Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ. ГЕРЦОГ ОКРАЙНИ

Якось Клей намагався пояснити своїй дружині, чим віверна відрізняється від дракона. Довелося визнати, що ці дві істоти були схожі на рептилій, до того ж покриті металевою лускою. Обидва чудовиська мали надзвичайно гострі ікла та кігті, що легко пробивали залізний нагрудник, ніби це яєчна шкаралупа. У обидвох були шкірясті крила та довгі шиї, і вони однаково вправно могли розрубати людину навпіл одним помахом хвоста. Джинні тоді його перебила, сказавши, що вона досі нічого не почула про відмінності, і тоді Клей змушений був визнати, що фактично між віверною і драконом різниці немає.

Хоча зараз, коли віверна торкнулася схилу пагорба перед ними, кілька відмінностей стали очевидними. Почнімо з того, що передні лапи віверни були з’єднані з крилами, а з ліктьового суглоба стирчали не тільки вигнуті кігті, але й шипи. Землею віверна пересувалася, спираючись на кісточки пальців, ніби мавпа. Довгий хвіст мав на кінці визубні та залозу з отрутою, яка могла за лічені секунди паралізувати тяглового коня.

Але, на відміну від драконів, віверн важко було назвати розумними. Дракони могли будувати плани та снувати інтриги; вони могли говорити, хоча нікому (навіть Муґові) не під силу було їхню мову розшифрувати. Дракон може вас зненавидіти, якщо матиме на це підстави, — Клеєві та його приятелям по банді це було дуже добре відомо.

З іншого боку, віверна — це хижак, якого інстинкт змушує полювати і вбивати. Вона — звір, і, як будь-якого звіра, її можна підкорити, якщо дати їй зрозуміти, що у світі є істоти небезпечніші за неї.

Принаймні Клей припустив подібне, бо інакше навіть у Крижаному Пеклі Морозної Матері віверна б не дозволила комусь влізти собі на спину!

Цей «хтось» був друїном, про якого вчора розповідав Муґ. Він ковзнув на землю чорною лускою віверни з такою ж легкістю, як Хан Оболон до цього скочив зі свого коня. Герцог Окрайни був у довгому шкіряному пальті чи то блискучо-коричневого, чи то криваво-багряного кольору, а в трьох піхвах на спині друїна було три мечі. Як і багато хто з його роду, він був високий, худий і блідошкірий. Волосся друїна — кольору осіннього листя або щойно викарбуваного мідяка — було ретельно зачесано назад, лише кілька пасм тріпотіли на вітрі. Риси обличчя він мав типово друїнські, суворі й різкі: потужний ніс, тонкі вуста, гострі зуби та довгі, ніби заячі, вуха, вкриті лагідним білим хутром. Ліву брову перетинав давній шрам. З-за спин охоронців Метріка, де стояв Клей, шраму видно не було, але Купер знав, що він є.

Тому що саме з цим друїном Клея доля вже зводила раніше. Він впізнав його ще до того, як Метрік промовив його ім’я вголос:

— Падолисте?

Падолист, син Веспіана, який передав Ґебріелові Веллікор.

Падолист, який багато років тому здійснив невдалу спробу (звідти в нього і шрам) забрати меч Архонта у Ґебріела.

Падолист, Герцог Окрайни, повелитель Жаскої Орди.

Клеєві раптом стало цікаво, що скаже етикет Ради Дворів на той випадок, якщо він виблює сніданок собі на черевики. Йому раптом захотілось опинитися десь в іншому місці і ще краще — стати зовсім іншою людиною. Простим чоловіком, що займається простими речами. Шевцем якимось, наприклад. Певно, шевці рідко наживають собі ворогів серед мстивих, безсмертних створінь — навіть ніколи, можна сказати. Принаймні так йому здавалось.

Друїн застиг на місці. Слів короля він ніби й не почув. Віверна витягнула шию й дала погладити себе по щелепі. Клей зрозумів, що це чудовисько було маткою, бо розмірами звір був удвічі більший за тих віверн, яких він бачив, а бачив він їх немало. Створіння видало такий звук, ніби десять тисяч котів замуркотіли водночас, і плавці вздовж його шиї та під підборіддям задоволено завібрували.

