горгони, і його хижа посмішка стала навіть ніби трохи теплішою, наче похмурого зимового дня крізь хмари пробився промінчик сонця.

— Як на мене, моя леді Дінантра підходить на цю роль якнайкраще.

«Як і Келлорек. Головоріз, який став спочатку звідником, а потім — справжнім магнатом, нізащо не проґавить шансу стати Екзархом, що б там не було. Хоча його еґо в ту калюжку в палаці тоді вже не влізе, треба буде більший басейн копати», — міркував Клей.

— Новий Домініон? — глузливо вигукнув Метрік і драматично змахнув порожньою чашею. — І де, по-твоєму, буде це твоє чарівне королівство? Вам місця не... — він замовк раптом, зрозумівши, що до чого.

— Кастія! — вигукнув Муґ, від здивування аж смикнувши плечима.

— Так, Кастія, — промовив друїн і подивився на Ґебріела, ніби далі мав говорити він.

— То нащо тоді її руйнувати? — не підвів його Ґеб.

— На це є кілька причин, — відповів Падолист і нечутно відійшов мармуровою підлогою від завісок.

Коли він проходив за спиною Дінантри, змії на її голові з тихим шипінням стежили за друїном.

Коли Падолист підійшов до Клея, той відчув, як у ньому закипає кров, а кожна волосинка на тілі з пересторогою підіймається. Клей відчував різкий аромат потовченого осіннього листя, охопленого полум’ям хмизу, і ще чогось неприємного, схожого на прокисле вино. Падолист підійшов до величезної картини в рамі з полірованого палісандра, і з кожним кроком срібляста кольчуга під його накидкою озивалася металевим шепотом.

— Здається, в Ліндмурі я вже казав: Орда зголодніла, і голод цей треба втамувати. Їм потрібна перемога. І мені вона потрібна — щоб прив’язати їх до мене.

— А ти хіба ще не розгромив армію Республіки? — поцікавився Метрік.

— Без жодних проблем, — вигнув брову Падолист.

Промовив він це без жодної бравади — Клеєві аж ніяково зробилося.

— Я узагалі не назвав це битвою. Кастійці, звісно, молодці, що вийшли проти нас. Таке шоу було — стали охайними маленькими каре, знаменами вимахували, в сурми сурмили... а тоді на них налетіла Орда — і вони дали драпака. Ваші хвалені найманці принаймні бились, але їх було замало, і це вже нічого не вирішувало. Якби не вони, то ми б, можливо, покінчили з усім іще тоді, і Кастія стала б моєю. Власне, тому тих, хто сховався в місті, щадити я не збираюся.

Ґебріел заламав руки. Вигляд він мав такий, ніби от-от блювоне, а точніше, ніби вже ковтнув повний рот власної блювоти і зараз виблює її знову.

— Значить, Герцогство Окрайна, про яке ти казав на Раді...

— Звісно, це дурниці.

Падолист знову глянув на картину, і Клей лише тепер зрозумів, що на ній зображено падіння Каладара — величної і славетної столиці Старого Домініону. Місто з красивими арками та білими шпилями було охоплено вогнем, оповито димом, а зусібіч у нього дерлося чорне море жорстоких чудовиськ.

— Якби королівства запідозрили, що я маю намір відродити Домініон, у них не залишилось би іншого вибору, окрім як виступити проти мене єдиним фронтом. Але наразі вони вважають, що я просто хочу стати одним із них, — засміявся він тихенько, підняв свою чашу і зробив з неї великий ковток.

— А тобі не здається, — зітхнув Метрік і почухав зарослі щоки, — що знищення Кастії знищить усю довіру до тебе з боку королівств? От якби я...

— Але ні, — різко обірвав його Падолист. — Ти не король більше. Ти — ніхто.

— Це вже перебір, — похмуро пробурмотів Муґ.