Клей лише похвалив себе, що не випорожнився на місці. Але про коней цього не сказати... Король розпорядився — а Ханові вистачило жесту, — і норовливих тварин відвели з пагорба, ближче до натовпу. Роззяви були страшенно збуджені тим, що в один день їм пощастило побачити друїна і віверну. Клей бачив навіть якогось молодика, що вже встановлював мольберт і розводив у мисці з водою суху фарбу, — вже завтра малюнок повісять у рамочку на стіні якогось борделю.

Аж ось друїн обернувся до короля Аґрії та спокійним голосом промовив:

— Привіт... Метріку, здається?

— Ти знайомий з цією істотою? — обернулася до чоловіка королева.

Як на думку Клея, то таким тоном переговори не починають.

Хоча зібралися вони тут на вимогу Падолиста, вчора ввечері Метрік їм пояснив, що мета Ради — переконати самопроголошеного «Герцога Окрайни» зняти облогу й розпустити Орду, яку він буцімто очолював. Попри те, що королівства Ґрандуалу нечасто мали справу з далекою Республікою Кастії, якщо взагалі мали, але сидіти склавши руки й чекати, поки орда чудовиськ знищить ціле місто людей, було щонайменше нерозумно.

— Так, ми колись уже бачились, — пояснив дружині Метрік. — Це було дуже давно.

— Не так уже й давно, — заперечив Падолист.

Їхня раса рахувала час не так, як люди, — пори року були для них усього лише годинами нескінченного дня.

— Не для мене, — продовжив друїн. — Але тебе й не впізнати. Постарів, погладшав, та ще й корона на макітрі, — невже якомусь йолопові схотілося бачити тебе королем?

Оболон засміявся, і Метрік, перш ніж відповісти, кинув погляд на володаря Картеї.

— Так, я — король Аґрії, — спробував було випнути груди колесом старий пройдисвіт, але вийшло хіба що надути пузо. — А ти... такий само. Окрім шраму, звичайно, — додав він, підморгнувши з викликом. — Це щось нове.

Цей шрам залишився Падолистові на пам’ять від Веллікора того дня, коли син Веспіана з кількома своїми посіпаками-сільфами напали на «Сагу» невдовзі після того, як легендарний меч опинився в руках Ґебріела. Сільфів — цих покручів друїнів та людей, з якими, крім їхніх матерів, ніхто і справи мати не хотів, — тоді повбивали або повідганяли, а залитий кров’ю син Архонта на ім’я Падолист лежав у агонії біля ніг Ґенелона, обіцяючи Ґебові та його приятелям страшну помсту. Але тепер обличчя друїна лишалося незворушним, і Клей мав усі підстави хвилюватися. Падолист торкнувся блідого шраму під лівим оком великим пальцем.

— А мені пасує, хіба ні?

— Вибачайте, Герцогу Окрайни, — втрутився Маладан Пайк, перш ніж устиг відповісти король, — але я сюди прибув не для того...

— Ми прибули, — простромила його поглядом Етна Доші.

— Добре, — зітхнув Перший Щит Каскара. — Ми сюди прибули не для того, щоб слухати ваші з королем Метріком історії. Ми прибули для того...

— Щоб я зняв облогу з Кастії, — закінчив за нього Падолист.

— Так, — відповів Пайк.

У руках північний принц і досі стискав сокиру. Говорити по правді, після появи віверни ніхто зброю не сховав. Клей навіть подумав, що Герцог якраз і планував їх усіх роздраконити.

— А як же моя Орда? — з награною наївністю поцікавився Падолист. — Невже я мушу їх розпустити? Попросити моїх жахливих поплічників повернутися до своїх лісових лігвищ? Знову сховатися у печери? Зникнути у чорних, глибоких проваллях і чекати терпляче, поки якийсь шукач пригод не прийде по їхні голови заради заробітку?

Пайк не був надто кмітливим, але й він зрозумів, що з нього просто знущаються.

— Непоганий план, — промовив він.

Вуста друїна осяяла подоба посмішки, але й вона миттю зникла.

— Чому судилося, те станеться, боюся. Стріла вже відірвалась від тятиви. Кастія незабаром упаде. Я не можу воскресити Домініон — і врятувати Республіку від її долі також не можу.

Очільниця фантранської делегації похитала головою. Вона заклала шаблю за пояс, але руки залишилися на прикрашеному коштовним камінням руків’ї.

— А що до цього має Старий Домініон? Ти хто такий взагалі? Звідки ти взявся?

Друїн глянув на Етну Доші, ніби це була маленька мишка, що вилізла з салату, який він уже наполовину з’їв.

— З лісу я. Називайте мене Падолистом або Герцогом — як на серце ляже. А що стосується Домініону... — його довгі вуха заворушилися. — Кожен із нас такий, яким його зробило минуле. І вам не завадить згадати, що було раніше і що зникло. Час рухається по колу, історія — це колесо, яке обертається. Хоча годі мені чекати розуміння цього від людини. Ваша пам’ять обмежена, мовчу вже про ваш розум.

Доші ледве стримувалась, аби не відповісти з усією люттю, але Падолист продовжив:

— Не беріть це на власний рахунок. Я хочу лише нагадати, що людське життя скороминуще, люди недалекоглядні та схильні знову наступати на граблі помилок як своїх, так і моїх предків.

Адміральську доньку його пояснення зовсім не вразили.

— Це відколи Окрайна стала герцогством? — різко запитала вона.

Падолист відповів їй уїдливою посмішкою.

— Щойно я завоюю Кастію — а завоюю я її дуже скоро, — то можу зробити з неї все, що тільки забажаю. І чого б не герцогство? А я б герцогом був. Чи ви волієте, щоб я став кимось більшим... потрібен потужніший титул? Король, імператор, архонт?

Клей подумав, що Муґ мав рацію. Він герцогом назвався, щоб завчасно не перелякати королів і королев Ґрандуалу. Тільки навіщо це йому, якщо він очолював військо набагато потужніше і страшніше, ніж усі королівства Ґрандуалу могли зібрати разом?

Поки Падолист говорив, Клей помітив, як обтягнута білою рукавичкою рука відсунула шовкові завіси паланкіна Султани. У темряві блиснула золота маска, її власниця сказала щось одному зі своїх міністрів, після чого той прокашлявся і звернувся до друїна:

— Моя вельмишановна пані, Султана Нармерії, Наречена Візана, Літнього Повелителя, Володарка Палаючого Трону, Провісниця Ненажерливих Пустель, Бич Зміїних Кланів, Прокляття Велетнів Думідії, Одвічний Ворог Палаптійських Кентаврів, просить спитати вас: як ви керуєте Жаскою Ордою?

— Я ними не керую, — відповів Падолист. — Я їх примушую.

— А є різниця? — здивувався Хан Оболон.

— Ордою неможливо керувати, — пояснив друїн.

Клей помітив, що той говорить якось дивно. Падолист майже не розтуляв рота, ніби соромлячись своїх гострих зубів, або не хотів докладати до розмови зусиль більше, ніж було треба.

— Наш рід давно засвоїв цей урок, але занадто пізно. Але цих чудовиськ можна вмовити, можна змусити силою або спровокувати...

— То як щодо того, аби змусити їх дати Кастії спокій? — запитала Доші.

Ліліт нахилилась до Метріка й різко прошепотіла щось йому у вухо. Король здригнувся і закліпав очима, ніби його щойно вирвали зі сну.

— Точно, як щодо того, аби...

— Не хочу я сідати, — відповів Падолист.

Крила віверни позаду нього напнулися, ніби вітрила.

— Принаймні чесна відповідь, — промовив король, після чого Ліліт окинула його одним зі своїх численних незадоволених поглядів.

Королева, звичайно, давно втомилась, але бути єдиною, хто сидить, у такій компанії — явна ознака слабкості з боку жінки, яка мала неймовірно амбітні плани вже невдовзі стати одноосібною повелителькою Аґрії.

Друїн обернувся лицем до Першого Щита, і Клей зумів добре роздивитися залишений Веллікором шрам над його оком. Зачепило тоді й котячу зіницю — вона розтеклась на всю райдужну оболонку. Від цього погляд друїна був дивний і тривожний.

— Уявіть собі, що ви на чолі жорстокої армії вдерлися на територію вашого запеклого ворога. Ви зустрічаєтесь із його військом на полі бою і долаєте його.