— Хоча ти таки маєш рацію, — визнав друїн. — Королівства цілком можуть вирішити, що я становлю для них загрозу, але і в цьому разі знищення Кастії буде мені на руку. Ті, хто виживе після падіння міста, — холодно вишкірився він, — а я обов’язково подбаю про те, щоб один-двоє невдах залишилися живими, мають повернутися до Ґрандуалу й розповісти про звірства, від яких кров холонутиме в жилах. Якщо ні моя пропозиція дружби, ні мої погрози не переконають королівства не пхати носа в чужі справи, то хай доля Республіки стане для тих, хто вважає мене ворогом, наочним прикладом того, чого вартує війна зі мною.

Метрік розправив груди. Якби не поплямована вином сорочка і не фалічної форми подушка в нього між ніг, то він і справді мав би королівський вигляд.

— А чого це раптом безневинним мешканцям Кастії вважати тебе ворогом? — передражнив Метрік архаїчну манеру друїна говорити. — Чи ти просто монетку кинув? Мовляв, решка — напад на схід, орел — на захід. Чи ти побоявся, що королівства Ґрандуалу тобі одразу задницю на вуха натягнуть, і тому вирішив на Кастії потренуватися?

— Безневинні мешканці Кастії? — зі щирим подивом посміхнувся Падолист. — Може, ви забули, як безневинні мешканці Кастії створювали свою славетну Республіку?

Він загрозливо підійшов до Метріка, той мимоволі стиснув ноги, і подушка стала сторчма — якби друїн не був такий розлючений, можна було б навіть посміятися з цього.

— Чотири століття тому, коли переможений імператор із залишками свого двору втік до Окрайни, вони раптом виявили, що на цьому місці живуть ті, кого ви, не розбираючись дуже, всіх гамузом називаєте «монстрами». Вони воювали за ці землі з касійлами, і коли касійли зрештою втекли далі на захід, безневинні ваші мешканці Кастії відкрили на них полювання і зрештою всіх перебили.

Клей краєм ока помітив, що Муґ аж умирає, так хоче спитати, що це за касійли такі, але гнів друїна вгамував навіть цікавість чарівника.

— Вони вимінювали у гірського народу руду за харчі та хутро, за допомогою цієї руди вони зводили свої знамениті стіни, але вже невдовзі безневинні мешканці Кастії вирішили самі заволодіти копальнями. Цілі племена забрали в рабство і змусили працювати до смерті в копальнях, що їх ті колись вважали своїм домом. Безневинні мешканці Кастії попідкупляли за коштовні камінці вождів урскінів, а тоді висушили болота, аби їхні ненажерливі млини могли працювати. Після цього вони до ноги вирізали поселенців-іксілів, які відмовлялися на їхню вимогу покинути свої землі. А тоді вони винищили велетенські стада на Рівнині Орґона, і кентаври мусили піти із земель предків у ліси. Після цього було отруєно колодязі у селах ґноллів, а тих, хто вижив після епідемії, забрали до Кастії і змусили битися у «Горнилі».

Довгі вуха Падолиста затремтіли. Він відвернувся від картини, і передсмертні страждання давнього Каладара тільки підкреслювали його дедалі гарячішу лють.

— Чи, може, ви гадали, що всі ці велетенські арени — сучасний винахід? — запитав він. — Ні! Першим було «Горнило», і в лабіринтах під цим клятим місцем народжувалися і виховувались у суцільній темряві цілі покоління поневолених істот, істот, яким було дозволено жити лише доти, доки їх не буде визнано придатними ганебно подохнути під палючим сонцем, тоді як безневинні мешканці Кастії радісно дивляться на це.

Метрік нахмурився і глянув у свою порожню чашу, певно, бажаючи, аби вона знову наповнилась чарівним чином, і, поки друїн читатиме їм лекції з історії, він би бодай насолоджувався п’янким напоєм.