— «Долаєте»? Хіба так досі говорять? — зітхнув Муґ.

«Говорять ті, хто долає ворогів», — припустив Клей.

— Ваш ворог ховається за стінами, і хоча взяти місто не виходить, це лише питання часу, коли місце їхнього порятунку перетвориться на могилу. Але й ваша армія переживає голод. Їм обіцяли кров, гроші та людське м’ясо. А ще — неймовірну радість від видовища знищення заклятого ворога і всього, що йому дороге.

— Знайомо, — іронічно докинув Хан Оболон, і його супутники розреготалися.

— Орда — така само армія, як і всі інші, і я обіцяв їм Кастію. Якби вони були звичайними людьми, можливо, я зміг би їх забрати. Але це не люди, — дуже повільно промовив він, смакуючи кожним словом. — Вони — дикі, безжальні створіння. Вони втілюють усе, чого ви боїтеся і про що боїтеся навіть дізнатись, і забрати їх неможливо. Навіть мені це не під силу.

Лице Першого Щита потемніло, мов небо перед бурею. Доші знизала плечима й безпорадно озирнулася на своїх землячок-фантранок, а Хан Оболон щось прогарчав через плече воїнові Крукової Гвардії позаду себе. Метрік похилив голову — Ліліт знову щось бурчала йому на вухо. Клей глянув на Ґебріела — той дивився на друїна крізь пасма брудного волосся, ніби той був головоломкою, яку терміново треба розв’язати. Герцог Окрайни досі не впізнав жодного з членів «Саги», що стояли за спинами охоронців Метріка.

«Навряд чи він був би радий знову побачити Ґеба», — подумав Клей і вже не вперше за сьогодні засумнівався, чи це була розумна ідея взагалі потикатися на цю Раду.

Ще раз посунулась завіса паланкіна, і Султана в золотій масці знову сказала щось своєму міністрові — той розгладив мантію і звернувся до Падолиста:

— Моя вельмишановна пані, Султана Нармерії, Наречена Візана, Літнього Повелителя, Володарка Палаючого Трону, Провісниця...

— Та кажи вже, — рявкнув друїн, його вуха нетерпляче затремтіли.

Клеєві було відомо, що друїни мають певний дар, який Веспіан називав «передбаченням» і який дозволяв їм побачити найближче майбутнє. Тобто нерідко вони вгадували вашу думку ще до того, як ви її озвучите, — і тому навіть найдобріший друїн справляв враження, ніби його гризе нетерплячка, відповідаючи на питання, яке ви навіть не встигли сформулювати.

І, звичайно, у битві цей дар робив їх збіса небезпечними суперниками.

Нармерійський міністр, улізши між молотом і ковадлом, запитально глянув на свою повелительку. Маска мовчки кивнула, і чоловік з очевидним полегшенням зітхнув:

— Султана хоче, аби я спитав: для чого скликати нас на Раду, якщо немає про що вести переговори? Яка ваша мета? Чи ви просто знущаєтесь з нас?

Падолист підняв підборіддя й облизав губи. Його вуха дрібно тремтіли, а пальці стискалися й розтискалися, ніби він ось-ось вхопиться за меч. Було ясно, що йому ніяково, і Клей вирішив — це тому, що друїн давно вже ні з ким, окрім монстрів, не говорив.

— Я маю до вас... — Падолист раптом замовк, ніби підбираючи у своїй застарілій словниковій скарбничці потрібне слово, — прохання.

— Яке ще прохання? — похмуро запитав Метрік.

— Нічого не робіть, — розвів руками Падолист і усміхнувся — чарівним навіть усміхом, якби не гострі, мов кинджали, зуби.

Всі замовкли. Здійнявся вітер; Клей відчув запах диму. В долині люди вже спускалися до річки, і човнярі чекали, поки набереться повний човен, щоб переправити їх до темряви на інший берег.

«Хочуть першими розповісти цю історію в Брайкліффі, — вирішив Клей і поглянув на блідого герцога та його велику чорну віверну. — Але тут, певно, ще не кінець».

— Може, поясните? — нарешті урвала паузу Етна Доші.

— Я знаю, що ви плануєте відправити до Кастії своє військо, — промовив Падолист. — І закликаю вас цього не робити.

— Тобто просите, — втрутився Хан Оболон, завчасно поклавши руку на руків’я шаблі.

Клей помітив нервовий погляд, яким Ґебріел уп’явся у спину Метрікові. Дорогою сюди Метрік пояснив, що королівства збирають спільну армію, маючи намір зняти облогу з Кастії або перебити всіх чудовиськ, які займуть місто, поки вони прибудуть. Окрайна — то був чудовий край з родючими ґрунтами, захищений від Жаских Земель високими горами. Республіка Кастії, заснована втікачами недовговічної імперії Ґрандуалу, вже близько трьох сотень років процвітала на тих землях. Ще до початку облоги кільком видатним членам кастійського Сенату вдалося пробратися з міста й отримати притулок у П’ятидвір’ї. Сенатори обіцяли тому, хто врятує їхнє місто від Орди, щедру винагороду.

— Подумайте, чого вам це вартуватиме, — продовжував Падолист. — Військо треба спорядити, нагодувати воїнів, треба пообіцяти їм гідну платню, аби бажання воювати проти Орди, бува, не зникло. Жаскі Землі — навіть коли піти навпростець — простягаються на тисячу миль. А за лісом ще й Імператорська Мантія...

«Якась скромненька назва, як для гірської стіни, вкритої кригою, де чудовиськ не менше, ніж у Жаскому Лісі», — майнуло в голові у Клея.

— Армії знадобиться кілька місяців, щоб тільки дійти до Кастії. Скількох солдатів ви втратите дорогою? В тому лісі мешкає повно тварюк, до яких навіть я не насмілююсь підійти. Скількох ваших воїнів зжеруть племена людоїдів, скількох проковтнуть голодні дерева? А скільки з них заразиться гнилицею?

Почувши це, Муґ здригнувся. Він скоса подивився на Метріка — той поки що не знав про стан чарівника. «Стан» — це, звісно, дуже м’який опис як для хвороби, що спричиняє неминучу і надзвичайно болісну смерть.

— Поки ваша виснажена армія дійде до Окрайни, Кастія вже впаде. Моя Орда, розміри якої ви навіть зараз уявити собі не можете, доти стане ще більшою, адже на трупи з усіх усюд збіжаться падальники. Якщо ви спробуєте кинути виклик нашому війську — вам кінець. Я розібрався з армією Республіки, підкріпленою легіоном ваших найкращих найманців, і з вами також розберусь. Тільки от цього разу вже не буде стін, за якими можна сховатися, тікати не буде куди. Якщо ви зустрінетеся з моїм військом на полі бою, від вас кісточки на кісточці не залишиться.

Сонце за спиною друїна сховалося за горизонтом, кинувши, ніби спис, довгу тінь Падолиста в серця присутніх. Повіяв холодний вітер. Аґрійська гвардія помітно розхвилювалась, і Клей раптом пригадав, як Метрік розповідав про упирів, що сходяться на острів з настанням темряви.

— Скільки там кожен із вас може дати війська? П’ять тисяч? Десять? Навіть такої кількості не вистачить.

«Цілком може бути», — подумав Клей. Можливо, Жаскій Орді бракує дисципліни, але, подейкують, там до сотні тисяч штиків. Поки війська Ґрандуалу дістануться Окрайни, вони будуть виснажені багатомісячним переходом через ліс і гори. Звичайно, ординці будуть численнішими та, ймовірно, вправнішими. Воїни П’ятидвір’я, навіть суворі воїни Каскара, поступалися найманцям. Бо найманці все своє життя присвячували полюванню на монстрів та їх убивству. А життя звичайного солдата — особливо з огляду на те, що П’ятидвір’я останніми десятиліттями жило в мирі, — переважно складалося з маршування, стояння на варті, сну та іноді гри в кості або карти з іншими солдатами, які були не зайняті маршуванням, вартою або сном.

Солдат, що служив при дворі, знав, звичайно, яким кінцем меча треба бити, — чорт забирай, можливо, серед них було навіть кілька пристойних воїнів, — але навряд чи вони знали, що погляд кокатриса може плоть перетворювати на камінь або що баґ-бери чомусь не розрізняють жовтого кольору. А такі знання зайвими не будуть. Особливо якщо вони можуть врятувати життя. «Ні, якщо звичайні війська королівства зіткнуться з Жаскою Ордою, то на нас чекає катастрофа — приклад Республіки тільки підтверджує це», — міркував Клей.