Клей неспокійно засовався на своєму сидінні. Якщо вже Падолист так зневажав Республіку за те, що вони зробили з чудовиськами в далекому минулому, то, без жодних сумнівів, до ґрандуальських найманців, які протягом десятиліть славилися тим, що заробляли на життя виловом і знищенням чудовиськ, він ставився не краще. Навіть Клея нова мода напружувала — арени тепер будували в кожному місці, а в їхніх підземеллях утримували сотні чудовиськ, які тільки й чекали, коли їх уб’ють задля розваґи глядачів. Йому пригадався вираз обличчя Ґебріела, з яким той дивився на «Максітон», дізнавшись, що туди відправили на вірну смерть дружину Фендера, — на його лиці читалися страшна похмурість і тривожний подив, ніби у мешканця рівнини, що, вийшовши зі своєї юрти, натрапив на величезний галеон у високій степовій траві.

Було в цих аренах щось, що Клею не подобалось. Але він навіть у власних думках не міг сформулювати, що саме. Муґ би зміг, Метрік, певно, після двох чаш вина — але не трьох — так само зміг би. Ремесло найманця навряд чи можна було назвати здоровою традицією — це навіть і близько не так. Нерідко доводилось переслідувати чудовиськ аж до їхніх лігвищ і вбивати всіх, кого там знайдеш, навіть дитинчат. Якщо пощастить — ті, кого ви збиралися вбити, або міцно спали, або їли, або були п’яні. Дідько, Клей одного разу простромив одним списом двох тролів. Якби його попросили описати різницю між убивством монстрів у природних умовах і на арені, то він би сказав, що перший варіант, принаймні йому, видається чеснішим.

Ні, не кращим — убивство залишається вбивством. Але чеснішим — так.

— Я понад сім віків ховався у Жаских Землях, — промовив Падолист, — разом із тими, кого ваша молода цивілізація називає монстрами. Коли мій батько помер, я став сам собі господар — і поїхав до Кастії, бажаючи захищати тих, хто там довго страждав під гнітом Республіки. І знаєте, що утнув «благородний» Сенат? Вони мене обізвали монстром. Вони закували мене в кайдани, вони запроторили мене у клітку під «Горнилом». Я цілих три роки пробув у полоні, мене змушували битися на арені — і в мене не було вибору, я мусив убивати, якщо того забагнеться моїм тюремникам. Так тривало доти, доки я не познайомився з Ашатан.

Ашатан? Клей ніяк не міг згадати, де він чув це ім’я, але Муґ виявився спритнішим.

— Віверна!

Друїн облизав губи. Примруживши різного кольору очі, він ніби пригадував той далекий день.

— Її замкнули у настільки тісній камері, що віверна ледве могла розправити крила. І, звісно, її тримали на потужних заспокійливих. Шию ланцюгом припнули до підлоги. Вони роками змушували її відкладати яйця, а її дітей відправляли битися на арені над нею. Я відчув її гнів. Я відчув його так само ясно, як відчувають жар вогню, — і звільнив її. Я їх усіх звільнив — бідолашних істот у неволі, — і ми разом втопили «Горнило» у крові десяти тисяч кастійців.

— Червоні Піски, — здригнувся Метрік. — Я чув про це.

Клей нічого подібного ніколи не чув, хоча погані новини — як і нові труби та королівські кур’єри — до Ковердейла зазвичай не доходили. Якщо замислитись, то те, що новини про Жаску Орду дійшли до нього раніше, ніж до Ґебріела, — це справжнє диво.

— Червоні Піски — то був тільки початок, — сказав Падолист.

Лють його була тепер іншою — ніби розжарене лезо, витягнуте з кузні, охолонуло і перетворилося на гостру, страшну і смертоносну зброю.

— На Кастію, коли я проб’юся крізь її мури, чекає набагато гірша доля. Це буде різанина, якої світ не бачив з часів...

Падолист озирнувся через плече на картину, де було зображено оточений Каладар за мить до загибелі, і на якусь мить Клею стало цікаво, чи друїн, цей відкинутий принц Домініону, колись давно бачив на власні очі, як його місто і всю його цивілізацію нищила жахлива Орда.

«Час рухається по колу, — згадав він слова Падолиста в Ліндмурі. — Історія — це колесо, яке обертається».

«От воно й обертається, — подумав Клей, — і як іронічно: зрештою, всіх нас зітре на порох».