Учасники Ради Дворів це знали, знав це й Падолист.

— Усі ці безцінні життя, — недбало промовив він, — розвіються, ніби дим. Хто з вас може собі дозволити втратити стільки воїнів?

— Краще б морською водою захлинутися, — відповіла Етна Доші, — але тут Герцог має рацію. Звідси Кастія далеко, а від Алдеї — ще далі. Сумніваюсь, що моя королева захоче відправляти на захід стільки людей, майже напевно знаючи, що вони не повернуться.

Клей помітив, що Ґебріел здригнувся, ніби його вдарили.

— Ми не можемо просто кинути всіх цих людей! — стиснувши кулаки, обернувся до неї Метрік.

— Звичайно, можемо, — втрутилась Ліліт. — Метріку, треба бути практичним.

— А я підтримую короля, — вліз Маладан Пайк. — На заході застряло багато чудових воїнів. Не можемо ж ми просто забути про них. Крім того, будь-який із моїх воїнів завалить десять довбаних гоблінів. Навіть сто. Можу на коня закластися.

Зважаючи на те, як завзято північний принц закладався на своїх коней, було дивно, що Перший Щит узагалі з’явився у Ліндмурі верхи.

— Ох, та хай мене кінь покриє, але тут я згоден із Метріком, — кивнув у бік короля Хан. — Якщо Аґрія піде на захід, Картея її підтримає.

Падолист із насмішкуватим вишкіром на вустах обернувся до Маладана Пайка:

— І хто ж захищатиме північ, якщо йєтики раптом повиходять з печер?

Перший Щит спалахнув люттю і був уже готовий відповісти друїну, але той уже насунувся на Доші.

— Хто охоронятиме ваші узбережжя, якщо їх штурмуватимуть тисячі сейґів? — запитав він її. — Хто відганятиме від ваших дорогоцінних оаз і торговельних шляхів на північ зміїне плем’я? — запитав він нармерійських міністрів, які у відповідь закудикали щось одне до одного, піднявши до неба прикрашені перснями руки.

«Це ж він не з добра питає, це погроза», — подумав Клей. Він переводив погляд з однієї делегації на іншу — всі вони стурбовано перешіптувалися, заламуючи руки.

— А на твоїх кордонах, — звернувся Падолист до Метріка, — кентаври розійшлися, правильно? Дітей крадуть, убивають фермерів? Що ж, залишається тільки сподіватися, що вони не насміляться заходити углиб королівства, поки твої солдати будуть на заході. А то, знаєш, може так статися, що цілі села і міста будуть знищені.

Нарешті він глянув на Хана Оболона.

— Ой, та пішов ти, — відмахнувся повелитель Картеї. — Я все зрозумів. Ми вас атакуємо, ви нас. Я і так бачу, що небо захмарилось, не треба мені казати, що буде дощ.

— А якщо ми вас послухаємось? — запитала Ліліт, вирішивши більше не використовувати Метріка як рупор. — Якщо ми не станемо допомагати Кастії й забудемо про Республіку?

Падолист знову посміхнувся, цього разу по-осінньому — яскраво, але без тепла.

«От по це він сюди й приперся, — подумав Клей. — По покору. По капітуляцію».

— Тоді далека Республіка стане Герцогством Окрайни, — майже веселим тоном пояснив друїн. — І колись, можливо, буде союзником дворів Ґрандуалу...

— Та ти знущаєшся!

Всі подивились на Ґебріела — і першим спрямував на нього свій повний люті погляд Падолист.

— Ти! — прошипів він, скидаючи ввічливу маску, його вуха розгнівано затремтіли.

Ні, тієї ж секунди він не потягнувся до руків’я меча, але тут і без друїнських «передбачень» було ясно, що от-от почнеться бійка.

Але те, що сталося далі, справді заскочило його зненацька.

Хан Оболон вирішив, що це слушна нагода покінчити з ворогом, і кинувся на друїна з голою шаблюкою, в якій криваво блиснуло призахідне сонце. Падолист, уся увага якого була прикута до Ґебріела, маневр повелителя Картеї помітив занадто пізно, ханська шабля вже летіла на нього, він спробував ухилитися...

І раптом темрява проковтнула сонце, загриміло небо.

Шабля Хана відлетіла вбік, лише на волосинку розминувшись із Падолистом, ноги Оболона засмикались, коли на його тілі зімкнулися щелепи віверни. Ще якусь мить з горлянки чудовиська було чути крики Хана, але потім його ноги з мокрим хрускотом відірвались від тулуба. Віверна розправила крила й закинула голову, і Клей міг би присягтися, що бачив, як повелитель Картеї (принаймні верхня його половина) опускається у її стравохід.

Присутні панічно заверещали, але всі залишилися на місці. Воїни Крукової Гвардії застигли з луками в руках, аби віверна не зжерла їх наступними.

Спантеличений Падолист упав, зрозумівши, що весь його ретельно продуманий план щойно ледве не перетворився на крихку павутинку під поривами вітру. Довгі кролячі вуха безсило опустилися. Ставши на ноги, він відкинув з очей пасма рудого волосся і витягнув з піхов свій перший меч. Лезо його мало такий вигляд, ніби зброю викували з розпаленого сонцем і вкритого тріщинами каменю. Довкола меча тремтіло пекуче марево.

Але майже всі присутні на вершині пагорба вже оговтались від несподіваної смерті Оболона. Друїн загарчав на Ґебріела, після чого змахнув пологами плаща і став під розпростерте крило віверни.

— Ашатан! — вигукнув він, і чудовисько нахилилось, аби Падолист міг видертися йому на спину.

Потужними лапами віверна відштовхнулася від землі. Кілька разів ворухнувши крилами, вона відлетіла занадто далеко, аби можна було поцілити в неї з лука, але Клей досі відчував сморід цієї тварюки, схожий на сморід дохлятини, що гниє у болоті.

Тим часом на Острові панував хаос. Воїни Пайка зчепилися з кількома піратками Доші. Люди Хана розбіглися, поспішаючи до своїх наляканих коней. Каскарці забрали далі від гріха паланкін Султани; її летючий корабель уже електрично потріскував вітрилами, завелися приливні двигуни. Арбалетні вежі вздовж бортів вичікувально дивились у небо, що темніло.

— Нам би зараз... — глянув Клей на своїх друзів. — Що таке? Муґу, в чому справа?

Увагу Ґеба досі було прикуто до неба, а от Муґ дивився вниз. Клей простежив за його поглядом і навіть не зрозумів спершу, що саме він бачить. Усією долиною Ліндмур мерехтіли схожі на синьо-білі свічки вогники, вони зливались у контури...

Людей. Або людських привидів. Їх там було сотні, і ще сотні щомиті з’являлися на околиці лісу на сході.

— Нам би зараз звалити звідси, — вирішив таки договорити Клей.

— Метріку! — заверещала Ліліт, міцно схопивши руку свого охоронця.

Король, щосили намагаючись зберігати спокій, увіпхався між удвічі вищим за нього каскарцем та фантранкою з витатуюваними на щоці сльозами у формі якорів.

— Так, люба? — промовив він і лише тоді помітив сяйво, що підіймалося з боліт. — Оу.

Він вивільнився з тисняви й наказав охоронцям провести їх усіх до річки. Коли група вирушила вниз південним схилом, Метрік крокував поруч зі своїми друзями.

— Можливо, зараз і доведеться помахатися з примарами, але шанси цієї Ради на успіх були ще примарнішими.

— До речі, що стосується привидів, — тривожно вказав Клей на переливчасті фігури, що обабіч них повільно пливли до вершини Острова. — Варто хвилюватись?

— Ні, — недбало махнув рукою Метрік. — Шкоди від них ніякої. Мабуть. Я сподіваюся, принаймні. Ану, давайте швидше! — кинув він капітанові своїх охоронців.

Ліліт від утоми втратила свідомість, і Локан турботливо поніс її на руках. Коли Метрік і сам ледве не звалився з ніг, його підхопили Клей із Ґебом.

— Муґу? — захрипло прошепотів король. — Зроби мені послугу.

— Що завгодно, — нахилився до нього чарівник.

— Убий мене. Убий мене сьогодні ж уночі.